ВІДВЕРТА РОЗМОВА З СІКАЧАМИ ГОЛОВИ ІДОЛА СТАЛІНА
Василь Лабайчук
Анатолій Онуфрійчук
Юрій Пономаренко
Віталій Вишнюк
Що вас спонукало знищити істукан Сталіну в Запоріжжі?
Віталій Вишнюк:
Мене нічого не спонукало, бо я до останнього не знав, куди я їду – настільки все було правильно придумано Романом Хмарою. Коли дізнався, відмовитися не міг та й не хотів.
Юрій Пономаренко:
Спочатку я не був посвячений в усі подробиці, точно не знав, для чого збиралися.
Василь Лабайчук:
Покликали – поїхав.
Анатолій Онуфрійчук:
З того моменту, коли “пам’ятник” поставили, ми з хлопцями вирішили його повалити і знали, що зробимо це. Оскільки інші організації та громадськість не спромоглися ні на що, окрім скарг, нарікань, скигління та просьб зняти цей “пам’ятник”, ми вирішили перейти до активної дії: зібрались із хлопцями та знищили істукан.
При цьому зробили це, на мою думку, доволі грамотно, без постраждалих з усіх сторін, без затримання під час самої акції та відходу з місця. “Пам’ятнику” було відрубано голову, що символізувало вирок української нації кату Сталіну-Джуґашвілі.
Чи було страшно, коли брали участь у цій акції?
Анатолій Онуфрійчук:
Страшно не було, адже я брав участь у розвідці щодо даного об’єкту. Зате дуже цікаво було побачити весь процес зі сторони, що тривав буквально хвилину: розпочався і закінчився. Після акції відчув гордість за нас, за хлопців, що брали участь у знищенні Сталіна.
Василь Лабайчук:
Не те, що страшно, але дуже хотілося, аби акція завершилася без затримання. “Боятися вовка – в ліс не ходити”. Тому ми приїхали, зробили, все вийшло дуже добре. Перед самою акцією, вже коли зайняв свою трохи нестандартну позицію (я на відео знімав), помолився, дочекався часу, побачив як хлопці забігли. Страшно мало бути їм, бо вони безпосередньо йшли на подвір’я. Але оскільки вони це зробили якісно та швидко, страху, мабуть, і у них не було.
Юрій Пономаренко:
Будь-яка більш-менш серйозна акція передбачає якийсь елемент страху. Мабуть, людина, яка каже, що нічого не боїться, не сповна розуму або бреше. Це нормальна реакція, яка підвищує рівень уваги. Я взагалі така людина, що страшно мені стає вже тоді, коли все зроблено. Переживання, звичайно, були, але я вже знаю, як з їх вгамувати.
Віталій Вишнюк:
Сама акція зайняла 55 секунд. За такий час фактично не встигаєш усвідомити повної картини. Це дуже швидко. Коли сидіти, дивитися на годинник, то секунди йдуть довго, але коли це все відбувалося в real time, то не має часу на якісь зайві думки. Там є завдання, яке треба виконати за найшвидший час. Після того вже можна думати, осмислювати, аналізувати, а під час самої акції – ні.
Чи ця влада, яка запроторила вас і ваших товаришів за грати, має право на існування?
Юрій Пономаренко:
Тут все логічно: якщо зек сидить в кріслі президента, значить, чесні люди повинні сидіти в тюрмі. Цим вони самі собі копають могилу.
Які бачите перспективи національного руху в Україні?
Юрій Пономаренко:
Наші вороги роблять більше, ніж ми: вони готують людей.
Своєю нахабністю та антиукраїнською поведінкою вони налаштовують проти себе людей далеких від національної ідеї. Тому, знаючи підхід до різних суспільних верств і вміючи грамотно їх організувати, пояснити мету націоналістичного руху в їхніх інтересах, перспективи відкриваються величезні. І, звичайно, все ще буде залежати від того, наскільки ми самі віддамося справі.
Чи готові знову сісти за грати?
Віталій Вишнюк:
Готовий. А що, в мене буде інший варіант?!
Юрій Пономаренко:
У нашому русі людині відразу зрозуміло, на що вона іде, тому кожен повинен усвідомлювати, що може “влипнути” у величезні неприємності та морально й фізично готуватися до цього. Але найгірше в моєму випадку це те що, переживають оточуючі, рідні, бо їм важче пояснити ці всі речі. Як писалося “їм зараз тяжче, ніж нам”. Пройшовши вже якийсь певний етап, ми призвичаюємося. Людям рідним, від яких приховують інформацію, набагато важче. Загалом стосовно готовності, то ніхто ж не розбігся і не сказав, що пішов десь заробляти гроші. Справа продовжується, і, думаю, віддатися цій справі кожен готовий максимально.
Широкий загал людей не знає всього судового процесу та періоду вашого перебування в СІЗО. Чи були якісь цікаві та незвичайні моменти? Що вам з цього найбільше запам’яталося?
