ПЕТРО СКУНЦЬ - ПОЕТ ТРАДИЦІЇ ШЕВЧЕНКА
21 травня 2012 року в Ужгороді відбулось урочисте вшанування відомого українського поета Петра Скунця (1942-2007) з нагоди його 70-ліття. На вечорі пам’яті виступив відомий дослідник творчості поета, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури та теорії літератури Дрогобицького педуніверситету та секретар Науково-ідеологічного центру імені Д.Донцова Петро Іванишин. Його виступ і пропонуємо увазі читачів.
Цей вечір пам’яті, присвячений великому українському поетові Петрові Скунцеві, відбувається у переддень вшанування Тараса Шевченка. Тож неминуче вони сьогодні озиватимуться один до одного через століття. Озиватимуться тому, що Петро Скнуць не просто поет-шістдесятник. Надто різними і не завжди відповідальними перед своїм народом, своєю культурою, своєю традицією були ці безумовно талановиті люди, потрапляючи в пастки комунізму чи лібералізму. Однак Петро Скунць (схоже до Л.Костенко, М.Вінграновського, Вал.Шевчука, І.Світличного, В.Стуса та ін.) таку відповідальність мав, її усвідомлював, її імперативами керувався, оскільки належав до найглибшої і наймасштабнішої культурної традиції в межах українського духовного всесвіту – він був і залишається по сьогодні поетом могутнього, визначального для новітнього українства Шевченкового кореня. А тому був і є поетом-мислителем, поетом-учителем.
Традицію варто розуміти геменевтично – як постійно присутню форму авторитету, що значною мірою формує свідомість й ненав’язливо керує людиною. Звідси свідомість кожного справжнього письменника є типом історичної свідомості, а його творчість є вираженням національної традиції.
Зокрема, у плані літературному, йдеться про той тип традиції, що його започаткував у нашій культурі Тарас Шевченко. Тобто, якщо наша історична свідомість “сповнена безлічі голосів, у яких чути відгомін минулого” (Г.-Ґ.Ґадамер), то неможливо не почути в поезії Петра Скунця голоси, що концентруються довкола націотворчого, націоцентричного голосу Кобзаря.
Першим і очевидним виявом приналежності П.Скунця до шевченківської традиції є його творча біографія, усі три періоди котрої виразне свідчення долання поетом ворожих національній культурі нормативів російського імперського комунізму та часто немічних у духовному та естетичному плані стереотипів націонал-комунізму. Зате майже сорок років, від часу написання унікальної поеми “На границі епох” 1968 року, маємо перебування поезії, прози, публіцистики П.Скунця в ідейно-естетичному силовому полі національної філософії Тараса Шевченка.
У зв’язку з новими політичними обставинами, після арештів інтелігенції в середині 1960-х сформувалися три групи шістдесятників. Частина утворює так зване “офіційне шістдесятництво” (І.Драч, Д.Павличко та ін.), інші формують дисидентство (саме в його середовищі зародиться правозахисний рух; з’являться феномени в’язничої та емігрантської художньої творчості) (В.Стус, І.Калинець, І.Світличний тощо). Третю групу складали митці, які відкрито не протистояли системі (це їх зближувало із офіційними конформістами), але за духом і світоглядом були ідентичні офіційним дисидентам (і цьому свідченням – їх опубліковані і неопубліковані твори того часу). Саме цих нонконформістів (прихованих, неофіційних інакомислячих) – Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Чендея, І.Жиленко, Вал.Шевчука та ін. – теж карали, щоправда, не в’язницями і концтаборами, а вигнанням з роботи, цькуванням, замовчуванням тощо.
Творчість Петра Скунця доцільно розглядати саме в контексті третьої групи. У радянському храмі літератури була маса розіп’ятих “на звіздах” (П.Скунць), і розпинателі чітко давали зрозуміти, що тут не буває нейтральних. Як наслідок: знищення вже віддрукованої поеми “Розп’яття” (1971), звільнення з роботи в обласному видавництві “Карпати” (доводилось жити на мізерну зарплату дружини-вчительки), довгі роки замовчування (перша публікація 70-х – у журналі “Вітчизна” за 1976, перша книга поезій “Розрив-трава” у 1979-му). Кожна антиукраїнська влада завжди переслідувала й переслідує насамперед митців, заглиблених у національне буття. Тому їм доводиться у той чи інший спосіб повторювати долю нескореного Шевченка.
