УБОГІ ДУХОМ
Ігор ІВАНЧЕНКО
24 серпня 1991 року український націоналізм здобув безсумнівну перемогу – Україна проголосила Незалежність. Двадцятилітній період історичного розвитку українського народу позначився не тільки зростанням державницької та національної свідомості, але й масованою атакою на душі та уми українців чужинських псевдо ідеологій і доктрин. Головним завданням таких навал є дезорієнтувати нашу націю, завести на манівці, і звичайно ж, дискредитувати найдієвішу зброю нашої нації – Націоналізм.
Лакмусовим папірцем, котрий це підтверджує, стає поява в ЗМІ все більшої кількості різноманітних матеріалів, котрі висвітлюють цю тему або в чорних, або в білих тонах, тобто український націоналізм, його ідеологія, історія, його герої не залишають нікого байдужими. Люди щодо цього питання поділилися на два табори, і якщо з табором прихильників націоналізму все зрозуміло, то на таборі його ворогів хотілося б зупинитись окремо.
Тут ворог застосовує найрізноманітніші прийоми – від опертя на свою п’яту колону в Україні (пропаганда “русского міра”, “ссср”, “єдиного економічного простору”, “союзної держави” і т.п.) до спроб дезорієнтувати українців, підсовуючи їм замість націоналізму “модні західні ідейки”, такі як-от наприклад, лібералізм, глобалізм і т.п. Тому не дивно, що в нас за ці роки з’явилася ціла когорта найрізноманітніших “інтелектуалів” з українськими прізвищами, котрі розмовляють вишуканою українською мовою, начебто змагають до утвердження української державності, але під зовнішньою маскою українськості вливають у душу українців ліберальну постмодерністську отруту.
Всі ці грабовичі, андруховичі, бузини, поповичі, винничуки опльовують нашу культуру, історію, наших героїв. Найцікавішим в їхній писанині є те, що звинувачуючи націоналістів в тоталітарності мислення, самі вони, взявши на озброєння менторський тон, з почуттям зверхності повчають всіх інших, не беручи до уваги ніякої іншої, відмінної від їхньої, точки зору. От вже й з’являється ціла поросль їх послідовників у журналістиці.
На сторінках “Української Правди” вже не перший рік друкується такий собі ліберастик Михайло Дубинянський, який розповідає читачам, як правильно будувати Українську Державу, не спромігшись навіть писати свої опуси мовою того народу, котрий він повчає і серед якого живе.
А от нещодавно з’явилася стаття ще якогось послідовника так званих “західних цінностей” – Андрія Вайди: “Націоналізм шкодить. Краще творити культуру, ніж героїчно вмирати”. Перше враження після прочитання статті можна охарактеризувати як політичний хіппізм: такий собі “make love, not war”. Але давайте все-таки розглянемо цю статтю уважніше. Пан Андрій заходився воювати з націоналізмом жорстко: почав з того, що звинуватив націоналістів в нитті (сам він, мабуть, дуже серйозний боєць за відстоювання власних принципів і ніколи не ниє). Після цього він звинуватив хмельничан, козаків Сірка, повстанців Холодного Яру в войовничості. Правда не зміг пояснити, як нитик може бути войовничим.
Але залишимо це на його совісті. Далі – більше: виявляється, насильницька боротьба, за словами автора, в наш час толерантності, цифрової культури і відкритості тільки шкодить, і як приклад наводить нам історію становлення чехословацької державності, коли про ці поняття ніхто і не чув. Оце вдарив по українцях-агресорах, так вдарив! Не забув наш борець з націоналізмом і про тих, хто руйнує пам’ятники Лєніну, адже “маємо свою державу, і розвиток української мови залежить від якісного культурного продукту, а не від руйнування пам’ятників Лєніну”. Бачте, українці не мають культурних надбань, а він має, і пам’ятники окупантам України йому не заважають.
Якщо піти за схибленою логікою автора, то варто поставити коштом українців ще й пам’ятники Гітлеру, Батию, Наполеону. А що? Гулять так гулять! І такої маячні в статті більш, ніж достатньо. Ба більше, вона не тримається купи. А навіщо, коли цю маячню можна завжди підкріпити чиїмсь авторитетом, і не важливо, що про деяких авторитетних авторів мало хто чув – зате імпортні! От наприклад “професор Єльського університету Тімоті Снайдер, який займається історією Східної Європи, і зокрема, України: “Якщо йдеться про повстання, завжди є дві сторони аргументів. Одна сторона каже, що повстання будить народ, створює легенди – без повстань нема історії.
