НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ. Україна – майбутній лідер нової християнської європейської цивілізації

Політичний референт ВО „Тризуб” імені С.Бандери підполковник Іван СУТА

НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ

Україна – майбутній лідер нової християнської європейської цивілізації

Підійміть знамено воєнне на Вавилон…, а Бог поверне його у ніщо, як Содому й Гоморру!

Іс. 13.2.

…серце розбиває. Розбиває, та не вип’є Живущої крові – Воно знову оживає І сміється знову.

Т.Шевченко

Не мир є нашою метою, а воля і перемога нашої нації, що покликана Богом виконати своє призначення на землі.

Я.Стецько

Вся історія людства – це боротьба держав віри з державами сумніву – в ім’я перемоги віри.

Ю.Липа.

Ми – щит Європи і свій хрест несем.

Л.Костенко

Нещодавно побачила світ програмна стаття Командира ВО „Тризуб” ім. С.Бандери полковника Дмитра Яроша „Українська революція. ХХІ століття”. У ній автор абсолютно точно, з позиції українського націоналізму, визначив підневільний стан української нації в незалежній Україні, вказав його ґенезу, висвітлив антиукраїнські чинники, за допомогою яких внутрішній окупант тримає українців у новітній неволі, та вказав шляхи виходу з ситуації. А саме – відродження націоналістичного революційного ордену, яким була ОУН, створення революційного політичного Проводу та, шляхом націоналістичної революції, усунення режиму внутрішньої окупації й приведення до влади кращих представників українського народу.

Пропоноване дослідження не претендує на жодну науковість. Ця праця також не є програмою для дій, а написана як пропагандивний та вишкільний матеріал для власного членства і тих українців (а також неукраїнців – лояльних громадян України), хто шукає відповіді на нинішні актуальні питання: „чи є нинішня держава Україна уособленням споконвічної мети всіх поколінь українців?”. А також для того, щоби у світоглядно-пізнавальній площині доповнити вироблену полковником Д.Ярошем Програму.

По-перше. Показати сутність нинішніх імперій, маріонетки яких дорвалися нині до влади в Україні і визначають нинішню долю української нації в усіх сферах її життя: духовному, релігійному, культурному, економічному, соціальному.

По-друге. Довести необхідність саме націоналістичної революції в Україні і показати, що вона є потрібною не лише українцям, а цілому християнському світові, в якому духовність підступно замінюється матеріальними благами і який галопуючими темпами прямує до світової катастрофи.

По-третє. Показати історичну, визначену Богом місію української нації та української держави у духовному відродженні європейських та інших християнських народів.

Ще однією причиною що спонукала зробити це дослідження є: остаточне оформлення країн Євросоюзу у лібералістично-космополітичну наддержавну структуру та обрання її керівних органів.

1. ЩИТ ЄВРОПИ НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ

Хай життя твоє не буде безплідним і марним. Залиши свій знак. Освіти все навколо світлом твоєї віри і твоєї любові. Зітри апостольським служінням своїм липкі та смердючі сліди, які лишають скрізь сіячі ненависті. Запали земні шляхи Христовим полум’ям, яке ти носиш у серці своїм.

Хосемарія Ескріва де Балагер

Віддай світові все найкраще, і світ вдарить тебе. Це не має значення – віддай усе найкраще.

Матір Тереза з Калькутти

Кажуть люди, що над українським народом висить нещастя…

Але кожночасне прометеївське воскресіння цього народу зі своїм нещастям викликає в нашій душі благословенну візію тих часів, у яких, за словами Господа нашого Ісуса Христа, смуток його нещастя переміниться в радощі щастя. Бо хоча не раз його земні вороги доводили до прірви небуття і декому могло би здаватися, що національний корабель цього народу завмер у брязкотінні ланцюгів неволі, а його віра і надія втопилася в Йордані виплаканих материнських сліз і пролитої крові мучеників, брязкіт цих ланцюгів не ошелешив маси, а в Йордані його крові й сліз відбувається нове хрещення України.

„Нації проходять, і по них немає й сліду, та історія дає нам нагу причину цього, просту й єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були готові. Ніщо на світі – ні багатство, ні слава, ні таланти – не заступить одного, того, що є Законом понад усі закони: будь готовий! Це є єдина наука, що випливає з усіх часів і з усіх країн, одна незмінна Правда серед усіх змінностей світу – і для дітей, і для жінок, і для націй, і для цілих рас: будь готовий, будь готовий, ще раз кажу – будь готовий!” писав Редьярд Кіплінг.

Український народ завжди був готовий. А чи готові ми, нинішнє покоління українців до того, що нас чекає попереду? Чи готові перейняти естафету від славних попередників, взяти в руки революційний червоно-чорний прапор боротьби, який приведе нас під синьо-жовтий стяг Свободи? А мусимо!

Цього вимагає сучасний підневільний стан української нації у незалежні державі Україна.

До цього закликав нас наш національний Пророк Тарас Шевченко:

Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!

Живемо на початку ХХІ століття. Минуле століття залишило у спадок людству дві світові війни, сотні мільйонів невинно убієнних, голодомори, епоху величезного занепаду духовності, релігії, національних культур і моралі, усіх тих цінностей, що виробило людство з часів Адама і Єви.

Живемо в часи небачених природних катаклізмів, тотального забруднення атмосфери і глобального потепління, наркоманії, масового зараження ВІЛ, СНІД та іншими незнаними медицині досі хворобами.

Живемо в часи, коли нищаться національні держави і йде шалена боротьби проти народів, які вірують в Єдиного Бога, особливо християн, де на кожного християнина заведено персональні ідентифікаційні коди, що зосереджені в єдиному комп’ютерному центрі, столиці міжнародної космополітичної мафії – Брюсселі.

Живемо в часи, коли на світову арену вийшла новоімперська псевдонаука, псевдокультура, псевдомистецтво, носіями якої є сексуальні збоченці та духовні дегенерати, в розпорядженні котрих – відповідні аудиторії, засоби масової інформації, виставкові зали і т.д., і в той же час справжній науці, культурі, мистецтву туди входи закриті.

Живемо в часи, коли псевдовчені-сатаністи виступили проти Творця Всесвіту й Людини і намагаються її штучно створити (клонувати), а у секретних лабораторіях розробляють і випробовують на людях індивідуальні „чіпи”, які будуть через „досягнення науково-технічного прогресу” вмонтовані в тіло людини та за допомогою космічних технологій дадуть змогу, за її ж (людини) власною згодою, перетворити її в обездуховленого двоногого звіра та сповна контролювати.

І все це – на фоні величезного росту індустріалізації, тотальної перебудови світової економіки, перекачування мільярдних грошових сум з одного регіону планети в інший, небаченого технічного прогресу, постійних регіональних воєнних конфліктів з використанням (випробовуванням) новітніх технологій у сфері озброєння, а, заодно, існування невеликої групи надбагатих людей та сотень мільйонів голодних, бідних і знедолених.

Такі реалії сучасності. Світом править „золотий телець”, мамона, планету Земля обплутав своїми смертельними кільцями удав з числом „666” на чолі й намагається її задушити. І видається, що цьому не буде кінця-краю. Світ ніби завмер, очікуючи чогось страшного і досі небаченого – пророкованого приходу антихриста.

В історії людства, навіть при рабовласницькому ладі, не було так багато рабів, як тепер. Бо не кожен закутий в кайдани – раб. Найголовнішою проблемою нашої космічно-кібернетично-комп’ютерної епохи є не порожній шлунок, а порожня душа. Раніше межа мiж добром i злом була чітко розмежована. Тепер же мiж ними панує „нейтралітет”. Зловісним є не саме зло, бо воно, на відміну від добра, не є абсолютним, а байдужість суспільства до зла. Одною з найголовніших причин теперішньої трагедії світу є те, що тепер переважна „баранізована” (В.Іванишин) більшість людей втратила властивість думати власним розумом. За них тепер думає та через сучасні ЗМІ й Інтернет визначає їхню щоденну поведінку привілейована меншість – купка знахабнілих олігархів – космололітів-глобалістів.

Син Карпатських гір, а згодом вимушений емігрант, священик УГКЦ о. Василь Мельник-Лімниченко, живучи на Заході ще в комуністичні часи писав:

„Європа страшенно споганізована. Найгірше те, що поганські впливи матеріалістичного нового часу вдерлися в життя широких мас і стали панівною силою їх життя. І тоді, коли основна маса нашого народу на рідних землях замкнулася сама в собі, виконуючи поневолі накази поганської накиненої верхівки, основні маси західноєвропейських народів впродовж цілого останнього століття захоплювалися неопоганськими ідеями”.

І дозахоплювалися!

Те, що називалося колись Людиною (з великої літери), почало цілеспрямовано зникати в XX ст. Одухотворену людську істоту – храм Духа Святого заступили орди сатаністів – великих, середніх, малих i карликових: ленiнiв, гiтлерiв, сталіних, рузвельтів, мао цзедунів, кастрів, альєндів, полпотів, хрущових, брежнєвих, суслових, клінтонів, соросів, кравчуків, кучмів, путіних, мєдвєдєвих, обамів, мерхелів, саркозі, гейтів, абрамовичів, ахметових, януковичів, тимошенків, мадонн, джексонів, віктюків, моісєєвих, пєнкіних, сердючок…, і не лише в політиці, але у релігійному житті, культурі, економіці, повсякденному господарюванні.

Римський девіз „хліба і видовищ” пережив Римську імперію.

Людство потратило тисячі років надзусиль, щоби з печерної голодної напівлюдини вирости на цивілізовану людину, яка нині освоює космос. Та останні часи показали аж надто очевидно, що теперішня цивілізована сита людина галопуючими темпами духовно котиться до стану печерної напівлюдини.

Не минуло все вище сказане і моєї, просякнутої потом і кров’ю української Землі, на якій жили мої великі войовничі предки, моєї Великої і незнищенної Нації, моєї знедоленої, але нескореної Вітчизни – України, моєї родини та сім’ї, опосередковано торкнулося й мене особисто.

Але чи є вихід з цього зачарованого кола і де його шукати? Однозначно – є, і він поряд з кожним із нас. Прийдімо на могили своїх дідів, прадідів, прапрадідів (якщо ще пам’ятаємо, де вони поховані), які також колись (хоча й не усі заможно, але завжди в достатку), як віруючі християни-українці, тобто справжні люди, повноцінно жили. Помолімося за їх душі і… подумаймо: „А чи й ми теж справді живемо? Чи просто як людиноподібні творіння існуємо, пливемо за течією у невідомому напрямку? Чи ми є володарями свого життя? Чи може, цим життям, один раз нам, ради нашого ж спасіння Богом даним, хтось вміло маніпулює?” І який зробимо висновок??? Отож бо…

А що ж робити? Як діяти? Де шукати вихід із ситуації? А вихід лише один і геніально простий: не існувати, не скиглити, не терпіти покірно як раб, а жити, боротися і бути Людиною!

„Не мир прийшов Я принести, а меч”, Мт. 10:34, – закарбовано для воїнів Христових усіх народів, усіх часів і поколінь у Книзі Книг – Євангелії.

„Ісус має тепер чимало приятелів свого Небесного Царства, а замало своїх хрестоносців”, – констатував Святий Тома Кеппійський ще у ХV столітті.

„Дорога до Бога лежить через Батьківщину”, – писав провідний український ідеолог, галичанин Юліан Вассин у першій половині ХХ століття.

„Якщо ти втратиш духовний сенс свого життя – твоя любов стане філантропією, чистота стане правилом пристойності, самопожертва – абсурдом, аскетизм – катуванням. І всі справи твої будуть безплідними”, – застерігав у другій половині ХХ століття засновник OPUS DEI Святий Хосемарія Ескріва.

„Ті християни, які свідомо і навмисно відмовляються брати участь в справедливій війні, здійснюють порочне: відмовляють в любові ближньому і Богові!” – доповнює Ескріву о. Даррел Коул.

Командиру ВО „Тризуб” ім. С.Бандери, наддніпрянцеві з м. Кам’янського, полковнику Дмитрові Ярошу уже в наші, внутрішньоокупаційні глобалістичні часи ХХІ століття, належать такі слова:

„Тільки „немногі” обрані приєднуються до лав Борців, тільки ті із маси піднімаються на прю зі Злом, хто твердо рішає стати Лицарем честі, для кого слово Батьківщина не є порожнім звуком, хто вірить, що „плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!”

Все це від того часу, як „перша крапля червоної української крові впала в обороні чорної української землі” надихало цілі покоління українських Воїнів. Згадуєш їх – і перед очима пропливають світлі образи князів Святослава і Данила та їх дружинників; гетьманів Сагайдачного і Хмельницького та їхніх відірваних від земних благ воюючих монахів – січовиків; отаманів Гонти і Залізняка та їх „Лицарів Святої Помсти” – гайдамаків; полковників Коновальця і Болбочана та їх жертовних і безстрашних стрільців; Провідника Бандери і Командира Шухевича та їх безкомпромісних воїнів національно-визвольної Революції.”

Але ці „немногі” – сіль землі, на них тримається поступ людства.

Уродженець „срібної землі” – Закарпаття, поет Петро Скунць про таких писав:

Істини обслідуючи стерті, На свої виходимо путі: Той знаходить смисл бодай у смерті, Хто його шукає у житті.

Поетка-революціонерка Олена Теліга, родовід якої ведеться зі Слобожанщини, для таких посвятила свій полум’яний вірш „Мужчинам”, в якому закликає:

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть, – Без металевих слів і без зідхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Отже, борімося за торжество Божих Правд і за Свободу Батьківщини. Бо не сатана, який нині тимчасово править бал на землі, створив Всесвіт, людину й народи, а Творець – Господь Бог. Тому повернення до Нього, до Його Святих Заповідей, виконання Його Святої Волі, боротьба проти всіх сил пекельного Зла і є запорукою виходу з даного становища. До нинішньої катастрофічної ситуації людство привів не Бог, а сама людина, якій Він, заради її спасіння дав вільну волю, і якою Він – Господь найбільше дорожить. Сталося це через гріх – тоді, коли людина відкинула духовне і взяла за основу матеріальне. А тому людина повинна сама, але з Божою поміччю, виправити те, що через цей гріх накоїла. І це стосується не тільки людини як індивідуума, окремого Божого одухотвореного створіння, а й її родини, з якою вона кровно пов’язана, суспільства, в якому вона перебуває, народів, націй і рас, до яких вона належить, й всього людства взагалі.

Щодо народів, то на них покладена особлива місія. Бо хто найбільше спричинився, прямо чи опосередковано, до даного стану – занепаду людства, той і має найбільше обов’язків, а заодно й честі його виправити.

З постійним ростом науково-технічного прогресу людина все менше фізично працювала, все більше часу тратила на розваги (не йдеться про національні свята, обряди, традиції), а тому, крок за кроком відходила від духовних основ, віддалялася від церкви, щораз сильніше потрапляла в трясовину матеріального болота. Коли слуги диявола – масони, ліберали, гуманісти, соціалісти, комуністи, демократи, космополіти-інтернаціоналісти, нинішні мільярдери-глобалісти почали заволодівати цими процесами, то задля своєї маніакальної ідеї панувати над світом вирішили перетворити людину на робочу худобину, планету – на хлів, а людство – на бездумне стадо. Вони зрозуміли, що це можливо лише в один спосіб – перемінити світогляд людини з духовного на матеріалістичний, вичавити з неї все Боже і національне. І нині немало досягли в цьому напрямку.

Українська нація, знекровлена татарською навалою, перебуваючи під різними окупантами протягом семи століть, із загнаними в катакомби традиційними українськими церквами, найменше причетна до того обездуховленого стану, в якому опинилося людство. А, з іншого боку, українська нація найбільше спричинилася до науково-технічного прогресу людства, а тому (парадокс!) опосередковано відповідає за те, що так сталося. Бо цей прогрес народився з моменту заснування цивілізації. А цивілізація виникла на нашій, Богом даній українській землі.

Тому в України особлива місія: самій визволитися з нинішньої космополітичної внутрішньої окупації і започаткувати духовне оновлення людства. І вона її виконає з честю, навіть якщо для цього знову на вівтар Свободи доведеться принести численні жертви, кращих своїх дочок і синів.

Бо твердиня християнства – мученицька смерть за Віру Христову, бо істина там, де вузька стежка до раю, а не широка дорога до пекла. „Кров мучеників – насіння християн”, – казав Блаженний Терту ліан. Так було з моменту створення Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви, так буде вічно, до другого пришестя Господа нашого Ісуса Христа.

Голова директорії УНР, полтавчанин Симон Петлюра писав:

„Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація свідомо й ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.

Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.”

„Так йдіть же впевнено вперед, ви, лицарі, і відбивайте удари ворогів хреста Христового зі стійким серцем. Знайте ж, що ні смерть, ні життя не зможуть відділити вас від любові Божої, якою є Ісус Христос. При будь-якій небезпеці повторюйте: „Живемо ми або вмираємо – ми належимо Господу”. Яка це слава – повернутися переможцем з такої битви! Яке це блаженство – померти мучеником! Радійте, хоробрі воїни, якщо ви живете і боретесь в ім’я Христа! Але слава і торжество набагато більші, якщо ви у цій боротьбі загинули та з’єднались з Господом. Життя воістину прекрасне і перемоги приносять славу, але священна смерть набагато важливіша за це. Якщо блаженні ті, хто вмер з Господом, то наскільки кращі ті, хто вмер заради Господа!” – настановляв Святий Бернар Клервоський.

Україна є частиною так званої Понтиди – золотого персня навколо Чорного моря, куди власне входять українські етнічні землі, Балкани, Мала Азія і Кавказ. Ці території є цивілізаційними і культурними осередками людства, займають особливе місце в його історії. (Згадаймо хоча би кавказьку гору Арарат, до якої пристав Ноїв ковчег, українське Трипілля де виникли перші у світі міста, Трою, яка була бастіоном родинно-морально-культурних цінностей в тодішньому еллінському світі Середземномор’я й взірцем культу людяності ще у поганські дохристиянські часи, апостола Андрія Первозванного, який на зорі християнства подолав тисячі миль, щоби освятити Київ, а за одно й Україну, чи тисячолітню християнську столицю Східної римської імперії Константинополь). Хто володіє політичними впливами на цій території – той заправляє політикою світу. Україна є діамантом у цьому персні – займає особливе місце.

Відомий український поет, філософ і культуролог, син херсонського козацького степу Євген Маланюк відзначав:

„Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ, із якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше вся західна культура, вся західна цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою”.

Українська земля розташована на грані двох світів, на географічно унікальній території, де перехрещуються найважливіші торгово-економічні та міграційні шляхи між сходом і заходом та північчю і півднем. Саме тут, між Доном і Дунаєм, в безкрайніх степах та лісостепах виникла людська цивілізація, зумовлена осілим способом життя. Більше того, в цій частині Понтиди, на українських землях найсприятливіший клімат для землеробства, скотарства, рибальства, бджільництва та найбільше корисних копалин. Наші прапращури одвічно жили на цій землі. І саме вони вперше кинули зерно в зорану землю, винайшли колесо, приручили диких тварин, навчилися будувати постійне житло, а згодом й перші міста, стали засновниками арійської раси, яка дала людству цивілізацію та нову культуру.

„Сколоти – це найстарша нація світу”, – писав давньоримський історик Помпей Трог.

В історії людства є три види культури: мисливська – кочова, скотарська – осіло-кочова та землеробська – осіла. Усі народи починали з першої, але не всі в процесі свого історичного буття дійшли до останньої, найвищої – арійської. Проходили часи. Людство щораз більше вело осілий спосіб життя. Але не у всіх народів ця осілість була закладена генетично, увійшла в їхню плоть і кров, стала невід’ємним атрибутом їхньої культури, ментальності, повсякденної поведінки, частиною світогляду, родинного побуту, характерних особливостей.

Стрімкий науково-технічний прогрес останніх століть багато що змінив у природному розвитку людства. Останні десятиліття взагалі перевернули попередній тисячолітній людський уклад життя догори дном: ядерна зброя і енергетика; освоєння космічного простору; кібернетика і тотальна комп’ютеризація ЗМІ, виробництва та державного управління; Інтернет; генетика з її модифікованими продуктами та клонуванням живих організмів – далеко не весь перелік того, що винайшло людство (для добра чи зла?) в останні (можливо апокаліпсичні?) часи свого буття.

На перший погляд, цей процес звільнив людину від важкої праці, стократно полегшив вирішення її суспільно-побутових потреби. (Живи собі людино, тихо, мирно, дякуй Господові за поміч в царині інтелекту та насолоджуйся даним Ним життям, виконуй Його заповіти). Заодно видається, що цей стрімкий розвиток економічного прогресу зрівняв можливості усіх народів, і, враховуючи технічні можливості людства, знову, як у часи первісної людини, вивів усіх на старт, дав усім однакову перспективу їх розвитку. Нині навіть ті африканські, латиноамериканські, тихоокеанські чи азійські народи, які ще донедавна в непрохідних джунглях, розпечених пустелях, засніжених високогір’ях, віддалених островах чи північній тундрі не мали жодного уявлення про цивілізацію, успішно керують машинами, літаками, використовують сільськогосподарську техніку, володіють комп’ютером.

Видається, що усі народи нині зрівнялися, стали в один ряд, незалежно від того, хто і скільки з них вклав в світову скарбницю людства на духовному, філософському, культурному, мистецькому, науковому, військовому, технічно-промисловому, медично-санітарному та ін. рівнях.

І в декого знайдуться аргументи так вважати. Подивімося на далекий азійський схід. Хто ще донедавна міг собі уявити, щоб відсталі економічно Корея, Філіппіни, В’єтнам та інші, до речі, в основному нехристиянські держави цього регіону так стрімко рвонули вперед?

Але це все на перший погляд.

Насправді так не є. За своїм інтелектом (генії, вундеркінди, талановиті особистості до уваги не беруться) усі люди приблизно рівні. Якщо якійсь окремій групі малих дітей, незалежно від їх расового чи національного походження, дати однаковий рівень знань, прищепити їм високий рівень культури, то отримавши їх, вони усі будуть освічені й культурні, але ментально вони завжди будуть різні, як і матимуть різні потенційні можливості для подальшого самостійного росту. Бо це з молоком матері закладено на генетичному рівні людини, витає в голосі її крові, що виходить з духу давнини й історичної пам’яті її предків.

Тому науково-технічний прогрес і все те, що з ним пов’язане, не міг за дуже короткий історичний період штучно змінити того, що природно закладалося тисячоліттями на генетичному рівні людей, етносів, народів і націй. Представники тих арійських народів, які впродовж тисячолітньої історії природнім способом до цього дійшли, завжди будуть у своїм світогляді, способі мислення і діянні відрізнятися від тих народів, які, незважаючи на те, що живемо у ХХІ сторіччі, не доросли до рівня арійської культури. Бо вони не витворили класу селянства, який є основою культурного і цивілізаційного поступу людства. Про це наголошує сучасний український історик Юрій Шилов: „селяни – основа народу, його органічної культури…”. Не хочу нікого принижувати, бо перед Творцем ми всі є рівні, але мушу констатувати, що саме на них, на арійських народах, лежить більша за інших відповідальність за долю Планети, Людства, перед іншими народами, навіть якщо деякі з них нині економічно більш розвинуті. Тому саме проти арійських народів, а всі вони є християнськими, найбільше воює сатана з допомогою різних таємних і відкритих організацій: масонів, сект, клубів, партій, спецслужб, політичних та економічних об’єднань (ООН, ЄС, СОТ, МВФ і т.д.), банків тощо.

Кому більше дано, з того й більше спитають – вчить нас Христова церква.

Україна зажди була щитом Європи на на сході, а тому була, є, і буде авангардом серед цих народів.

Саме на території України, у ХХІІІ ст. була зупинена монголо-татарська орда, переламано хребет Тевтонському лицарському ордену (у битві під Грюнвальдом у 1410 р.), Османській імперії (П.Сагайдачний під Хотином у 1621 р.), імперській шовіністичній Речі Посполитій (Б.Хмельницький в українсько-польській визвольній війні 1648-54 р.р.), московсько-більшовицькому монстру (з проголошенням незалежності України у 1991 р.).

Вся історія Старого Завіту пророчо свідчить про те, що Бог створив народи і постійно покликує їх до виконання окремих історичних завдань. Всі книги старозавітного св. Писання, а передусім п’ять книг Мойсея та книга пророка Ісаї – це невичерпні джерела доказів про те, що кожен народ має своє історичне призначення від Бога. Але й благовісна наука Ісуса Христа, записана в чотирьох Євангеліях і пояснення діяннями, листами Апостолів та Об’явленням св. апостола й євангеліста Івана, безсумнівне стверджує, що всяка спільнота людей, витворена історичним розвитком, має виконати якесь своє окреме завдання, свою, лише Творцеві відому, місію.

Св. апостол Павло до спільноти того народу, що називав себе Солунянами, і до того народу, що вважав себе за спільноту Филипян, писав: „Бог призначив вас не на гнів, а на те, щоб ви спаслися Господом нашим Ісусом Христом”. 1. Сол. 5,9.; „Поводьтеся згідно з Христовою Євангелією, щоб… почув я про вас, що ви стоїте в однім дусі, борючись однодушно за віру в Євангелію, і ні в чому не боячись противників. Це їм доказ загибелі, нам же – спасіння. А це – від Бога!”. Фил. 1. 27-28.

Кожен християнин повинен розуміти, що він, попри те, що є творінням Божим, одночасно є невід’ємною часткою свого народу, пізнати до чого Бог призначив його народ. Тому кожен з нас повинен усвідомити собі, яке є призначення українського народу. Кожен з нас повинен собі ясно здати справу з цього, яке післанництво українського народу є історичне, тобто, від Бога! А, пізнавши і осмисливши його, кожен з нас зі свого боку усіма своїми силами повинен боротися за здійснення того всенародного історичного завдання, яке від Бога!

