Християнський традиціоналізм як складова ідеології українського націоналізму

Ігор Загребельний ХРИСТИЯНСЬКИЙ ТРАДИЦІОНАЛІЗМ ЯК СКЛАДОВА ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Вступ

Про те, що модерний український націоналізм виявляє чимало сутнісних рис традиціоналізму, говорять не надто часто. Та й взагалі, поняття традиціоналізму в історії української політичної думки є досить розмитим. Зазвичай, його замінюють поняттям «консерватизм». Звісно, такий підхід може мати право на життя, однак він породжує небезпеку проведення хибних паралелей між українським традиціоналізмом та західним консерватизмом парламентського типу, котрий за своєю суттю є лише модифікацією лібералізму. Дуже часто такий «український консерватизм» пов’язують із ім’ям В’ячеслава Липинського, рідко, однак, говорячи, що чимало ідей Липинського мали виразно націоналістичний характер. В такому випадку знову ж таки, поняття традиціоналізму-«консерватизму» та націоналізму розмежовуються. Приміром, навіть якщо дослідники і вивчають особливості трактування національної ідеї консервативними мислителями, то неначе боячись лексеми «націоналізм», чомусь не називають речі своїми іменами [Див.:42]. Окрім цього, можна почути твердження, що традиціоналістичні ідеї виразно націоналістичних мислителів (того ж таки Д. Донцова) є «плагіатом», ідеями, «вкраденими» у Липинського [Див.: 54].

Загалом, такий стан речей не дивує, адже для вітчизняного наукового дискурсу, на наш погляд, ще й досі значною мірою є притаманним викривлене розуміння сутності ідеології українського націоналізму. Зокрема, дуже часто можна спостерігати певний вакуум у сфері вивчення христологічного компоненту націоналістичної ідеології. З огляду на це ми можемо говорити про неабияку наукову актуальність вивчення християнського традиціоналізму як складової ідеології українського націоналізму. До того ж, варто враховувати й суспільно-політичну актуальність даного питання, адже не зважаючи на проголошений Ф. Фукуямою «кінець історії», попри тотальне засилля лібералізму й глобалізаційних тенденцій, ми можемо спостерігати, наскільки велику роль продовжують відігравати національний та релігійний фактори (в т.ч. за умови їх взаємопереплетіння), а також, як за умов прогресуючого морального занепаду людства, не припиняють боротьби за існування традиційні, перевірені віками цінності.

Говорячи про рівень наукового опрацювання даної проблеми, варто в першу чергу відзначити ряд праць Олега Багана [3,4,5]. Також значну увагу привертає до себе монографія Петра Іванишина «Аберація християнства…» [35], котра, на нашу думку, на високому науковому рівні подає спробу аналізу органічної єдності християнської релігії та ідеології українського націоналізму. Варто відзначити ряд новітніх досліджень, котрі в більшій чи меншій мірі висвітлюють роль Церкви в національно-визвольних та державотворчих процесах [8,12,31,50,58] (при цьому не завжди можна погодитися з висновками шановних науковців, однак поява подібних праць є ще одним доказом на користь актуальності обраної нами теми дослідження).

Також не можна оминути увагою окремі концептуальні праці видатного політолога, літературознавця, публіциста, громадського та політичного діяча Василя Іванишина [33,34], котрі значною мірою поглиблюють розуміння взаємозв’язку християнства та націоналізму, а отже, певною мірою проливають світло на дослідження проблеми християнського традиціоналізму в рамках ідеологічного дискурсу модерного українського націоналізму. Досить оригінальні ідеї можна знайти і в новітній не академічній публіцистиці [14, 15].

Між іншим, взаємозв’язок християнства і націоналізму як «реакційних» (чит. традиціоналістичних) феноменів визнавали і радянські автори [13,16,17,18,47,48], змальовуючи, зрозуміла річ, перше і друге у темних тонах і викривляючи їхній зв’язок засиллям марксистської методології, приміром, говорячи, що націоналістів та клір об’єднують «общие классовые интересы» [48, с.26].

На жаль, аберований підхід до розуміння сутності і націоналізму, і християнського традиціоналізму («консерватизму») можна знайти також і в найновіших публікаціях. Наприклад, виходячи із поверхневого розуміння християнського солідаризму, зокрема, у поглядах митрополита Андрія Шептицького, котре чомусь оминає тему нації [Див.: 57], можна дійти до надто сумнівних аналітичних висновків щодо злободенних питань сьогодення [Див.: 39]. Або ж, як це робить О. Зайцев, протиставляти християнство з одного боку та «націоналізм як релігію» – з іншого [Див.: 30]. Інший приклад – протиставлення націоналізму християнству з огляду на нібито несумісність революційної тактики боротьби першого та «пацифізму» другого, чи – взагалі – одночасна вульгаризація і першого, і другого [Див.: 7]. Також не можемо не згадати приклад хибного ототожнення традиціоналістичного націоналізму із антитрадиційним (оскільки, антихристиянським) німецьким націонал-соціалізмом [Див.: 37]. Не зовсім можна погодитися із висновками В. Артюха, котрий, досліджуючи націоналістичний традиціоналізм, чомусь абсолютно оминає його християнську складову [Див.: 1].

А загалом, перед сучасним дослідником відкривається величезний фронт роботи. В умовах методологічного плюралізму та значної відкритості джерельної бази створюються належні обставини для всестороннього аналізу проблем взаємозв’язку християнства та націоналізму, зокрема, вивчення традиціоналістичного компоненту українського націоналізму. Тому Вашій увазі пропонується одна зі спроб такого аналізу – безперечно, не повна, безперечно, така, що не претендує на «єдиноправильність», однак, гадаємо, все ж має право на існування.

