Містерія жертви — суть життя і закон його невмирущості
Анна КОЛОМИЙСЬКА
43 роки тому, в листопаді 1968-го, іноземні інформаґентства поширили повідомлення українського самвидаву:„Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і аґресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком схиляє голови вся світова спільнота”.
Народився Василь Омелянович Макух 14 листопада 1927 р. в с. Карів Сокальського р-ну Львівської обл. у селянській багатодітній родині Омеляна Макуха та Єви Леуш. Ще з юних років його світогляд як українського патріота-націоналіста формувався під впливом побожних, національно-свідомих, працьовитих батьків і сусідів, чільних учасників національно-визвольної боротьби 1-ї половини XX століття – братів Миколи та Петра Дужих (другий – відомий публіцист, редактор журналу ОУН „Ідея і чин”). Не один день провів Василь у читальні товариства «Просвіта», яку очолював, де мав доступ до патріотичної літератури. Завдяки спілкуванняю зі своїми старшими друзями, членами ОУН, перейняв практичні методи боротьби з окупантами.
У кінці 1944р. Б. вступив до лав УПА. Ставши повстанцем, боровся хоробро, проявляючи героїзм і відвагу, за що неодноразово відзначався подяками своїх зверхників. Його призначили у військову розвідку, в якій діяв під псевдом «Микола». Безпосереднім його командиром був повстанець «Завірюха» (прізвище не встановлено). До половини лютого 1946 р. тривав його двобій з окупантами. Захищаючи своїх земляків від грабунків, насильства та різних провокацій, «Микола» не раз вступав у нерівні сутички з енкаведистами. Довелось йому декілька разів із боями переходити совєтсько-польський кордон з метою встановлення зв’язку з повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 р. відділ «Завірюхи» отримав наказ перейти кордон. У часі виконання завдання відділ зупинився на хуторі Соснина (біля села Бутини) Великомостівського району. «Микола» разом із повстанцем «Білим» розвідували навколишню обстановку, щоб встановити місце дислокації загону МВД, однак наштовхнулися на совєтських прикордонників і вступили з ними в перестрілку. В часі цієї збройної сутички Василя Макуха було поранено — одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна…
Вже наступного дня, непритомним опинився у стінах Великомостівського районного відділу МВД. Перейшов важке слідство у Львівській тюрмі № 4 (сумнозвісні «Бригідки»), і 11 липня того ж року, Військовим Трибуналом Львівського гарнізону був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна (кримінальна справа П-27504). Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру.
Тричі мені являлася любов, одна несміла, як лілея біла…
Іван Франко
На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Іванівною Запарою, родом із Дніпропетровська, жінкою складної долі. Ще коли була дитиною, померла її мама. Батько, службовець, переслідуваний більшовиками, згодом оженився вдруге. В часі, коли німці відступали з Дніпропетровська, захопили із собою багато цивільних осіб, переважно жінок та підлітків, і відправили до свого рейху на примусові роботи. Серед цих бранців опинилася Лідія разом зі своєю мачухою. Дорогою вони познайомилися з професійними артистами, які були зорганізовані в так звану «агітбригаду», яка зі своєю програмою виступала перед німецькими військовиками. Завдячуючи неабияким вокальним здібностям, у цю бригаду потрапила і мачуха, а заодно й Лідія. З того часу і до кінця війни Лідія перебувала в цій «агітбригаді», з концертною програмою якої об’їздила Німеччину, Францію, Голландію, тобто побувала у тих місцевостях, в яких дислокувалися німецькі військові частини та підрозділи їх союзників. Після закінчення війни Лідія повернулася до рідного Дніпропетровська, але її відразу ж заарештували і за «зраду батьківщини» засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та 5 років заслання.
Перебуваючи уже на засланні, Лідія познайомилася з Василем Макухом, вони поступово зблизилися і покохали одне одного. Їхнє кохання перетерпіло перше велике випробування — Лідія захворіла сепсисом (зараження крові), і Василь, щоб врятувати її, в зимову хуртовину на руках поніс Лідію до лікаря. Вчасно надана лікарем допомога врятувала Лідію — вона вижила.
