ФАРБОВАНІ СТАБІЛІЗАТОРИ
Іван ХРІН
Мені давно не дає спокою загадка: якого ж насправді кольору наші біло-голубі? Синьо-жовті? Червоні? Триколірні, чи, точніше, триколорні?
Не така вже й проста ця кольорова загадка, хоч аргументи „за” і „проти” можна навести щодо кожного відтінку. От, наприклад, зараз на території західних областей розміщено ювілейні плакати з нагоди 120-ї річниці народження Євгена Коновальця, засновника ОУН, реклама Свята Героїв. Розміщено за безпосередньою вказівкою голів обласних держадміністрацій, тобто, за погодження з президентом. Не самі ж вони такі ініціативні, та ще й у справі відродження славної пам’яті українських героїв-націоналістів… Може, біло-голубі насправді синьо-жовті?
Спокійно, без емоцій. Розкладемо найочевидніші, найрозповсюдженіші факти (для наочності можна вкидати монетки) у різні тарілочки. З різнокольоровими краями. Щоб не заплутатись. Одна уже є – у синьо-жовтій.
Тарілки – монетки… А як же щотравневі реверанси то з георгіївськими стрічками, то з червоними імперськими прапорами небіжчика СРСР? Як пам’ятники Леніну-Сталіну? Є факти? Є! І летять монетки до червоних країв, і то пригорщами, як у жебрацькі шапки… То, може, біло-голубі – червоні?
В Одесі – пам’ятник іноземній обозній солдатській повії, котрій вистарчило інтриганських умінь керувати московитами. І нічого, стоїть поки що. А зовсім поруч, у Криму – флот. Не український. І летять монетки у наступну, триколорну тарілочку…
Що далі, то цікавіше. „Стратегічний вибір України – набуття повноправного членства в Європейському Союзі” (Із програми Партії регіонів). Здається, три тарілки вже замало. Треба ще одну – синю з зірочками золотими. І монетку туди. За „стратегічний вибір”. „Ми виступаємо за якнайшвидше приєднання України до ЄС за умови вибудови ефективної моделі співпраці з нашими сусідами – країнами СНД, насамперед – з Росією.” А тепер відразу дві монетки, причому у різні місця.
Якщо вас зацікавило, продовжуйте, бо що далі, то картина окреслюватиметься щораз невиразнішою і заплутанішою. Зовсім не хочеться згадувати геть усі факти діяльності біло-голубих, бо кидати монетки у різні тарілки доведеться довго-довго. Суть в іншому: то які ж вони насправді? Адже у цій взаємовиключній багатовекторності нічого не зрозуміло…
Так буває з першого підходу. І коли вже хочеться залишити цю марудну справу спектрального аналізу, раптом з’являється думка: а, може, це і є система? Спеціальна система, метою якої є приховування справжніх намірів? Може, то такий модерний ленінський танок: показові кроки всюди, а потім один великий ретельно прихований у задуманому напрямку? Бо ж ні синьо-жовтими, ні червоними, ні триколорними, ні синьо-зіркастими наші біло-голубі насправді не є. Вони лиш поетапно намагаються під таких замаскуватись. Це як сезонний одяг: виглядає на інвестиційну відлигу з ЄС – беремо зіркастий фрак, суне газова негода з півночі – заховаємося під триколором, запахло національним невдоволенням та перспективою української національної революції – не гребуємо і синьо-жовтою накидкою. Та й на інші випадки життя гардероб передбачено. А вмикати дурника вчитись не треба – як-не-як, команда проффесора!
Для чого ж весь цей маскарад? Який справжній політичний курс? Відповідь – у програмі ПР: „Політичний курс, обраний партією, – це філософія і технологія творення, яка ставить у центр своєї діяльності людину й забезпечує ефективний розвиток усього суспільства.” І далі у цьому ж дусі, з незмінними обіцянками добробуту і стабільності. І ще запевнення: ми – за центризм. Центризм у всьому! Центризм! І за стабільність – щоб центризм процвітав.
Найцікавіше те, що насправді до Росії наші вожді аж ніяк не хочуть. Там вже неодноразово мафія сильніша (влада) прибирала до рук мафію слабшу – бандитів і економічних шахраїв, що їм придумано нейтральну назву „олігарх”. У випадку прямого підпорядкування з наших крутеликів швиденько б зробили „законопослушних громадян”, добровільно-примусово, але дуже наполегливо запропонувавши поділитись. Причому геть усім і традиційно по-братськи. І до Європи не хочеться – там також свій уклад, що не передбачає надмірно рибного місця нашим „стабілізаторам в законі”. Умовно-незалежна Україна їм якраз пасує – спрацьовує тут зовсім не політична свідомість, патріотизм чи ще щось. Все набагато простіше: власні шкурні інтереси переважають… Тому їх найбільше бажання, життєво важливе прагнення – якнайдовше пробути при владі, підтримуючи внутрішньоокупаційний режим „центризму і стабільності”.
Не можна одночасно рухатися у два протилежні напрямки. Центризм – це ж не рух, бо нема жодного напрямку, це постійне тупцювання на місці, загравання з електоратом, балансування між „влада – не влада”. Якщо нема напрямку, куди ж можна прийти? Відсутність прогресу – вже регрес, що може спричинити критичний стан як економіки зокрема, так і української державності загалом.
Та все ж не будемо оголошувати заклятих центристів абсолютними дурниками. Бо попри мідяки у різні тарілки кудись постійно зникають величезні фінансові, сировинні ресурси країни, що потім відмиваються у формі приватних концернів, велетенських приватизованих земельних ділянок, новостворених олігархів, олігархинь та олігархенят. Зникають і непомітно, і показово, як карти в руках вправного шулера. То якої тарілки бракує? Чи не сірої в клітиночку, як арештантська роба?
То які ж вони, біло-голубі?