Націоналізм і традиціоналізм: проблема взаємозв’язку (український та загальноєвропейський контексти)

Чому для українського націоналізму є характерним поєднання ідей примату нації та відданості традиційним цінностям? Відповідей на це питання є декілька. Насамперед, зворот до традиційних цінностей був загальноєвропейським явищем. Значною мірою він був зумовлений своєрідною інтелектуальною революцією, котру вслід за О. Баганом можна окреслити як хвилю «долання епохи Ratio» [Див.: 3]. Згідно з Д. Донцовим, «се була інтегральна революція, революція світогляду цілих поколінь, в політиці так само, як в науці, мистецтві, літературі» – «Революція, яка здетронізувала святих позитивізму, принесла на їх місце інтуїтивізм у філософії (Берґсон) і експресіонізм у мистецтві й літературі… Новий світогляд безоглядно рвав з усім старим. Се був бунт в ім’я всього стихійного, підсвідомого людської душі. На місце розуму прийшло відчуття, на місце законів – особисте «хочу», на місце феномена – містика» [25, с.107-108]. Очевидно, ця революція була закономірною реакцією на засилля матеріалізму та надмірного раціоналізму «зараженого раком рефлексії віку» [24, с.67]. Праці цілого ряду європейських філософів (Е. Гартман, М. Шелер, В. Дільтей, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммель, В. Зомбарт, О. Шпенґлер в Німеччиині, Ґ. Лебон, А. Берґсон, М. Барре у Франції, М. де Унамуно і ціле покоління 1898 року в Іспанії, В. Парето, Ґ. Моска, Ґ. Ферреро в Італії, Х. С. Чемберлен, Дж. Рескін, Ґ. Честертон у Великій Британії, Н. Данілєвський, К. Лєонтьєв, В. Соловйов, Ґ. Флорєнський, Н. Бердяєв, В. Розанов в Росії, С. Бжозовський, М. Здзєховський у Польщі) підготували, на нашу думку, ґрунт для посилення на Заході націоналістичних та традиціоналістичних сил, котрі в філософському ірраціонально-ідеалістичному крені могли знайти надійну світоглядну основу обґрунтування ідеологічних принципів.

Саме ірраціонально-ідеалістична парадигма значною мірою творила той філософсько-методологічний базис, на основі котрого націоналізм-традиціоналізм протистояв комунізму, соціалізму, соціал-демократії та лібералізму (останні при цьому базувались на філософії матеріалістичного й раціоналістичного ґатунку – насамперед, позитивізму чи марксизму). Фронт протистояння з цими ідеологіями був надзвичайно широким і зі сфери філософії переходив до антиномій космополітизму та ідеї нації як найвищої соціальної цінності, поклонництва перед ідолом Прогресу та відданості Традиції.

Говорячи про інтелектуальну революцію в Європі, варто назвати ще декілька імен – в першу чергу, видатного французького мислителя Рене Ґенона, основоположника концепції інтегрального традиціоналізму, та його найбільш відомого послідовника італійця Юліуса Еволу (також з-поміж числа послідовників Ґенона можна виділити Мішеля Вальзана, Фрітьофа Шуона, Тітуса Букхардта, Гвідо ді Джорджу, Марка Палліса, Рене Алляра, Андре Про, Пробст-Бірабена, Шарля Морраса, Леона Доде). У даній роботі ми свідомо оминаємо ряд надзвичайно цікавих питань, приміром, про місце в концепції інтегрального традиціоналізму християнської релігії, порівняльної характеристики інтегрального традиціоналізму та традиціоналізму в контексті ідеології українського націоналізму та ін., – надіємося, вони (ці проблеми) ще знайдуть свого дослідника. Для нас в першу чергу важливо показати, наскільки сильним в той час на Заході було бажання повернення органічності буття, в потоці котрого знаходили собі місце і націоналізм, і традиціоналізм.

На практиці такий зворот проявився в цілій низці націоналістично-традиціоналістичних рухів. В якості прикладу ми можемо назвати французьку організацію «Вогняні хрести» під проводом полковника де ла Рока або ж ірландські «Блакитні сорочки» генерала Еіна О’Даффі, котрі через сповідування націоналістичних та християнсько-традиціоналістичних ідей ще й досі отримують ярлики «клерикальних фашистів» [Див: 49, с.17-18]. Водночас не можна ігнорувати той факт, що національно зорієнтовані рухи першої половини ХХ ст. не завжди проявляли себе як традиціоналістичні. Приміром, ми можемо охарактеризувати німецький націонал-соціалізм як псевдотрадиціоналістичний, а італійський фашизм – як напів-традиціоналістичний [Пор.: 35, с.121]. Прикладом конфлікту між націоналістично-традиціоналістичними силами з одного боку та національно зорієнтованими рухами футуристичного характеру з іншого можна вважати події в Іспанії, де ще за часів Громадянської війни 1936-1939 рр. було наявним протистояння між військово-монархічним табором на чолі з Ф. Франко та ортодоксальними фалангістами, ідеологія котрих значною мірою відповідала фашизму. Зокрема, Франко – глибоко віруючий католик та переконаний традиціоналіст – вбачав небезпеку в деяких антиклерикальних тезах фалангістів та в їх намірах побудувати «ідеологічно зорієнтоване суспільство нового типу» [32, с.134-138].

Говорячи про загальноєвропейський контекст, в якому був логічним традиціоналістичний характер українського націоналізму, варто згадати ще й про регіональний фактор. Окремі історики вслід за Іваном Лисяком-Рудницьким акцентують увагу на тому, що український націоналізм був споріднений насамперед з національними рухами Центрально-Східної Європи – регіону значною мірою аграрного, патріархального, релігійного [Див.: 38, с.23; 54, с.382-383].

Показовим є політичний розвиток міжвоєнної Румунії. На жаль, ХХ ст. залишило в історичній пам’яті українського народу румунські рани (йдеться про окупацію Румунією частини українських етнічних земель та проведення там асиміляторської політики), з рештою, не можна забувати й про сучасний рівень українсько-румунських відносин. Все це кладе свій відбиток на оцінку румунського національно-традиціоналістичного руху того періоду. Однак абстрагувавшись від імперіалістичних тенденцій, породжених ідеєю «Великої Румунії», ми можемо більш об’єктивно оцінити особливості румунського націонал-традиціоналізму.

Румунські традиціоналісти міжвоєнного часу гуртувались навколо письменника Нікофора Крайніча (1889-1961) та часопису «Ґандіреа», а також навколо Ное Іонеску (1888-1944) та його газети «Кувантуль» [36, с.224]. Їхні ідеї значною мірою стали на озброєння організації «Легіон Архангела Михаїла», очолюваної Корнеліу Зеля Кодряну й перейменованої згодом у більш відому сьогодні «Залізну гвардію». Особливістю ідеологічної платформи цих організацій було поєднання націоналізму та християнського традиціоналізму, до того ж, з виразно містичним змістом. Ще під час установчого збору Легіону Кодряну зазначив: «Сьогодні… в день св. Йоана Хрестителя… створюється Легіон Архангела Михаїла, чія віра не знає границь і котрий стоїть разом з нами в наших рядах». Згодом він говоритиме: «Архангел керує нами, захищає нас, воює на нашій стороні і приведе нас до перемоги. Однак щоб він заступався за нас, ми повинні вірити в Бога і могутність нашого Архангела… […] …коли наш розум, не дивлячись на усі зусилля, не знаходить ні шляху, ні вирішення, коли ми стоїмо мов вкопані, коли не знаємо, що робити, саме тоді Архангел приходить до нас на допомогу» [49, с.26-28]. Відданість ідеям традиціоналізму спонукала незначну кількість православних румунів прибути в католицьку Іспанію для «виконання історичної місії на захист Хреста, культури та християнської цивілізації», боротьби з «з червоним звіром Апокаліпсису» пліч-о-пліч з ірландськими, португальськими, французькими та іншими добровольцями [Див.: 49, с.413-415].