Однак протилежна сторона має такий контраргумент – що повстання творить ворогів там, де їх не було, що повстання нищить найкращу частину народу, створює легенди, а легенди є шкідливими, бо вчать наступні покоління, що краще боротися, ніж вчитися.
Народи, котрі не постійно боролися із зброєю у руках, є більш ефективними, плідними – як, приміром, чехи. Чехи вели політичну боротьбу – у них траплялися моменти насильства, але вони не були надзвичайно важливими. Від XVII-го століття чехи фактично не боролися у військовому сенсі, однак чеський народ існує”.
Хотілося б нагадати шановному професору Єльского університету, а заодно і автору, який його цитує, що якби цією логікою керувалися батьки-засновники Сполучених Штатів Америки, то ця країна до сих пір була б колонією Англії. Що ж стосується чехів, то в них не траплялися моменти насильства, а йшла довготривала боротьба зі зброєю в руках за свою незалежність – достатньо згадати гуситський рух. Але що нашим професорам історія? Вони фактами крутять, як циган сонцем, і вже декількома абзацами нижче, плюнувши на попередню думку, автор говорить вже про насильницьку чехізацію словаків, забувши, що він писав декількома абзацами вище.
Наступним відомим авторитетом для нашого автора є Магатма Ганді. Не заперечуючи жодним чином його вклад в здобуття Індією незалежності, хотілося б зупинитися на декількох моментах.
По-перше, Україна – не Індія, а Англія – не Росія, і якщо Англія ніколи не заперечувала, що Індія є її колонією, то наприклад Ірландія завжди розглядалася Англією як частина її території. І те, що на сьогоднішній день на карті світу є така країна, як Ірландія, треба завдячувати не гандізму, а саме збройній боротьбі ірландського народу за свою незалежність.
Хотів би я подивитись, чим би закінчилась для автора пропаганда ідей гандізму серед ірландців у Північній Ірландії. Інші ж посилання автора статті то на поляків, то на фінів, виглядають повністю безглуздими: поляки здобували свою незалежність зі зброєю в руках, як, власне кажучи, і фіни. Але що до цього Вайді? Він користується більшовицьким принципом: що не вкладається в рамки його концепції – підганяє, незважаючи на історичні факти. І не важливо, що не менш успішними націями стали хорвати, які вибороли свою незалежність в ХХ столітті, болгари та італійці, які вибороли свою незалежність в ХІХ столітті, голландці, які вибороли свою незалежність в ХVІ столітті – вони ж не підходять під концепцію автора, а тому їх можна й не враховувати.
Не менш цікавий історичний пасаж зробив автор, звинувативши членів Центральної Ради, котрі відправили на вірну смерть молодих студентів під Крути, не переймаючись їх долею. Так, це правда. Але не вся. Бо, як відомо, напівправда є гіршою від брехні, а саме цим методом користується автор. Тому нагадаємо нашому шановному “знавцю історії”, що Члени Центральної Ради сповідували подібні автору погляди і тому розпустили перед цим мільйонне українське військо, бо не хотіли, щоб українці були агресивними. В результаті захищати їх перед агресивними росіянами виявилось нікому, окрім студентів-романтиків. Ну, а центральною думкою статті має бути думка про те, що боротися за свободу і незалежність немає потреби, і якщо прийде окупант, внутрішній або зовнішній, треба не чинити йому спротив, а тихо, по закутках, виховувати “еліту” і “творити якісний культурний продукт”. І автора геть не хвилює, що поневолена нація не може продукувати якісного культурного продукту, тому що його продукувати не буде кому, а та “еліта”, котра буде вихована за його рецептами, зможе продукувати продукт, котрий буде вигідний окупанту. Тому постає закономірне питання: “Що це? Лібералістична маячня чи свідома спроба духовно обеззброїти народ?”.
Цікаво, як би діяв автор статті, якби зустрівся в темному провулку з хуліганами, котрі б його пограбували і побили? Він би чинив їм спротив чи пішов додому себе “духовно гартувати”?
Насамкінець хотілося б навести ще одну цитату пана Андрія, де він пише про те, що на Західній Україні тим, хто вступав в колгосп, відрубали руки: не знаю, звідки автор взяв такі факти, бо на жоден документ він не посилається, але твердо можна сказати, що за таку писанину потрібно було б вчиняти таким способом з авторами подібних опусів.