Хаос
І
Поміж словами, які дійшли до нас з древньогрецької мови, виділяється, зокрема, слово „хаос”. Сьогодні воно має дещо інше забарвлення у порівнянні з тим, яке воно мало у грецькій мітології. Там означало воно темний безмежний простір, що існував до створення світу. За мітами, Хаос породив Гею (землю), Ероса (любов), Ереба (морок) та Нюкту (ніч), від яких, як твердили древні греки, походить усе живе на світі.
У нинішньому розумінні це слово означає цілковите безладдя. У Біблії також говориться про порожнечу та безодню, над якими панувала темрява. А саме, йдеться про те ніщо, з якого Бог творить усе: небо та землю. Це означає, що джерелом постання світу був не безмежний темний простір, у якому не було нічого, тільки безладдя, а дія Творця, Бога, що є Духом. За Біблією, Бог творить все з нічого. Бог, який є найвищим порядком, програмою, можливістю, котра містить у собі всі незліченні та безмежно ускладнені розвитки. Бог, який є завжди присутньою теперішністю, у котрій міститься безмірно далеке майбуття. Бог, який є безконечно глибоким джерелом, котре дає основу незбагненним явищам буття.
Тому поміж Біблійним світоглядом і старо- та новопоганськими світотлумаченнями існує цілковите протиставлення, несумісність, пропасть. На противагу поганському безладдю постає порядок: на початку, в середині та на кінці.
Порядок – це розумність, розсудливість, послідовність. Порядок приносить благополуччя і надає змісту поняттям та явищам. З безладдя і у безладді нічого не може постати. Хаос не може нічого доброго породити. Він тільки може нищити та руйнувати, затьмарювати та розгублювати.
Якщо б у хаосі виринув якийсь випадок, що став би причиною постання якогось нового порядку, то той порядок ніколи не міг би бути справжнім та повним порядком. Йому бо бракувало б спрямування, цілі та певності. Тільки Бог-Творець може створити та постійно створювати з нічого щось. Водночас Він може дати вихід з тупика безладдя тому, що потрапило у хаос, надаючи йому змісту та спрямовуючи його до мети. А це тому, що поза Богом не може бути іншого джерела порядку та розумності. Він є тим одиноким началом, з якого випливає усіляке добре давання, „діяння”. Тільки від Нього можна отримати буття, тільки з Його участю можна розвиватись. Від Нього бо все походить та до Нього все зводиться.
Якщо, отже, все походить від Бога, який є повнотою порядку, найглибшим джерелом розумності та найвищою інстанцією благополуччя, то Він і вестиме все, що існує, до цілі. А та ціль мусить бути відповідною до буття, яке має створіння. Однак шлях до тієї цілі мусить бути узгоджений зі своїм призначенням. Він повинен бути дорогою ладу, який не є ходінням навмання, що збиває з правильного напряму. Хоча нам не дано збагнути таємниці усіх шляхів та догледіти виконання приречень, даних створінню, все ж для людини віруючої не виникає сумніву у тому, що усе має свій глузд, основу, початок, навколо якого оте все неодмінно кружляє. Навіть те, що нам ввижається якнайбільш суперечливим, жорстоким, нерозгаданим та несумісним виявом нашої розумності, має своє розумне та доцільне призначення.
Винятком, проте, є тільки сама людина та її серце. Вона покликана до особливої мети, її призначення є незмірно важливіше та невимовно вище від інших суб’єктів буття. Воно бо є наповнішим виявом розумності та висловом найбільш логічного ладу, якими є любов. Через любов призначення людини стає настільки важливим, що вимагає згоди людини. А згода ця зумовлена тим, що людина є істотою, яка усвідомлює себе та своє становище. Свідомість, у свою чергу, робить людину здатною ставати вільною у своєму виборі. Саме свобода, вільність рішення та вибору, дозволяє людині протиставитись тій меті, до якої вона покликана прещедрим жестом всемилостивого Творця.
