ПОРВЕМО ВОРОЖІ КАЙДАНИ – ВИКОНАЄМО ЗАПОВІТ ТАРАСА!
Іван СУТА Член Головної ради ВО “Тризуб” ім. С.Бандери
“Борітеся – поборете!”
Ми, українці, що пережили сім століть бездержавності, навалу різних орд та ярмо окупантів, репресії, голодомори, депортації, постійний терор донині живемо, розвиваємося, розмовляємо рідною мовою, ходимо до церкви, відроджуємо власні традиції і …боремося. І лише тому, що триває безперервна боротьба за свободу – ми незнищенні! Українці як найдревніша на землі нація, прапредки якої дали людству культуру й цивілізацію, у своєму єстві є носіями світоглядно-духовних цінностей, основу яких становлять: Істина, Правда, Милосердя, Добро, Любов, Краса, Свобода. Нації, у життєдіяльності яких домінують саме ці духовні скарби, приречені мати своїх геніїв і пророків, виконувати особливу місію у незбагненій для людського розуму волі Всевишнього, що створив всесвіт, землю і людство. У складних взаєминах між людьми, народами, націями, расами на всіх етапах розвитку людства, саме вони є тими світочами, які ведуть людство дорогою Божих Заповідей, а людину – до її спасіння.
Українці мають духовних поводирів, філософів, мислителів, визнаних світом геніїв. Але на небі історичного магістрального шляху української нації найяскравіше сяє немеркнуча зірка національного Пророка, сина православної козацько-гайдамацької родини Григорія з Наддніпрянщини та греко-католицької родини Катерини з бойківських Карпат – Тараса Шевченка.
Саме він, Шевченко-Предтеча є основоположником українського націоналізму, який у поетичній формі сформулював основи української національної ідеї, що матеріалізувалася в політичних програмах його послідовників. Саме на його творах сформувалися нова українська людина й сучасна українська нація. Саме завдяки йому вона пережила все те, що приготував сатана, аби її знищити, вкотре воскресла й продовжує боротьбу за свою національну соборну державу.
В основу Шевченкового “Кобзаря” закладені українські національні імперативи, необхідні для боротьби поневоленого народу за свободу, його повноцінного розвою у незалежній державі та продовження буття нації у часі:
примату духовності над матеріалізмом: “…бо душа жива. Як небо блакитне – нема йому краю, Так душі почину і краю немає”;
філософії буття нації: “Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь”;
святості релігійного життя: “Не мені, Великий Господи, простому, Судить великії діла Твоєї волі”;
непереможної сили Христового вчення: “Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки…”;
національного самовизначення: “Живим, і мертвим, і ненарожденним…”;
української національної ідеї: “В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля.”;
політичного завдання націоналізму: “Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!”;
величі антиімперської боротьби поневолених народів: “…вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті.”;
сутності московського православ’я: “За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!”;
безперервної тяглості боротьби поколінь за свободу: “…Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі…”;
культу лицарських традицій: “Послужи, моя ти зброє, Молодій ще силі, Послужи йому так щиро, Як мені служила!”;
необхідності національно-визвольної боротьби: “…вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю Волю окропіте”;
неприпустимості життя у ярмі: “Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі”;
необхідності боротьби з носіями чужих ідеологій: “Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу…”;
необхідності творення власної еліти: “Коли Ми діждемось Вашингтона, З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!”;
осуду помилок провідників: “Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала”;
національної гордості: “У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!”;
національної віри: “Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле”;
святості боротьби за свободу: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!”;
українського екзистенціоналізму: “І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь”;
невідворотності національного повстання: “Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили”;
наближення неминучої перемоги: “… і без сокири, аж зареве, аж загуде, Козак безверхий упаде розтрощить трон, порве порфиру”;
незнищенності української нації: “Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба… А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть”;
ницості холуйства і яничарства: “Раби, підніжки, грязь Москви”;
осуду приниження національної гідності: “Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого!”;
неминучої трагічності долі поневоленого народу: “Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту!”;
осуду національної зради: “Один буде, як той Ґонта, Катів катувати! Другий буде… оце вже наш! Катам помагати…”;
неминучості покарання за національну зраду: “Настане суд, заговорять, І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море”;
твердості людського духу: “За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся… але не каюсь!”;
віри у власні сили: “Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить…”;
героїки чину: “Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів,…”;
збереження національної гідності: “Кохайтеся, чорнобриві Та не з москалями…”;
засудження рабської покірності: “Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить…”;
пріоритету права нації над імперськими окупаційними законами: “Як ті жиди. Ми по закону! По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті”.
