День Героїв: сурми кличуть!
Василина ПРИЦІЛЬНА,ВО „Жіноча Січ”
23 травня Україна схиляється в глибокій пошані перед Героями, які боронили свободу, честь, славу українського народу, безоглядно покладаючи своє життя. У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив відзначати 23 травня як Свято Героїв. Відтоді кожен свідомий українець долучається до вшанування Лицарів Духу.
Цей день не залишає байдужих ні на сході, ні на заході нашої Батьківщини. Бо кожен торкається національної пам’яті, кожен українець схиляє голову перед мужністю і звитяжністю Лицарів, які проміняли своє „безтурботне, стабільне” життя на смерть заради свободи Української Держави. „Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї!” – кредо, випалене в серцях Героїв; кредо, висічене на скрижалях трагічної історії України, в якій буремні часи і лихоліття значно переважають, за своєю кількістю, спокійні, щасливі роки процвітання національної держави.
Кожного разу, коли Україні загрожувало знищення від ворогів, народжувалися й діяли вони – славетні Герої.
Великий Князь Київський Святослав Ігорович (названий „Хоробрим”) (935 – 972), син войовничої й мудрої княгині-християнки Ольги, не став очікувати захоплення хозарами Руських земель. Відправивши Хозарському каганату своє відоме послання „Іду на ви”, він здійснив безпрецедентний для тієї епохи військовий похід, подолавши кілька тисяч кілометрів, захопивши цілий ряд фортець і розгромивши не одне сильне вороже військо. З карти Європи зникла величезна Хозарська держава і були розчищені торгові шляхи на Схід. Від каганату в цілості залишалася тільки його частина, що прилягала до річки Дон. Святослав здобув героїчну смерть у бою з печенігами.
Козацька Доба породила велику плеяду Героїв, яких пам’ятає і славить Україна. Запорізька Січ – оплот українського християнського люду – плекала й виховувала козаків, які йшли на смерть безоглядно, без вагань, за волю, за Україну. Бо цього чекала від них стражденна Батьківщина, цього чекав від них український народ, цього вимагала козацька честь. „Богу – душа, життя – Україні, а честь – для себе!”
Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ, Російська імперія вбивала козаків по тюрмах, каторгах, засланнях, радянська Росія намагалася знівелювати героїчний образ козаків-запорожців, описуючи їх у підручниках з історії як бандитів та п’яниць, Російська Федерація пробує стерти „українськість” козаків-запорожців. Та незнищений дух козацький! Цей „Дух одвічної стихії, що звільнив тебе від татарської навали й поставив на грані двох світів творити нове життя”, – дух безсмертний, вічний!
Славиться Україна своїми залізняками й гонтами! Недарма керівник гайдамацького повстання „Коліївщина”, козацький отаман, Максим Залізняк (1740 – 1768) мав таке прізвище. У давнину, а подекуди ще й тепер, в Україні залізняком називали занадто перепалену, що аж плавився верхній шар глини, цеглу і взагалі всі міцні, потріскані, жорсткі цеглини. Залізняком називається в нас і певний сорт граніту — червонуватого й іскристого. Увесь запал і міцність цих матеріалів дійсно відобразився у прізвищі Залізняк. Таким був цей Герой, безкомпромісним до ворогів і палким у своїй любові до України. Засуджений росіянами на довічне заслання, а згодом на каторгу. Іван Гонта (1705 – 1768), один із провідників Коліївщини, безоглядно віддав своє життя за свободу й славу Батьківщини. Протистояв і польським, і російським військам, бо не бачив національної різниці між ворогами України. Зрадницьки виданий росіянами полякам і жорстоко страчений.
Геніальний твір Тараса Шевченка „Гайдамаки” прославляє козацьку відчайдушність і абсолютну духовну свободу! На противагу рабській хлопській свідомості, яку ненавидить Пророк усім серцем.
Степ і море… скрізь битий шлях, Скрізь золото, слава. Шануйтеся ж, вражі ляхи, Скажені собаки, Йде Залізняк Чорним шляхом, За ним гайдамаки…
А онуки! їм байдуже, Жито собі сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Гонти могила? Мученика праведного Де похоронили? Де Залізняк, щира душа, Де одпочиває? Тяжко! важко! Кат панує, А їх не згадають.
