НАЦІОНАЛІЗМ – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ІДЕОЛОГІЯ, РУХ, АЛЕ БІЛЬШЕ – ЦЕ СВІТОГЛЯД, ОСНОВА ЖИТТЯ, САМЕ ЖИТТЯ
Олеся ПРИМЕНКО
Перед тим, як розкрити стан та умови формування Організації Українських Націоналістів – свою тему доповіді на цьому вишколі молоді ОУН – я зупинюся коротко на актуальному й вкрай гострому питанні діалогу націоналістів зі своїми опонентами.
Сьогодні в українському суспільстві зростає позитивна тенденція зацікавлення націоналізмом, утвердження його в усіх сферах життя, розуміння українцями свого місця та ролі у світі. Репрезентантів націоналізму запрошують до дискусії різного роду, на радіо, телебачення, тощо. Ми, націоналісти, маємо гарну можливість не лише показати українцям корисність сповідування такої ідеології, але й застановити її на майбутній розвиток української нації. Тому скористаймося тими важелями впливу й будьмо стійкими в диспутах, бо за нами – Правда.
Потрібно пам’ятати, що є різні види риторики (мовлення), якими можна скористатися залежно від ситуації та типу опонента.
Якщо ви вступаєте в діалог із комуністом або з яким іншим шовіністично налаштованим елементом, пам’ятайте, що таких людей не цікавить дізнатися від вас щось нове для себе або спростувати якусь свою хибну думку.
Їхня мета – повалити націоналізм та його репрезентантів, стерти з лиця землі українців. Тому будьте стійкими та мужніми, не дайте загнати себе в куток агресивними емоціями, якими постійно переповнені комуністи та інші вороги українців. У висловлюваннях оберіть позицію не захисту, а нападу, пам’ятаючи, що час наших ворогів давно сплив, вони агонізують й тому не мають достатньої раціональної свідомості аби перемогти вас. У диспуті з вами різні ворожі “елементи” можуть лише вишукувати якісь дрібні помилки в історії національно-визвольного руху, або чіплятися за якісь ваші слова. Але ви маєте стояти на своєму, не даючи вибити ґрунт з-під ваших ніг. Спирайтеся на першоджерела класиків націоналізму – Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Степан Бандера, Василь Іванишин та багато інших – ці “велетні думки та духу” вже відповіли на всі питання, що постають перед націоналістами. То ж просто скористайтеся ними й будьте певні, що ворог вкотре відступить.
Інший вид риторики – з людиною, яка хоче більше дізнатися про націоналізм, яка відчуває близькість до нього, але не може це висловити. З такими людьми варто багато спілкуватися, що допоможе не лише віднайти нового побратима, але й самому чіткіше розібратися у важливих питаннях націоналістичної ідеології.
Вартий до уваги вид риторики, який застосовується у діалозі з вже дозрілими націоналістами. Тут від вас вимагається або досконале знання теоретичних основ націоналізму, його відчуття на всіх рівнях життя, або ж бажання слухати й почути. Для такого діалогу – навчання – організовуються й проводяться різного роду вишколи. Дякуючи Богдану Черваку, ви маєте можливість брати участь у вишколах молоді ОУН.
Приступаючи до висвітлення свого головного питання – становлення Організації Українських Націоналістів – зазначу, що критичних джерел, які би правдиво висвітлювали історичні події того періоду, не так вже й багато. А от матеріалів, які викривлюють ті події, – набагато більше, і вони є набагато доступнішими. То ж, будьте уважні при виборі націоналістичної літератури, аби не спотворити свій молодий розум затхлою брехнею, витвореною ворогами України.
Найперше, рекомендую до прочитання щодо становлення та діяльності Організації Українських Націоналістів працю Петра Мірчука “Нарис з історії ОУН”. Передусім на нього я буду спиратися у своєму виступі.
Отже, на початку ХХ століття Україна перебувала у вкрай тяжкому становищі в усіх сферах, але найбільш – у світоглядовій. На той час територія нашої Вітчизни перебувала під владою чотирьох окупантів – Москви, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії. Як зазначає Мірчук, “чимало українських патріотів, політично незрілих, дало себе зловити в сіті московсько-большевицьких хитрощів. Вони стали щиро до співпраці з московськими окупантами України з надією, що під вивіскою „УССР” вдасться їм таки розбудувати українське національне життя, створити справді вільну „соціялістичну, селянсько-робітничу” українську державу… Так само і Польща запровадила систему варварського терору на окупованих нею західноукраїнських землях, хоч вона залюбки чванилася своєю приналежністю до західньої Европи. Тюрми та концтабори наповнились українськими патріотами, а рука польського „культуртреґера” нищила українські школи, читальні, церкви. На Буковині й Басарабії українці терпіли від шовінізму румунів, яким забажалося збільшити свою націю через винародовлення українців, застосувавши супроти них систему поліційного терору. І навіть чехам захотілося чехізувати закарпатську частину України, яку було влучено в склад Чехо-Словаччини під виразною умовою, що це українська земля, яка повинна втішатися свободою демократичної республіки і мати змогу приєднатися до незалежної української держави, як тільки така знову постане”.