Це означає, що хаос та безладдя, про які йдеться у мітологічних, псевдонаукових чи наукових викладах, насправді не є безладдям. Це тільки види та рухи матерії, яка має свій властивий та цілеспрямований сенс. Справжній хаос може існувати тільки у людині. У серці людини жевріє, постає та розивається нелад, що призводить до нівечення, до загибелі, до жаху безодні – до „ніщо”.
Тут доречно згадати слова Ісуса Христа: „Хіба не розумієте, що все те, що до уст виходить, іде до нутра і геть виходить? А те, що з уст виходить, те походить із серця, і воно власне, осквернює людину; із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. Це осквернює людину, а їсти немитими руками не сквернить людину” (Мт. 15, 17-20).
Безладдя, яке походить від людини, є правдивим злом. Не нещастя, які наступають на нас зловісною нежданою лавою. Не терпіння, які нависають темними хмарами над блакиттям нашого життя. Не стихії природи, що загрожують нашому існуванню. Безладдям є замкнення у собі, самолюбство, яке чинить себе паном, намагаючись принизити, поневолити, уярмити інших.
Безладдя – це шукати тільки самого себе, своєї вигоди, забуваючи про інших. Хаос – це не бажати підкорити свої пристрасті, чинячи їх панами нашої поведінки, змістом нашого існування. Безладдя – це гордість, яка не погоджується з дійсністю, відмовляючись шукати правду та не бажаючи її визнати.
Якщо метою та суттю життя людини є пошук щастя, то основним джерелом хаосу є шукання щастя там, де воно є. Хто не має терпіння іти за напрямом, у якому Створитель визначив мету нашого добра, та хто не має відваги йти шляхом, який є здобуванням істинного щастя, той блукає манівцями, поринаючи у безладдя. Зваблюватись принадою замість того, щоб слухатись Божого плану, - і є отою фатальною помилкою, яка творить у нас безладдя.
Тому властивим змістом людського життя стає боротьба проти того, що нас відволікає від справжньої мети. Життя наше, таким чином, перетворюється у безнастанне зусилля, яке перетворює буття людини на землі у неспокій. Хто не відмовляється від запрошення Господнього до повноти непроминаючого життя, той не сміє задовольнятися сурогатами, які зрікаються копіткої праці над самовдосконаленням.
Божий план стосовно створіння, а, зокрема, щодо нас, є порядком, який висловлює Божий розум, тому він є безконечною, незбагненною, незмірною мудрістю. Тому людина, яка погорджує отим велінням Творця-Подателя, чинить нелогічно, нерозумно, нераціонально. Загалом, кожен пошук щастя поза даром Божим не є виявом послідовного мислення, правдивого розмірковування, логічної доцільності. Він є, за своєю суттю, ірраціоналізмом, який не керується правдою розуму, заперечуючи об’єктивні закономірності буття та можливість пізнання усієї дійсності. Він обмежується до вражень, бажань, ілюзій, самообману, до нез’ясованого. Тому він стає непорядком.
Проте, така настанова проти розуму та проти логіки не хоче визнавати свою меншевартість та свою безглузду безвихідь. Гідність та честолюбство людини подають обґрунтування розумності. Тому безладдя людини оправдовує себе у, буцімто, послідовності логіки та наукових доказах. Безглуздя чваниться, видаючи себе за науку та філософію. Намагається доказати те, чого бажається. Не тому, що воно є правдою, а тільки тому, що хочеться, аби це було правдою, бо воно дає користь. Безладдя вважається доказаним (хоч його ніяк не доказати), що воно є ладом, порядком. Такий поворот справи зветься у логіці „петіціо прінчіпії”.
Сьогодні таке спотворення правди виступає під поняттям ідеології. До речі, в ідеології ідеться не тільки про часткове, яке утверджується як основне, але про утопію, яка мріє про якийсь ідеальний стан та якийсь особливий суспільний лад, який немає нічого спільного з дійсністю та який не грунтується на реальних можливостях. Зокрема, у наш час, коли все відбувається під прикриттям науковості. Утопія, а за нею й ідеологія, вдаються до науки, то доводиться стверджувати, що завжди кожен її різновид супроводжує виникнення нової галузі науки.