Українська земля просякла кров’ю Героїв. І не важливо, якого вони віку. У боротьбі за свободу Української Держави гинули й зовсім юні. Хлопці, які ще не пізнали життя, та вже пізнали героїчну смерть. Такими були студенти Університету імені Святого Володимира (сучасний Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також гімназисти Київських гімназій. На залізничній станції поблизу селища Крути 16 (29) січня 1918 року бій тривав лише 5 годин. Між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми київськими студентами, які захищали підступи до Києва. У перебігу військових дій того часу цей бій не мав вирішального значення, — та у свідомості українців він є зразком героїзму української молоді. Хлопці загинули в нерівному бою, майже неозброєні, покинуті напризволяще Центральною Радою, проте нескорені, нестримні у своєму лицарському дусі, незламні у своїй вірності Батьківщині.
Національно-визвольні змагання 20 – 50-х років ХХ століття виплекали Героїв армії УНР, УСС-УГА, численних повстанських формувань по всій Україні та Кубані, УВО-ОУН-УПА. Тисячі Лицарів, які поклали своє життя у боях із поляками, німецькими нацистами, російськими більшовиками, – імена їх відомі, назавжди вписані в історичні скрижалі України. Замордовані, убиті поляками й більшовиками Микола Міхновський (1873 – 1924), Симон Петлюра (1879 – 1926), Ольга Басараб (1889 – 1924), Кирило Осьмак (1890 – 1960), Євген Коновалець (1891 – 1938), Олена Теліга (1906 – 1942), Роман Шухевич (1907 – 1950), Степан Бандера (1909 – 1959), та багато інших – Герої України. Не за званням та медалями від можновладців „незалежної України”. А за покликом серця та величчю духу, що дали можливість нам, сучасним українцям, пишатися своєю історією та продовжувати боротьбу, розпочату цими велетами. „Бандерівцями”, на честь славетного Провідника Степана Бандери нині називають українців, які тримають прапор національної ідеї і борються за Українську Самостійну Соборну Державу.
І в сучасній Україні ми знаходимо Героїв не за призначенням президентів. Василь Іванишин (1944 – 2007) – вчений, письменник, політолог, засновник та Провідник ВО „Тризуб” імені Степана Бандери – Людина, яка поклала своє життя на вівтар боротьби за національну державність українців, за Українську Самостійну Соборну Державу, кожен свій крок та кожну частинку своєї душі присвячуючи Справі, яку провадили славні попередники з ОУН-УПА.
Ці Герої не померли, вони просто перейшли у Вічність!
Вони спостерігають за нами, своїми нащадками, підтримують тих, хто продовжує боротьбу за Українську Державу, й готують пекло тим, хто її знищує.
А знищують Україну тепер зовсім інші „герої”. Вони отримують почесне звання від можновладців не за боротьбу і доблесть, а за холопське угодництво, підхалімаж, моральне збочення, грабунок та вбивство українського народу.
Придивімося до них. Вгодовані пики стирчать з газет, з екранів телевізора, з усяких „бордів” й задоволено посміхаються, спостерігаючи за вимиранням українського народу. Вчора він борсався у багні партійної номенклатури, сьогодні – „авторитетна думка в політиці”. Змінюються назви, але не змінюється сутність – бандитська, комуняцька, споживацька. Кравчуки, кучми, януковичі, фельдмани, табачники, симоненки, губерські… На сьогоднішній день маємо список нагороджених званням „Герой України”, який містить 246 осіб, з яких 197 живі, і більшість з них дуже добре себе почуває на тлі звиродніння української нації. Голови колгоспів, директори заводів, фабрик, різноманітних фірм, підприємств, акціонерних товариств, банків, виробники холодильників, народні депутати, трансвестити, педофіли, – кого тільки не знайдеш у цьому списку!
Скільки влада чіпляє на них медалей, скільки разів присвоює їм почесні звання, але таки не може змити брудну сутність ворогів України! Від них тхне на відстані! Кожна їхня дія – смерть українця, кожне їхнє слово – моральне виродження християнина, кожна їхня думка – направлена на знищення самої назви „Україна”!
Хіба український народ не бачить цієї фальші? Не розуміє цієї „імпрези”?
Ми, українці, повинні не лише протистояти ворогам України, а боротися з ними! Від наших дій залежить доля майбутніх поколінь! Кров Великих Героїв кличе до нас з української землі!
Хіба ми можемо забути славетні сторінки історії України? Хіба ми маємо право залишатися „карликами на плечах Велетів Духу”? Хіба можливе спокійне й щасливе життя у період лихоліть?
То ж будьмо Героями! Маємо для того чудові приклади!
„Пімсти смерть Великих Лицарів”!
Україна кличе своїх Героїв! Грають сурми до бою!
Національна революція – єдиний шлях боротьби з ворогами Української Держави!
Слава Україні! Героям Слава!