Також слід відзначити ще одну причину, через котру український націоналізм був немислимий без традиціоналізму. Ідеалом, що надихав націоналістів на боротьбу, було минуле – «Дух нашої давнини». Щоб визволилась і стала державною «лицарська колись нація» [20, с.156], потрібно було відновити «світогляд стародавньої, воюючої, гордої України» [24, с.329]. Не даремно боротьба за свободу, незалежність та державність України націоналістам видавалась, насамперед, змаганням «за славу Володимирового Тризубу» як символу державної могутності середньовічної української держави.

Нарешті, традиціоналізм випливав із самої сутності розуміння української нації як містичної спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених». Навіть за самими загальними визначеннями, Традиція – це «універсальна форма фіксації, закріплення і вибіркового збереження тих чи інших елементів соціокультурного досвіду, а також універсальний механізм його передачі» [44, с.669]. Зрозуміло, що Традиція є важливою також і в справі зв’язку між поколіннями однієї нації, особливо – при передачі та відтворенні тих ідей, що забезпечують життєздатність цієї нації. В статті «До старих богів» Д. Донцов пише: «Нація – це щось більше, як ті, що хочуть сьогодні робити її історію. Се велика спільнота тих, що живуть, і тих, що жили. Ці останні – далеко численніші від перших і – не все від них дурніші. Вони не щезли навіки з нашого життя. Сходячи з історичної арени, вони заповіли дітям і внукам свої погляди, ідеї, цілі, які здійснюють звичайно не одною генерацією». «Борючись і вмираючи за національний ідеал», вони «лишили нащадкам велику кількість мрій, поривів, величезну силу колись активної молодої генерації… цілу симфонію ідей, в яких вразливе вухо знайде свій сенс: ряд відірваних натяків, з яких думаючий політик випровадить ідеал нації…» [Цит. за: 55, с.20]. Українські націоналісти розуміли, що для сили нації важливий живий зв’язок минулого, сучасного та майбутнього. З рештою, як зазначає Е. Сміт, нація базується на «прадавніх мотивах, уявленнях та ідеалах» [Цит. за: 45, с.16].

Фактично, Традиція є своєрідним «цементом», котрий консолідує націю, і мова тут йде не лише про зв’язок між поколіннями, але й про єднання окремих представників однієї нації. Розглядаючи Традицію у її темпоральному аспекті, ми побачимо, що вона являє собою необхідну умову гармонійного спів-буття, урівнює взаємовідносини індивідуальної екзистенції та Іншого (Інших, тобто всієї нації); такий підхід, щоправда, тільки імпліцитно, ми можемо простежити у творчості М. Гайдеґґера, особливо, коли він подає оригінальне розуміння народження і смерті. Народження, на думку відомого німецького філософа-екзистенціаліста, є розкриттям Іншого (колишнього) для нового індивідуального тут-буття, в той час як смерть є розкриттям цього тут-буття для Іншого (майбутнього). Чи не найбільш інтимно-органічно таке імпліцитне розуміння темпоральної сутності Традиції Гайдеґґер подає на прикладі онтологічної єдності матері і дитини [Пор.: 53].

Середні віки / Велика французька революція: аксіологічний діапазон націоналістичного традиціоналізму

Виходячи з того, що Традиція значною мірою апелює не просто до «минулого» як абстрактного питання, а, нерідко, до певної історичної епохи, варто з’ясувати, яка саме епоха свідомо чи підсвідомо глорифікувалася в ідеології українського націоналізму. Звісно, можна було б вважати такою епохою ранньомодерну добу із притаманним для неї феноменом козацтва. Апеляція до часів козаччини в націоналістичному дискурсі є дійсно присутньою: насамперед, надзвичайно виразно вона представлена у творчості основоположника модерного українського націоналізму Т. Шевченка, нерідко апелював до козаччини Д. Донцов, з рештою, козацькі часи залишили стійкі архетипи у свідомості усього українського народу. Однак, на нашу думку, для українського націоналізму насамперед є притаманною апеляція до часів Середньовіччя.

На перший погляд, така апеляція є дивною. Справа в тому, що надзвичайно поширеною є думка про націю та націоналізм як виключно модерні явища. Згідно з Н. Бердяєвим, «Національні рухи ХІХ століття глибоко протилежні універсальному духу Середніх віків, котрими володіли ідеї всесвітньої теократії і всесвітньої імперії і котрі не знали націоналізму» [6, с.119], хоч при цьому він все ж чомусь визнає, що, приміром, «душа Франції Середньовіччя і Франції ХІХ ст. – одна і та ж національна душа» [6, с.98] – і дійсно, «історія – парадоксальна і антиномічна» [6, с.119]. Поверхнева контраверсійність Середньовіччя та модерного націоналізму, пояснюється, очевидно, тим, що вже класичним є прив’язання появи нації та націоналізму до Великої французької революції, в опозиції до наслідків котрої і розвивався європейський традиціоналізм. Однак навіть ті автори, котрі протиставляють націоналізм і Середні віки, змушені визнати принаймні факт існування середньовічних націй, як це робить німецький дослідник Йоахім Елерс, котрий говорить про тогочасну «аристократично-клерикальну» націю [45, с.18].

Нашою метою не є спростування тези про відсутність у Середньовіччі націй та націоналізму (цього питання ми торкаємось лише мимохідь), оскільки ідеологи українського націоналізму акцентували свою увагу на інших аспектах тієї доби. Йдеться насамперед про дух даної епохи.

Той світогляд, що його породила, словами Бердяєва, «епоха розкладу інстинктів» [6, с.118], був не здатним надати українській нації необхідну їй силу. Протилежністю було Середньовіччя – час, коли «хоробро боролись друг з другом життєвий ентузіазм германця і християнська зневага до життя», коли «Феодальні сеньйори, в молодому організму котрих бились, немов звірі в клітці, первісні інстинкти, поступово підпорядковували свою неприборкану зоологічну міць аскетичному режиму нової релігії», як про нього говорить Х. Ортега-і-Гассет [51, с.34].

Дух Середніх віків з притаманним для нього віталізмом та динамізмом, з його ідеалізмом, містицизмом та фанатизмом був тим духом, котрий намагалися вдихнути в українців націоналісти – саме такий дух був, на їхню думку, потрібний, щоб надати українській нації наснаги для осягнення власновладства.