Цей ряд можна продовжувати, доповнюючи новими аспектами. Але й те, що подано, увиразнює визначальні для нової української культури напрямки національного імперативу і культивованого ним національного мислення.
Із зрозумілих причин, про це було заборонено говорити у часи, коли панував московсько-більшовицький режим. Тодішні ідеологи розуміли, що знищити в пам’яті українців творчість Шевченка, одного з найвидатніших мислителів людства, неможливо. Вона тісно пов’язана з духом праукраїнської давнини та голосом крові предків, проникла в їхнє єство на генетичному рівні. Тому її треба було применшити, примітивізувати, підвести під радянську доктрину “дружби народів”. Пропагандивна машина тих часів послідовно насаджувала в свідомість українців думку про те, що Шевченко лише “атеїст”, “селянський поет”, “бунтар проти царату”, “борець проти кріпацтва” чи “оспівувач краси українського природи”, але в жодному разі – не творець української національної ідеї та її носія – нової української людини.
Але чому ці імперативи жодного разу не були озвучені на урочистих зібраннях під час Шевченківських днів, “українською” владою уже в часи незалежності?
Кожен, хто із трепетом душі та затиснутими кулаками хоча би раз прочитав “Кобзар”, здатний зрозуміти суть: “тому що ми ще не маємо шевченкової України, в якій збудована “своя хата”, України національної – де панує “своя правда, і сила, і воля””. Бо у президіях цих пострадянських шароварних “показух” засіли послідовники вчорашніх окупантів – новітні неогетьмани та неостаршини, “проффесори” та “пахани”, для яких власний народ: або – “маленькі українці”, або – новітні “лохи”, яких треба приспати, як це робили вчорашні “рожеві”, “червоно-сердечкові” та “помаранчеві”, чи поставити в “стойло” і примусити жити по “понятіях”, що намагаються зробити нинішні “голубі”. Для них Україна – це лише “країна”, територія для визиску місцевих хохлів-абориґенів. Багатьом з цих “кровосісів” мова Шевченка дається ох як нелегко, бо серед них у пошані блатна “феня” і “слєнґ”. У них не мова, у них “базар”. Але під час Шевченківських днів ці дволикі Януси у своїх виступах говорять Богом нам даною нашою українською мовою. Хоча багато з них зробили би все, щоб українці забули її, а потім заговорили саме отим “базаром”.
А коли вони читали “Кобзар” чи взагалі тримали його у своїх руках? Навіть уявити не можна нинішнього державного чинушу із правлячої “еліти”, що звик лише “раз водіть лохов”, “рєшать вопроси” та “толкать фуфло” на міжнародних форумах з “Кобзарем” у руках. Хіба що випадково лежить він де-не-де на книжковій полиці у владному кабінеті чи приймальні поряд із портретом чергового “пахана”. А ось “мурку” чи “таґанку” “завайдоніть” високопосадовий чиновник на сучасній “елітній тусовці” може! А шевченків “Кобзар” вони бачили у домовині разом з ним.