Хаос, що його творить людина, перетворюється у безодню, яка тривожить, непокоїть та розгублює, бо противиться розумові та глуздові. Тому, що себе заспокоїти, людина намагається його прикрасити, маскуючи яскравою обгорткою науки.
ІІ
Найбільш знаним та найбільш промовистим прикладом такого перекручення є марксистська утопія та комуністична ідеологія.
Основоположники марксизму мали свої погляди та свою програму, яка об’єктивно могла мати свій сенс. Мали вони теж свої суб’єктивні наміри, які не тяжко відгадати. Для реалізації вони користувалися станом тодішніх знань та рівнем мислення з властивим йому коливанням. Для обґрунтування своїх положень вони вибирали такі засоби, які могли певним чином сприяти досягненню їхніх завдань. Однак, незважаючи на те, що вже у той час наукові припущення, якими послуговувались марксисти, були сумнівними, а твердження тодішньої філософської думки були перехідним шляхом, все ж ідеологія марксизму змогла дожити донині. Якщо сьогодні кожному зрозуміло, що його положення не тільки не наукові, а зовсім протинаукові, то це є доказом, що їх причиною, основними чинниками, зовнішнім формальним висловом стала марксистська ідеологія та комуністична утопія. А саме: в марксизмі якраз йдеться про те безладдя, яке проходить червоною ниткою крізь усю історію людства, а, точніше кажучи, - крізь серце кожної людини. Марксизм – це не тільки один з видів, якого набрав хаос людської душі; що гірше – цей вид защепився, бо він ухитрився прибрати вигляд взірця суттєвих ідеалів.
Безладдя – це отой первородний гріх людства, головними спрямуваннями якого є гордість, розбещеність, пожадливість. Походять вони, однак, з одного хаотичного начала, яким є егоїзм. Це – самолюбство, замкнутість у собі, тоталітаризм, відкинення та невизнання думки інших, шукання тільки себе, відсутність покори. Тобто це – відкинення порядку, відкинення Бога, який є джерелом уього порядку, Бога, що є основою всієї розумності, дателем усілякого щастя. Тому атеїзм, безбожництво не є вислідом послідовної розумності, а радше – ірраціоналізмом. Насправді для атеїзму головне не докази, а тільки рішення без обгрунтованих підстав. Марксистське безбожництво є антинауковою тезою, безпредметною, нерозсудливою містифікацією. Є неправдою, яка невід’ємна від хаосу, безладдя. А безладдя і є колискою брехні та неправди. Таким чином, - коло замкнулося.
Марксизм стає структурою, системою, яка оту брехню обстоює, розвиває, поглиблює. Як закономірна необхідність, неправду супроводжує насильство, зухвальство, непримеренність, ненависть, свавілля. Чим більша брехня – тим більше насильство.
Проте безладдя, яке пропагує марксизм, не є остаточним кільцем у довгому ланцюгу хаосу, який огортає історію людства. Хоч марксизм виявився жахливим падінням людства, його спотворенням та апокаліптичною катастрофою, але ним не вичерпався увесь безлад, який судорожною ненавистю проймає життя усього суспільства та кожної людини зокрема. Занепад та розклад марксизму є не тільки процесом стількох років. Власне кажучи, справжній провал та розклад комунізму окреслився від самих початків його постання. Якщо про нього ще й ведуть мову, то тільки за інерцією. А точніше – штучними інтригами, які поширюються засобами масової інформації з одного боку, та насильством, яке покликане втримати безладдя, з іншого боку.