Тут варто згадати ще одну думку Ортеги: «Безкультурне життя – це варварство; безжиттєва культура – це візантизм» [51, с.22]. Уникаючи цих крайнощів, українські націоналісти прагнули створити таке суспільство, в котрому б потужна життєвість поєднувалася з культурою обов’язку і дисципліни, діонісійська розкутість не просто обмежувалась аполонівським первнем, а стояла на службі високим ідеалам. Їх приваблював самий дух генези середньовічної цивілізації, коли, згідно з Ю. Вассияном, «Примітивний світ північних варварів зустрів на шляху свого стихійного розгону гідного противника, і ця боєва зустріч, з одного боку, універсальної релігійної ідеї, організаційної традиції та юридичної культури, а з другого – бойового займанського духа, душевної простоти і культурного голоду витворили взаємне обостороннє доповнення, вирівняння» [11, с.477].

Ідеологи українського націоналізму вміли побачити, відчути тугу за силою Середніх віків в творах українських письменників та поетів. Класичним є приклад прочитання Лесі Українки Д. Донцовим. Загалом, Донцов дуже часто звертається до творчості та життєвого шляху Лесі, вбачаючи там приклади виразного ідеалізму, волюнтаризму, романтики, національного візіонізму та відданості традиційним цінностям. Водночас навіть у найсучасніших публікаціях можна знайти тези про матеріалізм Лесі Українки або ж її ненависть до «віджилого і реакційного» [Див.: 52]. На щастя, Донцов бачив у Лесі те, що робило її дійсно національною поетесою – вміння відчути власну націю, в т.ч. і її проблеми та потреби. У своїй праці «Поетка українського Рисорджименто» він пише: «При читанні віршів поетки, в яких дзвенить хворобливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі встають у пам’яті ті далекі часи, коли сторонники Катерини Медичі з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа, роблючи гуґенотам «криваве весілля»… Понурим фанатизмом… не знищимою вірою віє від сих її віршів, як від темних церковних склепінь Флоренції, де спалили Савонаролу…» [23, с.69].

Як бачимо, Донцов міг побачити в Лесі туту за тією «далекою епохою, коли людськість знала страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння й посвяту» [23, с.70], адже «Це ж була мораль Середньовіччя… послух волі Божій, що змушував тисячі хрестоносців кидати майно й родину і гонити на край світу визволяти Гріб Господень… була це кров, проллята тими ж лицарями хреста в Палестині. Екстаза аскета і звеличення героїчних імпульсів людської природи…» [26, с.31].

Характерною рисою Середніх віків було пов’язане з містичним світовідчуттям особливе усвідомлення наявності зла та його постійного протистояння з добром. Можливо саме тому в ті часи мали значне поширення єресі маніхейського характеру – ділячи буття на добро і зло, люди не знаходили в собі сили здійснити ґрунтовний аналіз і спрощували проблему до протистояння духу і матерії. Є. Маланюк зробив з цього приводу чудове зауваження: «Вік освіти і демократії кпив з існування нечистих сил і страшив темнотою «темного» середньовіччя», натомість «Середньовіччя («темне») – це було розбудження свідомості всього цього. Тоді люди бачили Зло, що втілювалося, ХІХ ст. – нічого не бачило, заколисане Оффенбахами й Фоєрбахами. Тепер знову бачимо (пунктир наш. – авт.)» [46, c.63]. Націоналізму імпонувало таке розуміння зла, адже він кидав сміливий виклик іноземним окупантам та вітчизняним колаборантам, угодовцям та опортуністам, кидав виклик ідеологіям, ворожим християнству та існуванню української нації. Наснагу для такого сміливого виклику він знаходив у притаманному для Середніх віків метафізичному розумінні зла, в пафосі боротьби, від якої відвіювало апокаліптичністю «останньої битви». Звідси походить і надзвичайна категоричність та принциповість українських націоналістів.

Націоналісти вважали, що протистоять духові добі, характерним для котрої були «…шал забави і злочину, заник всякої дисципліни і респекту до якогось ідеалу, знецінення всього високого й шляхетного, бездушність ошалілої або обернутої в рабство маси» (Д. Донцов) [22, с.25]. Вони бачили, що «Океан тьми, океан зла затоплює поверхню планети», що «Чорні хвилі поглинають держави, країни, міста» і лише «села світяться свічечкою молитви…», що «В цім мороці зла церква – єдиний корабель» (Є. Маланюк) [46, с.87]. Вони також розуміли, що в сучасному світі, на відміну від Середньовіччя, панує атеїзм, матеріалізм, раціоналізм та прагматизм – «Тому такий апокаліптично-голготський характер має ця доба. – зазначає Маланюк. – Всі сили матерії (косність, зло, секуляризована держава, «розум владний без віри основ» (Франко), ц. т. розум люциферський, той, що напродукував машини і нині «розбив атом»), направлені на знищення Святого Духа в людині і обернення людини – назад – в глину і порох, з яких колись Творець, «вдихнувши дихання Життя» (про що завше забувають), ц. т. дух Духа Святого, створив Людину» [46, с.84].

На запитання «Де ж вихід?» відповідь була проста і лаконічна – «Готика» [46, с.63]. Той «новий світогляд», про який писав Донцов, значною мірою був поверненням до світогляду старого, традиційного. Однак це було далеко не поклонінням мощам давно померлого святого, а його (цього святого) воскресінням. «Революція, яка здетронізувала святих позитивізму» мала не утопічно-футуристичний характер, а, в першу чергу, готувала ґрунт для відродження органічності життя людини і суспільства, повернення до традиційних цінностей, але не як до по-візантійському мертвих канонів та догм, а як до сповнених віталістичним еросом імперативів. Можна сказати, що гаслом націоналістичного традиціоналізму було не так «Вперед у минуле!», як «Із духом минулого – вперед!».

Останнє гасло червоною ниткою проходить через увесь націоналістичний дискурс, особливо – через творчість Донцова. Щоб отримати перемогу, українці, на думку Донцова, мусять повернутися до духу Середніх віків і здвигнути «храм і цитаделю перемоги ідеалізму над матеріалізмом, Духа над плоттю, віри над раціоналізмом». Щоб зробити це, необхідно мати відповідну природу: «той храм і ту цитаделю здвигнуть не «прогресисти», «марксисти», «демократи» чи інші руїнники нашої традиції і нашої місії, а… нові лицарі духа і меча. Новий Орден воїнів і аскетів, вірних заповітам не чужих, але власних традицій» [26, с.38-39].

