ДУРНІ З ІНІЦІАТИВОЮ
Іван ХРІН
Загалом відомо, що є два типи дурнів: просто дурні і дурні з ініціативою.
Пропозиція Партії регіонів щодо вивішування червоних ганчірок на 9 травня поруч з державним прапором України та підтримка цього Верховною Радою 20 квітня 2011 року відверто здивувала навіть дуже ліберальну частину політикуму. Намагання вкотре вислужитися перед Москвою і всією проімперськи налаштованою отарою змушує таки визнати ініціативний запал наших регіоналів. Хоча справа зовсім в іншому: такими дрібними провокаціями вони просто перевіряють свідому українську громадськість на державницький імунітет, здійснюють розвідку боєм. І водночас радикально й безвідповідально перетворюють День перемоги над німецьким націонал-соціалізмом в «дєнь пабєди» над українським національно-визвольним рухом.
Обурюватися чи просто сміятися – можна і треба. Та все ж лише громадська свідомість, наше стійке переконання спроможне покласти край подібним вибрикам хрунівства. Тому реагувати треба невідкладно, ще до акції – аби унеможливити її здійснення. Якщо все ж спроба радянської реінкарнації почнеться, реагувати треба ще гостріше: хай покручі і манкурти побачать, з ким мають справу. Бо це черговий інформаційний етап антиукраїнської війни: прогнемося, поступимося, змовчимо – можна запроваджувати двомовність, єдність в Московському патріархаті і так далі – аж до повної заборони всього українського. Знаємо, проходили. І добре пам’ятаємо, як з цим боротися.
У сумнівному становищі опиняться голови місцевих державних адміністрацій та службовці: не виконати наказ вертикалі – ризикнути кар’єрою. А виконати – забезпечити собі моральне тавро зрадника і холуя перед громадами, наступними поколіннями, історією й Україною на все життя. І, звичайно, публічну і кримінальну відповідальність вже в дуже близькій перспективі…
Схоже, політичне роздвоєння особистості, що у нас називається багатовекторністю, глибоко вразило деяких представників суспільства, що не мали чіткого власного переконання, виробили його під впливом бездержавності або ж стали жертвою чужої пропаганди. Серед ознак політичної роздвоєності особистості (надалі – ПРО) багато різних симптомів. Жертви ПРО переважно світоглядно космополіти чи малороси, маленькі люди чи, як виняток, маленькі українці. Вони, як правило, метеозалежні, і тому було би корисніше, аби вони менше з’являлися на людях, особливо у вітряну погоду: кожне нове політичне віяння страшенно дезорієнтує їх, практично вибиваючи ґрунт з-під ніг. Є серед жертв ПРО і ті, вважають себе інтелектуалами, письменниками, митцями, філософами, публіцистами і навіть політичними діячами. Це якраз вони, наші літеплі центристи, всі ті, хто всіляко критикує кожну рішучу спробу нації вирішити основне власне завдання – забезпечити собі національну ідентичність у перспективі – готують сприятливий ґрунт для різних провокацій. За законами власної непослідовності їм навіть інколи може бути соромно і гірко за результати своїх діянь.
У філософії політично роздвоєні особистості здатні відректися від усього, що має хоч якусь чітко виражену позицію, власне переконання чи думку. Крім того, стають авторами численних рятівних політичних рецептів, часто навіть фантастичних. Вони легко можуть викреслити з української історії і Бандеру і Сталіна, а те, що залишиться, і повинно стати центральною лінією… навіть не знаю, чого. І арсенал способів і засобів подиву гідний: для обрізання крил власного народу прикриваються дипломами, часто популярними, іноземними, спекулюють християнською риторикою, скаржаться на націоналістів і лають їх, де лиш можуть, фальшиво закликають до вселюдської любові, якось випадково забуваючи про любов до свого, українського. Зрештою, хто на що вчився…
Подібні розумування лунають все частіше, і їх авторами, на диво, інколи є люди вельми поважні, шановані у суспільстві, колишні жертви радянської системи, дисиденти. Що змушує їх до такого шкідливого примітивізму? Чи задумуються вони, що їх ніби-центризм лише сприяє антидержавницьким підступам? Панове ліберальні захисники прав людини в Україні вже вкотре вперто ставлять під обґрунтований сумнів власні інтелектуальні здібності. На зорі незалежності вони до хрипоти закликали припинити (хоч воно ніколи серйозно і не розпочиналось!) полювання на злочинних комуністичних «відьом». Згодом, у часи Кучми, уперто переконували суспільство, що «червоні уже не такі», що під червоними прапорами можна боротися за Україну. Отака цікава демократія. То ж чи дивно, що громада щораз менше вірить їм і щораз більше симпатизує націоналістичним, дієвим, державотворчим та націозахисним тенденціям? (І приклад зростаючої популярності ВО «Тризуб» ім. С.Бандери тут вельми показовий.) Не можуть похвалитися розумом і «дурні з ініціативою» (перепрошую за каламбур!), бо ж коли б мали хоч кілька клепок в голові, то зрозуміли б: червоні прапори як символи російсько-комуністичної окупації лише значно піднімуть градус всенародного незадоволення, різко наблизять час невідворотної національної революції. Адже рішенням підняти червоні прапори Верховна Рада разом з «дурнями з ініціативою» підняла сама собі червону картку. У контексті підготовки до Євро-2012 Україна добре знає, що за цим – вилучення. Згідно закону національного самозбереження.