«ЩОБИ НІЧОГО НЕ ВТРАТИТИ ЩОБИ ВСЕ ПОВЕРНУТИ»
“Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї” (С.Жадан “Вогнепальні й ножові”)
Хто сказав, що від того, якою мовою розмовляє країна, не залежить рівень її моральності?
Нещодавно у «Додатках до «Харківських губернських відомостей» 1885 року прочитала статтю місцевого старожила про те, що про існування матюків харківці дізнались по тому, як у 1869 році відкрили Харківську залізницю і до нашого міста масово завезли російських пролетарів. Тоді ж різко зросла злочинність і харківці побачили, що в неділю можна не йти, як у нас було заведено, до церкви, а напиватися до безтями, «для профілактики», розмахуючи сокирою, виганяти з дому босими на сніг жінку з дітьми і битися вулицями навкулачки, з холодною зброєю у кишенях…
Ще трапилась у відділі рідкісної книги університету брошурка 1880-х років із зверненням харківського священика з церкви на Іванівці о.Бабенка, який благав вище церковне начальство, щоб йому дозволили виголошувати проповіді українською мовою, бо чуже і незрозуміле мовлення в церкві для простих українців веде їх до психологічного збайдужіння, і від того сильно погіршується загальна атмосфера громадського життя.
Очевидно, неорганічні для українців життєві форми, які накидались нам окупантами протягом століть, псували наш характер. І Кремль повсякчас знаходив серед місцевих мешканців зрадників, які продавали бісам душу. Колись - московським царям, Леніну і Сталіну, тепер - Путіну.
Власне, у відкритих битвах Московія ніколи українців не перемагала - діяла виключно підкупом, шантажем і грою на амбіціях окремих “державних мужів”. І з часів козаччини зрештою нічого не змінилось. Про це свідчать численні публікації та практичні дії Кремля щодо пришвидшення темпів інтегрування України в Русскій мір. От які поради, приміром, у звязку з “особливою” позицією Галичини своїм московським зверхникам дають керівник інформаційно-аналітичного проекту “Рускій мір” А.Щепін (Запоріжжя) та політконструктор з Одеси Ю.Юрьєв.
“Я думаю, что в выборе нынешней украинской власти «курса на Запад» мнение галичанских идеологов играет далеко не ведущую роль. Здесь более важны размышления на тему, что лучше — быть первым парнем на деревне или десятым в столице. И если столице,— то какой? И если российские власти проведут правильную «разъяснительную» работу и определенные фигуры украинского истеблишмента почувству- ют личную заинтересованность, то вопросы реинтеграции Украины и России решатся в кратчайшие сроки.” (А.Щепін. )
Чи, бува, чергова по Фрейду обмовка Гаранта на РНБО, що територію України треба зробити небезпечною”, не є наслідком проведеної з ним у Москві “роз’яснювальної роботи”?
І що - регіонали вже отримали аванс за “послуги”, на які вказує одеський українофоб?:
“Я не считаю позицию: «В отношениях России с Украиной требуется обходить проблему Галичины, а значит предполагать политическое размежевание Украины и Галичины» — капитулянтской. Это наобо- рот, наступательная позиция, и даже блицкриг, когда наступающие обходят заведомо враждебные районы и оказываются в заведомо дружеских, заодно получая там мобрезерв и прочую помощь. Уговаривать Галицию уважать русских и Россию постоянно — лучше деньгами, как Турцию. И будут кланяться, улыбаясь по-своему искренне. И их семьи содержать и защищать не надо, а надо лишь покупать услуги, и это будет для них «истинно европейскими традициями со времён Юрка Хмельницького». (Ю.Юрьєв. )
Галицький мобрезерв ПР, до речі, вже встиг себе проявити на передових рубіжах прийняття антидержавного мовного закону. Так що зрада ПР Україні не обмежується лише південними і східними областями. І прапороносець у них незмінний… От тільки цікаво, чи досить буде регіоналам цього останнього мовно — самогубного законопроекту, щоб же ж як Іуда і скінчити?! Але це їхній вибір і їхня історія…
А ми? Хіба ми, як і в минулих століттях, не продовжуємо бути пасивними, інфантильними спостерігачами чергового необ’явленого поневолення нашої країни? Більш, ніж актуально, звучать рядки з останньої збірки Сергія Жадана “Вогнепальні й ножові”(2012):
*“Але нам із тобою, на кого нам нарікати? Ми самі здали їм все, що в нас було. Ми здали їм міські рослини і пам’ятники поетів. Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття. Ми просто стояли і дивились, як наші міста зникають у грудневому тумані.” *
Іншою мовою, але про те ж саме відносно XIX-го і ще раніших століть писав у своїй історико-етнографічній розвідці “Слобожани” (1918) Микола Федорович Сумцов, професор Харківського університету: “ Зрада своєму народові — по мові, одежі, світогляду і.т.д. - все поширялась; спершу денаціоналізувались великі міста, як Харків, Катеринослав, потім і малі повітові в значній мірі пішли шляхом псування своєї народности, далі села передмістні, села поблизу заводів і фабрик, села поблизу залізничних станцій. Чужа нижча школа калічила мову дітей, а середня і вища вже цілком перероблювали їх в росіян…”
Отже, імперська російська влада, хоч за часів окупації, хоч — цьогочасної формальної незалежності, веде проти української нації війну: проти нашого образу життя, звичаїв, ментальності, мови.
