Ольга Різниченко: З ТАКИМИ СИНАМИ В УКРАЇНИ БУДЕ ГІДНЕ МАЙБУТНЄ. ПРО АНДРІЯ СТЕМПІЦЬКОГО І НЕ ТІЛЬКИ

З ТАКИМИ СИНАМИ В УКРАЇНИ БУДЕ ГІДНЕ МАЙБУТНЄ.

ПРО АНДРІЯ СТЕМПІЦЬКОГО І НЕ ТІЛЬКИ.

«20-річного Пилипа Тарана, сина виконуючого обов’язки Голови Центрального Проводу ВО «Тризуб» ім. С.Бандери Андрія Стемпіцького, катують. Про це стало відомо зі слів адвоката Тарана.

За словами адвоката, хлопця тяжко били, непритомного закидали в камеру, застосовували електрошок. Зараз у нього струс мозку, він періодично втрачає свідомість, і велика гуля на спині в біля хребта, він ледве ходить та при спілкуванні губить нитку розмови.

Мордують його, лише за те, що він – син голови «Тризубу». Думають, що володіє якоюсь інформацією.

Також стало відомо, що була прокурорська перевірка, до Пилипа прийшов прокурор, запропонував підписати папірці, що ніхто його не бив і він не має скарг на умови утримання. Хлопець відповів, що не підпише. Тоді до нього в камеру зайшли троє і знову побили до втрати свідомості, але він нічого не підписав».

17 лютого 2011 р.Б. Д.Ярош «У передчутті революції»

1.Найдорожчий подарунок до Нового 2011 року.

Відрізана в Запоріжжі голова Сталіна була для мене особисто найдорожчим подарунком до Нового 2011 року. Цю подію я розтлумачила для себе як ритуал символічного «розчавлення голови диявола». І зі всіма знайомими ділилася радістю, що знайшлися таки серед нас сміливці, які дали відсіч небаченій нарузі над пам’яттю мільйонів закатованих сталінським режимом українців. Але факт залишається фактом: цього ідола встановили і охороняли також наші співгромадяни: хворі на історичну амнезію і втрачену пам’ять люди. Цей тваринного походження агресивний людиноподібний вид, виведений і розмножений в совєтську епоху, спарувався при розпаді Союзу із мафіозною злодійською масою, і в наслідок двадцятирічної мутації з них виплодилась теперішня потворна українська влада. До того, що клани шарікових клонів піднімуться до вищих державних щаблів, автор «Собачого серця» не зміг передбачити. Реальність української влади виявилась ще потворніше за його авторський задум. Суспільство ж, судячи з млявої, аморфної реакції на арешти хлопців, перед навалою цих потвор розгубилось і знітилось.

Для багатьох з нас спалахом прозріння, коли ми спільною душею відчули Бога і свою приналежність до української Нації, був Майдан. І в тих, хто по-справжньому пережив цю мить повноти любові з висоти українського Неба і в площині української Історії, не повинно було б виникнути заперечення цього феномена через подальші події. Але в тому й річ, що Майдан не став фактором нашого внутрішнього преображення. Наша спільна трагічна помилка полягала в тому, що все краще, що показав в нас, як в нації, Господь, замість зберегти і розвивати в собі, ми спроектували на лідерів, автоматично переклавши на них і свою особисту відповідальність за країну. Вигукуючи «Ющенко – так» або «Юля, Юля», ми тим самим наділяли цих звичайних живих людей надлюдськими якостями, спокушуючи їх прийняти. І це вже був момент втрати нацією Божої благодаті. За цим сніжним клубком покотились у прірву наші горді мрії і сподівання. І після грандіозного піднесення ми опинились у ще більш приниженому стані. Такому, що навіть історичної аналогії не підбереш. Невже ми ніколи не вилікуємося від цього свого хронічного соціально-поганського інфантилізму, коли легко творимо собі кумирів і так же легко потім разом з кумирами зрікаємось сил захистити свої національні здобутки?!

Ще пару років тому і в нічному кошмарі нам не могло наснитися, як у країні «привиди комунізму» матеріалізують найстрашнішого за всю історію людства ката, і влада з їхньої наводки садить в буцегарні за здійснену над ним кару українських патріотів, а суспільство все це ковтає і мовчить. І це замість того, щоби втопити головну потвору хоча б у листах протесту і вимогах не чіпати наших дітей їхніми брудними лапами!

2. Інститут літунів. Один проти всіх

Вже у січні з інтернет-повідомлень про арешти хлопців дізналася, що ініціатором і натхненником запорізького чину був мій колишній учень або, точніше сказати, учасник мого «бойового хрещення» у нетривалому викладанні в Харківському інституті літунів Андрій Стемпіцький. Мені здається, що саме в ті часи його «літунської епопеї», у середині 90-х років, він скоректував вектор своїх життєвих устремлінь з невизначеної в перспективі армійської служби на орденське служіння нації у протидії кремлівським імперіалам і різносортному національному зрадництву. Рішення це, можливо, стимулювало середовище, в яке він потрапив після вступу до вузу. Не знаю, за чиїм розрахунком або ж випадково, у вересні 1992 року Андрія розподілили у шосту групу курсантів (літаки-винищувачі) першого курсу новоутвореного Інституту льотчиків. Саме в цій групі відбулось моє перше заняття, яке скільки житиму – не забуду.