В межах новітнього періоду розвитку української літератури П.Скунць знову займає свою особливу, базовану на національному імперативі позицію. Поет належав до виразно антиколоніальної течії сучасної літератури, котра не залежила від постійного зациклення на колоніальних культурних “продуктах” (як це спостерігаємо в іронічній карнавалізації та еклектичному релятивізмі постмодерністських текстів). Антиколоніальна література, усупереч поширеній думці, боролася передусім не проти імперського минулого, а за власну національно-культурну ідентичність. Тому не дивно, що письменник у кінці 80-х – на початку 90-х займався активною політичною діяльністю, першим на Закарпатті організовуючи обласні осередки ТУМу і Руху, редагуючи газету “Карпатська Україна”. У 1989 році критики відзначали, що Скунць чи не єдиний із закарпатських поетів торкається перебудовної тематики ; він же чи не перший серед українських поетів звернувся до теми Чорнобиля.
Збірки цього підперіоду – “Спитай себе” (1992), “Один” (1997, 2000), “Колись я був на світі Травнем” (2000), “Нічні портрети” (2003) – свідчать, що поет намагався сформувати чи реставрувати національну свідомість у читача, привернути його увагу до цінностей національних, культивованих у започаткованій Шевченком філософії національної ідеї, – історії, мови, соборності, незалежності, національної державності, християнства та ін. – глибших і вищих, ніж ті, які нав’язує псевдодемократична, “неоцинічна”, за Л.Костенко, дійсність. Врахування еволюції світогляду у П.Скунця: від радянського – через український радянський (шістдесятницький, із щирою, але наївною вірою в “соціалізм з людським обличчям”) – до національного, дозволяє пізнати вагомість спілкування поета із творчим доробком Т.Шевченка. Бо інше масштабне вираження традиції Шевченка віднайдемо саме у творчості, передусім поетичній, Петра Скунця.
Тритомник творів Т.Шевченка був однією з перших прочитаних маленьким Скунцем книг. Геніальна потуга творів Кобзаря, усвідомлення нерозривності понять “Шевченко” та “Україна” призвели до того, що образ його саме як національного пророка і генія з’являється у творах поета, починаючи від перших книжок і до останніх, наприклад, у вірші “Один”: “Невже ти, Вкраїно, народжена з болю Шевченка, / з козацької крові і білих ґулаґівських снів, / невже ти, Вкраїно, неначе бездомна чеченка, / по білому світу приречена йти без синів?” (“До тебе” // “Один”, 473) та ін. Незглибимий для витлумачення Шевченко (як Франковий “володар царства духу”) для ліричного протагоніста Петра Скунця стає героєм у романтично-філософському (наприклад, Ф.Шеллінґа чи Т.Карлайла) значенні героя-історіотворця та героя-націотворця, героя, без ідейного чину якого батьківщину чекало б повне імперське спустошення – духовна і фізична смерть в умовах несвободи:
І давно вже її не було б, коли б раптом, як грім, не потряс її сон, її душу і лоб цар свободи кріпак Тарас. І невидима наша зоря, та, єдина на всесвіт увесь, невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь. (“Земля химер” // “Спитай себе”, 126-127)
Традиція Т.Шевченка проявляється у Скунця не тільки через рецепцію та інтерпретацію його персоналії, але й, що вагомо, через поглиблений діалог із насамперед поетичною творчістю.
Йдеться не лише про трансформацію образів матері-України, покритики Катерини чи різнотипних колонізаторів і малоросів, але й про діалог на рівні ідейному, смисловому. Не випадково Скунць наприкінці 1990-х відзначав, що “Т.Шевченко зачіпає всі проблеми нашого сучасного життя”, що він – “поет, від впливу якого нікуди не дінешся: в любові до України, у намаганні наблизитися до вічного” . Перегук на рівні змістових елементів та сенсових концептів, звідси, зумовлений засвоєнням і винятково дбайливим розвитком шевченківської філософії національної ідеї (як цілісного націоцентричного ідейного комплексу) та національно-екзистенціальної методології мислення (мислення категоріях захисту, розвитку та вітворення нації), вивірених національним імперативом.