І ніяк ми не вгадаєм Що зробили з нашим краєм І не знаєм божевільні Чи в неволі ми чи вільні
Першою отримала волю Лідія. Вона подалась Дніпропетровська і поселилась у бабусиному будинку на вул. Пожежній. А Василь ще два довгі роки змушений був перебувати на засланні, і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 року переїхав до неї. Повернутися в Західну Україну не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, й у шлюбі в них народилося двоє дітей — дочка Ольга та син Володимир. Тут варто зауважити, що він довший час не хотів одружуватися з Лідією, говорячи: “Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю “.
У Дніпропетровську Василь працював у цеху вогнетривів (шкідливе виробництво) заводу «Промцинк», згодом, за станом здоров’я, влаштувався слюсарем з ремонту побутової електротехніки, а Лідія працювала кухарем. Працюючи, Василь увесь час вчився: закінчив дев’ятий та десятий класи вечірньої школи й зробив спробу поступити на навчання до Дніпропетровського університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, в прийомі йому відмовили. Він не сприймав совєтської влади, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови, обурювався з приводу існуючої несправедливості. Вражало його й те, що коли син Володимир у школі розмовляв українською мовою, однокласники називали його «бакланом» або «бандерою». Постійно стверджував: «Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною!»
Проживаючи в умовах національного безправ’я, Василь Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв’язків із однодумцями. В Карові, на базі націоналістичних поглядів, зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Дзіком. Вів велике листування зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: «Слава Україні!». В Дніпропетровську, у його домі на вулиці Пожежній, збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових умовах, умовах «розвинутого соціалізму». Він ніколи й ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів. Звичайно, все це не могло залишатися поза увагою органів МГБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий «негласний нагляд». Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму сусідові в Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються „переконати“ мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».
У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю.
Евген Коновалець
У січневому числі журналу „Вітчизна” 1968 р. був опублікований роман „Собор” О.Гончара, який дуже схвилював Василя. Його обурювала голобельна критика роману в пресі, а ще вразив факт окупації Чехословаччини військами Варшавського договору 21.08.
У жовтні 1968 р. Василь Макух взяв відпустку, для відвідин сестри. Перед від’їздом сказав дружині та дітям: „Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас усіх дуже люблю”. Говорив дружині, що готовий пожертвувати собою задля вільної України, майбутнього дітей.
У кінці жовтня 1968 р. Василь Макух приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України. Писав тоді багато листів своїм друзям із Києва, Нікополя, Дніпропетровська. Коли збирався від’їздити від родичів, племінниця Ярослава Осмиловська зауважила, що він запаковував трилітрову банку. Пояснив: „Та це сусідка дала соку на гостинець”. Згодом батько Василя недорахувався у коморі банки з бензином. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від’їхав луганським поїздом. Поїхав не додому, а в Київ.
Є неперевірені дані, що Василь Макух мав з кимось зустрітися в Києві, що напередодні річниці Жовтневої революції готувалася акція протесту проти окупації Чехословаччини, однак хтось видав організаторів і їх заарештували…
Місто прикрашали портретами «вождів», гаслами та червоними прапорами. Міліція та переодягнені в цивільне кагебісти несли патрульну службу, забезпечуючи громадський порядок. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під’їзду будинку 27 (біля Басарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Живий факел, а був це Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті, знесилена від болю, постать упала. Хтось прикрив її шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні медики отримали наказ від каґебістів — за всяку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Не тому, що для них життя цієї людини мало якусь вагу, а для того, щоби вивідати, чи належала вона до якоїсь націоналістичної організації. Але лікарям не вдалося нічого зробити. За годину до смерти прийшов було до тями. „Ви ж осиротили дітей”, – сказав лікар. Макух відповів: „Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота…”
10 листопада 1968 р. він помер. Свідком цієї події був Микола Мазур, уродженець Карова, який саме в цей час як сержант строкової служби військ КҐБ ніс патрульну службу на Хрещатику.