І наш український народ, що йому безбожники комуністи в несамовитий спосіб видирали з душі Бога; народ, що його матеріалісти обернули в жебрака; народ, якому атеїсти понищили життя; народ якому їхні нинішні ідейні нащадки – демоліберали готують чергову кабалу в новітньому „хозарському каганаті”; народ, що втратив усе, крім християнських засад життя і національного духу; – з власної глибокої покори перед Божими Заповідями; з безмірного наслідуваного у Христа убожества; з глибини свого войовничого єства проти диявольських сил тьми – покінчить з силами темряви на Україні; запанує на своїй рідній землі; створить Українську Християнську Національну Самостійну Соборну Державу; заблистить безпосередністю своїх життєвих виявів і стане ініціатором та сподвижником відродження справжнього „воюючого” (з силами пітьми!), а не „„подорожуючого”„ (невідомо куди?) християнізму в Європі.

2. ГРЯДУЩА БИТВА, ВІД ЯКОЇ ЗАЛЕЖАТИМЕ МАЙБУТНЄ

У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії.

Є.Коновалець

…Україна в міжнародному укладі сил – це немов вулкан визвольної революції, якого не можна ні згасити, ані здушити.

С.Бандера

Якщо ти будеш допомагати людям, вони відкинуть тебе, відкинуть це. Це не має значення – допомагай їм.

Матір Тереза з Калькутти

В передмові до книги Павла Штепи „Мафія і Україна” Омелян Никоненко писав:

„Більшість людей тільки поверхово знає історію XX сторіччя. Це як своєрідний ляльковий театр. Дитина тішиться, як ляльки граються, сперечаються між собою, але досвідчений дорослий читач знає, що це наслідок праці вправних маніпуляторів, якi за лаштунками рухають цими ляльками. Таким збірним маніпулятором світової гри двох останніх третин двадцятого століття є всесвітня мафія – страшна фінансова потуга, яка поєднує в собі наймахровiший фінансовий капіталізм з псевдосоціалістичною ідеологією i по суті становить собою єдине ціле, попри свій умовний розподіл на західний „ліберальний демократизм“ та колись московський комуністичний, а нині кагебешний тоталітаризм.

Ці протилежності в ключових моментах навдивовижу поєднуються, зокрема в своєму ставленні до України. Не було i нема в Росії більшого ворога, ніж Україна, без якої Москва не може існувати як імперія, але знищити українську державність у 1920р. допоміг більшовицькій босоті саме „цивiлiзований“ захід з чотирнадцятьма пунктами американського президента Вудро Вiльсона, якi стали статутною основою міжвоєнної Ліги Націй. Державу – кожній європейській нації, тільки не Україні.

Щось подібне трапилося i на наших очах кілька років тому. Нi в кого не було сумніву в тому, що страшнішої загрози, ніж Росія, Україна не мала i не матиме ніколи, i що Україна є одвiчним захисним бар’єром Заходу від дикого Сходу. Але саме він, цей Захiд наполіг на тому, щоб Україна – третя потуга світу – віддала свою ядерну зброю якраз Росії, i то повністю. Зовні це виглядало як нахабні вимоги двох супердержав, з яких одна – Росія – вже перестала бути такою, втративши свої найбільші колонії. А прикрили цей злочин так звані демократи в Парламенті, якi набито протистоять комуно-бiльшовицьким тоталiтаристам (читай московським шовіністам, якi поки що становлять більшість українського Парламенту), а насправді виявилися в антиукраїнський компанії заодно… В цьому вгадується той же почерк мафії.

На що вона сподівалася? На свою удавану біполярність між Заходом i колишнiм СРСР, тобто гадали, що цей євроазіатський простір належить їй так само, як i цивiлiзований Захiд – i, до певної, мiри мала рацію. Тим більше, що мафія західного різновиду, хоч у вульгарному схiдному варiантi, виросла в гігантську силу з вутлих зародків перших рокiв „перестройки“. Але, як сказав поет, „умом Россию не понять“. Коли вона відчує над собою загрозу, то враз зосереджується, i дії її стають непередбачуваними. Вона готова піти на свій страх i ризик проти всіх i вся”.

Політолог та публіцист, член НІЦ ім. Д.Донцова, галичанин Іван Кілик доповнює думку О.Никоненка:

„З легкої руки Л.Кравчука, першого Президента незалежної України, 14 січня 1994 року у Москві була підписана тристороння угода, відповідно до якої ми здали свій ядерний потенціал, до речі, третій за потужністю у світі: знищили стратегічні носії і вивезли до Росії 1734 ядерні боєголовки. Можна ще погодитись, що такої величезної кількості цієї смертоносної зброї нам і справді не було потрібно. Та мова тут не про кількість, а про сам факт ядерної зброї, що стала вже і політичною зброєю, тому принципова відмова від неї – щось поза межами розумної національної політики. Зрозуміло, що цей крок активно підтримав і Схід, і Захід: аякже, нащо мати сильного, озброєного конкурента, який, диви, ще й проводитиме свою незалежну політику та претендуватиме на вагоме місце і роль у геополітиці! Та такому потенційному конкуренту, що сам напросився добровільно здати зброю, треба ще й подарунок дати! Можливо, Кравчук щось з того і отримав. А Україна? Якщо не брати до уваги тієї дрібниці, що три роки наші електростанції працювали на твелах, які за американські гроші „надала” Росія за подаровану їй ядерну зброю, Україна отримала право пишатися тим, що хоче бути нейтральною, позаблоковою і… без’ядерною! Ото й усе.

З першими двома орієнтирами зовнішньої політики розумно було б погодитись. Але як хотів захищати нейтралітет, позаблоковість і незалежність України її президент Кравчук без ядерної зброї? Домовився про усні чи письмові (що, зрештою, однаково „ефективно”) гарантії Росії та США. Але ж це уже певне блокування, певна втрата нейтралітету, адже офіційно відмежуватися, не кажучи вже про засудження імперської політики тих двох світових монстрів, ми не можемо, бо вони є… гарантами нашої безпеки! Не Україна, не наша військова потуга, що спирається на народ і його інтереси, а ті, хто проводить свою політику у своїх інтересах”.

Далі І.Кілик пише:

„На чому ж базувалася політика Кравчука? Він каже: „І сьогодні я за нейтралітет і позаблоковість, які визначені в Декларації, проголосованій ще в 90 році парламентом. На мою думку, це єдиний шлях, як зробила свого часу Фінляндія, Австрія, інші країни – позбутися тягаря зброї, навантаження на економіку, на бюджет. Знаходитися у такій геополітичній ситуації – між Росією і Європою – треба бути країною, яка могла б використати своє географічне, політичне і історичне становище і бути багатою, цивілізованою”. І завбачливо переконує: „Я зробив висновки з тих, скажімо, помилок, які зробили Грушевський, Винниченко, вони вважали, що війська не потрібно, армії не потрібно”. Те, що зброя є тягарем і навантаженням на економіку, пан колишній президент таки побачив, тож дбаючи у притаманному йому соціал-демократичному дусі не так про націю і Україну, як про економіку і ковбасу, легко і елегантно, та ще й показово і добровільно з нею розпрощався. Ні, не він розпрощався – розпрощав Україну, і не так з тягарем, як з гарантією безпеки і потужним небитим козирем міжнародної політики. А от аксіому Наполеона про те, що „хто не хоче годувати свою армію – годуватиме чужу”, забув. Бо не знати, сподіваємося, не міг. То де ж ті висновки з помилок?

Зате список втрат аж надто розлогий і поповнюватиметься перманентно. Основне – Україна зійшла з арени лідерів, поставивши себе зі статусу рівноправного співрозмовника у позу вічного прохача – безпеки, захисту, допомоги. З часом такий стан неминуче впливатиме на свідомість, перетворюючи громадян у хронічних васалів, прислугу, витісняючи Богом даний дух свободи, вільного розуму. Чи пояснили це Кравчуку його радники, наразі невідомо, а сам він, бачиться, настільки був зайнятий турботами про перевантажену ядерною зброєю економіку та бюджет, що про такі незискові ідеалістичні речі розмірковувати було ніколи. Шкода, що у нашого дуже доброго і миролюбного Президента не мав нагоди повчитися Шарль де Голль, котрий казав: „Держава, котра не володіє ядерною зброєю, тоді як інші цією зброєю володіють, не володіє своєю долею”.

„Ампутація України була б для Росії смертельною”, – казав рейхсканцлер Німеччини Отто фон-Шенгаузен Бісмарк. Після чого її вирішив „ампутувати” його пізніший спадкоємець у Рейхстагу Адольф Гітлер.

„Потерять Украину – потерять голову”, – писав антихрист (чучело, якого ще й досі (чому?) не захоронено), москвин Ульянов-Ленін, посилаючи на Україну червоні банди Муравйова.

„Без України Російська імперія неможлива”, – переконував світ державний радник з безпеки при Президенті США Збігнев Бжезинський, після порад якого Буш-старший поїхав переконувати українців, щоби вони залишилися в складі СРСР.

„Для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія, тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна неоколонія, а не як повноцінна національна держава” – писав уже в часи незалежності політолог, публіцист, ідеолог і практик українського націоналізму, Провідник ВО ”Тризуб” ім. С.Бандери полковник Василь Іванишин.

Ці вирази про геополітичне значення України у стосунках з Росією належать різним людям, різних історичних періодів, різних континентів і різних національностей, різних ідейних переконань та світоглядів. Усі вони добре знали, що насправді являє для світу феномен України. Але мало хто з нинішніх владних вельмож-олігархів, представників політикуму та бізнесу звертає на це увагу. Таке їхнє „нейтральне” ставлення до цієї проблеми пояснюється двома причинами: „або вони – круглі ідіоти, або – явні чи скриті вороги”.

Акцентуючи увагу на проблемах, які загрожують нині втратою державності колишнім народам так званого соціалістичного табору, і в першу чергу Україні та Грузії, член „Тризуба”, уродженець Донеччини майор Віталій Применко пише:

„Рішення країн-членів НАТО, прийняті в Брюсселі 19 серпня 2008 року, їх позиція, як і позиція ООН щодо агресивного зовнішньополітичного курсу Росії один до одного повторюють ставлення Ліги Націй до агресії націонал-соціалістичної Німеччини щодо Чехословаччини. Дуже символічним і промовистим є не тільки те, що ганебне Брюссельське рішення було прийняте в 70-ту річницю Мюнхенської змови, а й те, що основні лобісти курсу „задоволення апетиту агресора” були ті ж самі, що й 70 років тому – Британія, Франція, Германія.

Не може бути випадковим співпадінням і тотожність вислову Чемберлена в 1938-му „Для чого нам рити окопи через те, що десь пересварилися люди, про яких ми нічого не знаємо?” й нинішнього британського міністра закордонних справ Девіда Мілібенда: „…так, Росія порушила міжнародне право, але міжнародна ізоляція Росії була би невірним кроком. Навпаки, ми виступаємо за розвиток відносин з нею”. Домовленості світової свиноти з Гітлером і „гарантії”, надані ними Чехословаччині, логічно призвели до початку ІІ Світової війни. Впевненість агресора в безкарності лише надає йому сили та розпалює апетит. За маленькою Чехословаччиною настала черга Польщі, Франції та інших країн. Байдужість світової свиноти дозволила”.

Історія повторюється. Але, якщо вона повториться i на цей раз, то цивілізоване людство на планеті Земля зникне, і тим, хто залишиться жити в створеній нелюдами пустелі, доведеться його відроджувати в умовах набагато гірших, ніж у первісної людини.

Але світом керує Бог. І нехай святиться Воля Його.

Механізм світового суспільного процесу після Першої світової війни розвивався за певною схемою. Зовні виглядало, що світ соціалізму буде до кінця побивати світ капіталізму i врешті до кінця його переможе. Настане царство всесвітнього комуністичного благоденства. Мафія – а це групка світових банкірів з їх численними прислужниками – сподівалася, використовуючи економічно ефективні капiталiстичнi методи i дійову комуністичну пропаганду, створити світовий надуряд, впрягаючи по суті різнобічні сили, i тим утвердити владу над світом.

Досі невідомо, про що домовлялися колишній Генсек КПРС М.Горбачов під час шторму на американському військовому кораблі з тими, хто насправді керує урядами більшості християнських держав. Але відомо інше. Після цієї зустрічі він одразу ж започаткував незрозумілу для комуністичної кремлівської верхівки „перестройку”, „гласність” і „плюралізм”, а незабаром впала Берлінська стіна, повалено уряд Чаушеску…, розвалився Радянський Союз.

Вона – мафія – могла називатися i соціалістичною, але була б усе одно фінансовою олігархією. Зрештою, одне i друге в своїх вершинах сходяться. Вся суть у повному зосередженні влади, а далi маніпулювати нею неважко.

У середовищі різношерстих імперіалістів наступила нова доба – неолібералізму. Неолібералізм як світова система – це нова війна за переділ світу. З розвалом СРСР пов’язано закінчення третьої світової війни, відомої під назвою холодної. Це означає лише те, що більше немає старого двополюсного світового ладу, а стабільність у сучасному світі забезпечує чільна роль переможця. Проте, при очевидній наявності переможеного (насильно створеного червоною імперською Росією соціалістичного табору) не цілком зрозуміло, хто ж переможець. США? Европейський Союз? Японія? Китай? Або ж усі четверо? Та й чи знищено остаточно імперську сутність Кремля? Поразка комуністичної „„імперії зла”„ це ще не остаточна поразка російської імперської політики. Вона лише відкрила нові ринки, боротьба за які породила нову, четверту світову війну. Тобто започаткувала останню, завершальну фазу у боротьбі імперіалістів за пануванням над Планетою та над Людством. Вона одночасно є продовженням боротьби людства під Знаменом Христа та Прапором національної ідеї за створення нового світопорядку – проголошеного у 1929 році українськими націоналістами „„світу без імперій”„, на основі співіснування національних держав. Майбутня битва за долю людства лише розпочинається. Її зародження і переможна хода по усій планеті гряде з України.

У 1991 році Україна стала незалежною. Через недовершену національно-визвольну революцію українці не стали господарями на своїй землі. На території, яка зветься Україною, утворилася нова неоколонія з пограбованим і безправним українським народом та симбіозом із колишніх комуністів і нинішніх космополітів владною верхівкою.

Цим постійно прагне скористатися Москва. Оговтавшись, взявши від Заходу мільярдні суми на війну з вільною Чечнею, переозброївшись та отримавши вкотре від одних продажних західних політиків добро, а від інших мовчазну згоду, московський імперський ведмідь робить відчайдушні спроби повернути європейську Україну в свою азійську барлогу.

Це є найбільша небезпека сьогодення. Але українців, готових до боротьби з московським звіром, стає все більше, особливо серед молоді. Ця московська небезпека хоч нині і найбільша, але відкрита. Усі знають, хто є наш ворог на Сході та що являють собою його „червона” та „біло-синя” „п’яті” колони в Україні.

А на Заході? Що робити з загрозою, яка чатує звідти, яку чомусь так вперто не бачить „наша” „помаранчева” й „біло-сердечкова” влада та її кишеньковий політикум? Адже „доброзичливці” із Заходу допомагають Москві фінансово, політично, інформаційно, дипломатично, морально. Вони не мають нічого проти того, якщо Москва, завдяки своїм владним маріонеткам в Україні поверне її або хоча би її частину у лоно імперії. Для них майбутня національна українська держава набагато небезпечніша, ніж відроджена в разі захоплення України Російська імперія.

А якщо нинішній московській військовій хунті не вдасться політичними методами загнуздати Україну? Що тоді? Тоді їй залишається останній, випробуваний століттями „аргумент” – військова інтервенція.

А що тоді зробить Захід, вірніше, „боси” Європейського союзу?

Захід зробить те, що робив завжди: у випадку швидкої військової поразки України він спочатку видасть кілька голослівних заяв, а згодом традиційно визнає за Москвою право на українську територію. Але швидкої поразки не буде, і чи буде взагалі. Це розуміють усі, навіть кремлівські генерали. Тому, у випадку затяжної партизанської війни (УПА – яскравий тому приклад) проти кривавого Кремля як на своїй, так і на російській території – Захід вичекає, щоб у цій боротьбі українці вкотре себе знекровили, і тоді… тоді – в’їхати в Україну чи на її частину на білому коні миротворця. Ой, пробачте – на ООНівських чи НАТОвських танках, з різношкірими молодиками в синіх касках новітнього окупанта, з „благими” гаслами – „захисників прав людини і демократії” та поборниками „світового тероризму”. Це було вже не раз: у Конго-Катанзі, Панамі, Гренаді, Сомалі, Фолклендських островах, Сербії, Іраку, переможцеві у війні з СРСР Афганістані. В разі воєнного конфлікту обеззброєної України з міліарною потугою Росії зробити це вони будуть вимушені. Бо знають: розпочавши військові дії у західному напрямку, кремлівська хунта не зупиниться, а московські танки з двоголовими орлами, на відміну від червонозоряних, будуть роз’їжджати не лише по Берліні, а й по Парижі, Мадриді та Лондоні.

А це не що інше, як збройний початок новітньої четвертої світової війни. І знову на території України. І знову з тією ж метою – підпорядкувати і контролювати північну частину Понтиди – Україну, заодно винищивши якомога більше українців – щоби не заважали у майбутньому.

Сказане вище – далеко не плід моєї фантастичної уяви.

Імперіалісти всіх мастей розуміють: нинішня „куца” українська державність – джерело неустанного росту національної свідомості. З внутрішньою окупацією, рано чи пізно, свідомі й зорганізовані українці покінчать, і на світовій арені у скорому часі постане нова, економічно розвинута, високотехнологічна, аграрно самодостатня, а головне – високодуховна національна і європейська за духом українська держава. А це сплутає усі плани тих, хто намагається заволодіти світом: і в Кремлі, і в Брюсселі, і у Вашингтоні, і не тільки.

Нині європейському Заходу і США не вигідна військова інтервенція Росії в Україну. Бо це не лише перекроїть нинішню політичну карту світу, а й створить небажаний для них ріст національної свідомості, передусім народів приспаної білої, християнської Європи. Народів, яких вони нині духовно, національно та культурно знекровлюють і „припинають” (чи розпинають) до свого новоімперського воза західного зразка під ширмою ЄС. Під загрозою стануть також і Гельсінські угоди, які передбачали непорушність державних кордонів.

Але що в цім мінливім світі є сталим?

„Штатам” військова агресія Москви проти Києва нині невигідна ще й тому, що їм доведеться змінювати ті далекосяжні імперські плани, які були вироблені після загадкових подій в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року. Більше того, ця війна перенесеться на територію Росії, дасть черговий поштовх для національно-визвольної боротьби за незалежність уярмлених нею народів, передусім кавказьких і тюркських. А розпад Російської імперії не входить у стратегічні плани США. Бо тоді вона залишається сам-на-сам з Китаєм.

Тому в боротьбі за Україну в західної мафії є інший план: виграти в московської мафіозної хунти змагання, хто скоріше поглине її „мирним”, політичним шляхом. Ці змагання розпочалися відразу ж після здобуття нею незалежності.

Незаперечним є той факт, що в Україні безкарно діють не лише проросійські антиукраїнські сили, хоча їхній потенціал з кожним днем слабне. Слабне, не дивлячись на те, що тут „ісполняют долґ пєрєд Отєчєством” добре фінансовані московськими спецслужбами антиукраїнські громадсько-політичні організації. Тому в Україну безконтрольно линула лавина проросійського імперського культурологічного пропагандивного матеріалу через телепрограми, кіносеріали, концерти, виставки, гастролі, газети, книги, молодіжні „тусовки”, спортивні змагання, мотопробіги і т. п. Недавній вояж Україною Патріарха РПЦ Кіріла – „для спасєнія заблудшіх і нуждующіхся в духовном омовєніі от малоросєской єрєсі, православних Божьіх овєц” – теж з цієї опери.

Політичний Захід теж, завдяки старанням демолібералів, має в Україні свою, не менш чисельну „п’яту” колону. Тому, на його замовлення, ця владна і бізнесова колона і ціла армія її холуїв – політичних пігмеїв з різних партійних середовищ, переконує нині українців у неминучості „європейського вибору” і пропонує їм капітулювати перед Заходом – „добровільно інтегруватися в Європейський союз”.

У тому, що ця ідея нині має під собою немалу електоральну базу, нічого дивного нема, бо багато тих, без сумніву українських патріотів, хто випробував на своїй шкірі московську „ласку”, наївно думають, що порятунок України – в її нинішній поспішній інтеграції в Європу. Але це не проблема, а скороминуча, притаманна людям „зачарованість”. Пройде час, розвіються ілюзії – вкотре „розчаруються”.

Поряд з цим є й проблемні питання, які супроводжують не одне покоління, і не тільки українців – свідоме запроданство. В сучасному світовому політикумі, в т.ч. і в Україні, існує каста „політпроститутованих-політпристосованих” шудрів, які на відміну від своїх східних „колег” – апологетів „єдіной і нєдєлімой”, продалися за „шмат гнилої ковбаси” Заходу і добровільно стали знаряддям у його лабетах, „клапаном” для випускання пари з котла народного гніву, „затичками” (тепер модно казати – „прокладками”) між нинішньою антиукраїнською владою та народом. Настав час притиснути до стіни цих „політиків”-холуїв, цих новітніх політичних „тампаксів” і спитати: „Чому вони орієнтують суспільство саме на Європу та Америку, а не національну державу українського народу?” А заодно зробити висновки – „з усіма логічними наслідками”.

Україна обов’язково буде в Європі, але після звершення націоналістичної революції, коли владу на своїй рідній землі здобуде український народ і постане омріяна УССД. А вже тоді, після її здобуття та розбудови, коли будуть вилікувані усі постколоніальні рани, Україна буде з іншими країнами як рівний з рівним налагоджувати міждержавні стосунки. Для малодухих нема Батьківщини. Для них ситі огризки з чужого корита смачніші за свій рідний, хоча часом і черствий хліб.

А нині? Нині йде прихована війна за Україну між східною і західною імперськими потугами.

Лише в жахливому сні можна уявити собі картину, коли найбільш стратегічно важлива в світі територія, з найбільш родючими землями і корисними копалинами, ідеальним кліматом для господарювання, але пограбована, практично позбавлена війська, без власного політичного проводу, збаранізована ідейно (поки що!), з політично безправним корінним народом неоколонія Україна „добровільно” попадає в пазурі тих, хто намагається правити світом. Ще й разом з боргами, яких український народ не брав, і зобов’язаннями, яких він не давав. Що це – міраж? Ні – нова кабала, але західного взірця!

Треба собі чітко усвідомити, що попри головну загрозу – знову потрапити в московське ярмо – є й інша (поки що менша) небезпека для України, яка йде вже не з войовничої, „чорної і колючої”, дикої північно-східної азійської тайги, а з цілком такої собі цивілізованої, миролюбної, демократичної, економічно-розвинутої, ліберальної, „білої й пухнастої” західної Європи та „найдемократичнішої” держави в світі – США.

Бо й справді, окрім зігнилої духовно, колись оплоту християнства – Європи, є ще один світовий монстр – „захисник” демократії і прав людини – Сполучені Штати Америки.

Що ж там? Слово за самими американцями.

Патріотичний журнал США „Хрест i Прапор“ писав:

„Якщо не буде глибокої зміни в американському народі, якщо не буде справжнього хрестоносного походу проти всіх злих сил руїни, безбожництва, безморальностi особистої i громадської, то ми будемо свідками занепаду й упадку США. Культурне здичавіння всього суспільства США знизу й догори, розвал родини. Помилки, хитання, заляк, страх закордонної політики, нерозважна заборгованість – таке зруйнувало не одну державу в історії. В усьому житті нашому бачимо брак ідейності, брак засад правди та справедливості. Відкрита пропаганда розпусти, дикунського нищення заради нищення. Ми, американці, багато балакаємо про наше провiдництво у свiтi, але, як показує життя, ми не спроможні дати те провiдництво. Ми думаємо, що ми зможемо купити за наші долари пошану інших народів до США. А тi народи одною рукою беруть наші долари, а другою дають нам ляпаса“.

Президент США Томас Джефферсон більше ніж 200 рокiв тому казав:

„Великий добробут без духовних, моральних чеснот – це найпевніший шлях до занепаду народу i його держави“.

Інший американський патріот Ґ.Кнiгт у 1964 році сказав:

„Наш великий добробут зробив нас, американців, бездумними свиньми, якi нічого не хочуть поза повним коритом. Чому ми, американці, такі дурні, що самі копаємо собі могилу, самі готуємо „мирну“ кулю в нашу дурну потилицю?“.

Так! Клич сучасного янкi: „Перш за все – насолода“. Тепер у США панує матеріалістичне пристосуванство з метою насолоджуватися життям – прагматичний опортунізм з гедоністичною метою.

Іншому патріоту США належить вислів: „Ми, американці, наскрізь зігнили. США – це Содом i Гоморра напередодні цілковитої руїни. Ми, американці, гуртово виплекуємо з нашої молоді розумових i моральних карликів. Наші університети пишаються не своїми науковцями, а спортсменами. Середні школи пишаються своїми досягненнями у спорті, а не в науці“.

Генерал США Р.Дел-Уел казав:

„Як нація, ми, американці, є нацією дурнів“.

Головний радник президента Дж.Кеннеді масон-сатанист А.Шлезінджер пропонував:

„Якщо США хочуть існувати, то мусять викинути християнство на смітник”.

Ґрунтовно висвітлює лібералістичний імперіалізм Заходу на прикладі США Самуель Гантінґтон. Він говорить:

„Холодна війна” закінчилась знищенням комунізму як глобального фактору, що визначав роль Америки на міжнародній арені. Тим самим ліберали отримали можливість проводити зовнішню політику, не боячись звинувачень в тому, що ця політика підриває національну безпеку… Набуття Сполученими Штатами статусу єдиної у світі наддержави позитивно вплинуло і на американських консерваторів. Під час „холодної війни” вороги Америки дорікали США імперіалістичними замашками. На початку нового тисячоліття американські консерватори прийняли ідею Америки як імперії і погодились з тим, що призначення США – переробляти світ у відповідності з американськими цінностями”.

У своїй праці „Аберація християнства” доктор філологічних наук, член НІЦ ім. Д.Донцова, дрогобичанин Петро Іванишин писав:

„На запитання журналістки: „Як міг Бог дозволити, щоб таке сталося?”, – Енні Ґрехем в інтерв’ю після терактів 11 вересня відповіла:

„Я переконана, що Бог сумує так само, як і ми, проте ми впродовж багатьох років казали Йому забиратися з наших шкіл, забиратися з нашого уряду, забиратися з нашого життя. І будучи джентльменом (ким Він і є), Він тихо відійшов убік. Як тепер ми можемо очікувати, що Бог дасть нам Своє благословення й захистить нас, коли ми вимагали, щоб Він дав нам спокій?

