ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ
Ростислав ВИНАР
Славної пам’яті друга Степана Бичека- «Вовка», присвячується.
Кожна людина приходить на цей світ, щоби пройти свій Шлях до спасіння власної безсмертної душі. Принаймні, Господь надає кожному з нас таку можливість та вказує правильний напрямок, подальша наша доля вже залежить від нашого вибору. Кінець земного шляху означає перехід у Вічність, де нам усім без винятку доведеться тримати наш останній іспит перед Творцем. У цю мить на шальки терезів будуть покладені всі наші земні справи, і ми будемо відповідати перед Господом за все, що ми зробили на цій землі та чого не зробили.
Якщо ж людина прямує по життю за течією, живучи лише заради миттєвих насолод та матеріальних потреб, дбаючи виключно про себе, використовуючи оточуючих для задоволення своїх егоїстичних потреб та бажань, не зробивши нічого доброго заради своїх ближніх, свого народу, його сьогодення та майбуття – що може така людина відповісти на своєму Останньому Праведному Суді? Як на мене – їй нічого буде сказати Творцеві, бо Він не приймає дешевих виправдань, брехні та викрутасів чи хабарів. Його Вирок буде справедливим та остаточним! Кожного з нас очікує Вічність: або поблизу Господа, у світлі Його Ласки та Любові, котрих ми собі на цій землі навіть не можемо уявити, або – у вічній темряві, злобі та розпачі, назавжди усвідомлюючи, що Там ми вже нічого не зможемо змінити…
22 жовтня 2011 року Божого, пішов від нас у Вічність друг Вовк, Степан Бичек – лицар без страху та докору, людина, котра все своє життя, до останнього свого подиху присвятила боротьбі за державність української нації. Війна, тюрми, акції, вишколи, знову тюрми – національно-визвольна війна… І так все життя! Без будь-яких «перспектив» друг Степан жив, боровся, загинув як воїн Національної революції. Тепер же він не з нами – тепер він під проводом Архистратига Михаїла… Зараз він сильніший ніж був, коли жив земним життям!
Нас залишив вірний побратим, незламний борець, один із засновників ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, життєвий шлях якого був відданий Богові та Україні. Степан пройшов свій Шлях вільною людиною, християнином, українцем, котрий ні на мить не припиняв своєї боротьби зі Злом, бо знав, що Шлях Воїна Христового веде до спасіння душі. Сказав же Христос: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів».
Друг Вовк не терпів фальші, підлості, нещирості та дволичності… Залізна людина, в котрій поєднувалися незламність борця та любов до побратимів. Беручи участь в декількох акціях пліч-о-пліч зі Степаном, я завжди знав, що моя спина надійно прикрита. Провівши майже вісім місяців у в’язниці із дуже серйозно надламаним здоров’ям, цей Лицар Ідеї та Чину ні на мить не дав приводу засумніватися у незламності свого духу та готовності йти у своїй боротьбі до переможного кінця. Навіть у тюремній камері він боровся з несправедливістю, підступом та жорстокістю внутрішньо-окупаційного режиму. І Степан переміг, як перемагали Січові Стрільці, вояки УНР та бійці УПА!
Його поховали, як він і заповідав: у тризубівському однострої, покритим прапором Організації. Друг Вовк ніби нагадував нам: «Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!». Степан не любив багато говорити, він віддавав перевагу діям, і я знаю, що він, як і наш Батько, Василь Іванишин, буде просити у Господа допомоги у нашій боротьбі!
Бо у нас з вами немає іншого виходу, аніж боротьба до повної перемоги, до здобуття держави для майбутніх поколінь українців! Інакше українська нація приречена на повільне вимирання та, врешті-решт, цілковиту загибель!
Те, що в наш час відбувається на нашій землі, інакше ніж боротьба окупантів із завойованою нацією назвати просто неможливо. Українська нація вкотре потрапила у становище пригнобленої на своїй, Богом даній землі. Але ж Господь створив людину за Своїм образом та подобою та дав можливість для всебічного, як духовного, так і фізичного розвитку, для достойного земного життя і раціонального використання всіх моральних та матеріальних надбань людства, врешті-решт – для гармонійного співжиття людей між собою.
Згадаємо слова блаженного Папи Івана XXIII з енцикліки «Pacem in terris»: «Людина має право на життя, на тілесний інтегритет, на все необхідне для достойного життя, а це в особливий спосіб – їжа, одежа, помешкання, відпочинок, лікування. Окрім цього, людина згідно природнього, морального закону вимагає, щоб їй надавали належну повагу, щоб її цінували, людина має право шукати істину, шануючи мораль і загальне добро, виражати свої переконання, плекати свої здібності, а також бути правдиво проінформованою про суспільні події». Читаємо там же: «… до невід’ємних прав людини належить право на якісну освіту, право на свободу совісті, віросповідання, право на роботу та вільне підприємництво, право на вільну економічну діяльність, право на приватну власність, право на вільну суспільну та політичну діяльність, право проживати на своїй, Богом даній землі».