У таких умовах, спливаючи кров’ю, Україна потребувала національного звільнення – шляхом збройної боротьби. Великі надії у цьому покладалися на армію Української Народної Республіки, зокрема, на Корпус Січових Стрільців та Українську Галицьку Армію. 6 грудня 1919 року уряд УНР на нараді з вищими представниками армії УНР прийняв постанову про переформування реґулярної армії УНР на партизанські загони. Того ж дня на нараді Старшинської Ради Січових Стрільців ухвалено розпустити Корпус Січових Стрільців. “Негайно після формального розв’язання Корпусу Січових Стрільців польські війська несподівано його оточили, роззброїли й інтернували, перевізши до таборів для полонених в околицях Рівного-Луцька. Внаслідок цього, водночас із формальним розв’язанням, Корпус Січових Стрільців перестав існувати теж фактично”, – відмічає Мірчук. У польських таборах для полонених Січові Стрільці перебували зиму 1919-1920 рр.
Становище України тільки погіршувалося. Не звільнившись від зовнішніх окупантів, поглиблюється криза всередині уряду УНР, що виявилася у розколі між представниками центрально-східних та західних українських регіонів. Варшавський договір – підписаний представником УНР Андрієм Лівицьким 22 квітня 1920 р., згідно з яким за ціну військової допомоги з боку поляків, західна Україна була визнана складовою частиною Польщі – став останнім гвіздком у труну сподівань українців на УНР.
Січові Стрільці опинилися у тяжкому становищі: з одного боку, вони залишалися ядром армії УНР, з другого боку, мали більший моральний обов’язок перед західноукраїнським краєм, з якого походили. На останньому засіданні Стрілецької Ради, у липні 1920 р., під проводом полковника Євгена Коновальця було остаточно ухвалено рішення продовжувати національно-визвольну боротьбу, але вже в іншій організаційні формі – так постала Українська Військова Організація. Точна дата створення УВО є невідомою, оскільки сама організація вела підпільну, конспіративну діяльність.
Роля і завдання УВО з’ясовані в брошурі „У.В.О.” (видання Пропаґандивного Відділу УВО, широко кольпортоване між українцями як нелеґальна література) так:
„УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності. Вона свідома рівнож того, що в цій діяльності буде вона наражена на атаки й клевети навіть з боку українців й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові інтересам. До всіх них буде УВО ставитися й надальше як до сміття Варшави або грязі Москви й на їх крайньо демагогічні й брехливі наклепи, що ними за наказом згори послуговуються, відповідатиме не полемікою та дискусією з ними, але ще більше інтенсивною діяльністю.
„Рівнож не думає УВО служити інтересам других народів. Рівночасно, одначе, УВО є свідома того, що не тільки її завданням, але й обов’язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського Народу.
„УВО не ставить терористичної діяльности як виключного свого завдання. Не є вона рівнож, як це польська займанницька влада старається ввесь час пропагувати, ніякою розвідчою централею. Ні! Ще раз ні! УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропаґувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з’єдинену Державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов’язком проводити вже плянову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця. В цій підготовці звертає вона пильну увагу на всі ті можливості, що з ними прийдеться Українському Народові стрінутися як у випадку самостійного зриву, так рівнож на випадок конфлікту Польщі з її сусідами, чи при вибухові щораз більше назріваючого світового конфлікту. УВО старається на всі ці випадки мати не тільки готовий, випрацюваний плян, але щобільше, перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повсталі маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до переможного кінця й то до такого, що не тільки приніс би українському народові власну державу, але й створив би збройну силу, готову й здібну боронити цю державу перед ворогами.
„УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити до того, щоб грядучі події заскочили український нарід непідготованим, як це мало місце в роках 1917-18”.
„Українська Військова Організація, що поставила собі за завдання пропаґувати загально-національний зрив українського народу проти займанців і як організація, що переводить конкретну підготовку цього зриву на західніх українських землях, йде й мусить іти з усіма шарами народу й серед них поширювати свої ідеї. Для неї не можуть бути обоятними настрої мас, бо саме від тих настроїв залежить, як широкі маси будуть ставитися до займанця взагалі, зокрема ж, чи стремління УВО увінчаються в остаточному висліді успіхами, чи ні.