Так, наприклад, вагомий, символічний, один із центральних для Т.Шевченка образ матері розкриває нам ряд проблем і мотивів, що стосуються не лише родинного буття (хоч і його також), а й отримують значення загальнонаціональне. Для Скунця – людини другої половини ХХ ст. – “матір з малям” теж означає майбутнє народу, і він, як і герой Кобзаря, любить матір тією щирою любов’ю, котра властива лише справжнім синам, і в нього спостерігаємо часту ідентифікацію “матері” та “України” (як рідної землі чи народу/нації) уже в циклі “Заповнена анкета” (1963).
З іншого боку, вже у цьому ж циклі отримуємо вихід на розуміння “України-матері” цілком у Шевченковому дусі – як Батьківщини, як буттєвої основи присутності (існування героя) у цьому світі, як чогось настільки ненав’язливо сильного, що повністю визначає життя людини та зумовлює її вростання у міжкультурний простір:
Я долю всього світу пригубив, всі мови світу хочу розуміти. Та, може, світ тому я полюбив, Що Україна є у цьому світі. …………………………………… Моя Вкраїна в мене у крові! Вона жива у смутку і надії, вона ридає в кожній удові, вона у кожній матері радіє! …………………………………… Якщо планету вище підійму – Вкраїна буде точкою опори. (“Один”, 120-122)
По-новому звучить мотив матері-вітчизни у постколоніальному вірші “Шевченківська мати” (1992), де сплюндрована старим радянським і новітнім псевдодемократичним режимами Україна – “…підуть ділити шкарпетки й портфелі / старий партократ і новий демократ” – ототожнюється із матір’ю національного генія. Кобзар стає уособленням її найвірнішого і “єдиного” сина з-поміж тих псевдосинів, котрі “чуття пропили”, “землю проїли”, котрі “жебрати щастя у світ подались”.
Крайнім втіленням відчуженого представника змаргіналізованого “народу-лоботряса”, абсолютно байдужого і до рідної країни, і до Шевченка стають “депутати” парламенту: “І що їм до того при ситім кориті, / що десь на краєчку сумного села / в шевченківській хаті, сто років не критій, / шевченківська мати дитя привела” (“Один”, 448). Тому протагоніст розвертає реципієнта в умовах новітньої денаціоналізації та різнорівневого визискування обличчям до Т.Шевченка як запоруки майбутнього відродження повноцінного національного життя:
Живе й не вмирає шевченківська мати, колгоспна кріпачка, забута не раз. Синове-поети пішли в дипломати, а в неї зостався єдиний – Тарас. (“Один”, 448)
Іншим наскрізним мотивом творчості П.Скунця стає мотив України-покритки, що відсилає нас до тих творів Кобзаря, початок яким дала поема “Катерина” (продовження цієї теми у першій половині ХХ ст. найбільш докладно виражене в поезії Євгена Маланюка). Не випадково в найповнішому на сьогодні останньому вибраному “Один” (2000) цілий останній розділ, де зображується постімперська дійсність, названо “Вічна Катерина”. В однойменному вірші-посланні (1991), що дав назву розділові, протагоніст звертається до Т.Шевченка у переддень незалежності, коли на тлі кривавих подій у Тбілісі і Вільнюсі чіткіше усвідомлюється колоніальний – символізований образом шевченківської Катерини – стан окупованої батьківщини, де народ відчужений від України, як байстрюк від матері-покритки (і навпаки). Позбавлену власної самості (жива, але без “душі”), як екзистенціальної квінтесенції, вітчизну-Катерину герой намагається повернути до повноцінного тут-буття (що означає повернути матір синові), звертаючись до Господа: “І я молю: “О, Боже, сотвори-но / нову їй душу і вдихни у плоть!” / І я кричу: “Отямся, Катерино! – / тебе вертає синові Господь” (“Один”, 440).
У політичному розмислі “Диптих натщесерце” (1996) образ спустошеної “Вічної Катерини” і пов’язаний із ним ідейно-тематичний комплекс зринає ще раз. Тут поет зображає світ як великий “ринок”, “де в шопах космос весь лежить” і де “бродить” “Вічна Катерина”, як “Вічний Жид”.