Як бачимо, Д. Донцов закликав наслідувати приклад середньовічної еліти, військово-політичної та духовно-інтелектуальної аристократії хреста і меча. Йому імпонували «постаті Володимирів і Ярославів, що збили докупи імперію, надали їй спільну загальну печать одної високої культури й віками боронили її від кочовиків», його захоплювали «Антоній та Феодосій, що уцивілізували «живучі звіринським обичаєм» племена, що рознесли релігійну і взагалі духовну культуру старого Києва далеко поза межі держави» [20, с.69]. Всі вони – це «люди особливого типу, особливої вдачі. Це – фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштайна, Вільгельма Оранського…» [20, с.143]. Ідеалом борця за незалежність у Донцова є «середньовічний лицар, який уважав себе негідним ласкавого погляду своєї дами, коли не міг покласти їй до ніг бодай кількох трупів зухвальців, які сумнівалися в красі і чеснотах його обраниці», оскільки «Хто любить свою правду, мусить її боронити» [26, с.28].

Модерний український націоналізм визнавав доцільність ієрархічного устрою суспільства, адже, як підкреслює Д. Донцов, існує «різниця ментальности… двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації» [20, с.79]. Різниця між цими кастами є настільки великою, як між між рослиною та хижаком. Донцов критикує вдачу простолюдина: «Для людини вегетативної… добре те, що ніжне й погідне, зле те, що шорстке й терпке. В цій культурі ідеалізована вегетативна підстава існування. […] В нехіті людини рослинної культури до «номада» проглядає нехіть інертної матерії до «насильницьких» пальців різьбяря, який, не зважаючи на дрібні вигоди чи невигоди, ліпить з пасивної глини вимріяну прекрасну, гармонійну фігуру» [20, с.85]. З цієї цитати дуже добре видно, що Донцов вбачав в аристократії насамперед жертовний формотворчий елемент – звідси й увесь позитив пропагованого Донцовим «творчого насильства».

Звісно, Донцов не заперечував наявної цінності селянської культури: вона «може бути по своєму багата і стародавня, тим не менше лишиться вона селянською, себто культурою нижчої верстви, яка сама звичайно шукає взірців у культурі панській, а не навпаки» [20, с.89]. В ієрархічному устрої суспільства, його поділі на панську та підвладну верстви, на думку Донцова, «нема ніякого призирства, ані бажання понизити хліборобів… чи взагалі верству підвладну. Тут, навпаки, за Сковородою, панує «рівність в нерівності», коли різні сосуди наповняються водою, що стікає з фонтану… Один більше, другий менше має води, але всі повні, всі сповняють до вінців стільки, скільки їх природа сповнити може. Кожне на своїм місці й відповідно свого значення» [20, с.112].

Інколи можна зустріти абсолютно абсурдні твердження приміром про те, що український націоналізм в особі Донцова пропонував «відродити жорстку соціальну програму феодального типу» за умов, коли «питання економічної доцільності інтродукції соціальних стосунків феодального типу до сучасного суспільства, його (Д.Донцова. – авт.), здається, взагалі не цікавило» [29, с.208]. Подібне розуміння традиціоналізму в ідеології українського націоналізму видається нам абсолютно викривлений і антинауковим, викликаним або не спроможністю зрозуміти націоналізм, або ж свідомим бажанням викривити його. Про який «феодалізм» (у розумінні класової експлуатації) могла йти мова, якщо націоналістичний рух робив величезну ставку на селянство, адже «в хаосі ідей і напрямків виявило воно в сі часи подиву гідну завзятість…, незвичайну активність і величезну готовність до жертв» [21, с.55]?

Насправді, націоналістам йшлося не про «феодалізм», а про відродження справжнього аристократизму духу, приклад якого вони могли черпати в середньовічній епосі. Саме з епохи Хрестових походів націоналісти зачерпнули ідею ордену як форми інституційного оформлення власного руху. З утворенням у 1929 році на основі УВО та ряду молодіжних націоналістичних об’єднань Організації Українських Націоналістів націоналістичний рух намагався максимально дотримуватися орденської інституційної специфіки. ОУН розвивалася саме як орден – як ієрархічна, по-військовому дисциплінована спільнота людей, об’єднаних боротьбою в ім’я захисту, утвердження та поширення певної ідеї. Націоналістичний рух мав на меті породити верству нових «луччих людей» (Д. Донцов), сформувати касту справжньої національної еліти. Феномен середньовічного чернечого або ж чернечо-військового ордену слугував для українських націоналістів чудовим прикладом для наслідування.

Розуміючи примітивність і нежиттєздатність утопічного, по суті, егалітаризму, націоналісти підтримували ідею елітарного суспільного устрою. І знову ж таки, «аристократично-клерикальна», за згадуваним висловом Елерса, середньовічна нація могла слугувати для націоналістів певним ідеалом. «Давній устрій Европи спирався на «трьох китах», які… називалися Dieu, roi, chevalier (Бог, король, лицар). – пише Д. Донцов. – Зміст цих понять такий: ідея Бога… усталювала культ певного морального закону… і для маси і для правлячої верстви, культ обов’язку й відповідальности за долю країни. Поняття держави, що втілювалося в особі володаря – створювало примат загального добра над цілою масою партикулярних інтересів різних груп, кляс і одиниць. Нарешті існування окремої… підготовленої касти, в якій високо стояв культ Бога (моралі) і володаря (держави), надавало запоруку, що державні інтереси будуть в певних руках, та що низькі мотиви приватних інтересів або користи не гратимуть ролі в верхівки, якої почесним завданням є правити державою" [20, с.299-300]. Отже, українські націоналісти не лише сприймали середньовічні суспільства як природні спільноти-нації, але й вбачали не аби яку користь в аристократичній гармонійності їхнього устрою.

Свій рух націоналісти сприймали як новітню спільноту лицарів, як дійсно аристократичний прошарок нації. Ці лицарі, оформлені в специфічний революційний національно-визвольний орден, бачили перед собою особливу мету – своєрідний Хрестовий похід. Для націоналізму була притаманною актуалізація принаймні двох Круціят: проти більшовицької Москви та проти західного лібералізму (хоч це, швидше, Реконкіста чи Хрестовий похід по типу Альбігойських війн – протистояння лібералізму з точки зору українського націоналізму радше розглядати як відвоювання свого, а не боротьбу з чужим; український націоналізм виступав за відродження Європи шляхом подолання згубного впливу розкладницького лібералізму).

