«НІМЕЧЧИНО, ЗДРАСТУЙ!» АБО ЧОМУ ПЕРЕД ВІЙНОЮ РОЗСТРІЛЮВАЛИ ЗА ШПИГУНСТВО НА КОРИСТЬ НІМЕЧЧИНИ
Ольга РІЗНИЧЕНКО літературознавець
«Німеччино, здрастуй!.. Може, тепер про мене думку зміниш»
Михайль Семенко. «Німеччина». Харків. 1933-1936
У 1937 році, коли радянська преса рясніла гаслами і агітками на тему «зовнішніх ворогів» і обов’язкової військової підготовки, в органи НКВС Харкова поступила вказівка з Москви активізувати роботу з ліквідації «окупаційного резерву», тобто потенційних кадрів для адміністративної структури можливої в майбутньому німецької окупаційної влади. Це було так само, як в часи Голодомору: в рази збільшилося найменувань періодики про село, з кольорових обкладинок під сталінським гаслом «Жить стало лучше, жить стало веселей», з фанатичним блиском зубів і очей дивилися в світле майбутнє дебелі трактористки і буряководи, - а села в цей час без будь-яких ознак життя лежали, виморені голодом.
Тож місцеві енкеведисти у 1937 році зіткнулися із проблемою, як декілька років тому «фахівці по селу»: норми по арештах, як по зерну, збільшувались, а відомий контингент «ворогів народу» майже вичерпався. Але звітувати чимсь то треба. Вихід енкаведисти знаходили в тому, щоби фабрикувати справи. Тобто слідчий разом із розконспірованими сексотами згадували своїх знайомих, їхніх родичів, знайомих родичів, придумували очні ставки, допити ніби за їхньою участю, і підписувались замість них. А потім заднім числом згаданих людей арештовували і в короткий термін об’являли їм вирок (вищу міру – не покарання, між іншим, а, як писалося у вироках - справедливості!).
Яким же, цікаво, був предмет і критерії звинувачень за цими вигаданими справами? У вороги радянської влади потрапляли за най рейтинговими темами обговорень, які провокували в різних середовищах Харкова у тридцятих роках ті ж таки сексоти. Одною з найбільш популярних тем групових обговорень була, як виявляється, тема війни з німцями, в невідворотності якої люди за п’ять років перед її початком не лише не сумнівалися, а навіть висловлювались за скоріше її розв’язання, і це щоби остаточно звалити ненависну червону совдепію.
Хоч як це не звучить цинічно, але сексотів тридцятих років можна порівняти в цьому контексті із сучасними соціологами, які відслідковують панівні настрої загалу. Настрої ж у суспільстві були такими, що хапати і нищити можна було в принципі кого завгодно - радянської тиранії перед війною загал хотів позбутися, певно, ще сильніше, ніж ми сьогодні донецького кримінального олігархату. Вціліти можна було, хіба якщо надійно заляжеш на дно, ні з ким не спілкуючись, і не лише з колег, а і з рідними. Ю.Шевельов в «Я-мене-мені» пише, що й не одружився через те, аби не наражати на небезпеку жінку відвертістю про своє соц.походження, бо вона за тодішніми правилами жанру мала на нього донести. Отож найбільшою небезпекою для людей перед війною було виходити в світ, перебувати в товариствах, підтримувати розмови в кампаніях. Але чи багато втримається, щоб не відвести душу, не поділитися з ближніми своїми враженнями від накинутого їм червоного кошмару? Тим більше, що у 1937 році чи не самим доступним для народу продуктом стала горілка, яку у великій кількості викинули на прилавки.