Новітня Україна, таким чином, досить чітко витлумачується як втрачена держава, як розкрадена “гендлярами” неоколонія:
Коли в любові я застряв, Вкраїна – Вічна Катерина мене лишила, як байстря. І поки я свої печалі Гойдав на сонному Дніпрі, мою Вкраїну десь помчали на іномарках гендлярі. (“Один”, 485)
Тісно з образом і мотивом Катерини пов’язаний інший драматичний шевченківський образ, що став наскрізним, особливо в часи незалежності, для поезії Петра Скунця, – образ і мотив України як “нашої – не своєї землі”. Починаючи з поеми “На границі епох” (1967-1968), де з’являється образ героя, який “чужий у своєму краї”, мотив чужості, окупованості, не-приналежності-українцям рідної землі переходить і в часи постколоніальні. Протагоністові письменика рідний край стає “пеклом” (пор. із Шевченковим “ми в раї пекло розвели”) під правлінням “тучного начальства”, “що п’ють горілку із церковних чаш?..” (“Світ без братів” (2000) // “Один”, 525). Тут нищівні повені, катастрофічне вимирання народу і випадки смерті людей (наприклад, шахтарів) стають для героя наслідком внутрішньої колонізації, мовчазного терпіння знущання над собою: “Так, ми всі безгомінні, / посіпаки заброд. / І тому на Вкраїні / вигибає народ. // І тому, що веселі / ті, котрі нагорі, / у глухім підземеллі / йдуть на смерть шахтарі” (“Світ без любові” (2000) // “Один”, 517-518). Таким чином, знову актуалізується образ вітчизни як неналежної корінній нації неоколонії пострадянського типу, що призводить до буттєвої неприсутності (“ніби є ми і ніби – нема”) народу на власній землі, зокрема, рідному Закарпатті:
На землі, що між Тисою й Доном, ніби є ми і ніби – нема. На Вкраїні ми всі закордоном, бо Вкраїна й на волі німа. Я здержу наболілі прокляття, попрощатись не можу з добром, хоч зробилось моє Закарпаття прохідним європейським двором. (“Горянська хата” (1994) // “Один”, 467)
Ще одними продовженнями україноцентричного поетичного мислення на основі Шевченкової національної ідеї стають мотиви утвердження чи реставрації національної ідентичності українців (“земляків”, “козаків”, “людей” у Кобзаря), а також викриття не- й антинаціональних типів людей – україножерів-чужинців (“катів” у Т.Шевченка) та, передусім, національно “буттєпокинутих”, “спустошених” маргіналів-малоросів (Шевченкових “рабів”, “свинопасів”, “сміття”, помічників “катів”).
Набагато більше експліцитного текстуального місця болючій та актуальній для підневільного народу темі малоросійства відведено у період постімперський. У час, коли процес малоросизації (русифікації, обездуховлення, знекорінення тощо) триває – “…йдуть українські радянські манкурти / в дрібні малороси, русини, хохли” (“На повороті” (1991) // “Один”, 445), коли фарисей-малорос далі “бога будує земного, / щоб самому пролізти в божки” (“Малоруське” (1992) // “Один”, 458), коли панують іноземні забобони – “…ми дружно вирушили в джунглі / господній рік віддати мавпі” (“Іронічна ідилія мавп’ячого року” (1992) // “Один”, 447), коли перетворені у байстрюків (“копилів”) сучасники не можуть жити без пана – “ці вже такі малорусі, / що потрібен їм великорос” (“Воскреслі не вмирають”), – герой усе ж залишає місце надії, що схожа на віру в “оновлену землю” та першого близнюка-Івана (що “як той Гонта”) в Т.Шевченка:
Мертві ми, гадаєте? Воскреслі! А воскреслі вдруге не помруть. (“Воскреслі не вмирають” // “Один”, 461)
Потреба у протистоянні різноманітним антибуттєвим, антидуховним явищам оточуючої дійсності зумовлює культивування протагоністом поета, як попередньо героєм Т.Шевченка, мотиву боротьби.
