АРХЕТИП КОЛЕКТИВНОЇ УБОГОСТІ

ТОЧКА ЗОРУ

Ярослав БОСЕНКО

А улица присела и заорала: „Идемте жрать!”

(В. Маяковский)

Не люблю тупості. Також не маю особливих симпатій до натовпу, маси. Ще більшу відразу я відчуваю до тупості, помноженої на масу: колективна тупість гнітить, кислота примітиву нерідко обпікає душу. Та все ж, дякувати Богу, є така чудова річ як імунітет.

Імунітетом від маси є сила залишатися особистістю і не йти слідом за баранізованою юрбою, імунітетом від тупості є здатність до тверезого аналізу, імунітетом від отупіння в масштабах національної спільноти може бути мислення на основі чітких християнських та націоналістичних засад. Здається, сучасне українське суспільство хворе на брак такого імунітету – вірус духовного і національного імунодефіциту постійно віддаляє людей від Правди і змушує їх тупцюватися на місці, демонструючи при цьому шедеври політичного безголів’я. Ідеальним місцем для такого тупцювання є Майдан…

Поширення протестних настроїв, назрівання ситуації Майдану-2011 певною мірою може тішити, вселяти надію, однак картину затьмарює згадувана колективна тупість. На превеликий жаль, специфіка наростання протестних настроїв, гасла, під якими вони наростають, свідчить про політичну незрілість як „демократичної опозиції”, так і всього суспільства. Що ж породжує ситуацію Майдан-2011?

Відповідаючи на останнє питання, насамперед потрібно вказати на чинник матеріального характеру. Фінансові негаразди – це те, що чекає кожного, від глибокодумного інтелектуала до пересічного обивателя. Економічна ситуація погіршується, а це змушує загал думати не головою, а шлунком. В умовах погіршення стандартів життя виникає небезпека того, що єдиним імперативом протестних настроїв (а, отже, й потенційних протестних дій) може стати банальне бажання чергової порції тих чи інших соціальних подачок. До чого це призведе? „Маленькі українці” вже мали „лідера нації”, котрий прагнув, щоб на їх хлібі було трішки більше масла… Канапки на певний час дійсно потовщали, проте це не вирішило засадничих політичних проблем; виявилося, що масло – далеко не стабільна й абсолютно не творча субстанція національного буття…

Залишивши іронію щодо сердечних інтенцій попереднього гаранта, потрібно ствердити, що народ, котрий скочується на грань животіння, знову опинився перед небезпекою зосередити всі свої прагнення на ідеї зібрати крихти з панського столу. Навряд чи ці крихти дадуть відчуття ситості, проте лякає не це. Набагато важливіше значення має той факт, що спечена українськими руками буханка (котра вся – цілком і повністю – повинна знаходитися в українських руках) й надалі буде залишатися в брудних ратицях, що за столом надалі сидітимуть свині, а народ продовжуватиме терпіти їхню свинську політику. Ще один момент – доки за столом хрюкають, годі шукати на покуті святі образи.

Загалом, поглянувши на нинішнє українське суспільство, відразу спадає на думку простесенька істина: „Чому дурні, бо бідні, чому бідні, бо дурні”. Недаремно слово „убогий”, окрім бідності, означає також, на жаль, нерозвинуті інтелектуальні здібності. Дуже прикро, що убогість розуму переважає убогість гаманця.

Прикладом політичної олігофренії може слугувати реакція суспільства та політикуму на „газову справу Тимошенко”. На двадцятий рік незалежності українці так і не навчилися робити настанову насамперед на ідею, а не на особу. Ось і в зв’язку з останніми подіями з леді Ю зробили кумира, золотого тільця, сяйво якого засліплює, не дає змоги об’єктивно поглянути на існуючий стан справ. Дуже дивно спостерігати, як під стінами Печерського суду, де судять Тимошенко, мітингуючий натовп скандує націоналістичні вітання „Слава Україні! Героям Слава!” Можна припустити, що дехто з мітингуючи близько року тому протестував проти Харківських угод…

Сюрреалістична логіка! Нездатність дивитися на дійсність через призму чіткої ідейної позиції і рабська звичка шукати кумира породжують банальний ідіотизм: Янукович, який підписав Харківські угоди, – поганий, а Тимошенко, газовий договір якої також закабалював Україну від Росії, – хороша, ледве не новітній Мойсей у спідниці, здатний провести наш народ пустелею історичних негараздів до землі національного щастя.

Во істину дивний наш народ! Ще сім років він молився Ющенку, а зараз обрав новий фетиш для поклоніння. Більшість людей, коли цілується, заплющує очі. От і українці, повіривши в новочасного лідера нації, вкривають його поцілунками-лозунгами і не дивляться на те, що реально було, що є і що буде. Любов сліпа – це, здається, єдине виправдання для тих, хто в патріотичному екстазі скандує „Юля! Юля!” Чи не бояться вони, що їхня любов виявиться невзаємною?..

Звісно, кожен має право любити того, кого хоче (у межах норми, звичайно). Проте, щоб так втратити голову… Я й сам невиправний романтик, та все ж розумію, що в деяких питаннях потрібно мислити раціонально. Чому цього не можуть зробити поклонники леді Ю?

Покладаєте надії на цю особу – так вимагайте від неї певної „взаємності”. Безумовно, кожна людина може помилятися, і Тимошенко – не виняток. Так нехай вона виправить свої помилки, нехай, так би мовити, покається. Найкращий спосіб каяття, як відомо, – це виправлення. Але чи є сенс виправлятися, якщо цього ніхто не вимагає, якщо усім достатньо кумира, а чітка ідейна позиція нікого не цікавить? От і змішується хрюкання за столом із скандуванням мітингуючих, а результату – жодного. Від політичного онанізму національне благо не народжується. Я не сексолог і не фахівець у галузі психіатрії, то ж не знаю, як співвідноситься між собою олігофренія і статеві збочення, та, як показує практика, в українському випадку все злилося у єдиний потік: політична недорозвиненість і патріотичне рукоблуддя, маніакальна прив’язаність до фетиша-кумира і мазохізм завжди бідних і завжди ображених. І все це на фоні безідейної імпотенції!

Як мені відомо, олігофренія – це вроджена невиліковна хвороба. Наскільки виліковні політичні хвороби українців – питання спірне. Є підстави сподіватись, що більшість із цих захворювань мають не вроджений, а набутий характер, адже століття бездержавності – це, погодьтеся, не зовсім сприятливий час для профілактики шкідливих для нації вірусів. Та все ж цілковито відкидати фактор вроджених вад також не можна. Зрештою, все це – лише метафори і наслідки емоційного сприйняття дійсності. Однак слід пам’ятати, що за ними криються реальні проблеми, невирішеність яких має дійсно хронічний характер.