У Харкові одним з останніх місць, де стихійно збиралась різноманітна старорежимна інтелігенція, а це переважно позбавлені церков священики, шкільні й університетські викладачі, колишні чиновники, артисти театрів, опери, було 2-ге міське кладовище (тепер Молодіжний парк). Людей помолитися приходило в Усікновенську церкву дуже багато, бо ж це була чи не остання діюча церква у Харкові. Зрозуміло, що серед них вистачало й завербованих агентів НКВД, які попервах, спілкуючись між собою, правду один про одного не знали. Хоч пізнати їх, певно, можна було за проявами неабиякої активності. Адже спільним завданням було спокусити як можна більшу кількість людей для відвертих розмов. До розмов же, як правило, «активісти» закликали після служби Божої за чаркою в якийсь із склепів. Дарма, що просторих склепів на кладовищі вистачало, ховали на ньому знаних і заможних до червоного перевороту людей. Зрозуміло, що десь по третій язики розв’язувались і говорилося те, що було на душі чи не в кожного мислячого харків’янина. Зокрема, про те, що війна – це єдине спасіння від Совєтів, що от у Німеччині коричневий фашизм, а в Совдепії – червоний, і що вони обов’язково зіткнуться, в цей момент і треба піднімати повстання. Під час цих випивок, та й у церкві одразу по службі, «активісти» відзначалися ще тим, що збирали пожертви для потреб дітей із воюючої Іспанії. Власне, за цією акцією вони і розкрилися один для одного, бо «дітьми Іспанії», для яких вони збирали кошти, був один для всіх начальник 4-го відділу УГБ УНКВД, Епельбаум Давид Михайлович, єврей, без освіти, який проживав до свого арешту по вулиці Артема, 6. В архівно-слідчій справі № 914613 за звинуваченням останнього 1938 року зазначено: «Матеріалами справи встановлено, що Епельбаум, маючи на зв’язку агентуру, у спосіб виклику її до себе на квартиру і в службове приміщення УМВД для зустрічей, розшифрував останню перед своїм оточенням, а також сфальсифікував ряд слідчих справ, за якими викликав агентуру у приміщення УМВД й примушував її підписувати заздалегідь складені ним, вигадані протоколи допитів і очних ставок на осіб, арештованих згодом за цими сфабрикованими матеріалами.» Одною із таких справ за № 12699 була справа по Кладбищенській Усікновенській церкві, розпочата 11 квітня 1937 року і закінчена 15 вересня 1937 року. За нею було арештовано 76 осіб і 60 з них розстріляно. Серед розстріляних був і настоятель храму протоієрей Олексій Булдовський, син митрополита Феофіла, який невдовзі в окупованому німцями Харкові очолить Українську Автокефальну Православну Церкву і стане душпастирем й утішителем для сотень тисяч харків’ян, залишених Червоною Армією на вірну загибель. Радянські війська перед відступом у вересні-жовтні 1941 року розбомбили в місті всі комунікації і продовольчі склади. До речі, врятувала місто на початку війни, відновивши функціонування його інфраструктури, як раз та українська інтелігенція, що її органами НКВД було визначено перед війною як «окупаційний резерв». Взагалі, наші люди десятками тисяч втікали від мобілізації у радянські війська, а також з примусової евакуації, повертаючись до рідного міста, його околиць і сіл. Усі вони сподівались, що совєтському пеклу прийшов кінець. До того ж на початку війни активно циркулювали чутки про відновлення державності, формування у Києві уряду. Навіть називалося ім’я письменника Винниченка, який ніби мав повернутися з Франції, щоби очолити державу. І хто ж винний у тому, що німці виявились ані трохи не кращими окупантами за Совєтів?! Такі ж самі злодюги і кати. І ті й ті бачили в українцях об’єкт, якщо не винищення, то перетворення на рабів. Невипадково ж і гестапо з енкеведистами доволі часто об’єднувались, якщо метою полювання були представники українських національно-патріотичних сил. До речі, це ще одна тема для роздумів: чому першими в тридцятих роках за шпигунство на користь германського консульства почали розстрілювати українських письменників? Про що вони могли розмовляти в кампанії консула і його красуні-дружини, російської княгині українського походження, яка за нез’ясованих обставин помирає в Харкові у 1935 році? Що робили наприкінці двадцятих у харківських авіаційних і танкових майстернях германські інженери, конструктори, льотчики?! І чому все ж таки «з Харкова так і не вийшло зробити Берлін?» (О.Вишня) Поміркуємо про це іншим разом… Одне не йде з голови: та хіба проголосував би Харків за Кернеса з Добкіним, якби у тридцятих не по винищували, а у сорокових не виїхали залишки мислячого населення нашого регіону???