„Українська Військова Організація буде тому впливати на настрої народніх мас та ширити дух активізму й непримиренности супроти займанця. Тому, в своїй пропаґандивній, як теж конкретній підготовчій діяльності до загального зриву, Українська Військова Організація виступає й надалі якнайрішучіше буде виступати проти всього, що цей дух боротьби і видержливости могло б захитати. До таких надзвичайно небезпечних проявів, як для революційних настроїв взагалі, так для підготовки зриву зокрема, зараховує Українська Військова Організація нічим неоправдані надії й орієнтації на чужу допомогу, що вже від довших літ є в нас модними, їх вплив помітний навіть серед нашої заокеанської еміґрації, якої завданням, силою вже тої ролі, яку відогравали заокеанські еміґрації інших поневолених народів, є – стояти непохитно на сторожі найвищих ідеалів нації”.
І досі залишаються актуальними заклики УВО та ОУН: “Закид, ставлений революційній організації т. зв. „реальними політиками”, що, мовляв, революція пожирає гекатомби кривавих жертв поневоленого народу, – УВО вважає трагічною помилкою або єхидним заслонюванням власної трусливости. „Поневолений нарід, обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, а тоді, коли гнобитель є переконаний, що поневолений нарід не є здібний повстання підняти”. Жертви, покладені в боротьбі за волю, поривають народ і наснажують його незламним завзяттям. А тому – „ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляху. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого, крім самолюбія, живе ще любов вищого роду – любов до батьківщини”. (П. Мірчук)
Розгортаючи нову хвилю військової боротьби за незалежність України, Євген Коновалець був свідомий необхідності ідеологічного обґрунтування цієї боротьби. Для цього йому не потрібно було штучно вигадувати якісь філософсько-політичні концепції, або привносити щось ззовні, насаджувати на український ґрунт неукраїнське. Варто було подивитися вглиб існування, буття української нації, щоби зрозуміти, що єдиною життєвою основою діяльності Організації, яка стоїть на засадах звільнення та розбудови Української Держави, – є націоналізм.
Сьогодні ми вже з впевненістю можемо сказати, що націоналізм – це не лише праці відомих класиків Миколи Міхновського, Дмитра Донцова та інших. Це не лише ідеологія якоїсь окремої політичної партії, громадської організації, або руху. Це не лише бачення якоїсь окремої групи людей, яка будує стратегію розвитку української нації. Це – набагато більше, глибше й стійкіше за всі історичні контроверсії. Це – світогляд усієї нації, досвід, надбаний тисячолітнім розвитком. Це – саме життя. Власне, це – світогляд кожного українця, який вважає себе українцем, який ставить інтереси нації вище за свої особисті, пам’ятаючи, що його добро залежить від добра нації. Незміряну глибину має націоналізм. Як світогляд, як життя, як буття. І цього ніхто не зміг і не зможе змінити. Бо для цього треба знищити не один десяток мільйонів українців.
Усвідомленням цього жив Євген Коновалець, коли очолив не лише військову боротьбу за звільнення України, але й готував появу єдиної Організації як виразника інтересів усієї української нації. Він був центральною особою підготовки та проведення 3-7 листопада 1927 року в Берліні І Конференції Українських Націоналістів, а також висуваний усіма націоналістами як єдиний кандидат на провідника майбутньої Організації Українських Націоналістів.
Конференція висловилася за злиття усіх українських націоналістичних організацій в одну Організацію Українських Націоналістів. Проте, з уваги на наявність двох різних концепцій щодо організаційного оформлення українського націоналістичного Руху, І. Конференція ухвалила передати цю справу на остаточне вирішення майбутньому Конґресові Українських Націоналістів. Конґрес цей, – згідно з резолюцією І. Конференції, – мав відбутися приблизно за рік, після відповідної психологічної, ідеологічно-політичної та організаційної підготовки. З цією метою І. Конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів (ПУН), що до часу створення єдиної Організації Українських Націоналістів мав діяти як координаційний центр усіх українських націоналістичних організацій та ще дезорганізованих окремих націоналістів. (П. Мірчук)
Об’єднання націоналістичного фронту для поборення всіх окупантів – така мета стояла перед Євгеном Коновальцем, який очолив ПУН, та його побратимами. Для засновників ОУН були очевидні причини поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.: розрідненість національних сил, світоглядна дезорієнтованість та опортуністичні дії всередині самих націоналістичних організацій.