Взагалі, перетягнув мене до Інституту з літературного музею полковник А.Д.Васильєв, якому припала до душі моя доповідь «Слобожанська ментальність і націоналізм», виголошена на установчій конференції українських націоналістів в Харкові у травні 1992 року. Під час знайомства Аркадій Дмитрович подарував монографію - докторську дисертацію про важливість виховання у курсантів військових закладів християнської моралі, патріотизму та громадської позиції. На цих засадах за його логікою мала би розвиватися нова національно-освітня військова доктрина. Він розробив структуру викладання спеціальних дисциплін паралельно з гуманітарними, що мало служити формуванню у курсантів етичної мотивації у використанні військової техніки. Коли нинішній ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт вперше побачив розвішані по стінах кафедри модулі національно-патріотичного реформування військової освіти, він лише вигукнув: «Олю! І це все зробила одна людина? – Фантастика!» Полковник Васильєв і справді був фантастичною людиною. Романтик, ідеаліст, інженер-конструктор, автор декількох тисяч винаходів і стовідсотковий москаль, він не переставав повторювати: «Ви думаєте, хто перед Богом буде відповідати за Україну? Оті політики, що її продають за власні вигоди? – Ні. Будуть відповідати ті, кого Бог обдарував любов’ю до України і яку вони мають запалювати в інших.» З цими словами він проводжав мене до аудиторії «винищувачів» і заштовхував, прикриваючи за мною двері. Поясню чому. Уявіть собі молоду жінку, яка готуючись до зустрічі з майбутніми лицарями неба, перечитала від корки до корки Антуана де Сент Екзюпері… І от картинка першого довгоочікуваного побачення з ними: по кімнаті літають надуті презервативи з написом чорним фломастером «незальожность». А вся дошка обписана матюками на тему Руху і України. Два семестри, що я їм викладала українську мову, велися між нами запеклі ідеологічні бої. Вони мені торочили про німецьких запроданців, ізуверів-галичан, які стріляли їхнім червоним дідусям у спину, я їм – про любов до Батьківщини, з якою УПА протистояла окупантам, Сталіну і Гітлеру. Єдиним моїм союзником в групі був Андрій Стемпіцький. Його відмінність від інших курсантів була типовою у своїй разючості. Так мабуть і мають різнитися між собою традиційні українські християнські родини від радянських офіцерських сімей. Простота, стриманість, щирість поведінки, з одного боку, і «гусарська» брутальність, стадність, хамство – з іншого. Переважна більшість курсантів першого курсу новоутвореного Інституту походила з офіцерських сімей, яких ганяла доля по Союзу з одної військової бази на іншу, а кому пощастить – і в ГДР, звідки везлися кришталь і чайні сервізи, як доказ виняткового офіцерського благополуччя. Зрозуміло, що розпад Союзу вдарив по цій верстві не тільки матеріально. З крахом радянської ідеології відбулася й деміфологізація престижного іміджу радянського офіцера в суспільстві. Не в змозі нічого вдіяти, батьки-офіцери, які часто-густо залишалися без роботи і грошей, спрямовували свою емоційну агресію проти головних атрибутів української державності, в якій вбачали причину свого фіаско. А це українська мова, культура, історія, які вводилися у військові навчальні заклади початку дев’яностих. І на заняттях з цих дисциплінах їхні дітки-курсанти сповна випускали отриманий вдома від батьків заряд антиукраїнських настроїв. Одного разу перед початком пари Андрій, черговий по групі, мав складати рапорт. Він, який, здається, не тільки в групі, але й на курсі, один розмовляв українською, почав рапортувати, як усі, на «чисто русском». «Як… і Ви???». Я була справді дуже цим вражена і подумала, що Андрій під тиском цієї антиукраїнської істерії здався. Після пари він наздогнав мене в коридорі. «Пані Олю, Ви же зв’язані з націоналістами. Познайомте мене з ними. Я боюсь, що не витримаю…». Наступного ж вихідного, у неділю, ми домовилися зустрітись на виході з метро «Університет».

3. У Спілці Української Молоді

Неподалік, на Сумській, 43 (в колишньому готелі слухачів Вищої партшколи) з початку дев’яностих розмістилися офіси національно-патріотичних організацій: Народного Руху, Спілки Української Молоді, Товариства охорони пам’яток навколишнього середовища, Молодіжної Ліги ім. Миколи Міхновського, спортивно-юнацького товариства «Сокіл», Спілки Українського Студентства, УНА-УНСО тощо. Справжнім господарем цього приміщення – людиною, на якій значною мірою трималась вся українська справа в Харкові у 90-х роках, був Петро Григорович Черемський. Я завжди дивувалась: як він примудряється усе встигати. Крім наукової діяльності, яку вів, як кандидат, а потім доктор фізико-технічних наук, у Політехніці – на ньому лежала організація мітингів, встановлення пам’ятних знаків (і в першу чергу – УПА, Хрест жертвам Голодомору), меморіальних дошок визначним українським діячам, а головне – колосальна видавнича робота. Адже в той час під його редакторською опікою щотижнево видавалася поновлена з часів війни газета «Нова Україна», а також готувався до видання дитячий універсальник для сімейного читання «Щедрик» і потім енциклопедія дитячих ігор «Дзиґа».

