Націоцентризм у наукових працях Василя Іванишина
Петро ІВАНИШИН
Докладна розмова про автора цієї книги – Василя Іванишина (1944-2007) – ще попереду. Надто малий термін пройшов від моменту його передчасної смерті, щоб усі грані непересічного, самобутнього таланту – філософського, літературознавчого, політичного, публіцистичного, педагогічного, культурологічного, лінгвістичного тощо – відкрилися ширшим колам української громади. Хоча для тих, хто цікавився в останні два десятиліття політикою, хто мав можливість закінчувати філологічний факультет Дрогобицького педуніверситету (попередньо – педінституту) у 1970-х – 2000-х рр., хто брав участь у процесах активного протистояння колоніалістичній радянській владі в Галичині у кінці 80-х, хто відвідував його численні відкриті лекції, презентації, виступи тощо, хто спостерігав за літературним процесом у 1970-1980-х рр., хто читав його гостро-актуальні книги на різну тематику (“Українська Церква і процес національного відродження” (1990), “Мова і нація” (1990, 1991, 1992, 1994, 2004) (у співавторстві із Я.Радевичем-Винницьким), “Нація. Державність. Націоналізм” (1992), “Непрочитаний Шевченко” (2001, 2002), “На розпутті велелюднім…” (2003), “Жерці імпрези” (2003), “Пізнання літературного твору” (2003) (у співавторстві), “Кримський вузол” (2005) та ін.) тощо, – для тих, напевно, ім’я В.Іванишина не залишилось непоміченим. Як не залишилось воно непоміченим, мабуть, для тих його зарубіжних читачів, що мали змогу ознайомитись із перекладеними творами цього автора білоруською, російською, арабською мовами.
У межах наукових інтересів Василя Іванишина завжди було присутнє поглиблене зацікавлення питаннями філологічними та епістемологічними, зокрема, проблемами літературознавства (теорії літератури, літературної критики, історії літератури ХІХ-ХХ століть), лінгвістики (передусім у націологічному та націософському контекстах), загальногуманітраної методології тощо. І хоча його власне наукову кар’єу (зокрема й можливість аспірантурного навчання в Інститут літератури НАН України) зупинили переслідування за “антирадянщину”, усе ж, повернувшись до викладацької діяльності, В.Іванишин утверджує свої теоретичні та педагогічні принципи у межах студентських аудиторій. Особливу допомогу (окрім звернення до класичних філософських та наукових досвідів, навіть фізико-математичного) щодо долання прокрустових принципів “марксистсько-ленінської методології” тодішнім молодим українським інтелігентам давав частково дозволений колоніальною владою структуралізм. Не випадково його принципи доволі часто використовуються автором й у цьому посібнику, а також лягли в основу його власного – структурно-функціонального – методу прочитання мистецьких феноменів1.
Так поступово розвивається й утверджується у робатах В.Іванишина національно-екзистенціальна гуманітарна методологія – система регулятивних принципів націоцентричного мислення, яка випливає із шевченківської філософії національної ідеї, яка вчить осмислювати дійсність, виходячи із закономірностей національного буття, передусім екзистенції цілої нації та окремої національної людини. Йому йдеться про “універсальну гуманітарну методологію, що випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення всіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації”2. Спочатку згадки про цю методологію зустрічаємо в окремих статтях кінця 1980-х, наслідком її застосування стає історико-культурологічне осмислення феномену Української греко-католицької Церкви3 та виявлення фундаментальної націотворчої ролі української мови4, але без якихось епістемологічних пояснень. Перше неповне окреслення ця методологія отримує у 1990 році у статті “Світогляд нації” та у 1991 році в передмові “Голос із вершин духовності”5 до збірки творів М.Мариновича, а вже повну експлікацію – в авторській монографії політико-філософського та політолого-публіцистичного спрямування “Нація. Державність. Націоналізм”6 у 1992 р. Згодом вона лише доопрацьовувалась і поглиблювалась у подальших працях В.Іванишина та у роботах його учнів та однодумців. Прикметно, що схожий стиль національно-екзистенціального мислення можна спостерегти у значної частини українських учених колоніального та постколоніального періодів7.
Питання методологічного оновлення новітнього українського літературознавства залишається актуальним ще й досі, хоч ми й отримали цінний досвід певної однобічності та ущербності досліджень, базованих на запозиченні чи імітації виключно політичних (наприклад, соцреалізм) чи виключно західних (передусім постмодерних) методів. Національно-екзистенціальна методологія Василя Іванишина пропонує, поруч із іншими (герменевтичним, системним, філологічним, христологічними, постколоніальними тощо) підходами, власну теоретичну модель літературознавчого розвитку. У межах постколоніальної науки вона пропонує також власне бачення одного з програмних філологічих курсів – “Теорії літератури”, – який посутньо формує світогляд молодого філолога, що у 2010 році побачив світ у межах двох видань: “Нариси з теорії літератури” (Київ) та “Теорія літератури: курс лекцій” (Дрогобич).
Загалом, створений Василем Іванишиним курс лекцій є експериментальним науковим твором, твором, що не лише відповідає на питання, а й спонукає до власних теоретичних пошуків. Як такий, його можна по-різному сприймати, використовувати та оцінювати. Однак навряд чи можна заперечувати, що “Теорія літератури” Василя Іванишина переконливо свідчить про появу в українському літературознавстві чітко вираженого теоретико-методологічного напряму із власною метамовою, філософсько-світоглядною базою, методами та методиками аналізу та інтерпретації художньо-літературної та наукової дійсності. Пропонований посібник також один із підсумків теоретичного оновлення та становлення українського націоцентричного (національно-екзистенціального) літературознавства – літературології, що постає на основі “української ідейно-наукової іскри” (Л.Білецький), внаслідок “історичної та національної детермінованості літературно-теоретичного знання” (Г.Сивокінь), але при цьому не цурається діалогу із світовим метадискурсом. Якщо теорію взагалі герменевтика окреслює як шанобливу увагу до неприхованості присутнього, як “оберігальну увагу до істини”8, то теорію літератури національно-екзистенціальний досвід учить розглядати як оберігальну увагу до істини, виражену в національній літературі. Сподіваємось, що курс лекцій Василя Іванишина допоможе засвоїти цю шанобливу увагу до пошуку істини кожному небайдужому, що усвідомлює вагомість у своєму житті любові до Слова.
1. Детальніше див.: Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – 32с. 2. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – С.9. 3. Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження. – Дрогобич, 1990. – 42с. 4. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Методичні матеріали про місце і роль мови в національному відродженні України. – Дрогобич, 1990. – 31с. 5. Іванишин В. Голос із вершин духовності // Маринович М. Україна на полях Святого Письма. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1991. – С.6-18. 6. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992. – 178с. 7. Детальніше див. у: Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с. 8. Хайдеггер М. Наука и осмысление // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – С.243.