А тепер ми запитуємо себе, чому наші діти не мають совісті, чому не можуть відрізнити добро від зла, чому їм так просто убити незнайомого перехожого, свого товариша, а то й себе самих. Можливо, якщо ми поміркуємо над цим достатньо довго й глибоко, то ми зможемо зрозуміти. Я гадаю, тут ми маємо справу з правилом: „Ми пожинаємо те, що посіяли”.

Думаю аргументів достатньо. Отже і там, у США – бездуховність, матеріалізм, безбожництво, а заодно імперські замашки прикриті ширмою демократії.

Провідний член ОУН(м), уродженець дрогобицького краю Богдан Червак радить таким „прозахідним” політикам, котрі намагаються втягнути Україну у сферу політичних інтересів Заходу:

„На зміну пустопорожнім дискусіям про цивілізаційний вибір має прийти чітка позиція, що передбачає збереження національної ідентичності українців за умов глобалізації. Націоналістичний вектор зовнішньої політики має бути таким, що передбачає збереження національного суверенітету та культурної самобутності українського народу”.

Але хто його знає, Може вони теж вже давно стали маріонетками світової мафії?

А з Європою ми були завжди, є її невід’ємною частиною, внесли величезний вклад в її духовну, культурну, наукову скарбницю, і з нею нам жити дальше.

От лише на яких умовах? Як рівний з рівним, партнер з партнером, чи будемо сировинним придатком, дешевою робочою силою, ринком для збуту відходів промислового виробництва, гарматним м’ясом в різних „миротворчих” конфліктах НАТО, територією для таборів різного роду біженців з Азії й Африки?

Постає й інше питання. А як бути з унікальною, багатотисячолітньою українською духовністю, культурою, мовою, родинною традицією, неповторною пісенністю та обрядовістю? Чи будуть збережені і примножені вони в разі європейської інтеграції України?

Чи можливо буде щось інше? Нам нав’яжуть сучасні, модерні, європейські, „цивілізовані” й „гуманні” стандарти, право людини ставлять вище Закону Божого та права нації, вседозволеність замість моралі. І будемо мати те, що нині має Європа – розлучені сім’ї, порожні церкви, наркоманію, легалізацію абортів, гомосексуалізм, лесбійство, узаконені одностатеві шлюби, гей-паради, різноманіття різних сект аж до сатанинських. Тобто, не вільне суспільство з притаманними йому цінностями, а контрольоване стадо двоногих людиноподібних тварин.

Виконуючи Шевченкове посланіє: „Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…” українці у своїй життєдіяльності завжди користувалися і надалі будуть використовувати ту величезну духовну, наукову, культурну спадщину, яку внесли у світову скарбницю людства такі видатні європейські й американські релігійні та політичні діячі, мислителі, корифеї культури, мистецтва, науки, філософії, права, медицини, як: Фома Аквінський, Тома Кеппійський, Климентій ХІІ, Пій ХІІ, Іван Павло ІІ, Тит Колліандер, Хосемарія Ескріва, А.Лінкольн, Дж.Вашингтон, Ш.Талейран, Отто фон Бісмарк, Дж.Гарібальді, Й.Масарик, Шарль де Голль, Дж.Маккарті, А.Піночет, С.Ботічеллі, А.Дюрер, Г.Гольбейн, Мікеланджело Боунаротті, Леонардо да Вінчі, В.Тиціан, Н.Пуссен, Рембрандт ван Рейн, Д.Веласкес, Е.Делакруа, А.Данте, C.Сервантес, В.Шекспір, В.Гюго, Оноре де Бальзак, К.Ґольдоні, Дж.Байрон, Хр.Г.Гейне, В.Ганка, Я.Коллар, А.Міцкевич, М.Твен, П.Коельо, І.С.Бах, Людвіг ван Бетховен, Ф.Ліст, Й.Гайдн, Дж.Верді, Р.Вагнер, Р.Шуман, Е.Кант, В.Ф.Шеллінг, Г.Гегель, О.Шпенглер, Г.Гадамер, К.Ясперс, Е.Фромм, Е.Сміт, Г.Галілей, Дж.Бруно, Л.Ейлер, І.Ньютон, Д.Рікардо, М.Фарадей, І.Кеплер, П.П.Джоуль, Н.Бор, А.Ейнштейн, К.Г.Юнг, А.Шпітгоф, Ж.Лексюр, Г.Кассель…

Ми теж маємо своїх всесвітньо відомих пророків, геніїв і корифеїв: церковних діячів – Й.Кунцевича, М.Смотрицького, М.Левицького, А.Шептицького, В.Липківського, Й.Сліпого; філософів, поетів і літераторів – Г.Сковороду, Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українку, М.Міхновського, Д.Донцова, Є.Маланюка, О.Бабія, З.Красівського, В.Стуса, Л.Костенко, П.Скунця, В.Іванишина; митців – М.Лисенка, Л.Курбаса, С.Крушельницьку, М.Солов’яненка, В.Івасюка, А.Куїнджі, С.Васильківського, М.Пимоненка, Д.Нарбута, А.Горську, І.Марчука; вчених, першовідкривачів та винахідників – Ю.Дрогобича, М.Міклухо-Маклая, О.Потебню, М.Кибальчича, І.Пулюя, М.Остроградського, В.Вернадського, І.Мечнікова, І.Горбачевського, К.Ціолковського, І.Верхградського, В.Левицького, С.Рудницького, О.Смакулу, С.Корольова, О.Засядька, М.Туган-Барановського, А.Кримського, Д.Чижевського, В.Кубійовича, Ю.Кондратюка, І.Сікорського, І.Дирявка (Джона Діра), С.Возняка (Стівена Воза), О.Біланюка, Ю.Шилова; державних мужів і політиків – І.Богуна, І.Мазепу, П.Орлика, Г.Полетику, М.Міхновського, С.Петлюру, Є.Коновальця, А.Волошина, С.Бандеру, Р.Шухевича, Я.Стецька, М.Сороку…, які своїм вкладом збагатили духовні, релігійні, наукові, філософські, культурні, мистецькі, правові, національно-визвольні, військові, інженерно-технічні, медичні та ін. надбання людства.

А скільки би їх могло ще бути, якби не війни, окупації, голодомори, репресії…? А скільки їх стало мучениками за Віру Христову?

Але не їхні надбання в царині духовності, політичного та громадсько-суспільного життя культивуються у нинішньому „вільному” західному світі. Людству щоденно підсовують цілком інші „цінності”. Тут правлять бал „вироджені збоченці” (Г.Клімов) – нинішні ідейні нащадки сатаністів, масонів, якобінців, утопістів, фабіанців, ілюмінатів, атеїстів, соціалістів, комуністів, псевдомитців, псевдонауковців і т.д.: Заратустри, М.Нострадамуса, Н.Макіавеллі, І.Люрії, Б.Фонтенеля, Т.Мора, Т.Кампанелли, А.Вейсгаупта, Д.Дідро, Ч.Дарвіна, К.Маркса, Ф.Енгельса, Р.Оуена, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, З.Фрейда, В.Бєлінського, М.Бакуніна, Л.Баруха, Г.Блаватської, В.Лєніна, Л.Троцького, Б.Куна, К.Цеткін, Р.Люксембург, Б.Шоу, Г.Ласкі, Л.Кейвеса, С.Геріса, Р.Нібора, А.Дона, М.Реріха, П.Пікассо, М.Шагала, К.Малевича та ін. „видатних” „гуманістів”, які нині захопили практично всі державні пости у „вільному” демократичному світі.

Вони й змагають (і вже багато чого домоглися) до того, щоб через державні законодавчі, але антилюдські та антинаціональні, а тому протиправні акти, а саме:

• була вільна, нічим не обмежена взаємна торгівля всіх держав світу, не зважаючи на політичний лад тих держав (входження на кабальних умовах України в СОТ);

• всі держави світу, без жодного винятку, без огляду на їхню зовнішню і внутрішню політику та господарський лад могли без перешкод одержувати від світових банків довготермінові позики (що й постійно роблять усі уряди України, як данину від мафії за можливість її грабувати);

• ООН мала власне міжнародне (поліцейське) військо, яке мало б силу примушувати всі держави світу виконувати закони ООН, бо ООН є єдиною надією людства на світовий мир і добробут (інтервенції в Конго, Сербії, Іраку…);

• в жодній державі не була заборонена комуністична партія (в Україні теж, як московська „п’ята” колона);

• глобалісти-демоліберали захопили провід у всіх політичних партіях і урядах, насамперед у всіх закладах та установах, що творять світогляд людей (новітні неоколонії з внутрішнім окупаційним режимом, в т.ч. Україна);

• боротися проти національних держав, а у внутрішньо-окупованих державах-неоколоніях, усунути від влади представників корінного населення (нинішній склад ВРУ, усі уряди від Масола до Тимошенко, усі ключові посади в державі, усі системотворчі позиції в економіці, бізнесі, фінансах, науці, ЗМІ тощо прибрані до рук неукраїнцями та відвертими яничарами);

• через демографічну ситуацію, поширення різних хвороб (ВІЛ-СНІД, каліфорнійський грип, легенева чума…) і т.д. знелюднити мононаціональні країни або створити умови для масового виїзду корінного населення та заповнення її чужинцями (коло десяти мільйонів українців уже покинули рідний край у пошуках кращої долі, а в той самий час в’їхало більше семи мільйонів неукраїнців);

• всі школи були під впливом соціальних, а не національних ідей та ідеалів, як і церква, родинне і громадське життя, література, мистецтво, мораль та інші царини життя (усі міністерства в Україні є штабами для нищення всього українського);

• всюди завмирала ідеалістична філософія життя та ідеалістичний світогляд, а натомість поширювалися і поглиблювалися філософія й світогляд матеріалістичні (за невеликим винятком, усі ЗМІ в Україні належать космополітам, колишнім комуністам та комсомольцям);

• всюди падала ідеалістична мораль, поширювалася розпуста, насильство, пияцтво, наркотики, безбожництво (безліч аморальних телесеріалів, телепередачі: „Окна”, „65-й квартал”, КВН, „Жовтий гусак”, „Городок”, „Свідок”, „Україна має таланти”…; ансамблі, групи та виконавці: „Віагра”, „Кролики”, „Тату”, Вєрка Сердючка (будуть й інші) і т. д. );

• зникало місцеве самоуправління, а поширювалося і поглиблювалося зосередження державної влади (сучасна „свинська” (І.Франко) Конституція, запропонований Президентом проект нової „свинської” Конституції та окупаційне законодавство України);

• не існувало жодних національних Служб безпеки, щоби послаблювалася сила і влада органів правопорядку (постійний тиск на державно-зорієнтованих офіцерів армії та спецслужб, спроба В.Медведчуком ліквідувати СБУ);

• вирвати дітей з-під впливу релігійно-консервативних національно-зорієнтованих родин, знищивши саму родину (зміна шкільних програм, засилля в Україні різних сект, аж до сатанинських);

• поширювалася і поглиблювалася зневага, ненависть до національних традицій, до національних історичних героїв та великих національних будівничих (казково фінансовані носії культурологічного імперіалізму: Г.Грабович, С.Павличко, М.Маринович, О.Забужко, О.Бузина, С.Шустер, Д.Табачник);

• поширювалися й поглиблювалися всюди ідеї, ідеали та дух лібералізму, інтернаціоналізму, космополітизму (програми політичних партій, передвиборчі гасла кандидатів до всіх рівнів влади);

• узаконити на державному рівні гріхи проти Бога і моралі: „легкі” наркотики, проституцію, гомосексуалізм, одностатеві шлюби, аборти, евтаназію, сатанинські секти і ввести кримінальну відповідальність проти тих, хто буде з цими гріхами боротися в т.ч. і священнослужителів (у ВРУ пишуться відповідні законопроекти);

• поширювалося і поглиблювалося у всіх людей переконання, що єдиним шляхом до раю на землі є світова наддержава з озброєним, всебічно зосередженим, тотально централізованим, дуже сильним, диктаторським світовим надурядом (1-й етап – створення Європейського Союзу та намагання втягнути туди Україну).

Але наголошую: все так не буде! Світ, людину і народи створив Бог і Він допоможе їм здолати нинішній наступ безбожного матеріалізму, не дозволить нікому, навіть якщо би хтось заволодів усіма багатствами світу, одноосібно чи групово керувати людством, але при умові, якщо людство цього захоче, якщо людство покається за свої гріхи, якщо людство навернеться на правдиву дорогу життя на даній йому Богом планеті Земля.

Роль національних і християнських держав у цьому наверненні буде головною і вирішальною. Українська національно-визвольна революція – один із етапів становлення саме таких держав, де християнство і національна ідея будуть закріплені конституційно.

Європа потрібна Україні, як і Європі потрібна Україна. Але Європа високодуховна, християнська, культурна, а не нинішня сита, зарозуміла, обездуховлена і деморалізована. Потрібна Україна і Америці.

Один із найвідоміших у світі політиків, колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер, відвідавши Київ, зрезюмував: „Треба, щоб про Україну стало відомо в світі якнайбільше і якнайшвидше”.

Але і Європою, і з Америкою ми можемо говорити з позиції рівнопартнерства лише тоді, коли шляхом революційних змін перетворимо Україну в національну державу. Бо тільки тоді Україна зможе виконати заготовану для неї Творцем історичну місію.

Папа Римський Іван Павло ІІ з цього приводу казав:

„…варто б також поміркувати про той внесок, який Центрально-Східна Європа спроможна нині зробити у творення єдиної Європи. Я говорив про це з різних нагод. Найвагомішим внеском, який можуть зробити нації цього регіону, є, на мою думку, захист власної ідентичності. Нації Центрально-Східної Європи зберегли свою тотожність і навіть зміцнили її попри всі перетворення, які нав’язала їм комуністична диктатура. Адже для них боротьба за збереження національної ідентичності була боротьбою за виживання. Нині обидві частини Європи – Західна і Східна – наближаються одна до одної. Це явище саме собою дуже позитивне, однак не позбавлене небезпек”.

Тому Понтифік усіх нас, християн Сходу, застерігав:

„Головною небезпекою, яка загрожує Східній Європі, є, на мою думку, затьмарення її ідентичності. В період самозахисту від марксистського тоталітаризму ця частина Європи пройшла шлях духовного змужіння, завдяки якому деякі вартості, вельми важливі для людського життя, не втратили своєї цінності, як це сталося на Заході. Там, приміром, ще живе переконання, що Бог – найвищий ручитель гідності людини і її прав. У чому ж тоді небезпека? А небезпека в некритичному прийманні впливу негативний культурних моделей, поширених на Заході для Центрально-Східної Європи, якій подібні тенденції можуть здаватися чимось на кшталт „культурного поступу”, нині це одна з найсерйозніших небезпек. Гадаю, що саме в цьому плані відбувається велика духовна битва, від наслідків якої залежатиме обличчя Європи, яке формується на початку цього тисячоліття”.

„І ось тут, в усій своїй повноті, виринає перед нами післанництво української нації: „Відродити справжній християнізм в Європі! Привернути йому таке духове обличчя, яке він мав у перших десятиліттях і століттях нашої ери! Очистити його від намулу матеріалістичної повені нових часів! Визволити його з-під надвлади технократії безпосередністю природних виявів життя!”.

Бо хто ж краще зможе привернути християнізмові духове обличчя з часів перших християн, як не ті, що пережили релігійні гоніння, жорстокіші від часів Нерона, та самі на собі випробували пекельний досвід страшного демона світу? Хто очистить життя з матеріалістичного намулу, як не ті, що втратили все, що мали, та обернулися в найубогіші істоти світу? Та ж їм не вільно було мати ні власного майна, ні власної волі, ні власної думки, ні свого власного переконання.

У великому горю, що під цей час зустріло українську націю, ми часто не в силі усвідомити собі наше велике історичне післанництво. Нас просто поражає великість цієї думки та ідеї. А не раз і малодушність, що причаїлася на дні ї душі, не дає нам спромоги прийняти цю ідею. Але сторичний розвиток подій з неминучою конечністю приведе нас перед цю післанничу ідею” – писав о. В.Мельник-Лімниченко.

3. НА ДИЯВОЛА – ХРЕСТ, НА ВОРОГА – МЕЧ

На Сході Європи нема колоній ні для кого, а хто їх шукає, той знайде тільки чорну землю на могилу.

М.Колодзінський

Чесність і щирість зроблять тебе вразливим. Це не має значення – будь чесним і щирим.

Матір Тереза з Калькутти

Нинішній наступ глобалізму не є несподіваним явищем, як приміром прихід в Європу чуми, виверження вулкана, раптовий землетрус чи цунамі. Це наслідок організованої, послідовної і багатосотлітньої діяльності прихованих мафіозно-масонських сил, а заодно – всенаростаючої неорганізованості й роздрібненості духовної, політичної, наукової та мистецької еліт людства, незалежно від їхньої національної й релігійної приналежності. А тому, не контрольований нею, елітою, ріст науково-технічного прогресу (особливо в галузі ВПК, космічних, кібернетичних та генетичних досліджень, електронних ЗМІ), яким, хоча й кінцево не заволоділи, але який вже віддавна контролюють слуги мамони, результатом якого є нинішній (тимчасовий) відхід „ситої” й „вільної”, в першу чергу, білої європейської людини (скоро буде душевно хвора, політично залежна, національно упосліджена й фізіологічно голодна?) від духовних, релігійних, національних, родинних та моральних вартостей.

Про наростаючу небезпеку імперського глобалізму для людей і для народів, як в минулому, так і сьогодні, попереджали провідні світові філософи й вчені, політологи й політики, психологи й військові, єпископи й священики, поети й письменники, діячі культури й мистецтва і т. п., люди різних ідейно-світоглядних переконань і віросповідань: Дж.Армстронг, С.Епстайн, Н.Хомський, Й.Г.Фіхте, Д.Грей, М.Гайдеґґер, Дж.Толкін, Г.Ґеорґ-Ґадамер, Р.Бредбері, Е.Сміт, С.Дюрінґ, С.Гантінґтон, Е.Шарґаф, Пій ХІІ, Іван Павло ІІ, Бенедикт XVI, Дж.Гатчісон, Е.Саїд, К.Вайт, С.Вейль, Дж.Стейнберґ, Г.Кон, А Валіцький, Б.Стефанеску та ін.

Серед когорти мислителів, що наперед зуміли передбачити наступ імперського інтегрального глобалізму, дати йому належну оцінку і рецепти протидії цьому антинаціональному і антилюдському явищу, було і є чимало українців.

Тому у даній праці, зважаючи на її тему (не відкидаючи чи заперечуючи неоціненний вклад усіх тих, хто вклав свою лепту у боротьбі з ворогами Христа і народів), в основному використано напрацювання саме з матеріалів та досліджень українців, цитовано їхні думки та аргументи. Це люди кількох поколінь. Не всі вони належали чи належать до організованого націоналістичного руху, але усі – християни, вірні й відповідальні сини за долю свого народу, тверезомислячі, але з гарячим серцем ідеалісти – а не холоднокровні й бездушно-байдужі прагматики. Саме вони внесли найбільший вклад у філософію й теорію українського націоналізму та чин національно-визвольної боротьби, і саме їхньої революційної думки найбільше боялися й бояться відверті та приховані, ворожі імперські антихристиянські та антинаціональні мафіозні центри.

Перший з них – Велет космічно-світового рівня, основоположник українського націоналізму, Предтеча й Батько сучасної української людини, гайдамацький онук – Тарас Шевченко.

Створені ним імперативи: а) величі Божого маєстату: „Ми віруєм твоїй силі / І духу живому. / Встане правда! / встане воля! / І тобі одному / Помоляться всі язики / Вовіки і віки.”; б) ознак нації: „Мертві, живі й ненарожденні”; в) сутності її державного буття: „В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля”; методі її здобуття: „…вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте…”; г) невмирущості національного духу: „Остались шашелі: гризуть, / Жеруть і тлять старого дуба… / А од коріння тихо, любо / Зелені парості ростуть”; д) неприйняття чужих, шкідливих ідеологій: „Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу / Та й більш нічого.”; е) необхідності безперервної боротьби: „Смійся, лютий враже! / Та не дуже, бо все гине, – / Слава не поляже; / Не поляже, а розкаже, / Що діялось в світі…”; є) святості боротьби за Свободу: „Не плачте, братія: за нас / І душі праведних, і сила / Архістратига Михаїла.”; ж) необхідності національно-визвольної боротьби: „А ви Україну ховайте: / Не дайте матері, не дайте / В руках у ката пропадать…”; морального виправдання усіх методів національно-визвольної боротьби: „За святую правду-волю / Розбойник не стане…”; з) означення причин національного та духовного занепаду: „…якби, / Не похилилися раби,…”; і) переродження рабської психології у боротьбі за утвердження високих ідей: „Ярема гнувся, бо не знав, / Не знав, сіромаха, що виросли крила, / Що неба достане, коли полетить,…”; й) поборювання проявів національної зради: „Козак безверхий упаде, / Розтрощить трон, порве порфиру, / Роздавить вашого кумира, / Людськії шашелі. Няньки, / Дядьки отечества чужого!.”; к) засудження рабської покори та плазування перед чужою волею: „…ви неправді поклонились!.. / І хилитесь, як і хилились!”; л) вирішення міжнаціональних взаємовідносин: „Колись братались ми з ляхами…”; м) солідарності у боротьбі інших народів за свободу: „І вам слава, сині гори, кригою окуті. / І вам, лицарі великі, / Богом не забуті”; н) організації внутрішньо-національного суспільного життя: „І буде син, / І буде мати, / І будуть люде на землі…”; о) святості сімейного подружжя: „Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим…”; п) збереження національної й людської гідності: „Найшовсь таки один козак…”; р) вироблення імунітету до порушення родинно-обрядових традицій: „Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями,…” – є дороговказом для усіх поколінь, усіх часів й усіх народів.

Ідейним спадкоємцем Великого Кобзаря, для всіх тих, хто за для торжества Божої Істини взяв у руки Хрест і Меч – був, є, і буде основоположник українського націоналізму, теж наддніпрянець, син запорізьких козацьких степів Дмитро Донців.

Д.Донцов більшість свого життя прожив на Заході (Румунії, Чехії, Німеччині, Франції, США, Канаді), тому зумів добре вивчити, що таке західне суспільство.

Про те, що насправді приховано витворяють керовані банкірами, мульти-мільярдерами, політиками, керівниками світових мегакорпорацій та ін. масонами уряди європейських країн та США Д.Донцов писав:

„Вони вбивають у молоді віру в Божественну силу, у великі ідеали, затягаючи юнацтво в багно забав, насолоди шлунка і сексу, культу гроша і матерії. Це приховує в собі велику небезпеку, бо для кого матерія, „плоть” і гріш стають ідолами, того легко купити… Купити марою добробуту і брехливого миру чи кар’єри за ціну зради всього святого. Бо хто замість вищого розуму ставить „розум во плоті”, „розум” людського ставить вище Божественної мудрості, – того легко обдурити, звести на згубний для нього і для його нації шлях, бо така людина перестає розрізняти добро від зла, правду від брехні, шляхетне від вульгарного і брудного… Людину такого „плотського розуму” не тяжко звабити всілякою брехнею. Полонивши людину маревом вигод і особистого матеріального „щастя”, слуги диявола вбивають у ній войовничий дух, дух спротиву підступам диявола, роблять з неї боягуза і лакея, якого не тяжко стероризувати і залякати, зробивши іграшкою в своїх лапах.

Підкупити, обдурити, залякати! Здеморалізувати духовно, ідейно й душевно, обернути всю спільноту, всю націю, в потульну череду, покірну ґирлизі чужого чабана. Кожного – одиницю чи націю, – що підносить голос проти змови цієї темної сили, добре заінспірована „загальна громадська думка” проголошує „фашистом”, „антидемократом”, „антисемітом”, „палячем війни” і т.п. Ставить поза законом!”.

Окрім Д.Донцова та інших ідеологів українського націоналізму тему розповсюдження з метою опанування світом глобального транснаціонального неоколоніалізму торкалися також (в діаспорі й на Україні) українські науковці, філософи, історики, публіцисти, літератори, які, не будучи ідеологами чи членами ОУН, мали своє бачення цієї проблеми і пропонували шляхи її вирішення. Не в усьому з ними можна погодитися, але в основному всі вони мали рацію – „духовний світ повинен домінувати над матеріальним” та „альтернативи національним державам – нема”.

Один з них – Павло Штепа – писав:

„Направду, світ збожеволів. Усе переплуталося: слова, назви, імена; зло з добром, бруд із красою, приятелі з ворогами. Плутократію іменували на демократію, ошуканство – на соціалізм, пекло – на рай, війну – на мир, кривавих катів – на мирних реформаторів, шпигунів – на державних послів (амбасадорів), ніж у спину – на співіснування. Замурзані жиденята з Одеси, Варшави стали міністрами у великих державах. Українські селюки ніколи не чули назв Австралія, Венесуела, Бразилія тощо, а тепер вони стали громадянами тих нових „батьківщин“.

Справді, світ перевернувся горiдном. Хто, чи що ж його перевернуло? Та ж i за попередніх сторіч були війни, революції, голоди, пошесті, i світ дуже мінявся, але ж не перевертався горинiж. Чому перевернувся у XX ст.? Чому тепер люди, заплющивши очі, біжать наввипередки до краю якоїсь безодні?

Відповідь знаходимо у Св. Євангелії. Євангеліст Марко оповідає, як диявольські духи вселилися у свиней, а свині кинулися з кручі в море та й втопилися. Люди поробилися в XX ст. свиньми, а до їхніх засвинених душ вселилися тi диявольські духи, про яких мова в Євангелії. Теперішньою мовою цi диявольські духи називаються „матеріалістичним світоглядом“.

Проживаючи в так званому вільному світі, у Канаді, виходець з кубанських козаків П.Штепа добре знав справжню ціну, зворотній бік медалі так званої європейської й американської демократій. Ще до здобуття Україною незалежності він писав:

„Тепер у всіх цивiлiзованих країнах точиться незрозуміла загалові величезна війна, що захоплює всі царини людського життя i кидає людьми, як розбурхане море трісками. Направду, прийшли часи, пророковані в Апокаліпсисі. Мiлкодуми називають цю війну „боротьбою демократії з деспотією”. Короткозорцi не бачать, що ця назва є нi що інше, як димова завіса, штучно створена мряка, щоби люди не могли бачити, хто є їхній справжній ворог.