Нинішні владні “воротіли” разом з колишніми “комсюками” та “цеховиками” лише гвинтики світової глобалістичної мафії, незалежно від кількості награбованих ними мільйонів чи статусу займаних посад у нинішній державі з назвою Україна. Ті, хто зі своїх імперських центрів, через своїх ставлеників у владних структурах насправді керують Україною, добре знають, що кінець їхнього безкарного паразитування в Україні може покласти тільки її законний господар – український народ, згуртований під прапором українського націоналізму. Щоб законсервувати нинішній підневільний стан української нації, вони намагаються відібрати національну ідею й усунути з політичної арени її носіїв. Для цього необхідно викреслити з пам’яті народу його знаних і незнаних героїв, мучеників, державних мужів, духовних провідників, ґеніїв, пророків. Особливо того, кого український народ вважає своїм духовним батьком, хто “на сторожі коло їх поставив Слово” – Тараса Шевченка. А їхнє місце в душі української людини, у народній пам’яті, в родинному й громадському житті заполонити новими “сучасними” кумирами та чужими, ворожими ідеями (з чужого поля), через які змінити українську людину, українську родину, українську громаду й перетворити українську націю на безідейну й безнаціональну отару, на слухняне знаряддя своїх далекосяжних імперсько-глобалістичних планів.
Та марно стараються вони – “оперені а зло зачаті”, бо українська нація – це органічна, кровна й духовна спорідненість “і мертвих, і живих, і ненарожденних” українців є вічною і незнищенною!
Брехня і Зло не можуть бути абсолютними! Абсолютними є тільки Істина і Добро! Саме істиною та добром наскрізь просякнутий Тарасів “Кобзар”, і саме з нього нинішнє покоління українців, як і його попередники, черпає наснагу, гартує силу духу в боротьбі з новітніми окупантами вже у незалежній Україні.
Впродовж семи століть бездержавності українська нація, як до Шевченка так і після нього, боролася з зовнішніми окупаціями: монголо-татарською (за що ж ми різались з ордами?), польською (за що ж боролись ми з ляхами?), московською (за що скородили списами московські ребра?), турецькою (у Царград, до султана, Поїдемо в гості!), угорською, німецькою, румунською. Із внутрішньою ж окупацією, структурним кістяком якої є колишня компартноменклатура та її сексоти, привілейовані представники національних меншин, олігархи неукраїнського походження, московське поганське капище УПЦ МП, “братки” криміналітету та усіх мастей місцеві глобалісти-ліберасти українці зустрілися вперше вже у незалежній державі Україна, на “нашій, не своїй землі”.
Усім тим, хто має намір стати в ряди борців з новітніми окупантами, треба віднайти справжні світоглядні орієнтири у нинішньому політичному баговинні, навчитися відрізняти продажних “білих і пухнатих” вовків в овечих шкурах від жертовних “чорних і колючих” бандерівців-націоналістів, а витоки сучасної революційної ідеології шукати саме там, де їх колись безпомилково знайшли попередники – у Біблії та шевченковому “Кобзарі”, у християнстві та націоналізмі:
“…Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля”.
Талантом генія Бог нагороджує людину для того, щоб її устами завжди промовляла Істина. А в істині нема ні часового, ні політичного, ні національного, ні світоглядного, ні жодного іншого вимірів. Вона – понад усім! Сподвижником істини для українців усіх поколінь із волі Божого Провидіння є Тарас Шевченко. У його “Кобзарі” є все необхідне для розв’язання тих проблем, що були в наших предків, перед якими опинилась українська нація нині, і які будуть у нащадків.
Пам’ятаймо, знаймо і робімо висновки: “Заповіт Шевченка не виконано, кайдани не порвано, “вражую злую кров” не “понесло у синєє море”, а дух Великого Українця Тараса донині не може “покинути і лани, і гори й полинути до самого Бога молитися”. І буде він з нами доти, доки цією “злою вражою кров’ю” не окропимо волю, в ім’я упавших героїв, задля майбутніх поколінь”.
Тому нам, нащадкам, він залишив свій безсмертний заповіт: щоб зажили ми, як люди у “сім’ї великій, вольній, новій”, ці столітні кайдани рабства необхідно назавжди розірвати!
А насамперед потрібно зірвати “хохлячі” кайдани зі своєї душі та із безправного наймита-кріпака Яреми перетворитися у лицаря-повстанця Галайду. Якщо так станеться, процес становлення “сім’ї, вольної нової” уже ніхто не зупинить.