Іван Кілик: ФАЛЬШИВА ТОЛЕРАНТНІСТЬ, або СЛОВО ЗА ВЧИТЕЛЯ
Іван КІЛИК, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
ФАЛЬШИВА ТОЛЕРАНТНІСТЬ, або СЛОВО ЗА ВЧИТЕЛЯ
Жити у час великих змін не так вже й страшно, як пророкували давні китайці. Навіть цікаво: зорієнтуєшся у розбурханому потоці історичних перетворень, відшукаєш свій життєвий орієнтир чи безславно пропадеш?
Сучасне поле ідеологічного, філософського дискурсу активно продукує свої доктрини, причому їх спектр настільки широкий і розмаїтий, що крайні полюси – взаємовиключні. А це значить, що на якомусь етапі стався збій, допущено принципову й грубу помилку, компасна стрілка вектору християнського та національного розвитку українського суспільства збита з курсу.
Такі міркування навіяли останні публікації авторства деяких львівських інтелектуалів. Вже вкотре було заторкнуто тематику сумісності християнства та толерантності з націозахисними процесами й конкретними діями. Здавалось би, чудово: надзвичайно важливий пласт буде вкотре піднято до широкого загалу та вмотивовано роз’яснено, так би мовити, субординаційну послідовність даних понять… Але!
Виявляється, львівські інтелектуали, осмислюючи цю проблематику, вирішили застосувати абсолютно новий метод: розгляд усіх питань, що безпосередньо стосуються християнства, без власне християнства. Як таке можливо – спитаєте ви? Погоджуюся – щонайменше нелогічно. Але ж вони потрафили! Інакше як трактувати підведення до спільного знаменника толерантності терпимість і розуміння до того, що утверджує людину і націю у світлі Божих істин, та терпимість до того, що знищує людину і націю? Бо чи можна вважати правдивою толерантністю схильність показних християнських ліберальних інтелектуалів до україновбивчих ідеологій начебто в дусі західної демократії (російського чи польського шовінізму, комунізму та ін.), до пропаганди антихристиянських ідей (гомосексуалізму чи одностатевих шлюбів, евтаназії та ін.), до антихристиянських й українофобських церков із відверто антидержавною позицією (УПЦ МП)?
Простежується і певна їх непослідовність: як вже толерувати все, то все. Та ні – тут знову ж таки модерний підхід. Виявляється, панове ліберали, що неодмінно вважають себе найправдивішими християнами, полюбляють висловлювати і далеко не толерантні, такі звичні і притаманні їм думки. Очевидно, для урізноманітнення власного життя. Бо, на жаль, деякі самопроголошені «галицькі лицарі» не мовчать тоді, коли б саме їм, як носіям неодноразово здискредитованих в українській історії ідей лібералізму, космополітизму, пацифізму, безнаціонального демократизму, мультикультуралізму тощо не гріх було б промовчати. Однак тут вони не змовкають. Зокрема, чути їх на диво агресивний, як для апостолів толерантності, голос проти тих, хто не мовчить, хто бореться з антиукраїнським режимом, хто не боїться стати на захист ув’язнених молодих націоналістів, хто пам’ятає, що в науці Христа є місце не лише для Нагірної проповіді, а й для «нетолерантного» вигнання бичем крамарів та міняйлів із храму Отця. Так, саме представники цих сучасних націоналістичних організацій і партій висловлюються часом гостро, але, по-перше, не гостріше, ніж ліберальні автори-постмодерністи у своїх малохудожніх текстах, а по-друге, ця гострота виправдана, коли йде мова не про примітивне самозвеличення, а про по-окупантськи безжальний наступ на українство і кволі паростки національного народовладдя. То що людяніше: «нетолерантно» захистити свою Батьківщину чи «толерантно» промовчати (щоб, не дай Боже, не зачепити власть імущих)?
Усій фальшиво-толерантній ліберальній братії не завадило б у вільну від спотворення християнського вчення та паплюження українського націоналізму хвильку заглянути до статті Івана Франка «Поза межами можливого», де він закликає «енергійною реакцією» усунути «нашу аж до границь безхарактерності посунену толеранцію хиб та слабкостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності». Також анітрохи не здивуюся, якщо окресленим інтелектуалам з числа такої «еліти» видадуться незрозумілими чи неприйнятними ідеологеми-образи Ліни Костенко, які вона устами Хмельницького передає нам: «…Кого рятуєш? Ворога?! Спинись!» А шкода, бо у такому випадку правдива величина літератури навіть після кількох перечитань може так і залишитись непрочитаною…
Нехай читачі вирішують, що чесніше і щиріше: антинаціоналістичні заяви деяких львівських «холодноголових» чи щира, хоч і не менш «доброзичлива», позиція київського журналіста-плагіатора (колеги неодноразово звинувачували бідолаху у присвоєнні чужих матеріалів, але чого тут обурюватися: ну, любить пан ліберал трошки красти, той що з того, зате він – толерантний) у коментарях на УП від 16.01.2011: «От хотів би поспівчувати… а не можу бути нещирим: нема в мене співчуття до ультраправих відморозків-маргіналів, котрими Тризуб був, є і буде».