Ми, українці, повинні вже давно зрозуміти брехливiсть тої назви, бо ж ми пізнали її на власній шкурі. Згадати хоч би Версальський мир з його Вiльсонiвськими 14 пунктами, якi визнавали всім народам право на самовизначення, а водночас прихильники тих 14 пунктів: США, Англія, Франція своєю збройною, політичною, економічною силою допомогли Московщині, Польщі, Румунії, Чехії поневолити Україну, яка пробувала здійснити тi 14 пунктів. Або демократична Ліга Націй, що проголосила у своєму статуті свій обов’язок боронити бодай морально права людини i народів, не хотіла чути зойків мільйонів українських дітей, жінок, дідів, що їх Московщина вигублювала голодомором 1933 року. Або ООН, яка визнала державну незалежність маленьких, дикунських народів, а водночас не визнає цього права старезному, другому в Європі щодо величини території i людності українському народові, який колись урятував європейську цивiлiзацiю й культуру від знищення дикими монголами. Або як демократичні часописи, радіо всього світу криком кричать про знищення 4 мільйонів жидів Німеччиною, але анi одним словечком не згадують про екстермiнацiю 15 мільйонів українців Московщиною i про тисячі інших історичних фактів, якi аж надто наочно показують як виглядає в дійсності ота „боротьба демократії з деспотією””.

Перебуваючи на Волині, в бандерівській криївці, член Проводу ОУН та член УГВР, галичанин, полковник Василь Галаса-Орлан (до речі, мій далекий родич), розуміючи імперську сутність надвеликих державних утворень (СРСР, США, Британська імперія), ще у 1950 році писав:

„Вже так воно в житті „узаконилося”, що відношення великих держав до слабких, чи бездержавних народів майже завжди однакове: коли їм це вигідно, то обдурюють різними обіцянками, далі – намагаються використати їх у власних інтересах, а вже коли прийдуть на їхню територію – поневолюють і гноблять. Тільки тоді, коли нарід сильний, коли гідно відстоює свої інтереси, він може знайти союзників і серед малих, і серед великих народів. Тільки тоді поневолений нарід виступає в міжнародних відносинах партнером, а не маріонеткою в чиїх завгодно руках.

Отже, духові сили поневоленого народу, його активна боротьба за свої права є джерелом всього іншого: спроможності створити армію, здобути зброю, знайти союзників, виграти визвольну війну та побудувати свою державу”.

Україна здобула незалежність, сама, завдяки духові сили свого поневоленого народу, чим перекроїла плани і кремлівської, і світової мафій. Обидві були змушені визнати її незалежність, але із своїх цупких лап не відпустили. Допомогли місцеві хруні-демократи-демонократи та залишена ними при владі московська „п’ята” колона.

Про це ганебне явище в сучасному політикумі П.Іванишин писав:

„Чи не найбільш небезпечною є теза, котру тонкими „демократичними” голосочками виблеюють новітні вовки в овечих шкурах (ретельно приховуючи свій справжній імперський бас), стверджуючи, що начебто „українці вже мають свою національну державу”. Тим самим дискредитується саме поняття національної держави. Звісно, раз оте, що нас оточує і є омріяною націоналістами УССД, то кому вона така потрібна? Істина полягає в тому прикрому факті, що національної держави – української, соборної, самостійної, – у нас поки що нема. Є позірно незалежне постколоніальне утворення, котре постійно ризикує перетворитися в політичну (бо економічно й культурно вже майже стало) неоколонію Росії чи Заходу”.

П.Іванишин продовжує:

„Але порятунок є. І пропонує нам його Шевченко. Пропонує, як добрий батько нерозумним дітям, що раз у раз наступають на політичні граблі – князівсько-імперські, козацько-класові, соціал-ліберальні, націонал-комуністичні, тепер-от демоліберальні (ще будуть?), – і постійно втрачають шанс державно утвердити свою національну ідентичність. Пропонує побудувати національну державу – „свою хату”, бо тільки в ній – наші українські „правда, і сила і воля”.

Богу дякувати П.Іванишин не єдиний, хто з нинішніх молодих політологів націоналістів-бандерівців переймається цією проблемою.

„Якщо хтось, гадає, що в Україні відсутня окупація, – той глибоко помиляється. Окупанти є, і вони не якісь там віртуальні, а цілком тілесні й видимі. І це не тільки різні зайди і місцеві хижаки, що п’ють кров з народу, а передусім носії та поширювачі ідеології космополітизму, лібералізму, марксизму, соціалізму, соціал-демократії і т. п. Усі вони спільно творять ворожу до всього українського систему, навіть будучи етнічними українцями. Потрібно усвідомити, що духовне поневолення є не менш, а востократ більш небезпечним, ніж політичне чи економічне” – доводить інший тризубівець, буковинець, майор Віктор Сердулець.

П.Штепа достеменно вивчив і глибинно зрозумів першопричини тих нещасть, що сколихнули світ у ХХ столітті, які із ще більшою загрозою для християнського світу і людства перекочували у ХХІ. Ще у часи комуністичної московської імперії він застерігав:

„Задурманений гарними, високопарними словесами, загал безкритично, як папуга, повторює облуду, мовляв, теперішня боротьба між СРСР та США є боротьбою християнських сил волі з диявольськими силами деспотії. Нi! Ця боротьба є боротьбою двох тотожних сил. Обидві борються за те саме: за СВIТОВЕ ПАНУВАННЯ, обидві виступають у личині iнтернацiоналiзму. Обидві є силами диявольськими, бо ж обидві борються проти християнського, ідеалістичного світогляду. Обидві побудовані на засадах деспотичної ієрархії пірамідальної доктрини – внизу піраміди безправні народи-раби, а вгорі – мала зграя всемогутніх, жорстоких, безвідповідальних, аморальних деспотів.

Але є й різниця поміж цими двома силами, i то різниця дуже велика, бо вирішальна. Одна сила – московська, друга – світова. Провід московської сили спирається морально i матеріально на природній основі: на всьому московському народові. Московський народ, від першого дня свого зародження й досі, виховувався в духовному i фізичному рабстві. Психічна рівновага зродила i зміцнила в тому рабському народі загарбництво (iмперiалiзм), як психологічну винагороду (компенсацію). Отже, провід на горі московської піраміди має природну (значить, непохитну) основу піраміди – увесь московський народ.

Піраміда світової сили стоїть на дуже широкій, але й дуже непевній основі. Її основа не є природна, а є штучна, побудована на брехні, ошуканство, горлопанстві (демагогії), людській дурнотi та людській сліпоті, безкритичнiй вірі. Підкреслюємо вiрi, а не розумовому переконанні. Найвищий провід цієї світової сили складається з малої зграї світових (нью-йоркських) банкірів. Вони за свої мільйони вишколюють та купують виконавців своїх планів. Ця таємна сила є – імперською світовою мафією”.

П.Штепа констатує сам факт існування цього двоголового світового імперського спрута, показує його політичну та фінансову потуги, виводить на світ його дійових осіб.

Член Проводу ОУН, ідеолог українського націоналізму, уродженець Житомира Микола Сціборський у своїй „Націократії” вказував на механізми використання демократизму з імперською метою. Він писав: „Сучасний парламентаризм витворює свого роду „спеціалістів” від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають „торгівельними бюрами”, де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.

Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєрідного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості, – обертається в середник його використання в руках меншості. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному виголошенню „високих” ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість”.

П.Іванишин у своїх дослідженнях пішов дальше, занурився в ідейну площину цього явища.

Цитую: „Імперіалізм (ще – колоніалізм) постає перед нами як гетерономна суспільна свідомість і суспільний світогляд колоніалістичного типу. Це інтелігібельна стратегія та відповідна їй практика колонізації – „сукупність заходів, якими колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти згідно з рішенням і в інтересах не своїх, а колонізатора”. За німецьким герменевтом Мартіном Гайдеґґером, це той тип мислення, що призводить до „Буттєпокинутості” – „спустошення людського буття”, „перетворення всього – світу, людини, землі – у пустелю”. Перефразовуючи судження австралійського теоретика літературознавчого постколоніалізму Саймона Дюрінґа, імперіалізм – це форма несвободи (неволі), конкретніше – форма національної неволі. Генералізуючи думку французького семіотика (згодом – постструктураліста) Ролана Барта стосовно лібералізму, можемо виснувати, що цей політико-міфологічний світогляд „прагне категорію „бути” звести до категорії „мати”, а з будь-якого об’єкту зробити річ”.

Далі П.Іванишин пише: „Окцидентальний (передусім) історичний досвід ХІХ і ХХ століть дозволяє виділити три основні модифікації імперського світогляду в Новому часі: демоліберальний (лібералізм, неолібералізм), соціал-демократичний (комунізм, соціалізм) і псевдотрадиціоналістичний (націонал-соціалізм, націонал-більшовизм). Характерною особливістю всіх трьох колоніалістичних доктрин є прагнення до всесвітнього чи хоча б регіонального панування, шляхом знищення національних держав інших народів, і витворення глобальних наддержавних конструктів, наприклад, світової „пролетарської” держави у російських більшовиків, „нового порядку” у Європі в німецьких націонал-соціалістів чи мондіалістичної “глобальної цивілізації” у сучасних неолібералів”.

Він також показує безвихідь громадянина в сучасному глобальному світі: „Особливо винахідливо маскує свою „єдино правильність” ідеологія демолібералізму, використовуючи демократичний принцип „вільного вибору”. Сучасна західна людина, вибираючи, скажімо, між основними політичними партіями – переважно соціал-демократичного, соціалістичного, „демократичного”, „екологічного”, „республіканського”, „лейбористського”, християнсько-демократичного, тощо типу – не усвідомлює, що вибору в неї фактично нема, бо вибирає вона просто між різними формами однієї доктрини – лібералізму”.

Із здобуттям незалежності України „тюрми народів” – Радянського Союзу не стало, людство позбулося „привида Європи” – комунізму (але не його наслідків), постало ряд незалежних національних держав. Але що змінилося в геополітиці?

Хіба нинішня Російська Федерація не таж сама імперія, що й СРСР, але у зменшеному вигляді, хіба кремлівські генерали відмовилися від ідеї світового панування, хіба вони не прагнуть реваншу? Хіба розчинилася в повітрі згадувана вище П.Штепою світова мафія, хіба відмовилися від своїх ідей виведені П.Іванишиним на Світ Божий зі своїх потаємних сховок сучасні мокриці – неоліберали?

Більше того. Після розвалу СРСР до цих двох імперських потуг крок за кроком наближається ще одна імперія, відростає ще одна імперська голова – китайська. Очевидно, що комуністичний Китай теж є імперією, тримає в ярмі поневолені народи, уйгурів, тибетців та ін. Його уряд також марить про світове панування і послідовно робить кроки в цьому напрямку. Але й „піднебесну”, з її самобутньою тисячолітню східно-азійською культурою, поступово і невпинно роз’їдає бацила лібералізму. Взяти хоча би, той факт, що за дуже короткий час новітні китайські демоліберали зробили з Шанхаєм, перетворивши його на новітній азійський Лас-Вегас. „Золотий телець” байдужий, до якої ти нації чи раси належиш, – робить свою чорну, сатанинську справу.

Світ створений і керований Богом, а не дияволом. Світ обов’язково зміниться, сатанинський ліберальний водевіль наближається до свого кінця. Бо все, що будується на матеріалістичній основі, нестійке та скороминуче, все, що стоїть на духовних первнях – вічне. Людство очиститься від скверни, відновить духовність, створить нову цивілізацію основану на Божих Законах, Правді і Свободі.

„Не такий чорт страшний, як його малюють”, – каже українське прислів’я. Глобалізм, попри всю свою фінансову, матеріальну, військову, інформаційну, структурно-організаційну потугу має дуже вразливе місце, якщо до нього підійти з ідейної площини, протиставити йому ідеологію націоналізму, проти якої він, як і всі інші імперські доктрини, безсилий. Жодна з його ідеологем не може бути філософськи обґрунтована, жоден нав’язаний ним (для свого захисту) закон не має під собою правової бази, ніяке право людини не може бути над Божими Заповідями та Правом нації.

Політичний практик президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв, думки якого репрезентують середньо-азійський тип націоналістичного мислення писав: „Національно-державна ідея відрізняється від обов’язкової тоталітарної державної ідеології тим, що вона не насаджується зверху, а випливає з реального розвитку суспільства”.

Як бачимо, націоналізм різних народів тотожний, його головна політична мета – створення національних, суверенних держав на своїх етнічних територіях.

Український націоналізм є авангардом втілення цієї ідеї у світі.

Одразу постає низка питань. Чи може політично підневільний український народ стати духовним лідером, політичним орієнтиром серед вільних народів, чи може неоколонія, в якій щоденно утверджується диктатура режиму внутрішньої окупації, претендувати на світове лідерство, чи може роздерта конфесійно українська нація показати приклади високої духовності, непохитної віри і жертовного християнства іншим християнським народам?

ТАК, може! Бо така світова місія українства.

Україна – майбутній лідер нової християнської європейської цивілізації, носій християнських цінностей та прапороносець національної ідеї серед народів Азії.

Першою необхідною передумовою для цього, я вже було сказано вище, є вирішення головного політичного питання в Україні: ліквідація шляхом національно-визвольної революції антиукраїнського режиму внутрішньої окупації, прихід до влади корінної української нації та побудова української національної соборної християнської держави.

„Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”, – писав у своїй „Самостійній Україні” основоположник українського націоналізму, ідеолог і революціонер, слобожанець Микола Міхновський.

Другою передумовою є остаточна, з допомогою України, перемога поневолених ще досі Москвою народів над московським імперіалізмом, що стане переломним етапом у боротьбі гноблених націй проти будь-якого іншого імперського поневолення. В тому числі і в Європі: басків, каталонців, корсиканців, неаполітанців, валійців, ірландців, шотландців…

„Тим-то i Московщина, i світова мафія бояться закованої в кайдани, але вільної духом християнської України безмірно більше, ніж усієї атомної зброї у свiтi. Вони добре знають, що ніколи не буде рабом той, кому муляють кайдани. Вони добре розуміють, що духовно Україна далеко сильніша за всі світові великодержави. Сильніша, бо у тих великодержав: Тегеран, Ялта, Потсдам, Берлін, Женева i десятки інших ганебних поступок Московщині й мафії, рузвельти, червонi єпископи, москволюбськi, соцiалiстичнi радiо, часописи, журнали, університети, тактика i навіть стратегія потурання комунізмові у свiтi, переляк, відступ, втеча, здача без боротьби i т. п. без кінця i краю.

А в Україні: Крути, Базар, Зимові походи, УСС, УГА, УНА, ОУН, УПА, С.Петлюра, Є.Коновалець, Т.Чупринка, С.Бандера, М.Липкiвський, тисячі Бiласiв-Данилишиних, повстанцi-каторжани, 500 Безсмертних Українок i тисячі тисяч знаних лише Боговi геройських борців за християнську догму: „Не єдиним хлiбом живе людина“.

Хто ж сильніший духовно? Мiльйонократно підкреслюємо – духовно, бо ж дух животворить Творчий Дух творить все, отже, i матеріальне життя”, – доводив П.Штепа.

Гасло: „На диявола – Хрест, на ворога – Меч!” – універсальне для націоналістів усіх народів. Бо у світової мафії є лише дві перешкоди для панування над світом – християнство і націоналізм.

Тому вороги Бога і людства з особливою люттю намагаються їх знищити. Але марно, бо:

„…Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!”. Мт. 16. 17-19.

4. ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ

Христос уточнює і розмежовує поняття „ближнього” та „ворогів ваших” – і поняття ворогів Бога та Божого в людині як Його творінні. Перших треба любити (аж до „підстав другу щоку”), іншим треба протиставлятися (аж до бича у храмі і смерті на хресті). Бо християнська Любов не абстрактна, не розмита, не розпорошена в байдужості: вона активна, вона випливає з наскрізь духовно-революційного Благовістя і спрямована на його утвердження – і в людині, й у суспільстві.

В.Іванишин

Якщо ти будеш здійснювати свої мрії, ти знайдеш фальшивих друзів і справжніх ворогів. Це не має значення – здійснюй їх.

Матір Тереза з Калькутти

Св. Отець Папа Римський Лев XIII у 1895 році звертався до американських єпископів:

„Якщо йде про громадський порядок, то це правда очевидна і всіма признана, що особливим способом у демократичних державах, якою є ваша держава, незвичайно важлива річ, щоб громадяни були чесні й притримувались звичаїв. Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошані, коли не пригадується народові і часто, і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Тому всі члени вашого духовенства, що працюють над навчанням народу, нехай ясно говорять про обов’язки громадян, так, щоб переконати уми і перейняти їх тією правдою, що лояльність, незацікавленість і чесність є конче потрібні в усіх функціях громадського життя. Бо дійсно те, що недозволене в приватному житті, не є дозволене і в публічному житті”.

Яким шляхом пішла Америка, до чого вона докотилася ми привели аргументи самих американців. А чим це для неї закінчиться – великим покаянням і змінюю політичного курсу чи остаточним падінням у прірву духовності та катастрофою для її „вільних” від Божих Законів громадян – покаже майбутнє. А поки що її уряд безкарно, під личиною „захисника прав людини” та боротьби з „міжнародним тероризмом” розпочинає все нові імперські війни, змагає за утвердження Єдиного світового уряду.

Св. Отець Лев XIII звертався не лише до американців, але й до європейців:

„Якщо ваша демократія буде християнська, вона забезпечить батьківщині мир, добробут і щастя. І навпаки, коли віддасться революції та соціалізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикації, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслідком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна”.

Європа теж доходить до своєї руїни, її нинішній об’єднаний (над)уряд теж прямує шляхом тотальної імперської глобалізації до тієї ж імперської мети, що й США.

Нещодавно Вселенський Архієрей Бенедикт XVI сказав, що Новий світовий порядок, котрий передбачає створення Єдиного світового уряду – це побудова небаченого до цього часу режиму, перед яким тьмяніють жахи гітлеризму і сталінізму.

Мудрі люди кажуть: „Обізнаний – значить озброєний”. І ми повинні спробувати зібрати і проаналізувати ті крихти інформації, котрі вже з’являлись на світ Божий, були опубліковані чи прозвучали в ЗМІ.

„Малий гурт банкірів і промисловців США та Європи уклав на початку XX ст. далекосяжний план захопити у свої руки багатства i владу всього світу. Найголовнішим способом до того спланував замінити демократичні конституції США та інших держав на соцiалiстичнi диктаторські закони світового уряду, який був би в їхніх руках. Далеко раніше (1776 року) німецький професор, жид А.Вайсгаупт уклав план захоплення світової влади, інфільтруючи своїми агентами уряди, підриваючи уряди зсередини, руйнуючи мораль i побожність людей, запроваджуючи всілякими способами безлад в культурне, господарче, громадське, політичне життя великих держав. Цей план повністю прийняв до дій той гурт банкірів. Маючи великі гроші, ця мафія захопила у свої руки способи i засоби, що виховують людину, тобто школи, видавництва, часописи, журнали, радiо. Вона дарувала великі мільйони доларів на вибори президентів, сенаторів, членів Парламенту. Самозрозуміло, під умовою, що вони виконуватимуть накази мафії”, – писав П.Штепа.

Провідний член ВО „Тризуб” ім. С.Бандери, уродженець Львова підполковник Ростислав Винар досліджуючи цю проблему, подає такі дані:

„…почнемо ми з так званого „Комітету 300”, створеного у 1729 році, всемогутньою у той час, Британською Ост-Індською кампанією для проведення операції з міжнародними банками, а також підтримки комерційних підприємств та торгівлі опіумом.

У своїй книзі „Комітет 300. Таємниці світового уряду”, колишній агент британської розвідки МІ-6, доктор Джон Колеман пише, що – це всемогутня група, яка не знає національних кордонів. Більше того, – глобалізм, який є видимим ідеологічним підґрунтям діяльності цієї структури, у своїй основі заперечує примат національного первня як основного принципу існування людства – тоді, як націоналізм, саме у відмінностях націй, у Богом даному праві жити й господарювати на своїй рідній землі, вбачає силу, котра рухає світом. Не визнаючи міжнародних правових норм, „Комітет 300” контролює всі аспекти політики, торгівлі, промисловості, банківської діяльності, страхування і кредитування, видобутку корисних копалин, наркоторгівлі, всіма силами намагаються підпорядкувати собі Вселенську Церкву, або, хоча б, досягнути максимального впливу на її діяльність.

„Комітет 300” – це „таємний уряд вищого рівня, котрий керує Великою Британією і США”.

На сьогоднішній день Комітет має у своєму розпорядженні великий бюрократичний апарат, котрий об’єднує сотні мозкових центрів та офіційних закладів, що керують широким спектром організацій та осіб – від приватного бізнесу до урядових лідерів. Серед світових організацій, що входять до „Комітету 300”, найбільшими є: „Римський клуб”, „Більдерберзький клуб”, „Тристороння комісія”, „Королівський інститут міжнародних справ” (RIIA) як англійська гілка товариства, відомого як „Рада міжнародних відносин”, „Економічна Рада Атлантичного інституту”, …. „Американці за безпечний Ізраїль”, „Канадський інститут міжнародних відносин”, „орден Череп і Кістки”, компанія „Брітиш Петролеум” та інші найвпливовіші транснаціональні корпорації, Соціалістичний інтернаціонал, Герметичний орден „Золота зірка”, „Клуб четвертого стану свідомості”, орден „Великої матері”, „Світове франкмасонство”, „Чорний орден”, „Товариство Туле”, „Церква єдиного світового уряду”, „Круглий стіл” та більше ста установ, котрі контролюються цією організацією”.

Р.Винар слушно питає:

„Яке ж „світле майбутнє” готує для людства „Комітет 300”? Що за „новий світовий порядок” будують ці „талановиті інтелектуали”? Базуючись на цих даних, котрі можна почерпнути в мас-медіа, перед нами вимальовується перспектива повністю тоталітарного та абсолютно керованого суспільства, котре свої ідеї взяло із сатанинських культів. Його мета – це створення єдиного світового уряду, за що агітували масони Джордж Оруел та Герберт Уельс.

Єдиний світовий уряд та єдина політична система на чолі з олігархами, які вибирають лідера зі свого оточення. У тому „новоствореному світі” зростання кількості населення корегуватиметься штучним скороченням кількості дітей в одній сім’ї, внаслідок захворювань, штучних абортів, воїн та голоду, аж доки на Землі залишиться не більш, як мільярд людей, які слугуватимуть правлячому класу у чітко окреслених сферах діяльності.

Можемо згадати, що член „Римського клубу” Харланд Клівленд, котрий у 70-і роки двадцятого сторіччя був послом США в НАТО підготував доповідь, у якій стверджувалось, що країни третього світу повинні вирішити між собою, яка частина їх населення повинна бути знищена. Тобто, купка людей присвоїла собі право розпоряджатися життям і смертю цілих народів, ба, навіть держав і континентів! Ці люди вважають, що вони зрівнялися з Богом! Але в історії людства це вже було… І Господь суворо карає за цей страшний гріх!”.

Хочу від себе додати, що і в нас, в Україні з’явилися кавалери масонського ордену „Святого Станіслава”. Не всі вони є представниками привілейованих нацменшин, але всі перебувають на різних щаблях влади та у правоохоронних структурах.

Щоби захопити світову владу, банкіри та інші боси світової мафії ослаблюють державну владу мiжпартiйною боротьбою; нищать релігію (насамперед християнство), розкладаючи морально священиків i людей; ставлять на провідні посади своїх маріонеток у всіх секторах життя: політичному, науковому, культурному, літературному, мистецькому, економічному, в ЗМІ. Лише сконсолідовані під прапором національної ідеї і очолені національними урядами корінні нації можуть протиставитися цій новітній навалі.

Тому то і в Україні робиться усе, щоб усунути українців з усіх гілок влади, з займаних керівних посад в освіті, культурі, медицині, витіснити з підприємницького сектору діяльності. Перший „помаранчевий” уряд без українців, керований Ю.Тимошенко, – яскравий приклад такої „демократичної” владної політики привілейованих нацменшин. До речі, серед знаних в українському літературному світі особистостей лише поет Борис Олійник та публіцист Василь Іванишин одразу ж і дуже влучно зауважили цю „імпортовану” в Україну з „вільного” й „демократичного” світу тенденцію усунення автохтонного населення від влади й відповідно відреагували.

Німецький банкір, єврей Уолтер Ратенау, казав:

„Лише 300 євреїв, якi знають один одного, керують долею Європи й Америки. Вони мають силу скинути будь-який уряд в Європі й Америці. Вони мають величезні засоби i способи накинути свою волю кожному урядові. Вони самі призначають своїх наступників“. Чи він мав на увазі тих самих Колеманових 300 „комітетчиків”, чи ні, мені невідомо, але двічі обнародуваний факт знаючими й поінформованими людьми залишається фактом: перше – світовою мафією заправляє 300 людей; друге – усі вони євреї.

Українське прислів’я каже: „що написано пером – те не витягнеш волом”, а тому в цьому треба детальніше розібратись.

Є багато політиків, державних діячів і навіть церковних ієрархів, які усі минулі і нинішні біди пов’язують виключно з світовим єврейством. І багато хто з впливових у світовому глобальному бізнесовому обороті євреї своїми ж висловлюваннями та діяльністю дають привід так трактувати. Але чи всі?

Національні почуття, віра та релігійні переконання – це найвразливіша струнка людської душі. Тому не хочеться цитувати все те, що сказано, написано (а частково й приписано) – і в релігійній єврейській літературі, і деякими впливовими у світі євреями. Читач сам може знайти тонни антисемітської „макулатури” на цю тему, яка невідомо ким, але добре відомо, для чого надрукована (в переважній більшості у Росії, російською і навіть українською мовами) численним тиражем і лежить у кожному книжковому магазині чи кіоску. Але спровокувати цим дешевим трюком, підловити українців на антисемітизмі не вдавалося і не вдасться. Бо ця „література” немає нічого спільного ні з націоналізмом (з ідеологією і чином), ні з національною ідеєю жодного народу взагалі, тому пересічний українець відповідно до неї й ставиться.