Шевченкова кривава, але справедлива гайдамацька помста у “Гайдамаках”, чин “одного козака із міліона свинопасів” у “Юродивому”, заклики “будити волю” вигостреною сокирою чи “кайдани порвати” й “окропити волю” “вражою злою кров’ю” – в обставинах радянської колонізації виражаються героєм Скунця більш абстрактно, часто підтекстово, але образно виражають ту саму ідею – необхідність підняти народ на боротьбу за свої іманентні права, за право бути господарем своєї долі на своїй власній землі. Більш явно ця ідея визначає активну громадянську позицію ліричного персонажа в часи перебудови і незалежності. Одним із символів боротьби стає улюблений народний герой Карпат опришківський ватаг Олекса Довбуш (діалектний варіант – Добош), котрий у баладі “Ходить Добош по Карпатах” (2000) стає еквівалентом людяності – “…і з людину ми заввишки, / бо ходили ми в опришки” – та національної свободи:
Чом, руснаку, спину горбиш? – по Карпатах ходить Добош, на чужинців пусто робиш, ліс рубаєш, край свій гробиш, сам на себе Бога злобиш, на кавалки правду дробиш, ради хліба душу гробиш, але ж кривді не догодиш, світ у чарці не сподобиш, бо свобода пройде обіч, – по Карпатах ходить Добош. (“Один”, 523)
Протагоніст горить вогнем повстання, готовністю активно боротися за свою наново колонізовану землю, актуалізацією чого служить убивство відомого українського поета і співака Ігоря Білозіра у Львові: “Львів – це місто війни. За мою Україну. / Не суджу, коли в нім прокидається звір. / Перетворимо Львів – та й Москву у руїни. / Це не я повстаю. Повстає Білозір” (“На вбивство Білозіра” (2000) // “Один”, 521). Цілком у дусі Шевченкового “борітеся – поборете” (“Кавказ”) формує антиімперіалістичну позицію ліричний герой Петра Скунця у творах, що змальовують і першу, і другу російсько-чеченські війни кінця ХХ – початку ХХІ століть. Протиставляючи свою боротьбу поета-воїна (“та нині я воїн”, “чекай мене, мила, з окопа, з кривавого неба”) угодовській політиці продажних “українських вожаків” (“Та всі ви, Шмарови, Морози, Масоли і Кучми – / безсилі пір’їнки імперського злого орла”) герой апелює до народної совісті: “Ми їх залишили у горах – голодних і голих, / вони зустрічають без нас азіатську орду” (“До тебе” (1995) // “Один”, 473). Не випадково образ України у цих творах переісточується – через національно-духовну ідентифікацію протагоніста із атимосковською боротьбою чеченців – в образ “України-Чечні”, образ землі антиімперської боротьби і людей, готових постояти за свою свободу:
І не варто жалітись: живеться нам трудно! Не живеться. Ми – трупи, худі чи тучні. Я не знаю, як ви, але вмер я ще шостого грудня. Я не знаю, де вас, – а мене поховали в Чечні.* (“Україна-Чечня” (2000) // “Один”, 508)
І тільки з великої любові до України можуть народитися не раз у героя-борця інвективи супроти Творця, що походять від Шевченкового – “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю” (“Сон” (“Гори мої високії…”)). Те саме у героя Скунця: “Дивна казка / моєї нації – / без розв’язки, / самі кульмінації. / Незвичайний у неї Бог, / що за віру її прирік / на ганьбу всіх людських епох, / на жаский тридцять третій рік” (“Земля химер” (1990) // “Один”, 422). При цьому щирість і велич цих інвектив (“Світ без любові”, “Світ без братів” та ін.) проступає через усвідомлення того, що висловлює їх герой-християнин, віру котрого увиразнює шевченківський мотив утвердження християнства (таки “молітесь Господу одному”). Вихований у християнському греко-католицькому дусі поет пережив складний період комсомольського атеїзму, а згодом повернення до глибинної національно зорієнтованої релігійності (“Помовчіть, двоногі, що пішли від мавпи, / я пішов від Сина Божого Христа” (“Великдень” (1991) // “Один”, 441)), але не до гарячого, некритичного неофітства. Христос стає не лише спасителем індивідуальної душі, але й визволителем душі націй (“югославських матерів”, “Чечні”, “Дніпра” і “Карпат”, яких “вбивають без жалю”):
Воно гряде – тисячоліття Віри. Життя людини не перейде в тлінь. Ще Богосин вас визволить від Звіра. І прийде Він. І буде так. Амінь (“Фінал тисячоліття (Голос Божої Матері)” // “Один”, 512-513)