Та, схоже, українські діячі, мислителі, особливо ті, що чітко продемонстрували свій націоналістичний світогляд, зовсім не авторитети для нової «еліти»: нетолерантних виступів проти націоналістів, що піняться на вустах підстаркуватих майстрів порнографічного письменства, вони у раптовому приступі роздвоєння зору не бачать. Отут би сказати слово правди про «тризубівців» та покійного засновника «Тризубу», до речі, приятеля багатьох ліберальних інтелектуалів, Василя Іванишина (1944-2007). Цей же ж вигнаний з роботи за антирадянщину «кагебіст»-«януковичівець» не лише продавав Україну та критикував бідних графоманів (а їх не бракувало і в радянські часи), а й одним із перших (ще з 1988) піднявся на боротьбу за легалізацію УГКЦ, і свідчення цього – не лише його численні виступи по Західній Україні того часу, а й видана понад мільйонним тиражем розвідка «Українська Церква і процес національного відродження» (1990), паралельно – виступав на захист української мови й видав у співавторстві із Я.Радевичем-Винницьким знамениту «Мову і націю» (1990), одним з перших розвинув поняття сучасного націоналізму як ідеології національного державотворення («Нація. Державність. Націоналізм» (1992)). Згодом, з метою патріотичного виховання молоді, створив у 1993 Всеукраїнську організацію «Тризуб» імені С.Бандери. При цьому В.Іванишин мав нахабство влаштовувати дрогобицьких лібералів на роботу (наприклад, з робітника заводу – журналістом у міськрайонну газету), видав їм першу книжку (наприклад, «Україна на полях Святого Письма» (1991)) і всіляко підтримував, коли справа йшла про утвердження національної справи та справді християнських ідеалів. Дехто із сучасних львівських ліберальних небожителів багато б міг розповісти про свій дрогобицький період життя і роль В.Іванишина в ньому, однак чомусь не квапиться. Мабуть, з надмірної толерантності, скромності та справедливості.
Критикувати завжди легше. А можна було, задля пристойності, розказати громаді про свої здобутки у націозахисній та державотворчій діяльності. Хоча усі й так знають, що зробили для України «негакебісти»-ліберали (на щастя, не всі!): ідейно дезорієнтували національну революцію наприкінці 1980-х, перевівши боротьбу за українську державу у безперспективне русло боротьби за ліберально-космополітичну «демократію» (те ж саме зробили у 2004 р.); систематично (в унісон із російськими шовіністами та імперкомуністами) боролися із українським націоналізмом, ОУН та УПА, національними героями тощо, безпідставно звинувачуючи їх у нацизмі, фашизмі, антисемітизмі та ін; підігрували атинаціональним ідеям і діям влади. Бо, бачте, ввижався моторошний червоний блиск очей. Тепер – ще й взялися трактувати Святе Письмо. Зрозуміло, на свій, ліберально-космополітичний лад. Тож дайте таки відповідь: чи заклик толерувати усіх «іродів» цього світу є суттю нашої християнської віри?
Є й порядні, національно свідомі люди, які сповідують ненаціоналістичні політичні ідеали, однак проявили щось більше за просту толерантність. Саме вони (харківські правозахисники, дисиденти, письменники, журналісти, політики, підприємці, учені, юристи, митці та ін.) негайно після початку політичних репресій стали на захист арештованих «тризубівців» та «свободівців», писали об’єктивні статті, підписували численні звернення, забезпечували моральну та матеріальну підтримку, брали участь в акціях протесту та ін. І навіть, як брати Капранови, мали громадянську мужність вступити до лав переслідуваного «Тризубу».
Та львівські «християни» чомусь знову мовчать: на жаль, вони не можуть або не хочуть зрозуміти тих, у чиї груди, як і Тілю Уленшпігелю, «б’ється попіл Клааса». Ось вони і критикують патріотів з позицій прозахідного космополітичного лібералізму, неусвідомлено (чи усвідомлено?) подаючи толерантну руку ненависті московським шовіністам.
Ліберали претендують на роль еліти, особливо в Галичині, але ця еліта (самодискредитована на політичному рівні кількома останніми виборами) показує свою національну та державотворчу яловість. Особливо це помітно у сферах культурній та релігійно-духовній. Сказано ж мудро про лжепророків і лжевчителів Великим Галілеянином: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині – хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх». Думаю, серед української громади достатньо мислячих людей, яких не введе в оману фальшива м’якість овечої вовни і тонке блеяння про «толерантність» до хижаків. Краще вірити щирому пориву молодих патріотичних сердець та їх безсмертному героїчному чину. Громада чекає від інтелігенції – свого справжнього духовного проводу – осмисленого й відповідального розмірковування, а не фарисейських балачок в дусі спотвореного християнства, що нагадують немудрі пошуки скалки в оці брата свого.
Василь Іванишин, мій вчитель і викладач, колись жартував, що було би дуже скучно жити, якби не було холуїв. Тож усе це безхребетне марево ліберальних пророків-самозванців, видаване за інтелектуально-філософські потуги, варте не більше, як здивованої усмішки, а самі жертви лібералізму – хіба що толерантного співчуття.