На жаль, таке прикре явище, як офіційне висловлювання про свою претензію на керування світом, мало місце і в минулому, і є дійсністю в наш час. А радикальні, антилюдські та антихристиянські висловлювання впливових представників частини єврейського світу, в тому числі і євреїв-мільярдерів, політиків, банкірів, клерикалів та втілення їхніх настанов, ними і їхніми сподвижниками в життя дали багатьом, навіть відомим у світі людям, підставу в усьому звинувачувати всіх євреїв.

Наведу лише два приклади з минулого.

Імператор Наполеон Бонапарт сказав:

„Я не хочу бачити жодного жида в моїй імперії. Я гиджуся цим найпідлішим народом“.

Московський письменник Ф.Достоєвський у своїй праці „Демократiя або жидократiя“ писав: „Тепер панують в Європі жиди та їхні банки. Панують у царині освіти, культури i в соціалізмі. В соціалізмі насамперед i найбільше. З допомогою безбожницького соціалізму жиди вирвуть християнство з корінням i знищать християнську культуру. I коли не буде вже нічого крім анархії, жиди стануть володарями. Поширюючи соціалізм серед інших народів, жиди лишаються самі націоналістами. I коли європейці втратять все своє майно, лишаться лише жидівські банки“.

Але так могли писати – завойовник імператор чи представник російської держави, носій її імперської культури, не віруючі в Бога і силу християнства люди.

Будь-яке явище у світі (позитивне чи негативне) має своє начало, тим більше, коли йдеться про міжнаціональні чи міждержавні відносини.

Ідеолог українського націоналізму, уродженець Чернігівщини, Роман Божеський (Р.Паклен) на цю тему писав:

„Межі національної спільноти не збігаються ані з будь-якими географічними межами, ані з етнографічними, ані з „історичними”. Так, як усі істоти, в тому й громадські, проводять безустанну боротьбу між собою, так і нації є чи не найголовнішим чинником людської історії, протягом якої вони вели та вестимуть між собою боротьбу за існування. Наслідком цього межі кожної нації визначаються в кожній порі її існування взаємним тиском сусідніх націй на себе. Кожна нація мусить „розштовхати” інші нації, щоб здобути для себе самодостатній простір. Здорова нація, як і жива здорова людина, завжди намагатиметься „вільніше влаштуватися”, поширити дещо свої межі, отже буде виявляти свій „імперіалізм”. Цей же імперіалізм, притаманний нації, буде лежати в основі устремління накинути іншим; свій погляд, свою думку, свій вплив. Нації властивий є як матеріальний так і духовий імперіалізм, з якими в парі йде часто взагалі „безпредметний” імперіалізм, це б то такий, якого осяги не дають нації практично нічого, крім задоволення осягнутим, хоч би й дорогою ціною „успіхом””.

А ось що пише польський політик та ідеолог Роман Дмовскі, духовий керманич польського походу на знищення українців: „У взаєминах між націями немає слушності і кривди, а тільки є сила і слабість. Хоробрі, придатні до життя народи тільки в боротьбі виростають. Народ улеглий і покірний скоріше чи пізніше буде знищений, а улегливістю своєю сам тому допоможе”.

Отже, з цього випливає, що кожному народу, зважаючи на його ментальність й історичне минуле, залежно від того, на якому культурному рівні (кочовому, осідло-кочовому, чи осідлому) він перебуває і незалежно від того, до якого рівня сягнула людська цивілізація і взагалі чи оформився цей народ у його найвищу ступінь суспільно-політичного буття – націю, притаманне нав’язування своїх правил гри. Тому у кожного народу чи нації воно своє: хто нав’язує свою волю завоюванням територій; хто нищить чужу, а хто ширить свою духовність, культуру та ідеологію; хто одержимий ідеєю „панувати” у світі; а хто в цей час – бореться проти того чи іншого імперського поневолення. І цьому процесу поки що немає кінця.

За прикладами далеко не треба йти. Його подає нам той же Р.Бжеський:

„Варто звернути увагу, що власне тоді коли нація, коли народні маси тої, чи іншої нації, здобувають вплив у державі, вони, незважаючи на продекламовані антиімперіалістичні гасла, виявляють найбільший імперіалізм. Англійська нація власне за часів Кромвеля почала свій безоглядний наступ на Ірландію, французький народ під час французької революції пробує за допомогою радикальних заходів злити все різнонаціональне населення Франції в одномовну націю, а московський народ, з приходом більшовиків продекламувавши: „самовизначення” всіх поневолених нею народів, кров’ю й залізом ліквідує під назвою „контрреволюції” всі спроби „самовизначення” не спиняючись перед вигубленням за допомогою голоду інших народів. Національна спільнота, подібно до того як і спільноти ідеологічні, має шалений стихійний потяг до самовиправдовування, до того щоб у своїй власній свідомості цілком усправедливити навіть усі доконані злочини і звірства, як приміром Росія. Цей потяг надає сили й живучості месіанізмові, який однак родиться раніше, ще підчас боротьби даної нації, за визволення”.

Росія не відмовилася від такої політики й нині і відновивши на своєму імператорському триколорі двоголового орла заявляє про творення нової ліберальної імперії.

Але месіанізм месіанізму – різниця. У кожного народу, який став нацією, і в тому числі й українського, є свій, притаманний лише йому, месіанізм, своє уявлення про його роль у світі. І різниця між ними у тому, хто який філософський первень бере за основу: духовний ідеалістичний чи обездуховлений матеріалістичний.

Роль месіанізму у збереженні нації від розкладу красномовно доводить приклад єврейської нації, яка після вигнання з рідної землі була розсіяна по цілім світі, а при тому не лише зберегла свою єдність, не лише не розпалася й не асимілювалася серед інших, але й зуміла досягти своєї мети – після довгих століть поневірянь – відновити на своїй землі власну державу.

Треба зазначити, що в світлі наведеного єврейський месіанізм до певної міри є засадничим, бо чи багато ми можемо назвати народів, які втративши майже 2000 років тому державність і перебуваючи біля XIX віків у розсіянні – витримали б у боротьбі за існування та не стали домішкою до інших народів? З огляду на сказане можна було б порадити не одній нації пізнати добре єврейські методи зберігання своєї спільноти, їх стратегію і тактику з метою застосування.

Національна спільнота, яка постає під час боротьби і є тим фокусом, в якому зосереджуються силові лінії стихійної волі, потребує для свого самоутвердження не розумових доказів, не холодних чисел і логічних доказів, а тільки віри в своє покликання, у виняткову роль, яку їй „ визначив” Бог чи доля.. Євреї, ще живучи історичним життям в Палестині, вже уважали себе „обраним народом”, „сіллю землі”, а ще міцнійте вірили в „свою місію” в розпорошенні.

У єврейського народу є легенда, яка каже:

„Тож знай уся влада твоя – ніщо / Щоб .плем’я моє завоювати. / „Та прийде той час / Коли моє плем’я засяде / До царської учти між вас!”. Кінчається ця легенда погрозою: „Нещасне село те і місто / Де в муках, пониженню жид, / І горе землі тій, як стане на неї / Обома ногами Давид” (переклад І.Франка).

Наведена легенда тим цікава, що вона була поширена серед євреїв у формі народної пісні. А тому вона є показником того, наскільки гостро відчуває єврейська нація після майже двох тисячоліть „еміграції” свою окремішність, як виразно протиставляє себе решті світу і як твердо вірить у своє велике майбутнє.

Очевидно, оскільки мова про месіанізм, то євреї не були під цим оглядом винятком. Можемо згадати хоч би відомий твір польського поета А.Міцкевича „Книги нації польської”, в якому приписується польському народові велика історична місія. Месіанізм супроводив національні рухи в першій половині XIX віку у італійців, німців, австрійців та інших народів. У наш час їх стало більше, і не лише за рахунок етнічних націй, як, приміром, китайці, японці чи корейці, але й штучно створених, як, приміром, американська політична нація у США. Московити, хоча вже (на відміну від українців і євреїв) не лише мали власну державу, але ще й гнобили інших, також були перейняті духом месіанізму. Месіанізм той виявлявся не лише в літературі, але й у філософічних, наукових і політичних концепціях. Звичайно, московський месіанізм та імперіалізм знайшов найбільш лапідарний та короткий і, безумовно, „найщиріший” вислів у поезії. Ось кілька таких висловів різних московських авторів.

Син російського села, так би мовити „расовий москаль”, С.Єсенін закликає своїх земляків, яких уважає „Ловцамі всєлєнной, нєвєдомой зарі зачєрпнувшімі – нєбо”: „трубіть в труби…!”. Інший московський поет – М.Клюєв – бачить, як у майбутньому Північ і Південь, Китай і Європа – зійдуться, щоб з’єднати в одно ціле – Безодню з Зенітом, і їм буде, каже він: „Боґ – Воспрєєемнік, Росія же – мать”, а А.Бєлий просто каже про московську імперію: „Россія – Мєсія ґрядущєґо дня”.

Страдає на імперське месіанство також і уряд США.

Цитований вище З.Бжезінський, книжка якого „Велика шахівниця” має промовистий підзаголовок – „Американська першість та її (гео)стратегічні імперативи”, писав:

„.Американська зовнішня політика повинна зберігати геополітичні зацікавлення і використовувати свій вплив у Євразії таким чином, щоб створювалася стала континентальна рівновага зі Сполученими Штатами як арбітром”.

Отже, у кожного народу своє уявлення про свою місію у світі, при тому, що в кожного народу є носії різних месіянських ідей, але визначають їх не відірвані від маси одиниці, окрема суспільна група, релігійна община чи каста, а весь народ.

У сучасній Україні також є окремі сподвижники такого „месіанства” – платні чи „баранізовані” політичні „діячі” (А.Яценюк, А.Ілієнко, С.Вишинський, О.Однороженко, А.Білецький, В.Кривошеєв, Д.Корчинський, Г.Щокін), і створені „с вєдома і вліянія” громадські організації й партії („Патріот України”, „Братство”, СНПУ–„Свобода”, УКП, УНКП, „Фронт змін”). Одні безпідставно назвались націоналістами, інші відмежувались від націоналізму, але всі одностайно, з різних трибун на догоду ворогам України пропонують українцям нові імперські доктрини – різновиди „великої слов’янської імперії” з столицею в Києві і в тісних обіймах з „братнім, расово спорідненим” з українцями російським народом. То хіба через їхню провокаційну діяльність треба звинувачувати у імперських зазіханнях чи расизмі весь український народ, очорнювати його унікальніший витвір (сторож і оборонець всього українського), фундамент українського месіанізму – український націоналізм. Хоча багатьом „воріженькам” в Україні і поза нею сущим цього дуже хочеться. Учень Ісуса Христа – Святий Апостол Андрій освячував Київ не для імперської ідеї, а для цілком іншої мети, і його справжня світова місія ще попереду.

Тому і весь єврейський народ, який тисячоліттями боровся за відродження своєї державності на Землі Обітованій, не можна звинувачувати у тому, що пропагує, і до чого разом з іншими глобалістами рветься його окрема (фінансова олігархія) частина – ліквідації національних держав, створення світового уряду та його панування на землі.

В українських націоналістів є своє ставлення до цієї проблеми.

Воно задеклароване ще у 1929 році в Програмі ОУН: „Кожен народ має бути незалежним і має право на свою державність на своїй рідній землі”. Єврейські націоналісти-сіоністи цю державу здобули разом зі своєю історичною столицею – Єрусалимом. Причому не творили, як нам пропонує нинішня космополітична влада в Україні, політичну націю із зібраних зі всього світу й частково асимільованих іншими народами, серед яких жили євреї – „державу євреїв” з політичною нацією, а – „єврейську державу” етнічної нації, із збереженням усіх духовних й культурних цінностей єврейського народу та прабатьківської мови – івриту. Є чого повчитись й іншим нині окупованим, зовнішньо чи внутрішньо бездержавним народам.

Є й інша тема – створений в лабораторіях ворожих спецслужб і штучно накинутий українському народові, а заодно й українському націоналізмові „український антисемітизм”. Професор Стефан Поссони, співробітник Інституту Гувера в Станфорді, Каліфорнія, у своїй праці про „плюральні спільноти” займався також проблемою взаємостосунків євреїв та українців і прийшов до такого висновку:

„Якщо йдеться про євреїв, то виглядає, що вони в більшості переконані, що українці – невилічимі антисеміти. А тому окремі євреї і їхні організації вперто ангажуються в протиукраїнську пропаганду. У висліді цього, тут ролі помінялися: Євреї, які всюди є об’єктом ворожої пропаганди, в Україні стали переслідувачами українців. Воно не значить, що єврейська пропаганда проти царської і комуністичної Росії і проти нацистської Німеччини взагалі не існує. Тільки ж різниця в тому, що коли переслідування євреїв нацистською Німеччиною є незаперечним фактом, то антисемітські переслідування українцями й українськими урядами суперечить історичним фактам. І про совєцько-московський антисемітизм, який є очевидним, євреї говорять отягаючись і дуже неохоче й чомусь не беруть його серйозно”„. (Ukrainian Quarterly, Summer 1975, p. 139-140).

Постає питання: „А хто впливає на свідомість цієї більшості, ті євреї що живуть мирно з українцями на Україні, чи ті що живуть поза її межами?”. Частина з них раз на рік приїжджають до нас в Україну, в козацьке полкове місто Умань, і поряд з паломництвом до могили свого святого, нахабно, як окупанти, поводяться щодо місцевого українського населення, мало чим відрізняючись від окупантів московських. Що, чекають поки в нащадків Гонти і Залізняка увірветься терпець? Чи може за вказівкою якоїсь невідомої сили, втілюють у життя якісь невідомі плани, навмисно провокують конфлікт між євреями та українцями?

А на питання „чому євреї не беруть серйозно до уваги московський антисемітизм?”, є контрзапитання: „А про яких саме євреїв йдеться: про весь єврейський народ, про тих євреїв, хто випробував на свої їй шкірі московське царське „чорносотенство”, розстріли своїх рідних у застінках НКВС та більшовицьке знущання в ГУЛАГах, чи про якусь окрему його частину, якій дуже вигідно „розвінчувати” тему насправді неіснуючого „українського антисемітизму”? Можливо вони саме тому й не беруть серйозно до уваги поставлений на рівень державної політики російський антисемітизм, бо теж належать до світової глобалістичної мафії, якій вигідно роздмухувати тему антисемітизму там, де його нема, або є замаскованими „п’ятиколонниками” – прихильниками московського імперіалізму.

На ще одне запитання, що „чимало євреїв серед керівного складу держави є неукраїнськими і навіть антиукраїнськими діячами, і як люди, що сповідують українську національну ідею, повинні в такому випадку поводити себе?”, є теж контрзапитання: „а серед діячів, які проводять неукраїнську і навіть антиукраїнську політику, часом немає українців за походженням?” Ото ж бо… Тому, якщо діяльність і перших, і других є ворожою для України, вона повинна поборюватися, незалежно від їх національності.

Вивченням проблеми взаємовідносин українців і євреїв займалося й займається багато людей. Серед них був, і навіть спеціально їздив в Ізраїль, член Проводу ОУН, історик і публіцист, в’язень концтабору Авшвіц, член Єврейсько-Українського Товариства Співпраці в Ізраїлю, бойківчанин Петро Мірчук-Залізняк. Після поїздки він писав:

„Жиди живуть на українській землі вже поверх тисячу літ, якщо прийняти, що хозарські жиди таки були жиди, а поверх шість століть, якщо брати до уваги лише тих жидів, що прийшли в Україну з Палестини через західню Європу. Тож було аж надто багато часу, щоб взаємини між ними і місцевим, українським населенням прийняли дійсно добросусідський характер. Бо одна справа відношення між членами народу поневолювачів і місцевим населенням, як от у випадку українців: поляки – українці, москалі – українці, а зовсім інше мирні іммігранти, так сказати б гості. Такими мирними іммігрантами були в Україні в давнину греки в надчорноморській смузі, а після них серби, болгари, а в північно-західній частині чехи й німці, білоруси. Усі вони або поволі українізувалися, або зберігали свою етнічну окремішність, ніколи не викликаючи конфліктів із автохтонним українським населенням, законним господарем.

Жиди ні в давнину, за Київської Руси, ні в 14-ім століттю й опісля не прийшли в Україну як завойовники, як окупанти. Вони приїхали шукати захисту, тікаючи з західньої Европи перед дошкульним переслідуванням. То й повинні були ладнати в скорому часі добросусідські взаємини з українцями й заслужити собі пошану серед місцевого населення, як всі ті греки, серби, болгари, чехи, німці, що іммігрували в Україну.

Але вийшло зовсім не так. Чому? Хто винен? Господарі, які не вміли і не вміють догодити непрошеним гостям, чи може „гості” винні, які в чужій хаті (приклад паломництва в Умані. (І.С.)) поводяться весь час так, що господареві терпець рветься?”.

П.Мірчук також піднімав питання як правильно розв’язувати дилему „жиди-євреї”. Він писав: „В кожній розмові з жидами в українській мові мені приходилось вияснювати насамперед справу назви „жиди” і „євреї”. Головно ж тоді, коли мав до діла з новим емігрантом з СССР. Справа в тому, що в російській мові прийнято назву „євреї”, а назві „жид” надано значення національної образи й зневаги. Такий підхід накинули москалі в окупованій Україні українській мові. Тому жиди, емігранти з СССР, вживають назву „єврей” теж в українській мові і за ними й чимало українців приймає таке вияснювання назв „жид” і „єврей”.

Але, такий підхід неправильний. Назва „єврей” московська. В українській мові, як і в інших слов’янських мовах, від найдавніших часів вживається назву „жид”, яку принесли в слов’янські краї з Франції й Німеччини самі жиди. Ні французи слово „жид”, ні німці свого „юде” не вважають образливим, і ані їм, ані французьким, чи німецьким, як і польським, чеським жидам ніколи на думку не приходить міняти це на російську назву „єврей”. То чому ж українську мову засмічувати москалізмом „єврей”? Тим більше, що українці під назвою „жидівська” мова мають завжди на увазі „ідиш”, що постала з німецької, а під „єврейська” мова ту мову, якою говорили жиди в давнині й говорять сьогодні в Ізраїлю. Та й англійці вживають „Джу”, а не „Гібрю”.

Українські літописці й українські історики виразно подають, що в Києві за княжої Руси була „жидівська”, а не „єврейська” дільниця і „жидівські”, а не „євpейські” ворота.

Тільки в перекладі Святого Письма вжито назву „євреї”. (Звідти взяли цю назву москалі і це й є однією з вказівок, що російська мова розвинулася з церковної мови Кирила-Методія, а не з якоїсь „пра-руської”). В українських перекладах Святого Письма вжито назву „євреї” для підкреслення, що йдеться про біблійні часи, а не про нову добу, в якій українці вже від княжих часів вживали тільки назву „жиди”.

Тому в моїх писаннях я послідовно вживаю „споконвічну” українську назву – „жиди”.

Цю тему також підняв у одному із своїх інтерв’ю В.Іванишин:

„Кор.: Іван Франко написав „Жидівські мелодії”. У вертепі є жид. Коли ми називаємо євреїв жидами, вони вважають нас антисемітами. А що Ви думаєте з цього приводу?

В.І.: Ви забули згадати ще й „Єврейські мелодії” Дмитра Павличка. Слово „жид” у різних фонетичних варіантах (юд, джуд тощо) є фактично у всіх європейських мовах, звідти прийшло і закріпилося в українській мові і залишиться в ній назавжди. А слово „єврей” східноукраїнська інтелігенція почала вживати з кінця ХІХ сттоліття, щоб так дистанціюватися від лексики російських юдофобів, чорносотенців і погромників. Із приходом у Галичину радянської влади галичани чітко розрізняли „наших жидів” і „їхніх євреїв” – переважно функціонерів цієї чужої, дивної і бандитської за методами влади. Звідси й упереджене ставлення наших земляків до слова „єврей”. Після Голокосту цей поділ тут відпав: „наші жиди” були винищені, тому доводилось або сприймати всіх євреїв як ворогів, або таки розрізняти серед них, як і серед представників кожного народу, нормальних і поганих людей.

А висоновки такі. Це правда, що антисеміти вживають виключно слово „жид”, але ідіотизмом є сприймати кожного, хто користується ним, за антисеміта. Це правда, що в нас слово „єврей” ще й досі асоціються з образом більшовика, комісара чи енкаведиста, але ідіотизмом було б робити висновки про якості народу за якостями якогось партійця, чиновника чи торгаша. Справа тут, отже, не в словах, а в мотивації слововживання і в змісті, який ми у них вкладаємо”.

Від себе можу добавити лише те, що у всіх класиків української літератури добільшовицького періоду ніде не зустрічаються слова „єврей” чи „єврейський народ”.

Я ж, будучи солідарний із П.Мірчуком і з В.Іванишиним і пишучи матеріали на цю тему, все ж таки наслідую приклад свого покійного Провідника, користуюся словом „єврей”, хоча вважаю, що під сучасну пору, коли світова мафія хоче зіштовхнути один проти одного – світове єврейство і світове українство – не це є головним.

Щоби не чекати часу коли за визначенням П.Мірчука „терпець рветься” (і щоби цьому запобігти) в українських націоналістів є своє ставлення до вирішення національного питання в Україні, незалежно від того, хто і до якої нацменшини належить.

Його визначив славний син бойківської землі, Провідник ОУН Степан Бандера:

а) побратимське до тих, хто з нами бореться й утверджує українську державність;

б) толерантне – до тих, що не беруть участі в нашій боротьбі, але толерантно ставляться до нашого права на власну, національну державу;

в) вороже – до тих, що протидіють нам у нашій святій боротьбі, хто перебуває на нашій землі як зовнішній чи внутрішній окупант.

Тому ми чітко усвідомлюємо різницю між:

а) тими чотиристами стрільцями-євреями, які загинули у 1918 році за Україну в Тернопільському жидівському пробоєвому курені УГА („пробоєвий” – тобто „штурмовий”, тодішній відповідник пізнішого „гвардійський”), у підпіллі ОУН-УПА;

б) тими євреями, хто з розумінням ставляться до українського питання й послідовно захищали і захищають українство як в Україні, так і на міжнародній арені (Лев Ребет, Володимир (Зеєв) Жаботинський, Артур Кестлер, Леонід Кисельов, Мойсей Фішбейн, Ізраїль Клейнер, Мартен Феллер, Жанна Ковба та ін.);

в) тими одержимими ідеєю світового панування євреями, росіянами чи іншими представниками нацменшин в Україні, хто разом з „своїми” доморощеними хохлами-яничарами українського походження (в минулому: Ю.Коцюбинський, В.Винниченко, М.Скрипник, Я.Галан, о. Г.Костельник, В.Щербицький; нині: О.Мороз, В.Литвин, О.Ткаченко, П.Симоненко, С.Ратушняк та ін.) безпосередньо чи опосередковано причетні до цієї мафії й відкрито чи таємно, але завжди послідовно виступали і виступають проти всього українського. Маю на увазі більшовицьких комісарів, комуністів, чекістів, НКВДистів, КГБістів та їх нинішніх нащадків: кравчуків, пінчуків, медведчуків, рабіновичів, тарут, гордонів, колеснікових, коломойських, турчинових, безсмертних, фельдманів, сіґалів, сандлерів, червоненків, порошенків, германів, гурвіців, луценків, губських, бродських, фірташів, яценюків, тігіпків, шустерів, бузин, могилевських, і всіх інших, хто служить не Богу, а сатані.

Єврейський поет, український патріот, киянин Леонід Кисельов написав російською мовою унікальні й неповторні рядки:

Я постою у края бездны И вдруг пойму сломясь в тоске, Что все на свете – только песня На украинском языке.

„Ще один аргумент з історії української національно-визвольної боротьби. Якби український націоналізм, справді був ксенофобним, „тубільницьким”, расистським, шовіністичним, антисемітським тощо, невже так багато етнічних неукраїнців брали б у ньому участь, ставали його теоретиками, вступали в лави героїчних УВО, ОУН, УПА, гинули у боротьбі за українську ідею?” – писав П.Іванишин.

У світі є багато ворожих сил, які хотіли би робити свою політику на створенні штучної єврейської проблеми в чужих державах, де поряд з корінними народами живуть євреї. Їхні глашатаї заявляють: „Єдина сила, яка зараз реально протистоїть єврейству, – це мусульмани”. Разом з тим мусульман, які протистоять сіонізму, ототожнюють із терористами.

Як у цьому розібратися українському націоналісту? Дуже просто – з ідеологічної платформи націоналізму. Це ідіотське протистояння, побудоване на злочинному трактуванні і єврейства, і мусульманства, який ототожнюють із фундаменталізмом і тероризмом. І що таке єврейство? Є, наприклад, єврейство згаданих вище Жидівського пробоєвого куреня і Мартена Феллера, а є єврейство жменьки наших олігархів. То заплющимо на це очі і будемо „реально протистояти” обом?

В.Іванишин писав: „Антисемітизм – зло. Це зразок тоталітарного мислення, ґрунтованого на неправомірному узагальненні: раз якийсь єврей – негідник, значить, і всі євреї – негідники. З позицій антисемітизму (як і українофобії) не можна ні об’єктивно оцінити ситуацію, ні знайти продуктивне вирішення проблеми. І ще ніколи жоден антисеміт не став борцем за українську національну державу. Він просто не бачить у цьому потреби: на його думку, раз причина всіх бід не в бездержавності української нації, а в євреях, то вихід – не в реалізації української національної ідеї, а в тактиці „юденфрай” (територія, вільна від євреїв). До чого це веде, аж надто добре відомо…

Трагедія арабів і євреїв Палестини – не в різних релігіях, а в тому, що це рідна земля для обох народів (ми теж таке маємо в Криму (І.С.)), і тільки тут вони можуть створити свої держави. І вихід – у взаємному визнанні цього факту і в націоналістичному підході до його вирішення”.

Постає й інше питання: чи нині є загроза утвердження антисемітизму в Україні? Відповідь: так є! Але загроза його експортування, а не утвердження. Бо ця проблема штучна, йде вона не від націоналістів і не від українського народу, а від ворожої агентури, якій це вигідно, насамперел Росії.