Коли ми даємо відсіч – нас самих, нашу мову, традиції ківалови і К називають нацистськими. І це, до речі, одна із засадничих пропагандистських міфологем Русского міра про ВОВ: всі червоні – побєдітелі: «спасібо дєду за побєду» - так звучала назва уроків по харківських школах 9 травня; всі не червоні – фашисти, нацисти, бандерівці. Коли не даємо відсічі – нас зневажають, над нами сміються і ще нахабніше гарбають наше добро.
Але от незадача: як нас не витискають, виштовхують з Вітчизни — але “вибити з нас нашу прив’язаність до цієї географії” не можуть(Жадан). І це, власне, відправна для нашої нації установка: поєднати цю прив’язаність із поверненням до самих себе:
*“Тому давай, повертайся, ще можна все відіграти. Вони все одно не можуть вибити з нас нашу прив’язаність до цієї географії. Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся і все пригадаєш. Наговорюючи знову те, що встигло забутись. Витягуючи з пам’яті імена, як інструменти з футлярів. Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.” *
А справді, чому ми все життя так легко запозичуємо чуже, нав’язане ззовні й не цінуємо, відмовляємось від того, що в нас від Бога і з того грунту, природи, клімату, ландшафту, з чого й виліплювались віками наша культура, мова, власне, українська людина? Виходить, що ми на позір проживаємо не своє життя. І це чуже, позірне й справжнє, те, що незнищенне в нас, кровне, у замішанні породжують явища, що виглядають значно потворнішими, ніж такі ж само у тих же північних сусідів. Чому? Бо на відміну від сусідів ми часто неорганічні, несродні своїй натурі. Наведу приклад.
От були в нас у гостях на «Ночі в літ музеї» учасники фесту «Київські лаври» і серед них - московські поети. І читав з літ музейного балкону на всю Пушкінську Андрій Радіонов (мабуть,праонук Арини Радіоновни, няні Алєксандра Сєргейовича) свої пересипані гіпер нецензурною лексикою поезії, із завиваннями, із надривно-істеричними модуляціями. І це сприймалось ніби як нормальна психічна звихнутість в стилі типово московського юродства і в решті викликало у молоді здорову реакцію, тобто “гі-гі-га-га”. Матюки з нього лилися як із породіллі, бо це їхня історична традиція: там і пролетарі, і професори, і народні артисти так розмовляють. І, власне, усі ці слова: і на “хе”,і на “бе”, і на “пе” входили за часів Івана Грозного до складу їхньої офіційної мови і вживались навіть у міжнародних пактах.
Але коли чуєш, як наші українські діти цю московську лайку вживають, коли дорослі між собою розмовляють з матюками, і не лише коли сваряться між собою, а й у мирній бесіді - це виглядає так бридко, як ніби дивиться на тебе Віктор Федорович у спідній жіночій білизні з програми “Веселий пісець” на Tvi. Але цей “Дурдомівський” плакат — хіба він не є метафорою ситуації з українською мовою в нашій державі, стосовно якої до Гаранта апелювала Ліна Костенко?: «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм - це безпрецедентно».
Чи це, дійсно, не абсурдне явище, коли більшість українських державних мужів є не лише із зеківським минулим, а й шльондрами по виклику Путіна?
“Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни”, - пише у новій поетичній збірці Жадан. І мене позбавляє, і кожну людину, яка не є мазохістом. Бо це ж ненормально “любити країну, в якій виживання вважають талантом”. Та що же ж треба робити — адже “привязаність до географії” з себе не вирвеш!
І логічно виникає бажання змінити цю державу на таку, яка б відродила втрачене - замість тої гнилої “гречки” із обезціненою тисяччю для пенсіонерів…
Як? Певно, треба кожному з нас подивитись на себе в люстро і поставити собі ряд запитань про сенс буття — свого і своєї нації. А потім прикласти зусилля і — змінитися …(при цьому варто крім Святого Письма почитати сковородинського “Наркіса”).
Після цього треба зійтися з такими, як ти, друзями, відчути себе спільнотою, нацією і, ясна річ, в законний демократичний спосіб, повернути собі те, що в нас відбирали століттями.
З перерахунку професора Сумцова: “ Взагалі, від українського народу щодо його добробуту, життя, промисловості за два з лишком останні віки тільки й знали, що одбирали та одбирали; московські патріярхи і так званий пізнійший “святійший” (!) синод одібрали у нього Церкву, владик, попів, друкарні, школи; царський уряд одібрав землю, козацькі полки і бажав відняти навіть мову та святе Письмо;залізниці фабрики і заводи знищили його чумацтво, коцарство, ліси, сінокоси, ниви. Архиєреї привлащили собі святі ікони, свічки, проскури. А що вони давали? Презирство тільки та ганьбу та розвели різних капіталістичних левіафанів з нікчемною робітницькою платою. Життя ж не терпить пустого місця. І замість занепавших або цілком загибших ремесел та промисловості виникли нові, дуже міцні, але з тою великою одміною, лихою для України, що нові підприємства міцні і могутні народились на користь дуків-богачів”
Отже, щоби відновити свої почуття до Вітчизни маємо повернути собі державу із сродними (за Г.Сковородою) нашій Нації: Церквою, Мовою, Культурою, Землею, Самоврядуванням, Малим і Середнім Бізнесами… Бо *“Ще нічого не втрачено. Ще все можна відіграти. Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті, від любові всередині нас.” (С.Жадан. “Вогнепальні й ножові”)