Марксизм – зовні з’єднана, суцільна та цілісна будова. Але коли від неї відлучити її месіянський елемент (тобто її обіцянки майбутнього ідеального розв’язання проблем суспільства і людини та осягнення повного щастя), і філософічне обґрунтування, які не в силі витримати критики, єдиною хиткою опорою доктрини залишиться історичний матеріялізм. Власне цей історичний матеріалізм претендує на пояснення сучасної історії та надання їй правильного напряму. Проте свого завдання історичний матеріалізм не зміг виконати. Йому бракувало одного важливого знаряддя – наукової психології, зокрема, психоаналізу.
Незважаючи на те, що марксизм-ленінізм поставився до цієї нової науки з ворожим недовір’ям, однак психологія у поєднанні з марксизмом, допомогла б йому реалізувати дуже важливе завдання, яке полягало у продовженні подальшого животіння суспільства.
Поза науковою психологією та психоаналізом Фройда, а навіть і проти його намірів (що є очевидним у творі „Досада цивілізації, 1930) виринає інша, нова революція. Вона ставить перед собою більш далекоглядну мету, стараючись остаточно викорінити навіть те, що якимсь чудом уціліло, не дивлячись на вплив марксизму. Революцію оту називають „статевою революцією”. Вона є цілковитою відмовою від боротьби проти безладдя, яке перебуває у людині. Вона не залишає нічого, що стояло б на перешкоді примхам людини, що гамувало б її забаганки, що, врешті, протиставилось би її забаганкам. Людина була повністю кинута напризволяще цілковитому безладдю.
Обидві революції, марксистську та статеву, можна поєднати в одне ціле, бо обидві вони витікають з одного й того ж прагнення, яким є ніщо інше, як перебувати в хаосі, ставши в’язнем власних недобрих та нищівних інстинктів. Обидві прибираються в шати науковості та, поблискуючи бутафорією людських ідеалів, обіцяють визволення. Перша обіцяє звільнення від несправедливості, недолі та уярмлення. Друга – від всілякого обмеження і пригнічення, надаючи повну волю пристрастям, зокрема, статевим.
Обидві однаково ідуть за прийдешнім, уважаючи усе минуле злом. У заперечуванні соціальної та культурної традиції обидві повертають своє безсердечне вістря проти релігії. Змістом та шляхом обидвох стає нищення, відсталість, терор, насильство, що веде до поневолення інших, до зневаги їхніх прав, до цинічної брутальності, до абсолютного замкнення у собі. Для обидвох є характерним безнадійно засліплений егоїзм та несамовито безглуздий атеїзм.
Але між ними все-таким є різниця. Статева революція не задовільняється здобутками та положеннями марксистської. Вона йде далі. Революційне тлумачення фройдизму (психоаналізу) творить маркс-фройдизм, з якого постає розпусне, свавільне та розбещене суспільство.
ІІІ
Висхідним пунктом свавільно-розпусного суспільства є твердження, що буцімто, контроль людини за своїми пристрастями (особливо, статевими інстинктами) та володіння ними до тієї міри нівелює особистість, що вона діє, відчуває та думає всупереч своїм власним природним інтересам. Таким чином, вона позбавляється радості від життя, відкидаючи свій природний потяг до щастя. А це, у свою чергу, чинить людину авторитарною, лукавою, реакційною, репресивною та агресивною. Таку людину найкраще назвати відсталою, фанатичною і, навіть, фашистом.
Коли, натомість, відкинути пригнічення та дати повну волю своїм пристрастям, агресивність, мовляв, зникає. Вислідом такої свавольної розбещеності мало б стати ненасильство. Проте це ненасильство не символізувало б взірець моральності, а було б утопійною подією, яка відбувається без жертви. Як обґрунтування цієї утопії висунуто поняття соціального механізму, який уможливлював би чесноту без пожертви, безпосереднє ототожнення та безпосередню зустріч із щастям. Суттєвими прийомами при втіленні такої настанови виступають два протилежні поняття: репресивний та свавільний. Розпусне суспільство постає як таке, що дощенту викорінює всі дороги, які ведуть до тоталітаризму, гарантує свободу особистості та утверджує соціалізм.