До того ж, діяльність УВО (а потім – ОУН) була неприйнятною для прихильників так званої “реальної політики”, які вважали себе патріотами України, але поборювали передусім свої інтереси. “Реальна політика” мала декілька напрямних – залежно від ситуації на окупованих українських територіях. Її поділяли ті організації та партії, які вважали, що для визволення українських земель потрібно піти на спілку з одним із окупантів, віддавши йому натомість якусь частину України.
Оцінка тодішніх українських леґалістичних партій під польською окупацією зроблена українським революційно-визвольним рухом і висловлена, між іншим, на сторінках офіціяльного органу УВО „Сурма” про тодішній український опортуністичний табір: „Один із наших письменників недавно писав:
Кожна справді визвольна боротьба – це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом – боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби пів-засобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.
Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються „реальною” політикою, проповідують „органічну працю” та мають „орієнтаційні концепції”. Всіх їх ціхує одна спільна риса: всі вин хотіли б „хитро-мудро, невеликим коштом” – „збудувати Україну”.
І так одні (уенерівці) вже від років проповідують: українці самі не зможуть побороти всіх ворогів, а що більше – навіть самих большевиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західноукраїнські землі; за те польські війська звільнять Велику Україну з-під большевицького ярма, тоді ми там створимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо – відберемо від поляків Західню Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезиґнувати з Західньої України, то це оплатиться за самостійність Великої України.
А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити „союз трьох Русей” з монархій московської, української і білоруської під сгептром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західню Україну й так діб’ємося „соборности”; а тоді зможемо зрезиґнувати з союзу з Московщиною, а якщо і ні, то також нічого злого не буде.
А треті (соціял-революціонери) кинули клич: монархії в Роси вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити соціялістичну „Ліґу Востока Европи” в союзі з російськими соціялістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціялістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.
Четверті (ундівці) вже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово, етапами. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми скріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.
А п’яті (соціял-рідикали) кажуть: біда наша не в Польщі, і не в польській державі а в фашистівській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий нарід погодився б з українським працюючим народом. Отже, в Другім соціялістичнім Інтернаціоналі наше спасіння.
Шості (соціял-демократи) додають до того ще й большевицьку диктатуру, як причину неволі на Великій Україні, і також шукають спасіння в ІІ-ім Інтернаціоналі й у світовій демократії.
Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба на тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння в большевиках, які прилучать Західні Землі до Радянської України, і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.
Осьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна – це царство Антихриста, і - „не Рада Амбасадорів, але Провидіння Боже поставило нас, як частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хотяй би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу льояльність; наша льояльність має до того стреміти, щоб польська держава була сильна і забезпечена”. Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.
Що більше, маємо й таких „реальних” політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації, в залежності від того, де бачать силу: коли Денікін був сильний, тоді видвигали концепцію злучених держав сходу Европи, отже союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а большевики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із большевиками почало бути „не теє”, тоді давай проповідувати територіяльну автономію під Польщею.
Отака-то „реальна політика” – сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і „капитал пріобресті і невінность соблюсті”, – розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть самі ті протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже засуджують себе взаємно, – але й тому, що кожна поодинока група з табору „реальної політики”, а то й навіть поодинокі „реальні” політики самі себе неґують, коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось друге – протилежне.
Скільки знайомого для наших часів ми зустрічаємо в цих словах! Здається, табір “реальної політики” не тільки не зменшується, але, з часом, тільки поповнюється своїми адептами. Тому розуміємо, в яких умовах поставала ОУН, як складно було, й психологічно, й політично, українським націоналістам об’єднати національно-визвольний фронт.
Але об’єднання відбулося, Організація Українських Націоналістів була проголошена на І Конгресі Українських Націоналістів 28 січня – 3 лютого 1929 року у Відні. Військова міць та старшинські кадри УВО, підтримка українських молодіжних націоналістичних організацій, особистий авторитет полковника Євгена Коновальця, врешті-решт потреба цілої української нації спричинили появу ОУН – свідчення незборимості України.
На закінчення Конґресу полк. Є. Коновалець виголосив промову, в якій сказав, між іншим, таке:
„Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів…
„Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовности і жертвенности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Отже, сьогодні ще надто швидко казати, що, покликаючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло, або що наша Організація обов’язково призначена бути великою. Але одне, знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії…
„Сьогодні ми поки що тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не осяг. Бо ж мусимо собі ще раз коротко узмисловити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.
„Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бо ж віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу…
„Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, – маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов’язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі: його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації”.
Дуже надіюся, що кожен з вас, молодих націоналістів, відчуває ту потребу – здобувати, розбудовувати й обороняти Українську Самостійну Соборну Державу. Бо ж, справа поколінь не може загинути, не завершившись остаточною перемогою.
Слава Україні! Героям Слава!