Єврейський і український поет, перекладач, прозаїк, есеїст Мойсей Фішбейн, що у 1979 році внаслідок відмови від співпраці з КДБ був змушений емігрувати в Ізраїль, у доповіді „Єврейська карта в російських спецопераціях проти України”, виголошеній на 26-й Конференції з української проблематики в Іллінойському університеті у червні 2009 року, казав:

„Антиєврейські акції УПА” – то є провокації, що запускаються з Москви. Це брехня буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА? Я був знайомий з євреями, що служили в УПА. Зокрема, з доктором Абрагамом Штерцером, по війні він жив в Ізраїлі. А Самуель Нойман (псевдо „Максимович”)? А Шай Варма (псевдо „Скрипаль”)? А Роман Винницький (псевдо „Сам”)? А інші? А Стелла Кренцбах? Народилася в Болехові. Донька рабина, сіоністка, товаришувала з донькою греко-католицького священика. 1939 року закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року була в УПА. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти – на зустрічі із зв’язковим у Рожнятові. Тюрма, катування, смертний вирок. її визволили вояки УПА. Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати. 1 жовтня 1946 року С.Кренцбах пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. Відтак дісталася Ізраїлю. Працювала в Міністерстві закордонних справ Єврейської держави. У своїх спогадах С.Кренцбах написала: „Тим, що я сьогодні живу й усі сили моїх 38-ми років віддаю вільному Ізраїлеві, я завдячую, мабуть, тільки Богові й УПА. Членом героїчної УПА я стала 7.11.1943 р. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів…” Я сподіваюся: Українська держава назве їх усіх поіменно. Я сподіваюся: їх, що, не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями”.

Про цю штучну проблему наголошував у своєму виступі В.Іванишин на науковій конференції „Єврейська присутність на Тернопільщині” восени 2006 року. Він казав:

„Так, ні українці, ні євреї ще не усвідомили, що сталося на виборах-2006. А дарма. Бо на цих виборах уперше за останні 16 років у ролі консолідуючої ідеї було використано ксенофобію (страх перед чужими), а точніше – антисемітизм. І відразу дві партії, які позиціонують себе як націоналістичні (УНКП та „Свобода”. (І.С.)), сподіваючись заволодіти голосами розчарованого „помаразмом” національно-патріотичного електорату, запропонували цьому електорату не природну і рятівну для нього та України ідею української національної держави, а ненависть до євреїв як причини всіх наших бід. Не знаю, чи це було зроблено здуру, чи свідомо, але спрацювали хлопці не на користь України, а в інтересах її ворогів. А це загрозливо – і для українців, і для євреїв. Але поки що ніхто, крім „Тризуба”, про це навіть не заїкнувся”.

Нинішній спровокований чужими спецслужбами „ужгородський скандал” є продовженням цієї антиукраїнської затії.

Говорив В.Іванишин, і не раз, про згубну для обох народів політику нинішніх політичних проводів й українців, і євреїв; про ідіотичний підхід до історії: коли в ній вишукують різні „правди”, щоб жбурнути ними, як каменюкою в голову сучасного покоління, викласти ще одну фігуру звинувачення чи звести ще вищий мур між двома народами – замість покласти їх у підмурівок взаємовигідної нинішньої і майбутньої співпраці та взаємодії; про націоналістичну складову в ідеології сіонізму; про космополітизм єврейської емансипації та націотворчу продуктивність ідеї автоемансипацїї; про чисто націоналістичну ідею комплексної науки україноюдаїки нашого побратима, єврейського вченого, професора М.Феллера тощо. Останній, до речі, на одній із велелюдних конференцій „Тризуба” у 1998 році закінчив свій ґрунтовний і мудрий виступ словами: „Українська національна держава буде! Це кажу вам я – український і єврейський націоналіст!”.

Мартен Феллер писав:

„Уперше термін „націоналіст” з’явився в газеті „Дейлі Ньюс” в 1869 році і означав „захисник інтересів нації”. Йшлося про ірландців, що боролися за свою незалежність.

Націоналізм як суспільне явище виникає як природна реакція поневоленого народу на утиски з боку панівної нації. Цінність такого націоналізму, однак, не лише політична. Йдеться навіть не про інтереси самої нації, а й про інтереси людства у цілому.

За словами В.Жаботинського, „Націоналістами називаються ті, хто бажає збереження племінної самобутності на віки і будь-що”.

А що пишуть про націоналізм та його роль інші євреї?

Єврейський мислитель, політолог, журналіст Ізраїль Клейнер переконливо доводив:

„Нація здатна нормально існувати доти, доки національна солідарність переважує внутрішні суперечності – класові, релігійні, політичні, місцеві, тощо. Розпалювання класової боротьби або будь-якої іншої форми громадянського конфлікту є злочином, спрямованим проти нації, а отже і проти людства. Крім внутрішньої національної, мусить існувати міжнаціональна солідарність на основі усвідомлення нацією себе як частини людства, що від її гаразду залежить гаразд усього людства.

В основі нормального розвитку будь-яких суспільних процесів полягає не спрощення, не нівелювання, усереднення, уніформування, які є процесами деградаційними, а особливо коли це стосується національних культур. Отже, майбутній міжнаціональний мир може виникнути не на основі створення наднацій і наддержав, а шляхом невпинного збагачення й вдосконалення національних культур за умови, що вселюдська солідарність переважає міжнаціональні суперечності – так само, як солідарність всередині нації має переважати внутрішні соціальні суперечності”.

Ідеолог єврейського націоналізму (сіонізму) Володимир Жаботинський вважав що – нація – це така людська спільнота, котра, по-перше, має національну самосвідомість, а по-друге, створює свою національну культуру, і наявність такої самобутньої культури придає нації загальнолюдську цінність. Більше того, кожна національна культура повинна знаходитися під захистом світового співтовариства як незамінний елемент загальнолюдської культури. Приниження любої національної культури, є з його точки зору, злочином проти людства і людяності. Цінність світової культури, на думку Жаботинського, є не в одноманітності, а багатогранності і множині національних культур, подібних до кольорових камінців у чудесній мозаїці

Творчість Жаботинського виходить далеко за межі сіоністської теорії й практики і викликає до неї інтерес з самих різних точок зору. До речі, він виробив оригінальну теорію міжнаціональних стосунків, яка у багатьох випадках тотожна з націоналізмом християнських народів, про яку вартує згадати якраз нині, у нинішній складній і вибухонебезпечній міжнародній ситуації.

Він писав:

„…Кожному народові та народцеві, хоч би де він був, потрібне право й можливість бути й залишатися самим собою і голосно називатися своїм національним ім’ям: лише за цієї умови здійсненне справжнє братерство між ним та людьми іншої крови.

Але для цієї мети аж ніяк не досить тієї „гуманності”, що її проповідує конкретний лібералізм. добра річ гуманність; але ми вже вийшли з часів „благодійного” світогляду і розуміємо, що жодна група – ні громадська, ні національна – не може бути врятована самою гуманністю оточення. Емансипація групи може бути лише справою її власних рук”. Хто прагне визволення і визнання своїх прав, не має розраховувати на чужу гуманність, а має себе рятувати, сам кувати свою долю, сам творити свою історію…”

Цей вислів є тотожний до висловлювання Митрополита Йосифа Сліпого:

„Любов батьківщини є наказом розуму, серця і віри. Вона є найбільшим багатством, найвищою моральною силою народу, найбільш плодовитою землею, на якій росте культура. Тільки в батьківщині і через законну рідну державу нарід вповні заспокоює свої духовні, моральні і суспільні потреби та й осягає найвищий ступень ладу, безпеки і добробуту.

Після Бога першенство має любов батьківщини. То значить, коли батьківщина в небезпеці і закликає своїх дітей до оборони, вони повинні залишити батька і матір для неї, а ніколи противно. Це залишення батьків для батьківщини є мниме, бо діти, обороняючи батьківщину, обороняють одночасно батьків. Жертвуючи своє життя за батьківщину, дають найбільший доказ любові своїх батьків і рідних. Совершенний християнин повинен бути досконалим патріотом. Не є досконалим християнином той, хто по думці Божій не любить всеціло свого народу. Свята Церква поручає чесноту любові батьківщини своїм вірним, заохочуючи їх до жертвенного сповнювання обов’язків супроти свого народу, держави і даючи поодиноким народам кровноспоріднених покровителів у небі”.

Право на самовизначення своєї нації у своїй національній державі, і що це право здобувається у боротьбі, трактуються однаково і єврейськими, і українськими (і всіма іншими) націоналістами.

Інший Великий українець, Митрополит Андрей Шептицький, єдиний із тодішніх єпископів у світі, хто насмілився написати свій протест Г.Гіммлеру з приводу жорстокого винищення євреїв, і який особисто дав розпорядження усім греко-католицьким священикам переховувати євреїв від звірств німецьких нацистів, писав:

„Я завжди був прибічником ідеї відродження єврейського народу. Сіонізм є реальна ідея, побудована на основі найвищої людської етики. Дякуючи сіонізму єврейство стає ближче нам. Моя симпатія на вашому боці, і я із задоволенням констатую розвиток сіонізму”.

Тож і ми берімо приклад з Великих:

„Німеччина – для німців! Ізраїль – для євреїв! Україна – для українців!”.

Ще раз наголошую – на шляху до світового панування звироднілої організованої міжнародної банди, незалежно від її національного походження, є дві незборимі перешкоди: Христова церква і націоналізм кожної створеної Богом нації.

„Бо з нами Бог – тоді хто ж проти нас?” – гасло хрестоносців Великої доби середньовіччя.

„Свобода народам! Свобода людині!” – гасло хрестоносців Нової доби – націоналістів-бандерівців.

5. ГЛОБАЛІЗМ – ЗАГРОЗА ЛЮДСТВУ

Тут є мудрість. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це – число людське, і число його 666.

Одкровення 13:18

Християнство і масонство принципово несумісні, так що вступати в одне означає розлучатися з іншим.

Папа Лев ХІІІ

Якщо Європа хоче віднайти своє серце, свою індивідуальність, свої основи, то має визнати себе християнською.

Архієпископ Анжело Амато

Людина є нерозсудлива, нелогічна, егоцентрична. Це не має значення – люби її.

Матір Тереза з Калькутти

“Україна – це не тільки територія, це, передусім, нація, отже, не зародок недорозвиненого організму і не етнографічна сировина. Україна – це насамперед духовне відчуття приналежності людини до свого народу, до своєї (української) родини, до нації, яка найповніше може розкрити всі свої сили в самостійній державі. Без містичного відчуття, яке вкоренилося в націю міцним корінням, вона не мала б основи для свого існування.

В сучасному світі в зустрічі з іншими народами треба підшукувати в собі все найкраще, що привабливо яснітиме на ринку світових цінностей. Ми маємо попереду великий шлях піднестися вгору, і на цьому шляху оживуть великі приспані сили”, – так передбачав і в це вірив Голова Проводу ОУН, уродженець Івано-Франківщини Степан Ленкавський.

Велика мета піднесення вгору – це шлях безперервної семисотлітньої боротьби українського народу за власну національну державу. На цьому шляху йому траплялися різні вороги, він входив у склад різних імперій, за якими і сліду нема, а українська нація, український націоналізм і ведена ними національно-визвольна боротьба залишилися непереможені. Батиєва азійська орда, турецька навала, польський шовінізм, австро-угорський імперіалізм, німецький націонал-соціалізм та московсько-більшовицький месіанізм відступили, програли в боротьбі проти українців у їхньому нестримному поході до волі.

Сьогодні українці, які залишилися у силовому полі модерного російського імперіалізму, зустрілись ще з одним, більш цинічним та витонченим новим типом імперського поневолення: політичним витвором демолібералізму – глобалізмом.

Глобалізм не зводиться тільки до економіки, а передбачає світову владу капіталу – тотальну й абсолютну. Цей неоімперіалізм ставиться до себе як до „вибраного”, „суб’єкта” (політики, історії тощо), до інших – як до „об’єктів” (свого впливу, експлуатації, грабежу тощо).

Єдина ефективна альтернатива йому – націоналізм як ідеологія національно-визвольної боротьби та національного державотворення й ідейна база міжнародних стосунків. Націоналізм – націоцентрична світоглядно-ідеологічна система, яка розглядає націю як визначальний фактор формування національної людини, як рушійну силу історії народу і як головну передумову творення національної держави.

Сучасний український політолог та публіцист, луганчанин Максим Віхров доводить:

„Глобалізація – це процес формування єдиної всесвітньої соціокультурної системи: світового ринку, всесвітньої політики, культурної стандартизації, розвиток наддержавних структур і міжнародних об’єднань (ЄС, СОТ, НАТО, ЄЕП). Важливо зазначити, що, говорячи про глобалізацію, ми говоримо не про сформоване глобальне суспільство як даність, а лише про тенденцію до формування такого суспільства. Ця тенденція за своєю природою є водночас об’єктивною і суб’єктивною.

Об’єктивний бік глобалізації полягає в тому, що сучасний розвиток комунікаційних систем, економіки, політики і культури дійсно дозволяє і іноді вимагає подолання кордонів національних держав (Інтернет, транснаціональні корпорації, розвиток міжнародного розподілу праці і політичної взаємодії, культурна експансія й обмін). Ряд певних світових проблем (екологічна криза, тероризм) не може бути вирішений на рівні окремих національних держав і вимагає широкої міжнародної взаємодії.

Суб’єктивний бік глобалізації полягає в тому, що ця світова тенденція активно використовується та підсилюється різними зацікавленими суб’єктами світової економіки і політики у власних інтересах. Згаданий вже фон Вайцсеккер зазначав, що про глобалізацію говорять позитивно ті, хто має вплив на неї, здобуває з глобалізації певні вигоди. Ті ж, для кого глобалізація обертається зубожінням і закабаленням, такого ентузіазму не виявляють”.

Далі М.Віхров пише:

„Глобалізація спричиняє до розмивання національного іформаційно-культурного простору. Нині національна держава практично не здатна створити і підтримувати замкнений інформаційний простір у межах своїх кордонів. Це не тільки призвело би до міжнародної ізоляції країни, але і технічна можливість цього вельми сумнівна. З одного боку, пожвавлення інформаційного обміну на міжнародному рівні сприяє збагаченню національної культури найвищими здобутками світової культури. Однак розмитість інформаційного простору створює і небезпеку ворожих інтервенцій. Так, незалежна Україна постійно зазнає інформаційного тиску з боку Росії. Фактично йдеться про інформаційну війну, яка полягає у маніпуляції свідомістю громадян України і насаджуванні чужих цінностей і світогляду.

Також глобалізація відкриває двері для проникнення безнаціонального культурного продукту (наприклад, так звана „клубна музика” і „клубна культура”), який часто є сумнівною культурною та духовною цінністю.

Втім, далеко не все, що приходить разом із глобалізацією, є дійсно безнаціональним. Наприклад, масова культура, розповсюджена у всесвітньому масштабі, є переважно англомовною. Цінності, які пропагує ця культура, грунтуються на західних культурних зразках, західних символах і образах. Наприклад, масове американське або російське кіно у своїй масі є відверто ідеологічним. У самому факті ідеологічності немає нічого поганого. Небезпека полягає в тому, що через нього транслюється неукраїнська ідеологія – чужа ідеологія”.

В.Іванишин, вказуюючи на згубні впливи глобалізації на долю європейських народів, зокрема німецького, казав:

„Після другої світової війни німцям було заборонено культивувати свою національну ідею та мати будь-які національні інтереси поза соціально-економічними. За ситість німців змусили розплачуватися національною ідентичністю. Замість природної і необхідної національної гордості – старанно культивований комплекс вини народу і постійні приниження національної гідності: можна бути європейцем, але злочин – бути німцем. Німці втратили право на власну інтерпретацію історії, а тому стали легкокерованим зовні німецькомовним НІЩО перед викликами тотальної і всенівелюючої глобалізації: населенням, споживацькою юрбою, але – не нацією, не кровно-духовною спільністю “мертвих, живих і ненароджених земляків своїх у Німеччині і не в Німеччині”. Німці перестали бути господарями своєї долі на своїй землі. Шевченкове „В своїй хаті своя й правда, і сила, воля” – не для них, як і не для українців. Оберігаючи німців від минулого, „доброзичливці” позбавили їх майбутнього.

Так, після версальських принижень Німеччина, через коротке захоплення більшовизмом і соціал-демократією, відреагувала расистським націонал-соціалізмом, імперіалізмом і гітлеризмом, що в сумі, хоч і на короткий час, але сповна компенсувало народові відчуття незаслуженої кривди – перед новою катастрофою. Характерно, що ненависть, із якої виріс, якою жив і яку культивував нацизм, обернулася не так проти переможців, як проти до- і післявоєнних кровопивць, які жирували на тілі беззахисної Німеччини і з якими ототожнили цілий народ, більшість якого або не мала ніякого відношення до цієї політики грабежу, або взагалі жила за межами рейху. Але якраз ця безмовна більшість, байдужа як до „подвигів” своїх „землячків”, так і до страждань німецького народу, і стала першою жертвою помсти, – ще один ніким і досі не засвоєний урок історії…

Зараз Німеччина реагує наростаючими, хоч і спорадичними виявами молодіжного неонацизму і ксенофобії, які не можуть ні бути всеохопними, ні змінити нинішній стан, зате можуть стати живильним середовищем для появи неогітлеризму і нацистського реваншизму. І на цей раз новий варіант ідеології людиноневисництва може (через спонтанну ксенофобію і шовінізм, породжувані штучним, злочинним і згубним перенаселенням та ісламізацією країн Євросоюзу) охопити цілу Європу, і не тільки”.

Вихід з даної ситуації В.Іванишин бачив єдиний – націоналізм:

„Для німців альтернатива цьому тільки одна – німецький націоналізм. Аналогічно – і для інших народів Європи і світу. Інакше в наш час політичного бандитизму уникнути чергової всесвітньої різанини не вдасться. Бо глобалізм – ідеологія всесвітнього панування – не запобігає цьому, а тільки прискорює це. Націоналізм же – це ідеологія відповідальності за долю нації. Він учить не тільки любити, утверджувати і берегти своє, але й шанувати чуже, а в міжнаціональних стосунках діяти так, щоб нинішня вигода не обернулася завтрашнім злом для нації. Поза націоналізмом немає перспективи – ні для людей, ні для народів”.

Тому-то проти націоналізму так злобно налаштовані усі без винятків імперські течії, ідеології, доктрини. І це не дивно, бо глобалізм, на відміну від націоналізму, переслідує діаметрально протилежну мету – керувати світом. Тому глобалізація – проти християнської віри, глобалізація – проти національної духовності, глобалізація – проти національної культури, глобалізація – проти національної економіки, глобалізація – проти національних держав, глобалізація – проти історично сформованого надбання людства. Глобалізація – це хвороба, яку не можливо вилікувати терапевтичними засобами. Лише хірургічне втручання може звільнити людство від цієї ракової пухлини.

Війна між націоналізмом і глобалізмом у різних її формах і методах – неминуча! Війна – не на життя, а на смерть!

Глобалізм діє як система. Система, керована сатаною та його слугами – обездуховленими, падшими під тягарем матеріалізму, розпусти та сексуального збоченства, людиноподібними істотами.

Тому завданням, не лише українського, а й світового націоналізму під сучасну пору є – створення з допомогою „воюючого”, а не „подорожуючого” духовенства світової, християнської, націоналістичної системи для втілення у життя різних народів націорятівних ідей та спротиву глобалістичній чумі. Системи орденського типу – ідейно однорідної, програмово та ідеологічно оформленої.

Ідеолог ОУН(м) Юрій Пундик, живучи у Франції, писав:

„Однією з важливих причин ворожого ставлення до націоналізму, особливо серед політиків Західної Європи й Північної Америки, є політичний консерватизм. Націоналізм, чи то як процес кристалізації етнографічної групи в окрему політичну спільноту, свідому своєї етнічної й духово-культурної окремішности від інших етнографічних груп, чи теж як політичний рух, що змагається за оформлення цієї окремішности в політичний твір – державу, незалежну від політичних впливів інших держав, є революційний, змагається за зміну існуючого суспільно-політичного ладу”.

Глибинно вивчаючи явище глобалізації як нового типу імперської експансії син Василя Іванишина – Петро Іванишин прийшов до такого висновку:

„Один із націоекзистенціально верифікованих принципів христологічної герменевтики має універсальне епістемологічне значення. Віднаходимо його у застереженні Ісуса Христа супроти майбутніх псевдохристологів-фарисеїв, „лжепророків”, прихованих „вовків”: „Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми; хіба збирають виноград з тернини або з будяків – смокви? Так кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – плоди погані. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево – плодів добрих. Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають. За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх”(Мт. 7,15-20). Таким чином, згідно з методологією Божого Сина, слід дивитися не на слова людини і навіть не на її діяльність, а на результати тієї діяльності – “плоди”.

Якщо підійти із цією міркою до актуальних процесів глобалізації, то побачимо, що, як би нас не переконували різні апологети цих начебто „природних” та „неминучих” світового масштабу феноменів у їх потрібності (поширення інформації, загальна автоматизація, економічні зиски, світове утвердження „прав людини” і „демократії” тощо), вони все ж не можуть оцінюватися позитивно, оскільки результати – „плоди” – глобалізаційних процесів таки „погані”. „Поганість” цю можна звести до поняття денаціоналізації як безпосереднього й очевидного результату глобалізації: „подолання націй і націоналізму” та „нівелювання всіх культурних відмінностей” в ім’я стратегічного економічного інтересу плутократичних транснаціональних корпорацій (ТНК) – створення імперського „світового ринку” під неофіційним контролем провідних світових наддержав (типу США). Звичайно, окреслену шкідливість ідеології та практики глобалізації ми помітимо, якщо тільки не відмовляємо в цінності основоструктурам національного буття: національній екзистенції, національному світоглядові, національній ідентичності, культурним вартостям та національній державі.”

Далі П.Іванишин радив:

„Сказане спонукає уважніше придивитися до теорії глобалізму, як до „дерева”, що дає „плоди погані”, а відтак, дозволяє ідентифікувати й ініціаторів глобалізму, які за допомогою різноманітних інтелектуальних комунікативних каналів та ЗМІ „приходять до нас в овечій одежі” постмодерної колоніалістичної риторики. Дослідники не від сьогодні помітили, що „головним опонентом” імперської доктрини глобалізму залишається тільки націоналізм”.

Він аргументовано доводив що:

„Ідеологія і філософія націоналізму випливає не з ненависті до чужого, а з любові до свого, а тому органічно поєднує два Декалоги – християнський та суто націоналістичний”.

Василь Іванишин писав:

„Націоналізм вчить, – бути людиною – означає бути національною людиною. Не було, немає і не може бути прав людини за умови безправ’я її нації. Гасло демолібералів „Права людини!” – це сатанинська формула внутрішнього поневолення і людини, і нації шляхом пробудження і культивування в людях не божественного і людського, а тваринного. Права людини в ліберальному контексті спрямовані проти прав людини в їхній християнській (релігійній) і національній інтерпретації”.

Лише український націоналізм здатний сконсолідувати весь український народ під одним прапором національної ідеї, щоб успішно протиставитись цим новим формам імперіалізму і вивести українців на магістральний шлях – до власної національної держави.

Керівник НІЦ ім. Д.Донцова, політолог і публіцист, теж дрогобичанин Олег Баган у своїй полеміці з апологетами демолібералізму пише:

„Ліберальна ідеологія, яка широко охопила увесь західний світ і однозначно, передусім за допомогою потуг США, повела цілу планету шляхами космополітизму і глобалізації. Однак, якщо для лібералів це „єдиноправильний шлях”, то для людей іншого світогляду – це лише черговий виклик. І в цьому корінь проблеми. Чи зможе світ перебути без Бога, а лише з безмежною свободою, без морально-духовних принципів, а лише з широкими можливостями заробляти гроші, без національних самобутностей і традицій, а тільки як безлика космополітична маса, без високої культури, а тільки із її сурогатами – примітивною масовою культурою і кітчем, які пропонує постмодернізм, – це ще велике питання”. І робить з цієї штучно накинутої проблеми єдиноправильний висновок: „Націоналізм сьогодні має прийти як неуникненна цивілізаційна сила, як містика історії і майбутнього, як геополітично-цівілізаційна доля України”.

„Больова точка імперій – національне питання; камінь спотикання для них – національно-визвольні ідеї, гасла, рухи; смертельна небезпека для них – націоналізм”, – доводив В.Іванишин.

Але хто із вчорашніх й нинішніх демократів чи „теж-націоналістів” прислухався до голосу цієї геніальної людини? Як не прислухалися вони до слів Д.Донцова:

„Я говоритиму лише про той націоналізм, який пропагую впродовж майже шістдесят літ. Отже про нього і говоритиму тут, бо в останні часи повстали групи, які послуговуються тим гаслом, але які крім назви – нічого спільного з Ідеєю не мають. В „Літературному-Науковому Віснику”, львівському, я підкреслив, що націоналізм має боротися з „трьома М”: з матеріалізмом, з Москвою і з заприязненою в неї західньоевропейською мафією, що виступає під псевдонімом „демократії”. Основні тези мого націоналізму торкалися питань (в книгах і статтях) – містики і політики, ідеалізму і матеріалізму, „духа Росії”, хреста і меча проти диявола, боротьби не угоди, наших традицій, маси і проводу. Правди прадідів великих, духа нашої давнини, партії чи ордену… Мої тези серед демократів, соціалістів, комуністів, драгоманівців, очевидно не знайшли відгомону”. А шкода.

Розуміючи шкідливу для українців роль модних на Заході матеріалістичних ідей і передбачаючи небезпеку втілення їх в Україні, один із провідних діячів ОУН, представник українського Опілля Дмитро Мирон-Орлик ще в довоєнні часи писав:

„Щоби перемогти демолібералізм, треба найперше перемогти хаотичну безлику мряковинну духовність і хиткість поглядів демоліберального світу, безвідповідальність механічної маси й розсвареної партійщини. Не число, не випадкова більшість вирішує, але чин, праця, творчість і вартість особистості і добро цілого народу…

Треба вже раз собі усвідомити, що демократія не означає справжнього народоправства і волі народу-суверена, але зводить народ до партійної маси, що лібералізм не означає свободи, лише доводить до анархії і панування спритних і багатих самолюбів, що соціалізм-марксизм не запевнює народові суспільної справедливості і не приносить добра для трудового народу, лише зміну форми визиску”.