Свавільне суспільство вважає традицію головною перешкодою, яка стоїть на дорозі до повної свободи. Тому з ще більшими завзяттям та нетерпимістю, аніж марксизм, розпусне свавілля накидається на спадок минулого. Всі вартості, які перейшли до нас від попередніх поколінь і часів, є злом, яке треба нещадно викорінювати. У них бо містяться усі моделі моральності, яка несумісна з вимогами розбещеної свободи.
Було б, однак, помилково думати, що розбещеність нашого часу є новиною. Безладдя такого роду проявляло себе з не меншою наснагою та подібними рисами і у минулі часи. Про розпусних вільнодумців нам розповідає навіть сива старовина. Знаємо також, що у християнському середньовіччі існували рухи, нуртування та секти таких вільнодумців, які зуміли перетривати довший час і навіть задавали тон у суспільстві. Вони існували як у середовищі „пролетаріату”, так і у вищих суспільних станах. Були вони й у минулому столітті. Проте розміри, які прибрало оте нуртування у теперішні часи, стали настільки всеохопними, що вони позначають розвиток цивілізації. Вони мають своє обґрунтування, яке чинить їх не тільки модою, а навіть стилем життя, і ототожнює з нашим часом та поступом. Проникнення розбещеного свавілля у нинішнє людство є, водночас, відгомоном марксизму, у якому статева революція черпає запал. Розбещене суспільство у вільному світі є також найбільш родючим ґрунтом для тих кіл і центрів, які є носіями агресивного хаосу у наші непевні і суперечливі часи.
Саме нищення вартостей, які є об’єктивною правдою, виразниками порядку та з допомогою яких людина прямує до своєї мети, чинить велику послугу вмираючому марксизмові, а вірніше людям, котрі знаходять у марксизмі шлях до безладдя.
Цінності, які передає нам традиція, є незмінними і незалежними від часу й коливань людських переживань, бо вони мають свою об’єктивну підставу. Існує бо вічний розум, вищий понад усі людські уявлення. На цьому розумі ґрунтуються ієрархія безумовних вартостей, яких не можна зводити до жодних психологічних та соціальних тлумачень. Співучасть людини у встановленні цього порядку є запорукою її автономії та фундаментом гідності.
Однак розпусне суспільство разом з марксизмом обмежують вартості до історичних ситуацій, явищ та закономірностей. Тому вартості, згідно з їхнім вченням, існують тільки в русі історії. Отож метою свавільного суспільства є знищення старих вартостей та створення нових. Завдання це виконують засоби масової інформації, які у нашій сучасній цивілізації набирають щораз більшого значення. Вони в основному заправляють світом, створюють нові ситуації, керують думками та почуттями людей, диригують настановами суспільства, створюють нові нуртування. Для осягнення цієї мети використовуються всі можливі шляхи та засоби. Брехня та дезінформація, перекручування та спотворення фактів, наклепи, обмова, всілякі цілеспрямовані злорадні вигадки, займають чільне місце у формуванні світовідчуття та створення нових вартостей-ідолів, способу мислення та стилю життя. Зовсім новий, цілковито протилежний старому, світогляд охоплює почуття та поведінку людей.
Толеруються тільки ті поняття та вартості, які не порушують „статевої щасливості”, а також не чинять перешкод розладові традиційної сім’ї. Іноді нав’язуються твердження, що статевого визволення не шукається заради нього самого, а використовується його як знаряддя для руйнування сім’ї. Сім’ю ж, у свою чергу, поборюється з тієї причини, що вона є посередником, через який передаються вартості, що є непорушними і незнищенними.
