“Партачі життя-2010”: 3D-формат?
Надпоручник Птах, м. Харків
“Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах”.
Олена Теліга
Напередодні чергових виборів помітне пожвавлення в середовищі вітчизняного політикуму, де майже всі змагаються між собою у привабливості для виборців, часом виглядаючи таким собі політичним варіантом шоу “Україна має талант”. Також шукають відповіді українці: чи голосувати за тих, хто називає себе націоналістами, чи взагалі відмовитись від участі у виборах, чи віддати голос “проти всіх”… Це насправді доволі складні речі – політика, вибори, 3-відсоткові бар’єри і т.ін., щоб в них могли вирозумітись люди з пост-совкового суспільства. Особисто я взагалі не бачу, за кого варто голосувати. Не тому, що, наприклад, в Олега Тягнибока та Ірини Фаріон – “великі амбіції” чи інколи незрозуміла поведінка. Навпаки. Я не відчуваю в них справжньої амбіції, справжньої сили; адже той самий Тягнибок вже був у Верховній Раді. І нічого не змінив. Бо істинні зміни можуть початись лише з душі людини, а не зі зміни декорацій.
Зараз українська ситуація виглядає як своєрідний “ментальний Сталінград” (чи Грозний?..): геть усі духовно-комунікаційні структури багато десятиліть руйнуються бомбардуванням та артобстрілом різноманітних безбожних концепцій – від комунізму з його відвертим “воінствующим атеїзмом” до ліберал-демократизму з його “добровільно-примусовою” толерантністю до всіх можливих збочень. І в цих – насамперед духовних, ментальних руїнах перемішані шари різних комунікаційних структур: агресивний “невловимий Джо-Бузина”, непристойно самозакохані Андрухович & Co, прихильник фантастики Аваков, “борці за “Русскій мір” Марков та Колєсніченко, “істінно-православна соціалістка” Вітренко…
Новітні швондери й шарікови хором співають про те, що “криза/розруха в головах” та обіцяють “сильну Україну” – не менше. Всі проти всіх, і всі поруч один з одним. Обирати з них когось, хто “в общєм-то нє протів” українства – типу харків’янина Авакова (взагалі-то симпатичної людини), бо він може набрати прохідні проценти, на відміну від підозрілої “Свободи”… можна. Але це означає наперед – ще до бою – погоджуватись з поразкою. Коли Пилип Македонський (батько Олександра) підійшов до стін Спарти, він надіслав спартанцям послання, в якому застерігав: “Я підкорив всю Грецію, в мне найкраще в світі військо. Здавайтеся, тому що, якщо я здобуду Спарту силою, якщо зламаю її браму, якщо проб’ю таранами її стіни, то безжально знищу всіх мешканців”. На що спартанці/лаконійці відповіли лише одним словом: “Якщо…”
Націоналісти просто зобов’язані брати під контроль владу, якщо вони дійсно бажають добра нації. Але зациклюватись на виборах, на відсотках; пишатись тим, що хтось з усіх боків “зареєстрований” фактично окупаційною владою – замість постійної боротьби – це не “реальна політика”, це самообман.
Найгірше для націоналістичного середовища – коли поруч з іменем ОУН проголошують дивні речі. Так, в числі 38 (3496) тижневика “Українське слово” вміщено статтю Ю.Левикіна “Чи зможуть проекти Януковича – Каськіва стати національними” про “необхідність” (?!) для націоналістів співпраці з урядом Азарова в його нібито доленосних для України проектах. Для людини трохи знайомої зі світовою історією має бути відомим: окупанти та колонізатори скрізь та у всі часи перемагали підкорені народи не силою зброї, а лише тоді, коли проголошували своєю метою привабливі для аборигенів проекти, які нібито мали їх “желєзной рукой загнать к счастью”. Так намагались “цивілізувати” американських індіанців англо-сакси, заганяючи їх до резервацій; так “осваівала” Сибір Московська держава, нібито несучи “просвєщєніє” (насправді – деспотію), так зараз “прінуждают к міру” непокірні народи й новітні людомори. Агітація за співпрацю з ворогом на шпальтах націоналістичних видань – симптом задавненої хвороби націоналістичного
середовища. На моє глибоке переконання, публікація таких ворожих справі організованого націоналістичного руху текстів в нібито націоналістичний пресі – ознака не просто кризи націоналістичного руху, а повної деградації, зокрема, організацій, що пов’язані з виходом газети “Українське слово”. Без очищення від бруду націоналістичного середовища неможливо рухатись вперед. Тому – або редакція “Україн-ського слова” має бути розпущена й створена наново з націоналістів, що не друкуватимуть агітації на підтримку окупаційної влади; або ОУН має відмежуватись від даного видання, якщо хоче відповідати своїй назві, а не перейменовувати себе в інше слово (з трьох літер?).
Звичайно, я не сліпий та не глухий, тому теж можу висловити безліч претензій до тих, хто зараз називає себе націоналістами. Чого вартий лише позов “Свободи” до суду з вимогою відмінити присвоєння звання Героя України Олексієві Бересту та Василеві Стусу – начебто у відповідь на аналогічний позов стосовно Степана Бандери – більшого ідіотизму годі вигадати. Як на мене, героями України є не тільки Берест, а й харків’яни Ландау, Сінельников, Вальтер. І те, що їх імена не відомі більшості наших земляків – біда всіх нас, і тут є над чим замислитись. Але…
Насправді, на мою думку, це небезпечна ілюзія – думати, що зло можна побороти якимось там пришіптуваннями чи причепурюваннями, красивими пісеньками, якимись хитромудрими політичними комбінаціями та хитруванням з процентами; що біда лише в якихось недалеких людях старшого віку, яких постійно вводять в оману. На жаль, виріс справжній агресивно антиукраїнський соціум, у якого на думці саме те, що в тої дівки на язиці: як би так загнати все українське до резервацій, щоб вони не набридали й не дратували своєю “собачою мовою”. Тому – нехай МІЙ процент – “непрохідний”, проте… це МІЙ голос, і віддавати його тим, кого моя мова дратує “не дуже”, бо вони кращі за тих, хто вже хотів би за неї розстрілювати – аж ніяк не можу вважати “прагматизмом”.
Взагалі я відчуваю: всі ці міркування, що нібито треба віддавати голос “прохідним” силам, бо інакше вони нібито “підуть в пісок”, насправді – звичайний софізм. “Прохідні демократичні сили” не втратять свої відсотки, якщо вони такі вже “прохідні”, як нам твердять. А якщо втратять – значить, їхні прогнози – брехня, оце і вся правда. Поки що вже 20 років Україна втрачає майбутнє, довіряючи свою долю лінивим та недолугим базікам. Перефра-зовуючи Мауглі: нам так довго повторювали, що ми “екстремісти”, що час вже й самим в це повірити.
“Україні немає місця в сьогоднішньому світі. Отже – його слід змінити”!