Василь Лабайчук:
Цікаво було, коли затримали і везли літаком у Запоріжжя. Я порахував охорону: на одного нашого – три беркутівці. Везли як терористів, під автоматами. Ще один цікавий момент був тоді, коли нас привезли на перше засідання з мішками на головах. Якихось зеків з нами тоді везли, то вони взагалі були шоковані. Судяться вони не перший раз, а бачать таке вперше. Загалом вся наша історія доволі цікава, бо унікальна та з політичним змістом. Стосунки в СІЗО складалися незвичайно, були цікаві розмови. А говорити з зеками – це все-одно, що з “бабками базарними”: їм нічого робити, тому сидять і плітки створюють самі для себе, принаймні теперішні, які сидять у Запоріжжі.
Віталій Вишнюк:
Якщо говорити про період в СІЗО, то люди, які перебувають за ґратами доволі довго, завжди спілкуються на різні теми. Був такий випадок: у мене в камері сидів циган. Коли заходиш до “хати”, зі всіма знайомишся, тебе розпитують, хто ти, звідки приїхав. І пізніше сталася така історія. Мені сказали, що цього цигана звати Стьопа, я його так і звав. Він спав на сусідніх нарах, і якось я його покликав, сказав: “Стьопа подай мені чашку”. А він розвертається і каже: “Я не Стьопа, я Золотой”. Я думав, він жартує – мало що там. У результаті він мені дає потім свій обвинувачуваний висновок, а там так і написано: Череповський Золотой. Це була історія, яка з тюрмою зв’язана. А ще було й інше: коли нам давали запобіжний захід два місяці, то під час конвоювання був такий конвоїр, який одного разу до нас виліз і каже: “О, хлопці, так це ж ви Сталіна відбили, та я ж сам із села, це все класно, я за вас, але така в мене зараз овеча робота, як вона мені вже остогидла”. Потім він нам розказував про свою роботу, про те, що він подав заяву на звільнення, що він “в гробу бачив” працювати “вертухаєм”, далі анекдоти нам розказував.
Анатолій Онуфрійчук:
У СІЗО найбільше дивував контингент: були крадуни та баяністи, тобто наркомани. Здебільшого там звичайні люди, які поставлені в певні життєві ситуації, в певні умови, в такі рамки, в яких не можуть жити чесним шляхом. Дійсно є й такі, що не хочуть чесно жити – це дивувало. Дивувало також те, що майже всім інкриміновано “тяжчі” статті, ніж їх злочин насправді. Таких там більшість, але абсолютно невинних там, звичайно, немає.
Поділіться досвідом: як інші молоді люди можуть знищувати пам’ятки тоталітарному режиму в Україні?
Віталій Вишнюк:
Я вже ставив питання народним депутатам про те, чому в нас не виконується цей закон і хто його повинен виконувати. Тому його повинні виконувати національно свідомі люди, які не погоджуються з існуючим станом справ. Бо весь світ зрівняв нацизм і тоталітаризм. Тобто, немає жодної різниці. Дійсно, це все залежить і від нас, від нашого покоління, і від старшого. Але це дуже складне питання, бо в людей, які народилися за “совка”, які жили більшу частину свого життя при ньому, вкоренився цей стереотип, людей залякали, вони бояться. У людей немає ніякої віри, тому це дуже болюче питання і кожна людина, яка займається націоналістичною роботою, зустрічається з цим дуже часто. Відповідно, треба працювати, працювати і ще раз працювати. Не зараз, то завтра – але плоди будуть неодмінно.
Ваша антисталінська акція була однією із ланок суцільного ланцюга боротьби за державність нації. Якою бачите боротьбу в майбутньому і чи буде вона радикалізовуватися?
Віталій Вишнюк:
Ми спілкуємося з людьми – люди незадоволені теперішнім режимом. Якщо би взяти якусь окрему частину людей, то це одне, а коли спілкуєшся з різними верствами і всюди про це говорять, то це наштовхує на думку про те, що люди недовго будуть терпіти. Тобто, це дає якийсь внутрішній поштовх особисто для мене, що потрібно працювати і що моя робота ще не завершена. А чи буде вона більш радикалізована, то, на мою думку, після вибуху в Запоріжжі знайдуться ще якісь люди, які зроблять якісь рішучіші кроки, ніж просто вийти помітингувати під стінами кабміну чи зРади. Особисто я вже не буду відходити: якщо зробив перший крок, то треба робити і другий, чому ж залишати роботу незавершеною – це якось не по-чоловічому.
Анатолій Онуфрійчук:
Я як “тризубівець” вірю в Революцію, в її неминучість, в те, що вона відбудеться вже на моєму віці, причому в недалекому майбутньому. Я буду в будь-якому разі брати участь, намагатися бути в авангарді. Якщо так станеться, що ми ляжемо першими, щоб показати дорогу наступникам, то я, мабуть, як і більшість моїх побратимів, на це готові. Коли ми йшли в Організацію, то знали, на що йшли. Ми розуміємо, що всі ці роки ведемо боротьбу з усіма владами. Усім їм ми як кістка в горлі, бо не боїмося казати правду, пояснювати людям, що не змінивши системи, ми не змінимо ходу речей. Бо для революції потрібні кардинальні та системні зміни.
Розмовляла Анастасія ЯРОШ