Захоплення Середньовіччям було пов’язаним з особливими клерикальними поглядами окремих націоналістичних ідеологів. Донцов, зокрема, не лише підносив значення віри в житті та політичній боротьбі, але й наголошував на важливості відродження впливу Церкви на суспільство, неможливості повноцінного буття західних народів без християнства. В «Московській отруті» він пише: «Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигають вівтарів якоїсь нової «віри». В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, «людину», «вільну людину», відірвану від контакту з Творцем. Така людина є «вільна» в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає «вільною» в державі й у суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов’язків супроти спільного» [Цит. за: 40, с.4]. Перефразовуючи Дмитра Мирона-Орлика ми навіть можемо ствердити, що для Донцова було притаманним гасло «Не християнство для нації, а нація для християнства», тобто не лише християнство повинно виконувати свою конструктивну суспільну функцію, але й увесь народ передусім має служити вищій, трансцендентній за походженням, меті: для мислителя важливий «народ як нація в службі великої ідеї (визволення Гробу Господнього, вигнання поганих, ширення віри Христової)» [20, с.290].

Дивлячись на християнство, націоналісти, зокрема Д. Донцов, зробили те, чого не вдавалося зробити Ф. Ніцше, а саме, вони побачили силу цієї релігії, її войовничий характер. І знову ж таки, ідеал Ecсlesia Militans – Церкви Воюючої – вони знаходили у Середньовіччі. Неначе св. Бернар із Клерво, Д. Донцов хотів написати «Похвалу новому лицарству», закликати до нової справедливої війни в ім’я захисту Віри та Батьківщини, війни, що мала порушити грішний мир несправедливості. Своїми творами він виховував не святош-пацифістів, а воїнів-хрестоносців. (І справді, боротьба ОУН та пізнішої УПА, особливо в період антибільшовицького протистояння, значною мірою була не лише визвольною війною проти окупантів, але й набула рис боротьби за збереження християнської релігії. Значною мірою подібною вона була до боротьби франкістів проти т. зв. «республіканців» в Іспанії чи католицького збройного руху опору у постреволюційній Мексиці 20-х рр. минулого століття – українські повстанці доклали чимало зусиль задля захисту Церкви, всіма доступними методами вберігали дітей та молодь від впливу атеїстичної пропаганди в школі та т. ін.; в решті решт, бандерівці зі зброєю в руках протистояли відверто антихристиянській державі). Подібно до середньовічної, донцовська модель войовничого християнства є досить природною, в ній органічно поєднуються основні християнські принципи та потужний віталізм вольової людини.

Звісно, маючи свій «притулок» у романтично протрактованих часах Середньовіччя, традиціоналістичні аспірації українського націоналізму мали також свій хронологічний антипод. В даному випадку мова йде не тільки про «заражений раком рефлексії вік» та «епоху розкладу інстинктів», але й про їх витоки. Ці витоки йдуть, насамперед, із Великої французької (у постмарксистській історіографії ще й досі збереглось означення «буржуазної») революції. Розуміння цієї революції як «дати зародження нації та націоналізму» в українському націоналістичному дискурсі розбивалося, в першу чергу, через те, що сама революція була дітищем гуманізму раціоналістично-матеріалістичного Просвітництва і, загалом, явищем, виразно ворожим Традиції, а отже – і національному буттю. Не даремно, між іншим, в опозиції до ліберального атеїстично-якобінського «націоналізму» кінця ХVІІІ ст. розвивали свою ідеологічну позицію французькі інтегральні націоналісти кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. [Див.: 49, с.19-26].

Велика французька революція породила, насправді, лібералізм, а не націоналізм. Ті націоналістичні настрої, котрі вона несла, по суті були проявом неминучості націоналізму, а також його масовизації, коли весь пієтет ототожнення себе із батьківщиною-Францією з аристократичних підданих короля переходив на усіх рівноправних громадян республіки. Це розуміли українські націоналісти, тож не зважаючи на окремі моменти, коли в націоналістичному дискурсі можна знайти визнання доцільності певних стратегічних і тактичних прийомів французької революції, для українського націоналізму є притаманною критика тієї події і породженої нею епохи, «у якої колиски стояла сумна постать великого плебея Руссо» [26, с.19]. Філософія українських націоналістів була протилежною філософії «Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріалізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки – Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни – заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію» [19]. Тому українські націоналісти відчували себе в праві критикувати французку революцію та її лібералістичні, протилежні традиціоналізму ідеали: «Гасла французької революції – «свобода, рівність і братерство» (гасла теперішньої демократії) – здегенерувались, стали маскою хаосу. «Свобода» – обернулась в свободу ширити розпусту і зраду, а навіть свободу розкладати християнську Церкву, бо «богами» сучасности стали гріш, шлунок і секс. «Рівність» – обернулася в пропаганду проти всього, що вивищувалося над масою, закоханою в «добробуті» і матеріальнім «щастю», настроєної проти великих ідей і чинів, проти героїзму. А «братерство» обернулося в пропаганду «дружби» з СССР…» [28, с. 8].

Звертає на себе увагу подібність бачення природи ліберальних цінностей українськими націоналістами та представниками греко-католицького кліру, приміром, митрополитом Шептицьким, котрий критикує «побудовані на обмані гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівности, а перемоги слабших і менше здібних…» [56, с.21].

Побудоване на засадах традиціоналізму світосприйняття українських націоналістів диктувало відповідну етику. Чудовим прикладом тут можуть слугувати написані Зеноном Коссаком «44 правила життя українського націоналіста». Рушієм цієї етики є войовнича «Невмируща владарна воля Української Нації», котра казала нашим предкам «завойовувати світ, водила їх під мури Царгороду, поза Каспій та Віслу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом зазначала границі своєї владарности, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України…». Така етика вимагала сприймати життя як «героїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі і творчої ідеї», «красу і велич життя» вбачати в «невпинному стремлінні на вершини духа, ідеї і чину», а також бути «гідним виконавцем заповітів» й водночась боротись «для великого майбутнього», знаючи, що «найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч». Немов середньовічний лицар, націоналіст повинен жити «риском, небезпеками й постійним змагом», погорджуючи «всякою вигодою та спокійним життям філістра». Український націоналіст мав бути «скромний і шляхетний», але пам’ятати, «що значить слабість і покора». Революціонер, що бореться за державність української нації, повинен гидувати «всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем», хоч, зрозуміла річ, у революційній тактиці боротьби має право використовувати щодо ворога необхідні підступ і обман. В решті решт, український націоналіст, нечаче лицар із христоматійного роману, зобов’язаний бути кришталево чистим в особистому житті – «44 правила…» наказували йому надзвичайно шанобливо ставитись до жінок і чітко говорили: «З Твоєї родини зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації» [43].