Тими джерельними вартостями, які є основою всіх цінностей та до яких збігаються тим чи іншим чином всі інші вартості, виступають релігія та віра. Саме вони є найбільшим ворогом свавільного суспільства. Супроти них провадиться дуже злобна і мстива політика. Релігію і віру ігнорується, начебто їх ніколи не було, або відгороджується від них муром байдужості, яка переходить у презирливу погорду та глумливу усмішку. Релігія, мовляв, не потрібна, зайва. Вона є для прогресивної сучасної людини виявом мракобісся та відсталості. Кожен у праві вибирати, як і у що вірити, та й чи вірити взагалі. Релігії залишається місце лише там, де вона не є перепоною для світського вільнодумного та розбещеного способу життя. Якщо, однак, релігія не сприяє вимогам модерної людини, вона перетворюється у табу, яке треба побороти та усунути.
Безлад розбещеного суспільства, яке відкидає цілковито й безумовно всі закони, шляхи та дороговкази, котрі, згідно з помислом Господнього милосердя, ведуть людину до повноти справжнього щастя, доходить до останньої межі. Ця межа проявляється у цілковитому запереченні традицій та безбожництві. Відкидається усі в ім’я новизни, поза якою не існує нічого. Чиниться спротив усьому, що не виступає проти спадщини минулих часів. Має вартість лише заперечення. На місце тривалості приходить мить.
Проте тенденція відкидання та заперечення всього в ім’я визволення від ярма минулого та заради вдаваного осягнення щасливості, перетворюється у тоталітаризм, що своєю агресивністю провадить у протилежний напрям від того, яким був намір йти спочатку.
IV
Цікаво та корисно догледіти корені, у яких розпусне суспільство поєднується з агресивним тоталітаризмом. Свавільне суспільство шукає обґрунтування, щоб узаконити себе перед своєю совістю та перед іншими формаціями. Але воно ніде не може віднайти аргументів та доказів. Найсерйознішим та найбільш бажаним було б обґрунтування, яке б прийшло з боку науки. Від науки, однак, розбещене суспільство не може очікувати жодної допомоги. Наука бо вивчає дійсність як систему сил, а не вартостей. Науки про людину розглядають зв’язки певних вартостей з певними психологічними або соціальними ситуаціями, але не можуть давати оцінки про дійсність цих вартостей. Розчинення цих вартостей та зведення їх до певних ситуацій не є завданням науки. Наука, отже, не дає та не може дати доказів, бо не спроможна та не правосильна. Таких доказів не дала наука і марксизмові, який силкувався їх там віднайти.
Марксизм бо твердить, що завдання науки полягає у відкритті законів дійсності. Проте марксизм визнає правильними тільки оті закони, які він, мовляв, відкриває, відкидаючи усі інші пояснення без огляду на те, чи вони є правдивими, об’єктивними та науковими. Марксизмові бо не йдеться про правди дійсності, а тільки про те, яким чином осягнути свою ціль. Зводячи всю дійсність до одного її виду, він вишукує цій обмеженій однобокості обґрунтування та притулок для своїх короткозорих та самолюбних користей. Все те, що стоїть на перешкоді до цих прагнень, заперечується. Виключаючи дійсність, її вияви та можливості вже від самого початку, незалежно від очевидності правди, марксизм постає проти правди науки та правди дійсності. Не хотячи ніяким чином визнати можливість існування глибшої дійсності, відкидаючи категорично та невідлично в ім’я науки те, що наука не може ані доказати, ані заперечити, марксизм виявляє свою цілковиту протинауковість. Тому марксизм автоматично перетворюється в ідеологію, яка не є наукою, а ідеологізмом, що за будь-який кошт хоче наполягати на своєму. Такий ідеологізм у своїй суті не є нічим іншим як тоталітаризмом, насильством, брехнею, тобто безладдям.
До такого самого висновку та висліду приходить і свавільне розпусне суспільство. На місце науки, яка є нейтральною супроти ідеалів і вартостей, з’являється псевдонаукова ідеологія чи псевдонауковий ідеологізм. Цей ідеологічний напрям відкидає всі ніші дійсні чи можливі дійсності, зокрема, потойбіччя, виставляючи науку як єдине, повне та вичерпне джерело пізнання дійсності. Піднімаючи, отож, престиж науки, поза яким, нібито, нема іншого авторитету та іншої відповіді, марксизм видає сили та явища, які наука досліджує, за остаточні та неодмінні вартості. Всі ті вартості зводяться до життєвої насолоди. Але оптимістична життєздатність, яка не веде до вищої мети, збігається з початком самолюбства, тобто хаосом, підставою зла.