Тотальне зубожіння народу на одному полюсі життя й неймовірне збагачення олігархів – на іншому; продажність «народних обранців» та управління в ручному режимі судовою системою; монополізація економіки неукраїнськими за походженням кланами та фінансово-промисловими групами; так звана реформа охорони здоров’я, котра веде до повної руйнації системи надання медичної допомоги громадянам держави; безкарність і хамство в поєднанні з елементарним непрофесіоналізмом правоохоронних структур; знищення національної армії – ось наслідки діяльності «команди професіоналів» режиму внутрішньої окупації! Повна зневага до людей, нехтування їхньої честі та гідності, аморальність та дволичність ( переможцям – усе, переможеним – закон ) – це та моральна атмосфера, котра панує зараз в Україні.
Ось слова одного з Отців церкви Томи Аквінського: «Влада стає несправедливою, коли управитель не дбає про загальне добро спільноти, а дбає тільки про власне добро; влада стає більш несправедливою, що більше, вона віддаляється від загального добра». А що ж далі? А далі – там же: «Неправедна влада не може вимагати послуху від своїх громадян. Людина настільки мусить коритися світським управителям, наскільки це вимагає праведність. Якщо їхня влада не є праведною, якщо вони видають несправедливі накази, громадяни їм не мусять коритися. Моральним обов’язком громадян за такої влади є спротив цій владі та її повалення». Який висновок? «Народ має повне право скидати тиранів і вся вина за такий стан речей лягає на самого тирана» - каже Тома Аквінський. Такої ж думки і Папа Павло VI, котрий в енцикліці «Populorum progressio» пише: «… у випадку очевидної постійної тиранії, яка нищить основні права людини, наносить шкоду державним інтересам, бунт і насилля проти такої тиранії, тобто революція, є дозволеними методами боротьби народу за свої права».
Українське суспільство радикалізується… Повільно, потроху, ніби й не поспішаючи підніматися з колін… Поки що це все виглядає достатньо анемічно . Окрім цього, на політичній арені раптом з’явилися дуже дивні «протестувальники», спостерігаючи за якими, починаєш розуміти, що використовуючи зростаючі революційні настрої українців, нас знову хочуть «завести в блуд» керованими немічними акціями протесту. У цій ситуації навіть запитувати «Qui prodest?» не має ніякого сенсу… Навіть маленьким дітям зрозуміло, кому це вигідно. Правлячий режим буде застосовувати величезний спектр технологій та маніпуляцій для дискредитації як самої боротьби, так і її керівників.
Як запобігти цим підступним діям? На мій погляд є декілька кардинальних позицій, прийнявши котрі ми можемо досягнути об’єднання всіх сил, котрі виступають проти режиму, а в подальшому – досягнути успіху в нашій боротьбі.
Найголовнішим є розуміння того, що тільки чітка ідеологічна база революційного руху може вберегти боротьбу від різноманітних маніпуляцій нею. Національна ідея, ідея здобуття і побудови національної держави з реальною системою народовладдя – ось стратегічна мета боротьби української нації за своє майбутнє! Тільки консолідація всіх українських політичних та громадських організацій, котрі дійсно хочуть радикально змінити ситуацію на краще, а не вирішити якісь свої вузькокорпоративні питання в рамках існуючої системи, консолідація навколо національної ідеї – це найважливіша запорука майбутньої перемоги.
Другою, не менш важливою умовою успішної боротьби, є створення широкого націоналістичного руху, котрий зможе об’єднати у своїх лавах найактивнішу частину українського суспільства. Чому мова йде про націоналістичний рух? Бо тільки ідеологія українського націоналізму може підняти народ на боротьбу навіть у найнесприятливіших умовах, вона надихає людей на праведну, безкомпромісну боротьбу за величну мету до переможного кінця. Це – перше. Друге – тільки революційна націоналістична організація зможе ефективно мобілізувати своє членство, створити дієві структури та вести свою діяльність, незважаючи на політичну кон’юнктуру та геополітичну ситуацію.
Я не знаю, як будуть розвиватися події в Україні, бо не є ні ворожбитом, ані віщуном… Але знаю напевно, що я та мої побратими будемо боротися до кінця, скільки Господь нам дасть сил та наснаги! Заради майбутнього України, заради тих героїв, котрі проливали свою кров, віддавали свої життя, жертвували своє здоров’я! Заради пам’яті підполковника Степана Бичека. Інакше – нам буде соромно стояти перед Господом на Його Суді!
26.10.11