Висновки

Отже, модерний український націоналізм виявляв чимало рис традиціоналізму. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, синтез націоналізму та традиціоналізму був загальноєвропейським явищем, хоч, безумовно, в окремих випадках спостерігався конфлікт між націоналістично-традиціоналістичними силами та національно зорієнтованими рухами футуристичного характеру (приміром, німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом). Значною мірою, посилення в Європі націоналістичних та традиціоналістичних сил базувалось на своєрідній інтелектуальній революції, що проявлялася, насамперед, в зміні світоглядної парадигми із матеріалістично-раціоналістичної (котра значною мірою обслуговувала лібералізм та ідеології лівого спектру) до, відповідно, ідеалістично-ірраціоналістичної.

По-друге, український націоналістичний рух в ідейному відношенні був споріднений з націоцентричними рухами Центрально-Східної Європи – регіону, що носив більш традиційний характер, ніж Західна Європа. Для націоцентричних сил даного регіону захист традиційних цінностей водночас був захистом своєї національної ідентичності.

По-третє, саму Традицію можна розглядати як інструмент буття нації у часі, ту силу, котра поєднує покоління «мертвих, і живих, і не народжених» і допомагає зберегти життєву силу нації, її життєвий ерос.

Для українського націоналізму характерна не просто глорифікація минулого, а особливий пієтет до часів Середньовіччя. Дана епоха бачилась українським націоналістам не лише періодом державної могутності України (Київська Русь), але, насамперед, часом, дух котрого відповідав духу самого модерного націоналізму. Націоналістів приваблював середньовічний ідеалізм, примат віри над розумом, фанатизм, принциповість, віталізм.

Націоналістам подобався образ середньовічної Ecсlesia Militans, її активізм, дієвість, спроможність кинути виклик злу. Український націоналізм був спрямований не просто на визвольну боротьбу, а й на своєрідний Хрестовий похід (йдеться, в першу чергу, про боротьбу з комунізмом і його бастіоном – євразійською Москвою, – та ліберальними силами Європи). Христологічні (в тому числі й еклезіологічні) уявлення українських націоналістів значною мірою відповідали відповідним уявленням часів Середньовіччя. Між іншим, образ войовничого християнства був притаманний не лише для націоналістичного, але й для національно-клерикального дискурсу [Пор.: 2,9,41].

Середньовічне суспільство приваблювало українських націоналістів своєю ієрархічністю, адже будучи далекими від егалітарних ілюзій, вони розуміли величезне значення еліти в національному житті. Саме із Середніх віків націоналісти запозичили ідею ордену як форми інституційної організації власного руху.

На засадах традиціоналізму базувалась героїчна етика українського націоналізму та його високі вимоги щодо моралі власних адептів.

В цілому, традиціоналізм як складова ідеології українського націоналізму значною мірою робив його (націоналізм) більш близьким до християнства, адже пропагував традиційні цінності та апелював до епохи, котра, по суті, була часом найбільшого тріумфу християнства, водночас, націоналістичний рух перебував в опозиції до духу модерної секуляризованої цивілізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Артюх В. Поняття «традиція» в українській консервативно-націоналістичній історіософії [електронний ресурс] / В. Артюх. – Назва сайту. – режим доступу: // http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=359

2. Бабій І., Горникевич Т. Свято католицької молоді // Мета. – Ч. 2 (94). – 7 січня 1933. – С.4

3. Баган О. Долання епохи Ratio: оцінки Дмитра Донцова постаті та творчості Івана Франка [електронний ресурс] / Олег Баган – Назва сайту. – Режим доступу: // http://banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/Bagan/Bagan14

4. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух [текст] / Олег Баган. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994. – 192 с.

5. Баган О. Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті доби). – Назва сайту. – Режим доступу: // http://banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/Bagan/Bagan10

6. Бердяев Н.А. Судьба России [текст] / Н.А. Бердяев; [предислов. Л. Полякова]. –М.: Изд-во МГУ, 1990. – 240 с.

7. Бережко К. О. Взаємозв’язок радикального націоналізму й релігійного фанатизму: ідейне підґрунтя та соціальні наслідки [електронний ресурс] / К. О. Бережко // – Назва сайту. – Режим доступу: // studentam.net.ua/content/view/7165/97/

8. Білас Я. І. Митрополит Андрей Шептицький і проблеми національно-визвольного руху українців. Автореф. дис… канд. іст. наук: 09.00.11 / Я.І. Білас; Ін-т філос. ім. Г.С. Сковороди НАН України. – К., 2003. – 23 с.

9. Ваврик В. Комунізм а релігія. – Нью-Йорк: В-во ОО. Василіян, 1950. – 34 с.

10. Вассиян Ю. Бог і нація [текст] / Ю. Вассиян // Український націоналізм: Антологія. Т. 1. / Упор. В. Рог. – Київ: УВС ім. Юрія Липи, 2009. – С. 96-98

11. Вассиян Ю. Простір між Москвою і Візантією [текст] / Ю. Вассиян // Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник. Вип. І / За ред. О. Багана. – Дрогобич: Посвіт, 2009. – С. 473-494

12. Вітвіцький О. І. Діяльність духовенства УГКЦ як чинника формування національної ідеї у Східній Галичині у першій чверті ХХ ст. Автореферат дис. канд. істор. наук /О. І. Вітвіцький ; КНУ ім. Т. Шевченка. – К., 2004. – 18 с.

13. Возняк С. М. Уніатський клерикалізм – духовне знаряддя антикомунізму. – К.: Т-во “Знання”, 1982. – 48 с.

14. Гірник О. Греко-католицизм як субкультура: перспективи «Теології Визволення» чи апокаліпсис «Rадикальної Gотики»? [електронний ресурс] / Олег Гірник. – Назва сайту. – Режим доступу: // http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/35948/

15. Гірник О. Духовні пошуки української еліти. Кінець “восточницького” проекту – Назва сайту. – Режим доступу: // http://www.risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/38038/

16. Дмитрук К.Є. Під штандартами реакції і фашизму. Крах антирадянської діяльності уніатської і автокефальної церков. – К.: Наукова думка, 1976. – 384с.

17. Дмитрук К. Е. С крестом и трезубцем. – М.: Политиздат, 1980. – 224 с.

18. Дмитрук К. Е. Униатские кресоносцы: вчера и сегодня. – М.: Политиздат, 1988. – 381 с.