Така замкнутість у собі, у своїх васних короткозорих спрямуваннях та вдаваних задоволеннях, поєднана з неуважливістю, яка на манівцях сваволі збивається з власної мети – осягнення щастя, ототожнюється з тоталітаризмом, насильством, гордістю та поневоленням інших.
У той час, коли справжня наука, визнаючи свою неправосильність, відмовляється від визначення щасливості та від обітниці її осягнення, науковий ідеологізм, дивлячись на безвихідність свого становища, вдається до штучних та невірогідних гасел, у яких обіцяє майбутній добробут. Не хотячи зректись свого облудного спрямування, він постає з усією наснагою свого зухвальства проти того, що вказує на єдиноможливу розв’язку шляху до щастя. Тому суттєвою властивістю наукового ідеалу виступає ненависть до потойбічної дійсності. Свавільне розбещене суспільство, опираючись не на наукову критику, а на безкритичну почуттєву настанову, знаходить у науковому ідеологізмі спільника, який оголошує нещадну війну кожній справжній релігійності, що завертає людину на шлях до джерела правдивого і повного щастя.
Непримиренність супроти релігії, яка об’єднує науковий ідеологізм з розбещеністю, стає підставою їхнього спільного агресивного тоталітаризму, яким позначаються ці обидва нуртування.
Подолання цього безладдя може статись ніде інше, як тільки в людині. Серце людини – це та дійсність, місце, у якому йде війна проти неладу та вирішується доля людської свідомості. Рішення полягає у постійній відвазі стати вільним, відкритим та готовим до слухання голосу Божого Духа. Присутність Його проводу – це дійсність, яка ніколи не залишає нас напризволяще. Ми можемо завжди відчути Його голос, який постійно закликає нас до чогось вищого, кращого та шляхетнішого – до порядку. Порядок оцей – це потяг до гармонії, любові, справедливості, правді, до жертовності і самовідданості. Порядок цей кличе нас до боротьби, до протиставлення примхливим принадам нашої неуважливої природи, до поборювання наших лукавих нахилів, до викорінення наших злих інстинктів. Війна, яку ми покликані вести, - означає пливти проти течії, борючись з так званим духом часу. Віднайдення порядку означає, перш за все, пошук правди, починаючи від самих її джерел.
Хоч дія кожної окремої людини є фундаментальною, все ж її не вистачає. До неї повинна приєднатись і загальна організована дія колективу. Зло, яке нас преслідує з боку свавільного суспільства та большевицького марксизму, є безладдям, що розглядається щільною та суцільною лавою. Якщо ми хочемо осягнути переможну мету, наша відповідь йому повинна бути рішучою і безкомпромісною.
Основою цієї борні є шлях правди. Треба самому переконатись та переконувати інших, що релігія, батьківщина та сім’я – це найвищі ідеали, а не тільки практичні засоби. Необхідно отож, щоб вони поставали перед нами як суттєві поняття правди та добра, ставали корисними для суспільства, а не навпаки.
Знаком нашого часу, який нас закликає повернутись до порядку під проводом Божого Духа, є, в першу чергу, ідеал, що вситупає під трійцею: релігія, Батьківщина та сім’я. Вірність цьому ідеалові спонукає нас чинити все можливе, аби це гасло дійшло до якнайширших верств народу, стаючи змістом його життя.
Боротьба за волю нашого українського народу та за українську душу розпочинається тепер, коли настала година рішення. Це довгий та постійний процес титанічного зусилля, який надихає нас викривати зловісні затії ворогів істини та, перемагаючи всілякі перепони, досягти звитяжної мети.
Уривок з книжки о.д-ра Івана Ортинського СДБ „На прю проти ілюзій” 1994 р.Б.