Голова Проводу ОУН, уродженець Тернополя Ярослав Стецько, перебуваючи на вимушеній еміграції в Німеччині, не з теорії, а у повсякденному житті західного світу побачив, відчув і осмислив два типи імперського поневолення – імперкомуністичного та глобалістичного – і дав такий рецепт проти них:

“Історичному матеріалізмові треба протиставити християнський ідеалізм, інтернаціоналізмові – національну ідею, насильству – свободу людини, визискові людини державою – соціальну справедливість, … імперіалізмові – самостійну державу кожного народу, який має на неї право не на основі виборчих бюлетенів, а з титулу пролитої крові за неї… Комунізм же можна перемогти тільки діаметрально-протилежними ідеями: християнською і національною”.

Він також розумів небезпеку, яка постане після національного визволення українців з-під Москви, передбачав можливість недовершеної революції та вказував на можливі наслідки цього:

„Україна, з нашого погляду, має…особливе, навіть вирішальне значення для цілого світу, і пхати її в сателітні рамки – просто злочин.

З відновленням УССД розвалиться московська імперія, поміняється політична карта світу. Трактування України як периферії, на якій має відбутися розигра великих потуг, означає не вірити в свою націю, зраджувати українські самостійницькі позиції. Для такого роду політиканів Україна – міжнародний базар, що на ньому метушаться різні бізнесмени, ласі на український хліб, підземні багатства, на українську робочу силу і не буденний талант…”

Я.Стецько вірив у силу духа свого народу та його місію в сучасному світі:

„Людство чекає на державних мужів провидців, не виключно прагматиків і виборчих тактиків, але й людей з почуттям Божого післанництва, що з Богом розмовляють, як урятувати людство від знищення…”

До Другої світової війни включно різнолике імперське Зло для досягнення абсолютної влади знищувало цілі народи. І це було жахливо. Після цієї війни імперіалісти діють із більшим розмахом – знищують не тільки людей і народи, а ціле людство і саму людяність. Але це вже нікого не лякає і не обурює. Бо називається боротьбою з тероризмом, глобальним потеплінням, протистоянням культур і цивілізацій тощо.

Про це явище Д.Донцов писав:

„Ці сили, які хочуть або створити під своєю ферулою „світовий уряд”, або поділити поміж собою світ, в службі „отця брехні”, іноді ворогують, іноді роблять „приязнь” між собою; західні демонократії і московська орда ідуть під стягом антихриста, антипатріотизму, антинаціоналізму, нищення окцидентальної культури, пропаганди сексуалізму, брехні і гроша, знеславлення культу героїзму і боротьби із злом. Особливим же їх ворогом є націоналізм”.

Небезпеку для України цих новоімперських віянь гостро відчував його ідейний спадкоємець В.Іванишин. Він писав:

„Підміна політики економікою, підпорядкування політики економіці, тим більше чужій, – це сатанинський витвір буржуа-торгашів, денаціоналізованих гуманістів, соціал-демократів, комуністів, лібералів, глобалістів. Метою людського життя стає ситість, мрією – багатство, ідеалом – успішний злодій. Поняття батьківщини, духовності, моралі, культури, Свободи втрачають сенс. Добром стає те, що гарантує ситість; батьківщиною – місце, де стоїть корито вигоди. Жертва в ім’я інших, вищих ідеалів стає смішною, релігія – зайвою, Церква – фірмою, політика – бізнесом, рідна земля – товаром, патріотизм – лайкою, визвольна боротьба – злочином, національні герої – бандитами, національні велетні духа – збоченцями, велике – нікчемним, нице – величним, народ – юрбою, суспільство – електоратом, нація – фікцією, батьківщина – територією, рабство – реальністю.

Європейці заплатили за такі глобалістично-диявольські „вартості” як космополітична демократія, права людини, ситість і т.д. втратою суверенітету, своєю валютою, внутрішньою окупацією, неконтрольованою міграцією, демографічною катастрофою, африканізацією та азіатизацією, обездуховленням, дехристиянізацією та денаціоналізацією, знищенням традиційної сім’ї, культом гомосексуалізму, наркоманії, сатанізму, цинковими трунами із зон не потрібних їм війн, реальною перспективою близького кінця своєї історії… ”

Наші вожді тягнуть нас саме в цю Європу. І плата за вхід буде такою ж.

Нам уже обіцяли райське життя, якщо буде демократія, реформи, приватизація, сертифікація, Конституція, адміністративно-територіальна реформа, політреформа… Тепер наші вожді гризуться між собою за те, кому продатися, щоб уже точно настав рай в Україні: НАТО, СНД, ВТО, ЄЕП, ЄС?..

І збаранізовані українські патріоти жваво обговорюють між собою цю проблему, залюбки стають на сторону тої чи іншої групи злодіїв, бізнес яких виграє від підключення до східної чи західної системи грабежу народів і цілих континентів.

Ще раз наголошую: Україна обов’язково буде в Європі, бо вона в ній завжди була і є її невід’ємною частиною у географічному, кліматичному, геополітичному, духовному, культурному, релігійно-християнському, науковому, мистецькому, світоглядному, економічному, аграрному вимірах.

А от щодо її суто політичного вибору – то нинішній вступ України в Євросоюз, чи у Всесвітню торгову організацію, чи в НАТО теж можна було би вважати позитивним явищем, але за однієї умови: якби Україна була національною державою. Тобто державою з національною владою, яка є головним носієм української національної ідеї і послідовним захисником українських національних інтересів. У нас не виконана головна передумова державного існування українців: не створена українська національна держава. Не проведено процесу відродження нації, заліковування тих ран, деформацій, які завдані українцям за 650 років бездержавності. Нині, за виключенням „Тризуба” ім. С.Бандери та НІЦ ім. Донцова ніхто навіть про це не говорить. Наші патріоти, політики давним-давно забули словосполучення „національне відродження”, хоча саме на ньому вони спаразитували і всілися завдяки йому на шию народу.

Націоналіста В.Іванишина, коли він відстоював саме таку позицію щодо інтеграції України в ЄС, у одному з його численних інтерв’ю, запитали:

„Кор.: Щодо Євросоюзу чи НАТО, то тут позиція справді неоднозначна й існують різні, часом полярні точки зору. Але Всесвітня торгова організація?

В.І.: Половина українського істеблішменту – за негайний вступ до цієї організації, бо їм це страшенно вигідно. Друга частина українського владного істеблішменту категорично проти і робить все, щоб цього не сталося, щоб відбулося посилення економічних зв’язків у рамках СНД. Ці люди загарбали ту частину української економіки, яка зорієнтована на Росію. Про такі речі, як збереження української національної ідентичності, української культури, духовності ні перша група злодіїв, ні друга не думає, бо це не належить до їх обов’язків. Покликанням злодія є красти, а не займатися духовним відродженням. А наші безмозгі патріоти-політики тільки підвивають або одній частині, або іншій – залежно від міри звиродніння

Кор.: Але об’єктивно цей процес все одно буде йти.

В.І.: Цей процес буде йти і, на превеликий жаль, він іде помимо волі українців. Ми знову перетворюємося в абсолютний пасивний об’єкт цієї політики. А нам є що втрачати. Ми не Норвегія, що має тільки скалі та фіорди (виявилося, правда, що є ще нафта). Ми – багатюща країна! Я таки думаю, що ми трошки багатші від Словенії. І я думаю, що ми трошки багатші від Естонії. Розумієте? Ви подивіться: як нас не грабують, а життя продовжується. Щороку мільярди доларів крадуть в України та відправляють на Захід. Якби тільки те, що вкрали, бодай за три роки, було раптом кинуто на розбудову України, на її відродження, ми б дуже швидко перегнали багато європейських країн. Зокрема й ту десятку, яка вступила в Євросоюз

Кор.: Іншими словами: якби Україна вступила до Євросоюзу, то процес розкрадання нашої держави пішов би швидшими темпами?

В.І.: Так, це пішло би особливо інтенсивно. Наприклад, подивіться, що зараз переживає Європа. Їй нав’язана американська модель стосунків з емігрантами. Для Америки абсолютно байдуже, скільки в неї емігрантів, хоч би й 50 мільйонів. Це суті цієї держави не змінить. Але подивіться, що робиться зараз зі Швецією чи Францією. У Великобританії нині англійця в палаті лордів треба шукати за принципом Діогена – у білий день зі свічкою. Там сидять неанглійці. Це Європа, національні держави. Лібералізація еміграційної політики згубна, бо починається національне переродження країни, тобто зникає з карти Європи нація. Вона розчиняється, перероджується. Що буде з Україною, якщо ми станемо виконувати європейські домовленості? Хто має гроші, той і купить собі Україну!”.

Отже позиція націоналістів чітка і зрозуміла – спочатку національна держава, а потім – її політичний вибір.

А що про це думають прихильники сучасної європейської демократії? Це болісна і проблематична тема. Бо у своїй більшості це інтелігентні люди, без сумніву – патріоти України, які належать до інтелектуального, творчого середовища і чудово розуміють різницю двох культур – азійської Росії, якій ще далеко, як мотикою до місяця, до азійської культури древніх націй – корейської, японської, китайської, іранської, іракської тощо, і тим більше до культури християнської Європи.

Росія ніколи не культивувала своєї етнічної культури. Вона завжди паразитувала на культурних здобутках поневолених нею народів, і в першу чергу – європейської за духом України. Тому наміри нинішньої української інтелектуальної еліти чим скоріше відірватися від чужого їм духовно і ментально російського світу, а заодно імперської політики Москви, цілком виправдані і зрозумілі.

Ось деякі вислови з цього приводу провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України Оксани Пахльовської:

„Часом відбувається аберація погляду: Росія – європейська. А в чому вона європейська? Ну як, відповідає певний тип європейців, росіяни ж так люблять італійську моду…”;

„Яким чином можна між собою гармонійно поєднати такі різні фрагменти: Петербург та Інѓушетію, Татарстан і Зелений Клин, шаманічні народи Сибіру та ісламські анклави? ”;

„Драма в тому, що і з боку Росії сьогодні від Заходу береться виключно матеріальний його вимір: машини, вілли, одяг, техніка, валюта. Але цілковито ігнорується інтелектуальний та моральний спадок Європи від античності до модерну – власне, те, що зробило саме Європу справді унікальним цивілізаційним проектом”;

„А в Росії ситуація справді трагічна. Сьогоднішня Росія пережила двічі за одне століття крах своєї державності. І двічі за одне століття втратила будь-яку спадкоємність свого культурного коду. Завойовані території обертаються прокляттям. За віки русифікації їх вдалося асимілювати лише на рівні знекультурення, відсутності інформації, занурення в ідеологічний дурман. Росія фактично не має модерної функціональної ідентичності. Її ідентичність – це православ’я? А що робити з неросійськими народами – та ще й на тлі демографічної експансії ісламських народів та зростання китайської присутності? Чи це євразійська країна? Але чому тоді таджиків, узбеків, грузинів, вірмен, азербайджанців періодично вбивають різношерсті неонаці? У боротьбі за „белую Россию” за три роки – від 2006 до 2008-го – понад півтори тисячі нападів, майже 250 убитих. Катастрофічні цифри. Тобто будь-який проект об’єднання, автором якого є Росія, обертається роз’єднанням, конфліктами, культурними й політичними трагедіями сусідів Росії”;

„Росія щодо Європи презентувала себе як антиєвропейська, позаяк автентично слов’янська ідентичність, щодо слов’ян — як об’єднуюча російська ідентичність, а щодо Кавказу — як ідентичність європейська. А в результаті сама заплуталася між своїми маніпулятивними ідентичностями.

Словом, Росія складається сьогодні з некомунікабельних фрагментів, що перебувають на різних стадіях історичного розвитку. Намагається бути імперією ХІХ ст., жонглюючи ядерною доктриною. Навіть початкової побудови демократичного суспільства в Росії не відбулося. Минуле знову повернулося”.

Тому О.Пахльвська, будучи прихильником європейської демократії й права людини та противником нинішнього московського путінського неотоалітаризму стверджує:

„Ніби й парадокс, але це закономірність: поділ України проходить лише по одній лінії – між Європою і не-Європою. З одного боку, європейська Україна, де може знайти собі застосування і укорінення будь-який інший національний і культурний елемент, тому що в цьому європейському вимірі немає місця для дискримінації Іншого. А з іншого — та радянська Україна, де все „неросійське” сприймається як „ворожее”: параноя Івана Грозного виявилася заразною хворобою. І все ж – при всіх труднощах – європейське начало має значно більше шансів на перемогу порівняно з анахроністичним совєтизмом, приреченим на відмирання. Тільки необхідно бути свідомими цих процесів і працювати на вивершення європейської ідентичності України”.

Що можна сказати. Виглядає, що все правильно. Але, – чи все?

А тому, щоб мене і Організацію, в якій я маю честь перебувати, демократи не звинувачували у нашому критичному ставленні стосовно поспішного європейського вибору України в „хуторянстві”, „маргінальності”, „шароварництві”, „низькочолому плебействі” чи „ретронаціоналізмі” наведу вагомі контраргументи.

По-перше: українська нація була, є і буде європейською. Росія – царська, біла, червона, єльцинська чи путінська є азійською дикою ордою.

По-друге: місце України було, є і буде у Європі, а не в Азії. Вхід України в Європу є бажаний і неминучий.

По-третє: нинішня об’єднана та контрольована глобалістичною мафією Європа обездуховлена й дехристиянізована,.

По-четверте: кожна нація має свою, визначену Богом місію.

По-п’яте: місія України – знищення усіх типів імперій, відродження Європи та створення – нової християнської європейської цивілізації.

По-шосте: у нинішньому стані панування режиму внутрішньої окупації України, коли окупантом є, та ж сама глобалістична мафія, непідготовлений вхід України в ЄС – обернеться для неї катастрофою.

По-сьоме: лише завершення національно-визвольної боротьби українців за свою державність і створення національної української держави створить передумови політичного вибору України.

По-восьме: лише після того, коли будуть ліквідовані рани комуністичного і глобалістичного імперського минулого, можна ставити питання про політичну інтеграцію в Європу.

І нарешті: входження Української Держави в Європу можливе лише за однієї умови: визнання за Україною конституційного права бути християнською національною державою, мати своє незалежне від НАТО військо та абсолютне невтручання, будь якого європейського уряду, у внутрішні справи України.

Наведу ще один приклад із того, що на цю тему пише без сумніву віддана Україні людина, яка не лише на словах, а й ділом, довела свій патріотизм і не зламалася в більшовицьких концтаборах у часи брежнєвсько-сусловських репресій:

„НАТО і Євросоюз – це не лише гарантія незалежності. Це європейський стандарт життя, це високе поцінування особистості. Це відсутність корупції і хабарництва. Це повернення нас як повноправної нації в коло європейських народів”, – пише у своїй яскраво вираженій антимосковській і на нинішній час доволі актуальній статті без сумніву відданий патріот України, колишній політв’язень, дисидент Василь Овсієнко.

Люди добрі… Про яке повноправство української нації може нині йти мова, коли на її етнічній території, у здобутій нею незалежній державі, проти цієї ж нації, цілеспрямовано і послідовно ведеться війна на її цілковите знищення – саме як нації і перетворення в її в безідейну аморфну масу – „людський пластилін” з якого можна буде зліпити все, що заманеться окупанту, який безкарно паразитує не лише на внутрішньо-окупованій Україні, але й у нинішній „вільній” (від християнства, національного світогляду, родинних традицій і моралі), об’єднаній Європі.

Ось свіжий приклад.

На початку листопада 2009 року, ще до обрання нинішнього першого президента ЄС, масона Хермана Ван Ромея, так званий європейський суд, що обслуговує інтереси сатаністів-демолібералів заборонив демонстрацію розп’яття в громадських місцях, посилаючись на те, що „це порушує принцип свободи віросповідання”.

Рішення викликало вкрай негативну реакцію серед християн Італії і Європи. Папа Римський Бенедикт XVI привітав рух італійських християн-католиків, які вимагають демонстрації розп’ять в громадських місцях – парках, школах, госпіталях. Рух влаштував хід в Римі, який закінчився папським благословенням на площі Святого Петра. Понтифік заявив: „Католики демонструють глибоку любов до розп’яття, визнаючи його величезне релігійне, культурне і історичне значення”.

Глава Грецької Церкви архієпископ Ієронім згоден із заявою Католицької Церкви, що це рішення європейського суду не враховує роль, яку християнство зіграло у формуванні європейської самосвідомості. За словами архієпископа, права мають не лише представники меншин, але і більшість населення. Один з його соратників, єпископ Миколай, висловлює співчуття, що у молоді незабаром не залишиться гідних прикладів для наслідування. Зірки футболу або поп-музики, за його словами, – погана заміна.

„Правозахисна” сатанинська організація Helsinki Monitor, навпаки, хоче використовувати рішення європейського суду як прецедент і вимагає, щоб судді прибрали всю християнську символіку із залів судових засідань, і щоб свідки більше не повинні були присягати в суді, поклавши руку на Біблію.

На законодавчому рівні об’єднаної Європи це, на жаль, вже сталося. А що мафія планує робити далі?

Ось одне із Інтернет-повідомлень:

„Британські єпископи побоюються, що новий „Закон про рівність” заборонить святкувати Різдво. Британські католики серйозно стурбовані у зв’язку з тим, що ухвалення нового Закону про рівність, приведе до заборони на святкування Різдва, щоб не образити представників інших релігій.

На думку Конференції католицьких єпископів Англії і Уельсу, законопроект, який підтримує заступник лідера Лейбористської партії і міністр у справах рівності Харієт Харман, матиме „жахливі наслідки” для свободи віросповідання.

Законопроект про рівність зобов’язує всі громадські органи забезпечувати рівність і боротися з дискримінацією, пише британська газета „Дейлі телеграф”.

„При існуючому законодавстві… місцева влада рекомендує жителям не запалювати різдвяні вогні, щоб не образити сусідів-мусульман, і відмовитися від слова „Різдво”… Якщо новий закон дійсно покликаний забезпечити рівність, то потрібно зробити все можливе, щоб уникнути жахливих наслідків для свободи віросповідання”, – говориться в обігу католицьких єпископів до парламентарів. Єпископи також висловлюють побоювання, що закон зобов’яже церковні центри по догляду за престарілими знімати зі стін хрести, щоб не образити невіруючих прибиральників. Такий прецедент недавно вже мав місце в одній з англійських лікарень”.

Префект Конгрегації у Справах Святих, архієпископ Анжело Амато, на лекції в Університеті Нотр-Дам у штаті Індіана (США) казав:

„Християнська відповідь на атеїстичний секуляризм виплекана віковим досвідом regula aurea (золотого правила): життя в правді може змінити те, що в історії здавалося незмінним. У сучасній Європі зречення Бога та його закону призводить до того, що, наприклад, у сфері біотехнологій дослідження проводяться без урахування етичних норм і призводять до того, що людина безкарно може розпоряджатися життям інших людей, як правило, слабших і незахищених. Життя втрачає свою недоторканість, а людська істота – свою індивідуальність”.

Що? Замало інформації? Чи може, для безбожників і атеїстів, це звучить непереконливо?

Тоді звертаюся до них як до гуманістів, які позірне „право людини” ставлять вище Закону Божого та прав нації – а як вам ось ця інформація?:

„У Данії хочуть заборонити народжувати дітей, бо це призводить до потепління клімату. Таку ідею датський уряд винесе на грудневу міжнародну кліматичну конференцію в Копенгагені. Данія посилається на експертів, які твердять, що чим більше людей на світі, тим більше виділяється вуглекислого газу. Політики вказують на те, що зміна клімату негативно впливає на ситуацію найбідніших в країнах, що розвиваються. Земля перестає родити (ніби це залежить не від Бога, а від людини), в багатьох частинах Африки починає бракувати аграрних ґрунтів.

„Данія почувається зобов’язаною включити питання контролю народжуваності до проекту угоди про клімат”, – говорить масонка-сатанистка Улла Торналес, міністр у справах допомоги країнам, що розвиваються. На її думку, в копенгагенській угоді повинен бути запис, що кожна людина має право використовувати контрацептиви і планувати сім’ю”.

Джозеф Вайлер, ортодоксальний юдей, професор права Нью-Йоркського університету, аналізуючи проект європейської конституції, визнав, що з історичного погляду є нелегітимним вилучати християнство з сучасної європейської історії. Він називає таке бажання „христофобією”, яка може проявлятися по-різному. Наприклад, у помилковій впевненості європейських інтелектуалів у тому, що трагедія євреїв є логічним наслідком історичного антисемітизму, тоді як вона є прямим наслідком атеїстичного націонал-соціалізму. Інша складова христофобії проявилась у молодіжній революції 1960-х рр., яка в своїй основі була антихристиянською. Крім того, христофобія є психологічним та ідеологічним наслідком падіння комунізму 1989 року у Східній Європі.

Але чи варто тут апелювати до зачерствілої душі гуманістів. Гуманісти свою боротьбу з християнством почали із заперечення Бога й обожнення людини: „Людині гімн! Людині, а не Богу!” (П.Тичина). Що можна сказати про цю проблему, якщо глянути на неї не з позиції атеїста чи гуманіста, а очима віруючої людини, практикуючого християнина та національно-свідомого громадянина орієнтованого на духовні, а не матеріальні цінності, на цей, започаткований кілька століть тому лібералами-гуманістами, а нині – силоміць накинутий ліберастами-глобалістами нинішній Європі сатанинський водевіль?

Який їй зробити вибір? Вибір не лише у морально-етичному чи суспільно-громадському, а саме – у політичному напрямку. Вибір, покликаний внутрішніми душевними тривогами, а не результатом дії прагматичного розуму. Куди їй іти, – широкою дорогою до пекельного провалля – дехристиянізованої і денаціоналізованої Європи, чи вузькою стежиною до вічного спасіння – української національної християнської держави? Ото ж бо.

Тому-то, перш ніж відомому у минулому політикові, знаному громадському діячеві чи колишньому в’язневі сумління нав’язувати цілому народу його історичний вибір, треба глибоко задуматися над цією проблемою. Бо виявляється, що не лише любов до Батьківщини, але й віра в Бога, ідеалістичний світогляд, національно-зорієнтовані ідейні переконання, політична мудрість й відповідальність за його долю визначають безпомилкову громадянську позицію людини.

Така проблема сьогодення. Але з часом, багато нинішніх демократів, якщо в них не притуплені націо-захисні рефлекси, не втрачені моральність, християнські та родинні цінності, перейдуть на націоналістичні позиції.

Таких наївно-щирих українців як В.Овсієнко, готових до безкомпромісної боротьби з відвертим ворогом, нині є чимало, але вони чомусь, на жаль, не можуть розрізнити, що за позолоченою маскою західної демократії захований хижий оскал сатани. Чомусь жоден із цих патріотів не підтримає Шевченкового: „В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Така загадкова душа безтямного патріотизму: людина вірить, що її любов до України гарантує її від політичних помилок. А тому ні не слухає, ні не думає, ні не вчиться – ні на чужих, ні на своїх помилках.

Геніальна Леся Українка застерігала таких патріотів:

„Як сам визволиться – то вільним будеш; а інший визволить – в неволю візьме”.

Український поет Борис Олійник у вірші „Європі” писав:

Ми тут жили ще до часів потопу. Наш корінь у земну вростає вісь. І перше, ніж учити нас, Європо, На себе ліпше збоку подивись. Ти нас озвала хутором пихато. Облиш: твій посміх нам не допече, Бо ми тоді вже побілили Хату, Як ти іще не вийшла із печер Живи собі, уходжено і сито. Ми не питаєм з усміхом кривим, Якою б ти була у цьому світі, Аби ми плуг, і колесо, і жито Не дарували пращурам твоїм. Ми ж не виказуєм, яку недолю Тобі вістило знаками біди, Аби козацький стан у Дикім Полі Не зупинив азійської орди…

Геніальна дочка українського народу, уродженка київської землі Ліна Костенко теж глибинно вивчила проблему входження України в Європу і має з цього приводу свою авторитетну думку, до якої, перед тим, як пропагувати за негайне входження української нації, в її нинішньому бездержавному стані у ЄС, варто прислухатися. Вона пише:

„Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л.Кравчука: „Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися „будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат – націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.

Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура – це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше”.

То чому ж українцям прислухатися до слів поетеси, спочатку здобути державність нації і стати захищеними, а тоді вже йти у Європу. Йти не для того, щоб бути там статистом, сировинним придатком та ринком дешевої робочої сили, чи наївно сподіватися, що новоімперська армія НАТО врятує Україну від імперських зазіхань Москви. Україна повинна прийти в Європейський Союз сильною духовно і могутньою економічно, щоби розвалити його як новітню глобалістичну імперію і створити нову європейську мапу з держав із наново розділеними кордонами на основі національного принципу та етнічних земель. А заодно воскресити її від духовного і національного занепаду. Тоді ж на мапі Європи виникнуть й нові національні держави – Шотландія, Країна Басків, Каталонія, Корсика, об’єднана Ірландія та інші, які нині борються за свою незалежність.

Чому не дослухатися до думки, щодо місця і ролі України в Європі й інших Великих українців? Наприклад, голосу Князя церкви А.Шептицького щодо місця людини у суспільстві і суспільства у державах „вільної” Європи – з огляду їх справжніх, а не декларованих політичних прав, національної самобутності, стану духовності, релігії й моралі. Він учив:

„Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що незвичайно важко знайти одного – монарха, який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, „служив би” за приписами Євангелія. Оскільки осягнути важче те, щоб усі громадяни виконували участь у державній владі за приписами чесноти. Хоч та участь буде обмежена тільки до загального голосування і до принципу виборчих урядів аж до найвищого, скільки ж то треба загальних у всіх громадян чеснот на те, щоб влада була виконувана тільки за приписами чесноти! З цього походить, що форма демократична приступна до найзагальніших спокус.

Тому при несправедливій владі, без чесноти, чим більше є в ній єдності, тим більше народові шкодить. Тиранія більш небезпечна, ніж зіпсута аристократія або олігархія, а ця знову гірша і небезпечніше від демократії. Хто має владу, мусить дбати про добро тих, кому служить: дбати про своє добро перед добром загалу – це надужиття кожної влади”.