19. Донцов Д. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності [електронний ресурс] / Дмитро Донцов. – Назва сайту. – Режим доступу: // http://banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist8/Donzov/Skovor

20. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич: Відродження, 1991. – 341 с

21. Донцов Д. Наші цілі [текст] / Дмитро Донцов // Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2010 – С. 54-58

22. Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорозького) [текст] / Дмитро Донцов. – К.: УВС ім. Юрія Липи, 2008. – 266 с.

23. Донцов Д. Поетка українського Рисорджименто [текст] / Дмитро Донцов // Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2010 – С. 59-106

24. Донцов Д. Правда прадідів великих [текст] / Дмитро Донцов // Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2010 – С. 316-402

25. Донцов Д. Про «молодих» [текст] / Дмитро Донцов // Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2010 – С. 107-121

26. Донцов Д. Туга за героїчним: Постаті та ідеї літературної України [текст] / Дмитро Донцов; [Худож. оформ. М.С. Пшінки]. – К.: Веселка, 2003. – 96 c.

27. Донцов Д. Хрест проти диявола [текст] / Дмитро Донцов // Своє. – № 3. – 2009. – С. 3-15

28. Донцов Д. Хрестом і мечем. Від містики до політики. – Львів: Б.в, 1990. – 64 с.

29. Дорожинський П. Дмитро Донцов – критика деяких його поглядів на націоналізм // ОУН: минуле й майбуття. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1993. – С. 203-212

30. Зайцев О. Націоналізм як релігія: приклад Дмитра Донцова [електронний ресурс] / О. Зайцев. – Назва сайту. – Режим доступу: // http://ucu.edu.ua/press-releases/507/

31.Єгрешій О. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність єпископа Г.Хомишина (1904-1945рр.): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Прикарп. у-тет. - Івано-Франківськ, 2003. – 18 с.

32. Іваницька О. Франко – каудильйо Іспанії [текст] / Оксана Іваницька. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. – 432 с.

33. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: Відродження, 1992. – 178 с.

34. Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження. – Дрогобич: Відродження, 1990. – 94 с.

35. Іванишин П. Аберація Християнства, або Культурний імперіалізм в шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): [Монографія] / П. Іванишин ; Іл. Г. Доре. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2005. – 268 с.

36. Іка Й. Доля соціальної доктрини в Румунській православній Церкві. Аналіз одної проблеми [текст] / Йоан Іка // Соціальна доктрина Церкви: [Збірник статей]. – Львів: Свічадо, 1998. – С. 215-247

37. Іллєнко А. Перспективи нового націоналізму [текст] / Андрій Іллєнко // Український соціальний націоналізм. – Харків: Патріот України, 2007. – С. 25-42

38. Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика [текст] / Юрій Киричук. – Львів: Добра справа, 2003. – 464 с.

39. Коваленко Г. Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ [електронний ресурс] / Гліб Коваленко. – Назва сайту. – Режим доступу: // http: //www.religion.in.ua/main/bogoslovya/6790-vibori-v-ukrayini-ta-socialne-vchennya-cerkov-vipadok-ugkc.html

40. Когутяк М. Дмитро Донцов: поет лицарства українського [текст] / М. Когутяк // Бандерівець. - № 1 (22), 2001. – С. 4-5

41. Конрад М. Поклик до Українського Католицького Студентства всіх високих шкіл у Львові // Мета. – Ч. 12 (104). – 19 березня 1933. – С. 1-2

42. Коршук Р. М. Особливості національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму. Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.01 / Р.М. Коршук; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2005. – 19 с.

43. Коссак З. 44 правила життя українського націоналіста [текст] / З. Коссак // Сватко Я. Місія Бандери. – [Видання друге, доповнене і виправлене]. – Тернопіль: Астон, 2007. – С. 91-94

44. Краткий словарь по философии. [Более 1000 статей]. / Авт.-сост. Н. Н. Рогалевич. – Минск: Харвест, 2007. – 832 с.

45. Ланґевіше Д. Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі [текст] / Дітер Ланґевіше ; [Пер. з німецької]. – К.: «К.І.С.», 2008. – 240 с.

46. Маланюк Є. Нотатники (1936-1968): [Документально-художнє видання] / Євген Маланюк. – К.: Темпора, 2008. – 336 с.

47. Мигович І.І. Уніатська церква і український буржуазний націоналізм. – К.: Вища школа, 1981. – 144 с.

48. Мигович И.И. Преступный альянс: О союзе униатской церкви и укр. буржуазного национализма. – М.: Политиздат, 1985. – 190 с.

49. Наумов А. О. Фашистский интернационал. Покорение Европы / А. О. Наумов. – М.: Вече, 2005. – 448 с.

50. Недавня О. Українська греко-католицька Церква як чинник культурно-цивілізаційного самовизначення української нації [текст] / Ольга Недавняя // Християнство і національна ідея: Науковий збірник / Українська асоціація релігієзнавців, Тернопільська державна медична академія. – К.-Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. – С. 122-131

51. Ортега-и-Гассет Х. Тема нашего времени // Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? – М.: Наука, 1991. – С. 3-50

52. Пілат Т.В. Ідеї соціальної філософії Лесі Українки [текст] / Т.В. Пілат // Культурно-цивілізаційні процеси, тенденції їх розвитку в сучасному світі та в Україні. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Полтава, 20-21 травня 2010 року. – Полтава, 2010. – С. 160-161

53. Післар К. Час та Інший: досвід переосмислення М. Гайдеггера [текст] / Катерина Післар // Час у дзеркалі науки. Спеціальний випуск збірника наукових праць «Гуманітарні студії». Частина 2. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С.33-42

54. Сосновський М. Ідеологія “чинного націоналізму” Донцова // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 386-448

55. Субтельний О. Україна: історія [текст] / Орест Субтельний ; [Пер. з англ. Ю.І. Шевчука] ; [Вступ. слово С.В. Кульчицького]. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

56. Червак Б. Націоналізм: Нариси [текст] / Богдан Червак. – К.: В-во ім. Олени Теліги, 2007. – 112 с.

57. Шептицький А., митрополит. Як будувати рідну хату? [текст] / Андрей Шептицький, митрополит. – Львів: Свічадо, 1999. – 48 с.

58. Шеремета O., Чорноморець Ю. Соціальна етика Андрея Шептицького – вершинне досягнення українського неотомізму [електронний ресурс] / Оксана Шеремета, Юрій Чорноморець. – Назва сайту. – Режим доступу: // http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/social/38706/

59. Яцун Б. Церква і націоналістичний рух: Між співпрацею і протистоянням. Галичина, 20-30 роки ХХ століття. Ідеологічний і політичний аспекти взаємин [електронний ресурс] / Б. Яцун. – Назва сайту. – Режим доступу: // http://www.bilous.idknet.com/news/vohni7.htm