Об’єднавча національна ідея стає домінуючиим художнім фактором у творчості письменника саме з поеми “На границі епох”. Голос надзвичайно чітко і глибоко виписаного поета-протагоніста (бойка-верховинця, поета-шістдесятника) став голосом цілої нації, гнобленої, але не скореної. Як справжній національний поет, Скунць утверджує мислення категоріями й екзистенціалами загальнонаціональними. Найкращий приклад цьому – ліричний герой поеми, котрий висловлює не лише думки автора і навіть не лише покоління шістдесятників, а говорить від імені всіх “мертвих, живих і ненарожденних” (Т.Шевченко). Чи не тому йому, як справжньому “голосу народу” (М.Гайдеґґер), вдається –
За всіх відмовчати, коли всі кричать! За всіх прокричати, коли всі мовчать. (“На границі епох”// “Один”,177)
Розвиваючи згадувану Шевченкову тему буття українця “на нашій, не своїй землі”, поет вустами ліричного героя заперечує покірність земляків й актуалізує найосновнішу проблему нашої сучасності, проблему постколоніальної, демократичної України. Йдеться про нашу політичну незахищеність, відсутність національної держави, зумовлені відсутністю ідеології державотворення, наприклад, у “Прощання з 2006-им” (2007):
Ще з одним я прощаюся роком, і прощатися зовсім не жаль. Він до мене ходив лжепророком, піп-рострига чи просто мужлан. Все прекрасне обмежене строком, ба, й по цвіту посиплеться град. Ще з одним зустрічаюся роком – і стрічатися зовсім не рад. Він гряде, починає банкети, лиш родився, а вже одурів. Моє небо дірявлять ракети, крім космічних, – на честь гендлярів. Єсть у мене сьогодні держава, вірю в неї, немов маніяк, та якась ця держава іржава, що не зрушить із місця ніяк. І стоїть, як машина без тяги. Вже я вірю, здається, марі: розбрелись по світах роботяги, навкруги – лайдаки й крамарі. Викидаю останні купюри, де їдять однодумці і п’ють… І ніхто вже мене не купує, а мене продають, продають.
Наслідком бездержавності стає не лише відчуття особистої беззахисності й непотрібності у своїй країні, а й колективний феномен – внутрішня окупація, смертельне поневолення народу на своїй же ж землі і начебто вже своєю, обраною владою. У Шевченка про це йдеться в поемі “Саул”, у Скунця дуже чітко про це сказано в поезії “Цятка моєї крові” (2004):
Мати нашу Вкраїну – нічого не мати. Мати нашу Вкраїну – це хліб без води… Знов стоїть наді мною заплакана мати – Ти куди в сінокоси? – Я не знаю, куди. І пішов я кудись. І ходжу по сьогодні. Вже дістався і премій, і пліток брудних. Навіть думав пролізти в депутати народні. Слава Богу, не вийшло. Виживаю без них. Ну, а завтра куди? Україна – так само, як при мамі була: смерть – куди не піди. І питає «куди?» моя зраджена мама. І в могилу кричу: – Я не знаю, куди.
Наша Україна (“рідний край”) для П.Скунця – це передусім духовна країна – “країна Україна, де живуть Шевченко і Франко” – залишається спільним культурним домом для нас, для українців, для всіх тих, “які стають батьками, / не забувши, що вони – сини” (“На границі епох” // “Один”, 201). Так Петро Скунць своєю творчістю допомагає нам збагнути основну умову нашого буття, допомагає відчути і зрозуміти національну традицію, започатковану Т.Шевченком і продовжувану його ідейними спадкоємцями-літераторами, у тому числі і самим Петром Скунцем. У цьому його і наша безсмертність, безсмертність едельвейсу: “Коли довкола хамства повно, / в ярмо народ іде безмовно, / живи не тут – високо десь, / як наш безсмертний едельвейс” (2007).
Для мене особисто одним із найважливіших життєвих заповітів були і є слова Петра Скунця, сказані у вже далекому 1997 році: У Шевченкову національну ідею треба твердо вірити, “інакше роздеруть нашу Україну” . Переконаний, доки шануватимемо таких поетів, як Петро Скунць, доки читатимемо й вивчатимемо його твори, доки перебуватимемо в його традиції – жодним народним гнобителям, жодній антиукраїнській владі, жодним шахраям від політики не вдасться нас знищити. Саме ця висока, націоцентрична шевченківська традиція дозволить нам витримати все, піднятися над українофобською дійсністю і нарешті – перемогти.