Репресії
Уже на другий день після самоспалення Василя Макуха до домівки його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові грубо увірвалися співробітники КҐБ і розпочали допит. Хотіли будь-якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатний піти лише член організації, а не окремо взятий справжній патріот України. Параску катували в приміщенні сільської ради, а відтак — в райцентрі. Після цих допитів, як згадував Юрій Осьмиловський (чоловік Параски), їй “відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою… “.
У цей же час каґебісти вдерлися й до домівки Макухів на вулиці Пожежній у Дніпропетровську. Повели себе зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь Макух дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним його провідати. Водночас професійно провели обшук. Після почутого й побаченого Лідія Макух разом із кумом Іваном Ципухом подалися до Києва. В столиці їх відразу ж оточив конвой. Як розповідає Лідія Іванівна, їх протримали всю ніч у холодному приміщенні і тільки вранці привезли до моргу, слідкували щоб вони ні з ким не спілкувалися. Тоді ж, 6 листопада 1968 р., прокуратурою Ленінського району м. Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Чим закінчилося слідство — невідомо.
Тіло Василя Макуха привезли до Дніпропетровська. В останню дорогу його проводжали з дому на вулиці Пожежній. Зійшлося багато знайомих і сусідів. Були й переодягнені в цивільне каґебісти — вони фотографували присутніх. Поховали Героя на цвинтарі житлового масиву Клочко. Після похорону Лідію Макух знов і знов викликали на допити, запитували, чи знає вона, що її колишній чоловік — «бандерівець», вперто намагалися довідатися про його зв’язки, його друзів, випитували, хто і коли заходив у домівку на вулиці Пожежній. Особливо слідчих цікавило, чи їй часом не надають матеріальної допомоги українські буржуазні націоналісти. Лідію буквально вигнали з роботи кухаря, вона з дітьми залишилася без засобів до існування. Що змогла — продала, дуже бідувала. І тільки згодом дістала змогу сяк-так влаштуватися кухарем у ресторані на вокзалі.
Опісля
В суботу, 5 листопада 2011 р.Б. за адресою вул. Хрещатик № 27-А, відбулась громадянська акція пам’яті Василя Макуха. Під час події були присутні родичі славного патріота: племінниця та племінник з сім’єю.
Ось що розповів племінник героя, Юрій Макух:
«Причини вчинку мого дядька пояснюються дуже просто: він сповідував любов до України, до мови, до культури. І коли, під маскою «визволителів» з грабунками і злодіяннями прийшли радянські війська, він вступив до УПА. Після повернення з заслання, він знаходився в стані бездіяльності, котру породжувала безсилість. Очевидно, в самоспаленні він побачив можливість примусити людей задуматись над тим, що відбувається в державі.
Під час тих подій, мені було 13 років. Про те, що сталося говорили дуже мало. Пам’ятаю, мама наказувала не розповідати нікому, що її викликали у відповідні спецслужби. Так сталось, що діти не підтримують націоналістичних поглядів свого батька… Син розповідав, що був, як загнаний вовк. Його переслідували, над ним знущалися і тому почуття патріотизму згасло в його серці.
Доля мого дядька була героїчною та водночас трагічною. Його їдеї, вчинок - це те, що нас болить і чого ми ніколи не втратимо…»
На сьогоднішній день у Львові і Донецьку на честь Василя Макуха діють невеличкі музеї. Не втрачаючи завзяття українські націоналісти виборюють для Василя Макуха звання Героя України та встановлення меморіальної дошки на місці самопожертви мужнього сина України. Акт самоспалення, вчинений Василем Макухом, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, одержав відгомін серед українців. Так, Євген Пронюк анонімно в самвидаві написав статтю «Пам’яті героя», яка нелегально розповсюджувалася серед населення України. А це призвело до нових репресій. За поширення вказаної листівки були арештовані Богдан Чабан (тепер священик, парох церкви Св. Володимира і Ольги у Львові) та Стефан Бедрило (відбув два роки в Мордовських концтаборах).