Андрія в ту неділю вже чекали СУМівці. Заглянувши через якійсь час до них у кімнату, побачила, що він вже сидить за комп’ютером. Голова організації Кость Черемський якось сходу, без прелюдій, залучив його до роботи. Взагалі, я вважаю, Андрію в той час сумівське середовище дуже допомогло. Він тут мав можливість бути самим собою, відтаяти душею. Височенний, широкоплечий, з блакитними очима і відкритою доброю посмішкою. Чомусь закарбувалося в пам’яті. Пані Слава Стецько, яка приїжджала на збори обласного Конгресу Українських Націоналістів, це було, здається, в з один із травневих днів 1995 року, мала під ранок вирушати на Полтаву і тому залишилась в офісі. Ми сиділи в бібліотечній кімнаті СУМу, вона ділилась з нами спогадами з часів молодості, розповідала різні веселі історії, зокрема, як їй двадцятирічною дівчиною довелося вперше виступати з промовою перед великим зібранням селян з оголошенням «Акту про відновлення самостійності України». Раптом опівночі стук до вікна. Виявляється, Андрій втік з казарми і не один, а ще з декількома хлопцями і з гітарою. Знайшов таки або скоріше виховав собі серед курсантів однодумців. Вони влаштували пані Славі імпровізований концерт – до ранку співали повстанських пісень. Вже тоді, здається, Андрій був членом «Тризубу» ім. Степана Бандери. Ця вишкільна організація зі своєю наступальною націозахисною стратегією відповідала його темпераменту, переконанням і пристрастному бажанню націоналістичного чину.

4. Арешт

Наприкінці 1996 року, коли я вже не працювала в Інституті, повернувшись до музею, мені раптом ввечері потелефонував курсант Калашников з шостої групи, який чи не найбільше дошкуляв на заняттях, чому і запам’ятала його прізвище. Він попросив терміново приїхати до них в Рогань, бо з Андрієм, як він сказав, трапилось лихо. В той вечір, перед останніми зборами на летовищі, курсанти розповіли мені, що в них у казармі був обшук, Андрія ж заарештували за пограбування військового складу в Чугуєві. До речі, в той вечір, зібравшись разом, курсанти принесли мені вибачення за свою зухвалу поведінку на першому курсі, і ми попрощалися з миром.

Тому же, що сталося з Андрієм, я не могла знайти жодного раціонального пояснення. Бо залишалось декілька місяців – і він би законно володів всім тим, за що його ув’язнили. Але з іншого боку, ідеалістичний, національно-героїчний вимір, за критерієм якого він свідомо почав будувати своє життя, не мав підлягати звичайній логіці.

Найтяжче було спостерігати і бути безсилою помогти вбитій горем мамі Андрія, пані Богдані. Але поступово близькі люди призвичаїлись і до цих обставин. Між нами всіма налагодилась комунікація. Андрій з тюрми демонстрував кращу обізнаність в політиці, ніж ми тут на волі. Вчив англійську, і як розповідали чоловіки, які по звільненні заїжджали з вістями і проханнями від нього, запровадив у тюремному бараку спільне читання ранкових і вечірніх молитов. А ще писав вірші. Я наведу один з них, в якому чітко виражено його життєве кредо:

ДІАЛОГ

Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою…

1 Пт. 5:8-9

Де твоя сила? А сила – у вірі! Де ж твоя воля? А воля – в надії!

Де твоє щастя? А щастя – у Бозі! Де ж ти живеш? А ніде… Я в дорозі…

Куди ти мандруєш? Мандрую у вічність… Чи маєш багатство? Багатство – це бідність!

А де твоя зброя? А зброя – в молитві! А де ж твоє тіло? А тіло – у битві…

Чи тіло хворіє? Так, тіло страждає… Чому ж ти не стогнеш? Бо віру я маю!

А в кого ж ти віриш? Я вірю в Христа! А хто він для тебе? Він – моє життя!

Чому ж не рятує? Він вже врятував! Чому ж ти хворієш? Це тіло – не я…

Ти ж можеш померти! На це – Божа воля… І ти не боїшся? Ні! Страх – це неволя!

Так хто ж ти такий? Я – воїн Христа! Куди ти мандруєш? У Вічне Життя!

с. Жовтневе. 24.04.1998 р. Б.

5. Шість років по тому – і все життя

В останнє ми бачились з Андрієм, здається, на його вінчанні у церкві 2001 чи 2002 року. Він поїхав з Харкова і я лише чула, що в нього ростуть сини-велетні. Побачивши їхні обличчя на сайті «Бандерівець» переконалася, що Андрій, дійсно, дарма часу не втрачав. З такими синами в України буде гідне майбутнє…

Написала Ольга Різниченко, титар Свято-Дмитрівської церкви літературознавець, в минулому – член Головного Проводу КУНу