Як у нинішньому модерному демократичному світі глобалістична влада і мільярдери-олігархи дбають про простий люд, про його духовність, етнокультуру, людську і національну гідність, кожен громадянин може відчути на власній шкірі.

Чого нині варті гасло „помаранчевої революції” – „Бандитам – тюрми ” і теза, що „багаті будуть ділитися з бідними”, які на Майдані посіяли в народ „помаранчеві” лідери-демократи? Як виявилося, нічого не варті!

А спрацювали? Так, ще й як спрацювали! Тільки з користю для влади і для багатих, бо перші мають можливість знову безкарно грабувати народ, а другі – примножувати свої багатства. Спрацювали і для бідних, але навпаки: вони стали ще біднішими і безправнішими. Бо ці гасла – лише примітивна демократична демагогія, на яку „клюнув” принижений національно, безправний політично, обкрадений духовно та пограбований матеріально народ. І це в „демократичній” Україні. Пора би вже давно зрозуміти, що нинішня імпортована в Україну і використана внутрішніми ворогами західна демократія і майбутнє українське національне народоправство – цілком різні речі.

Далі А.Шептицький навчає:

„Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у владі і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами. Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвитку, від традиції, яким чином у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загально прийняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінню християнських чеснот, коли народ своїм життям і молитвою заслужить благословенство і поміч Неба, і коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане посланництво, тобто проповідає Євангеліє і освячує народ та за нього молиться – ті труднощі, що зв’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя”.

Великий Митрополит глибинно розумів сутність людської душі, знав першопричини духовного, морального і релігійного занепаду людини, сім’ї, родини, громади і цілого національного суспільства. Він бачив ті перші паростки бездуховності, що почали бур’янами проростати в тодішніх демократичних західних країнах, і робив усе для того, щоби вони, коли виростуть у бездуховні непрохідні нетрі і зацвітуть буйним цвітом гріха, не кинули свої отруйні „зерна неправди”(Т.Шевченко) у свіжозорану ниву майбутньої, визволеної від окупантів України. Він, як і усі інші Богом натхненні провидці, бачив розвиток подій у майбутньому, а тому застерігав:

„Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну „опінію загалу”, яку самі через пресу викликають і обробляють, а не приймають як об’єктивний, від них незалежний факт.

Тоді розумом досліджувані і представлені потреби поодиноких фахових груп людей заступають не раз цілком оперті на обман гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівності, а переваги слабших і менше здібних. А систему такого хаосу, що веде до повного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівності. І розвагу замінюють демагогічними закликами, волю заміняють пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов’язкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками. Ніякої об’єктивної критики не сприймають, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претензією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням всіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів – і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них – самоволя, закон для них – безправство”.

Великий Митрополит писав ці слова, коли людство ще не було в такому духовному та моральному упадку, писав він їх для віруючих людей, практикуючих християн, для кого ці слова були самі собою зрозумілими, бо віра, мораль і національні традиції були частиною їхнього єства. То де ж нинішнім атеїстам чи „теж-християнам” з ліберально-демократичного табору вдумуватися в глибинну суть сказаного?

А.Шептицький глибинно розумів сутність тих суспільно-політичних історичних процесів, що виникли в світі з початком ХХ століття, розумів що із здобуттям державності Україна не перестане бути загроженою перед наступом новітнього імперського глобального спрута, тому з тривогою і надією констатував:

„До якого ступеня український народ потрапить, коли Бог йому дасть вирішувати свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і непорушність національних кордонів Батьківщини, та оминути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє”.

Ми нині з вами живемо у цьому майбутньому.

6. РЕВОЛЮЦІЯ – А НЕ ЕВОЛЮЦІЯ, ОРДЕН – А НЕ ПАРТІЇ

Доки не буде національно зорієнтованої зміни державно-політичної системи – доти звучатимуть нарікання на „безпорадність” ідей „національного відродження” перед „мафією”.

В.Іванишин

Добро, яке ти робиш, буде забуте завтра. Це не має значення – роби добро.

Матір Тереза з Калькутти

Для нас, нинішнього покоління націоналістів, постає закономірне питання: „Чому Провід ОУН часів Є.Коновальця – С.Бандери – Р.Шухевича – С.Ленкавського – Я.Стецька бачив небезпеку для світу у новоімперськім витворі – глобалізмі, постійно вказував на цю проблему в майбутньому для України? (При чому, вказував і застерігав ще тоді, коли вона лише починала правити свій сатанинський шабаш в західному світі, і через „залізну” кремлівську завісу ще не докотилася в Україну). І чому їхні наступники – „славних прадідів великих правнуки погані” не помітили цієї загрози уже в наші часи, коли вона, як ракова пухлина, роз’їдає людство? Чому не зуміли (а може, навмисно не захотіли?) зупинити зло в зародку, на початках нашої незалежності, коли воно ще не стало масовим явищем в Україні?”

Ліна Костенко у поемі „Берестечко” писала:

Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку. Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку.

„Провідним” і „чоловим” керівникам ОУН, одразу ж, після їхнього повернення в Україну, треба було дати бій носіям чужих новоімперських ідеологій і доктрин, очолити боротьбу проти ворожої ідейної пошесті – демолібералізму та її політичного витвору – глобалізму, як це робили їхні попередники, що боролися не лише проти зовнішніх окупантів, а також проти їхніх маріонеток – місцевих хрунів-демолібералів.

Не дивуюся безбожникам – дисидентам-демократам, для яких право людини вище права нації. Значну частину їх, „про всяк-випадок”, прямо чи опосередковано, готували для боротьби проти націоналізму в московських концтаборах, декого обробляли (і за це щедро платили) вже під час поїздок на Захід, коли за горбачовської „відлили” вони вийшли на волю. І частина „в’язнів сумління” виправдала покладену на них місію – „несунів” з чужого поля ідейного чортополоху: і під час національно-визвольної боротьби 1989-91 років; і після референдуму-1991, а заодно – немало приклалися до того стану, в якому нині опинилася Україна.

Дивує інше: чому і вчорашні, і нинішні очільники ОУН не тільки не виступили проти ідейної баранізації, політичної переорієнтації українців з національної ідеї на демолібералізм одразу ж після референдуму-1991, а згодом: відмовилися від культивування національної ідеї після поразки на виборах до ВРУ у 1998 році, постійно намагалися змінити ідейні засади націоналізму на останніх чотирьох Великих зборах ОУН, завели частину членства ОУН під ворожі соціал-демократичні прапори під час виборів-2002, у чужий Україні демоліберальний табір, капище космополітів-глобалістів під час „помаразму”-2004?

Нинішнє „австралійське”, як і попередні „німецьке” та „американське” керівництва ОУН не тільки не протиставляється антинаціональному окупаційному режиму, а робить усе можливе, щоби змінити пріоритети боротьби з національно-визвольних на демократичні, з революційних на еволюційні, з орденських на партійні, а така „націоналістична” діяльність, звичайно ж, не може не подобатися керівництвам на Банковій, на Грушевського, і, особливо, на Володимирській.

Чи не встромила і сюди свої щупальці незрима „мафія”?

Провідник ОУН, безсумнівний авторитет у інтерпретації націоналізму, С.Бандера застерігав: „При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше лиха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх суперечностей і шкідництва для визвольних змагань походить з матеріалістичного світогляду, з чужих, соціалістичних ідеологій і концепцій та з хиб характеру одиниць і цілих гуртів. Український націоналістичний рух не приймає жодної з філософських систем, створених чужинецькими мислителями, не займається ними. При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, природи і цілого українського народу, посталий на базі загально-християнського світогляду”.

Його побратими Р.Шухевич, С.Ленкавський і Я.Стецько діяли саме за цими принципами. А чи прислухалися до цих настанов Великого Провідника інші керманичі ОУН? І чи взагалі читали коли-небудь С.Бандеру?

Перед тим, як пхатися в „провідні” і „чолові”, треба було або вивчити ідейну спадщину своїх попередників, або ж, якщо колись і вивчали, вилікувати власний склероз. Тоді може би пам’ятали своє історичне минуле, згадали б, чому і з чиєю допомогою загинула створена українцями у 1917-1920 роках українська держава – УНР.

В.Іванишин дуже влучно охарактеризував причину тодішньої поразки:

“…Не шукаймо пояснень і морального виправдання української національної ганьби і сімдесятилітнього рабства лише в загребущості комуно-імперської Москви. Більшовицька наволоч ніколи не змогла б такими мізерними силами окупувати Україну. Їй підготували ґрунт усі ті, що задовго до 1917 року цілі десятиліття “несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слов велику силу, та й більш нічого”, ті, що з місця відкидали українську національну ідею як утопію чи „буржуазну” провокацію, ті що своєю модно-„прогресивною” соціал-демократичною демагогією порізнили українців і переорієнтували їх із боротьби за власну державу на сусідове поле і комору…

Усіх знали, усіх цитували, усім вірили. Але не Шевченкові, не старому Франкові, не Міхновському. Для рабодухих „нема пророка у своїй вітчизні”.

А тепер проаналізуймо причину недовершених національно-визвольних процесів 1989-91 років, які перетворилися в поразку державницько-патріотичних сил і привели до нинішнього плачевного стану – антиукраїнської системи влади з режимом внутрішньої окупації. Чи не знайома картина? Лише яскраво виражений ідіот постійно наступає на одні й ті ж граблі. А якщо це пов’язано не з ідіотизмом, не з тимчасовою амнезією, то чи не є це явна і свідома ворожа діяльність апологетів демоліберальних цінностей в Україні на замовлення „сильних світу цього”, тобто – світової мафії?

На початках незалежності у 1992 році В.Іванишин писав:

„Удруге космополітична демократія і соціально-економічна проблематика були на повну потужність використані в Україні на початку 90-х років.

Національно-визвольний рух стрімко зростав, національна українська держава от-от могла стати реальністю – за прикладом прибалтійських держав. Уже за три роки, як передбачали політексперти Заходу, потенційно найперспективніша і найбагатша з усіх колоній імперії Україна могла з’явитися на міжнародній арені як потужна, економічно самодостатня, політично незалежна і до того ж ядерна держава. Ґвалт! Новий конкурент!… Усі спроби зупинити цей процес зовні не вдалося – ні Москві, ні Заходу. (Згадаймо – таке забувати не можна! – як лідер „країни свободи і демократії” президент США Буш переконував українців в українському парламенті залишитися в московському ярмі…) Треба було знайти інші способи упокорення і неоколонізації України. І вони були знайдені і застосовані.

Національну ідею було замовчано, …з неї було видалено її політичний зміст: створення національної держави. Єдиною панацеєю від усіх бід і найвищою метою всенародного руху було проголошено демократію і ринкові реформи. А що Україна потребувала і першого і другого, то й злочинна підміна мети залишалась помітною для небагатьох”.

Тому й „маємо те, що маємо”(Л.Кравчук).

А мудрий Іван Франко застерігав:

„Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”.

„Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле”, – писав історик, філософ, публіцист, ідеолог українського консерватизму, волинянин В’ячеслав Липинський.

„Може для декого це парадокс, що ідеї українських націоналістів, які перемогли помимо протидій всіх окупантів треба по новому оформляти і реалізовувати вже в незалежній державі, щоб перемогти своїх власних земляків, збаламучених і здеформованих рабським пристосуванством і захопленням чужим”, – констатував Голова Проводу ОУН(м) житель Канади, громадянин України Микола Плав’юк.

І.Кілик з іншого боку підійшов до цієї проблеми, яку українській нації доведеться вирішувати, і визначальну роль у цьому процесі зіграє молоде покоління націоналістів-бандерівців. Цитую:

„Значимість націоналістичної ідеології можна довести і відомим у математиці способом від супротивного. Парадоксально, але українського націоналізму абсолютна більшість партій боїться більше, ніж реальної загрози від імперських зазіхань Росії, ліберальної основи моральної деградації Заходу та постійно наростаючої глобальної космополітичної асиміляції вільних народів разом узятих. Принаймні, проти націоналізму виступають гостро, одностайно і за на диво подібним планом – аж складається враження, що писаний він уже давно й однією рукою. Так діють „поборювачі” націоналізму, великі прихильники прав людини, загальнолюдських цінностей і певна частина демократів „у законі”. Інші ж, у чию недолю було потрапити у лави так званих демократично-патріотичних сил, відкрито проти націоналізму не виступають: їм або нема чим обґрунтовано пробувати його заперечити, або ж робити цього просто не пасує, аби не зіпсувати свого над усе дорожчого іміджу. Тому вони обрали іншу форму поборювання націоналізму – активно уникати цієї теми, навіть якщо для цього треба застосовувати страусину методу”.

Час „страусиної методи” – занурення голови в пісок – відходить. Відходить раз і назавжди. Наступає нова доба – доба націоналізму.

Оноре де Бальзак казав: „Ідеї можна знешкодити лише ідеями”.

Нині людство, опинившись на грані цілковитої духовної і національної деградації, починає усвідомлювати цю небезпеку. І ті окремі індивідууми – носії Божої правди і національної ідеї, які незалежно від національної приналежності, але з Волі Божого Провидіння постали на боротьбу з пекельними силами зла, ціною незламної волі, невтомної праці, безкомпромісної боротьби, принижень і терпінь, ціною втрати власного майна, здоров’я, свободи і життя, задля збереження людської гідності і честі поведуть його до світлого майбуття.

У боротьбі Добра і Зла немає компромісу.

Хто не причетний до утвердження Добра, той прямо чи опосередковано сприяє Злу.

„Хто не зо мною, той проти мене; і хто зо мною не збирає, той розсипає”. Лука 11.23.

„Убий гадюку – покусає! Убий і Бог не покарає.” – заповідав усім поколінням Христових воїнів за торжество Його Правди й Істини Великий Кобзар.

Славний Аліг’єрі Данте застерігав: „Найгарячіше місце в пеклі призначено тим, хто був байдужим у боротьбі Добра зi Злом”.

Ідеолог ОУН, лікар і громадський діяч, одесит Юрій Липа писав: „Світ є побойовищем двох початків: руїнницького і будівничого. Два впливи сягають у кожну справу: один знищує і затемнює, другий будує і освітлює. Однаково безжалісний священний вогонь з одного боку, як і безнадійна тьма – з другого, їх не можна примирити як сумнів і віру”. Він, розуміючи сутність українського націоналізму, знаючи його роль у національно-визвольних процесах, політично та духовно поневолених народів, констатував: „Кожна нація, як і окрема людина зможе висловити себе і своє лице у безнастанній боротьбі з матеріальним і духовним оточенням. Тільки у такій боротьбі виробиться природна сила України та її вартість для світу”.

Його побратим по Організації, ще один дрогобичанин, Зенон Косак, стверджував:

„Філософія націоналізму твердить, що життя – це боротьба, що є воно вічним ростом, вічним ставанням у безконечну досконалюючу вісь. Людина має в собі Богом дані творчі потенції, що їх мусить розвивати до найбільшої досконалості, плекаючи кращі вартості в собі і виявляти їх, створюючи кращу дійсність і кращий стиль життя. Людина є покликана до життя, щоб сповнити певну творчу роль”.

„Ще ніякому народові на світі ніхто, а тим більше вороги, не дарував держави, ані волі, а що кожний народ її собі сам здобував. І то здобував не „реальною політикою”, сеймовими інтерпеляціями чи скаргами перед ворожими міністрами, а в кривавій боротьбі, у війні чи у революції. Так здобули собі волю серби, болгари, поляки, фіни, ірландці, литовці, чехи та інші, а колись у війнах творилася могутня німецька, італійська, американська, англійська, та інші держави. У кривавій боротьбі здобудемо й ми свою державу. Коли програли ми одну визвольну війну, підготовляємо другу; коли програємо другу може виграємо третю… Нарешті мусимо виграти! Поляки програли два повстання, фіни програли революцію в 1905 р., народи, поневолені Австрією, революцію 1848 р., ірландці кілька десятків років постійно бурились і програвали. А все ж всі вони кінець-кінцем виграли. Виграємо й ми! Пролилась же кров десятків тисяч людей за волю України. Намарно це ж не піде!” – писав невідомий автор у 30-их роках минулого століття.

Тому всім тим, хто в наш час має дар Божий до політичної діяльності, відчуває свою причетність до національно-визвольної боротьби, має щирі і не лукаві наміри допомогти „окраденій і в огні розбудженій” Вітчизні, пропоную прислухатися до думок наших славних попередників, не шукати „того, чого нема і на небі, а не тільки на чужому полі”, і щоби вкотре при благих намірах не наробити шкоди, довіритись Шевченкові, піти шляхом його заповітів. Як ішли за цим дороговказом усі визначні ідеологи, теоретики та практики націоналізму: Донцов, Коновалець, Бандера, Шухевич, Стецько, Липа, Вассиян, Мірчук, Штепа. Як це зробив у часи незалежності України Василь Іванишин і створена ним Організація. Спадщина українського націоналізму всіх часів – це одне ціле, яке непохитно стоїть на сторожі української нації і яке треба неухильно примножувати.

Бойовик УВО-ОУН, галичанин Володимир Мартинець писав:

„Не лояльністю здобудемо волю. Не опортунізмом, компромісом, угодовщиною, реальною політикою створимо власну державу. Лише найбільшим опором ворогові, протестом, боротьбою, революцією, війною!

Перегляньмо цілу нашу історію, і побачимо, що всі світлі моменти нашого народу, моменти його розвитку, – всі вони трагічні, жорстокі, небезпечні, неспокійні. Княжа доба? – Постійні війни. Козацтво? – Небезпека, сміливі виправи, геройські війни. Хмельниччина? – Постійні бої на протязі літ, тисячі вбитих, кров. Народній пророк Шевченко? – Бунт, підпілля, арешт, каторга. Остання українська держава (УНР (І.С.))? – Жорстока боротьба на всі фронти, трикутник смерті, десятки тисяч вбитих, могили. Революційна боротьба УВО? – Арешти, тюрма, шибениці, розстріли.

Але все це не пішло на марне! Все це живе у свідомості народу, все це творить його історичну традицію, все це творить із нас, етнічної маси, націю, що щораз голосніше домагається своїх прав, і права ті, кінець-кінцем здобуде. Ні одна капля крови, пролита за Україну, ні одна жертва, покладена для української справи, не пішла й не піде намарно”.

Які далекі від цих, писаних кров’ю слів у своїй діяльності нинішні „сподвижники” В.Мартинця – „спадкоємці” слави попередників – лібералізоване і демократизоване керівництво ОУН.

Тоді, ще на зорі нашої незалежності після референдуму-1991, „якби не похилилися раби” і взяли за основу українську національну ідею, а не з масонського „чужого поля” ідейну отруту, то новітня історія України, а, заодно, сучасного постмодерного безбожного світу розвивалась би за іншим сценарієм. „То не стояло б… оцих осквернених палат!” – вчорашньої і нинішньої антиукраїнської та антинаціональної влади, а „була б сестра! і був би брат!” – держава української нації на українській землі – безцінна перлина у короні вільних народів.

„Як довго не буде самостійної Української держави, так довго не буде порядку в Європі, всі союзи будуть нереальними”, – писав творець УВО-ОУН полковник Євген Коновалець.

Нинішня не держава Україна аж ніяк не є державою корінної української нації, а тому боротьба за неї продовжується, як і за новий порядок у християнській Європі, про який мріяв, за який боровся і за який загинув Є.Коновалець.

У своїй програмній статті Д.Ярош стверджує:

„Українцям для вирішення найголовнішого питання сучасності – здобуття своєї національної державності – потрібно розпочати відродження своєї національно-визвольної та державотворчої системи: використовуючи унікальний історичний досвід, опертий на слова Провідника Степана Бандери – „Наша перемога – це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Наш обов’язок – зробити самим найбільше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб і інші зробили якнайбільше”, творити із найкращих представників сучасного покоління українців всеохоплюючий Національний Орден”.

Відродження ОУН як провідника української нації на шляху до її державності і розквіту – історична необхідність і неминучість. Це буде зроблено обов’язково. Бо ніщо і ніколи не зупинить нашу націю на шляху до власної державності. А єдиний реальний державотворчий чинник, який є в розпорядженні українців – це не партії, не окремі безідейні особи з командою патріотів-іскаріотів, а тільки національний політичний орден: Організація Українських Націоналістів.

Б.Червак, розмірковуючи над тим, яким бачиться майбутнє ОУН, писав:

„Феномен ОУН” безпосередньо пов’язаний із тим, що її засновникам вдалося не просто створити організацію новітнього типу, а й сформувати її як Орден, тобто становий хребет нації, на якому тримається „каркас” всього національного організму, спроможного чинити реальний опір окупантові та виступати ефективним чинником національного державотворення.

А тому, коли задаємося питанням про майбутнє ОУН, мусимо враховувати досвід залишений її засновниками. Ще у далекому 1929 році під час закриття Конгресу Українських Націоналістів Голова ОУН Є.Коновалець у заключному слові наголошував: „Сьогодні ми поки що тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не осяг… Мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж – еволюційними шляхами. …Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації””.

З-поміж сучасних дослідників ОУН, зокрема, що стосується осмислення її ролі як національного феномену, видається слушним і актуальним судження В.Іванишина: „ОУН задумувалася не як партія, а як Національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ „попув і хлопув”, як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї. А це робило націю сліпою іграшкою історичних завірюх, завжди не готовою до того, щоб скористатися нагодою звільнення… ОУН і повинна була стати своєрідним орденом – становим хребтом нації”.

Чи існує сьогодні необхідність відродження в Україні ОУН як національного ордену, носія незмінних та інваріантних світоглядних, ідеологічних, духовних, культурних, соціальних та політичних істин, що становлять основу, фундамент національної держави? Думаю, що це питання риторичне, оскільки жодний інший суспільний інститут не здатний виконати цю роль.

Це не можуть зробити сучасні українські партії, оскільки вони за своєю природою віддзеркалюють інтереси лише якоїсь частини суспільства, а в умовах української дійсності перетворилися виключно на „машини” для проведення виборчих кампаній. У нас не сформована національна буржуазія як носій національної ідеї. Наша інтелігенція дезорієнтована й деморалізована. Традиційні християнські церкви перебувають на стадії відродження й здебільшого опікуються виключно релігійними справами, й не переобтяжують себе суспільними функціями”.

У незалежній Україні крім ОУН не існує іншого суспільного інституту, який має належний досвід національно-визвольної боротьби, чітку систему світоглядно-ідеологічних цінностей та усвідомлення своєї історичної місії. Однак назвати себе національним орденом не означає бути ним. Для того, щоб ОУН виконала свою історичну місію, вона має, зважаючи на сучасний стан нації і держави, запропонувати народові власну ідеологію і програму національного державотворення; концепцію діяльності політичного ордену нації в умовах незалежності; концепцію ставлення націоналістів до влади та участі у владі; концепцію діяльності націоналістичних об’єднань; основні засади внутрішньої і зовнішньої політики.

В.Іванишин з цього приводу писав:

„За останні століття українці втратили свої державотворчі чинники. У нас немає своїх монархів, аристократії, шляхти, національної армії, масової національно свідомої інтелігенції, своєї буржуазії, єдиної національної Церкви… Позбувшись зовнішньої окупації, українці у своїй країні потрапили в нищівну окупацію внутрішню і змушені або бідувати на власній землі, або мільйонами покидати рідний край у пошуках заробітку. Безправ’я, зневіра, злидні, денаціоналізація, деморалізація, обездуховлення народу, а з іншого боку – чужорідна й антиукраїнська влада, корупція, отаманщина, патологічна багатопартійність, політичне шахрайство, виборювання влади різними групами пройдисвітів і злодіїв, загроза неоколоніалізму і глобалізації, небезпека втрати незалежності і державності України, – ось нинішні суспільно-політичні реалії. І жодна партія, жоден блок, жоден новопризначений „месія” навіть не думають пропонувати українцям реальний вихід із замкнутого кола цих проблем. А тим більше – допомогти українському народу вибороти власну національну державу. Вони вважають, що голодним досить пообіцяти якісь полегшення та крихти з панського столу, і вони слухняно проголосують “як треба”…

Тільки ОУН – цей випробуваний Орден Української Надії – може консолідувати наш пошматований і дезорієнтований політикум, згуртувати народ під прапором української національної ідеї і вивести українців на твердий шлях національної державності, національного відродження і процвітання. І ніякого замінника ОУН ніхто і ніколи не витворить: ОУН єдина і неповторна”.

7. НАЦІОНАЛІЗМ – ВРЯТУЄ УКРАЇНУ, УКРАЇНА – ВРЯТУЄ СВІТ!

Будучність народа в ваших руках…Неутомимо трудіться в праці для народа; радо несіть в жертву і власне добро, власну вигоду, коли добро народа того вимагає, працюйте для будучности, працюйте над християнським вихованням суспільности…

Митрополит А.Шептицький

На багнетах можна поставити трон, але не можна на ньому всидіти.

Р.Бжеський

Якщо ти робитимеш добро, ти будеш звинувачений в егоїстичних намірах. Це не має значення – роби добро.

Матір Тереза з Калькутти

Після виборів 2004 року наступив третій етап засилля демоліберальних „цінностей” в Україну. Твориться він за допомогою тих же „татарських людей” – старих і нових продажних політиків та новою (створеною за їх юдиною участю), орієнтованою на демоліберальний Захід владною („помаранчевою”) та імперську Москву нині опозиційною („біло-синьою”) номенклатурою неукраїнського походження. Хоча визначення це не є політкоректним, бо, у кожному з цих кланів (як і в „обрізаному” від оранжевих „біло-сердечковому”), є люди різних орієнтацій, зумовлених як національним походженням, так і залежністю свого бізнесу від того чи іншого імперського центру.

Попередня владна номенклатура не була кращою, але вона мала за собою „хвіст” червоного імперського минулого, а тому, щоб не викликати масового спротиву, не могла відкрито виступати проти української нації, національної ідеї та національних інтересів. Нинішня владна номенклатура, на відміну від попередньої, має легітимну владу, а тому діє нахабно і відкрито. І дав їй цю владу ідейно збаранізований ними ж народ, проти якого вони гарячково діють від його ж імені, поки він ще не отямився. А „вождиків” усіх тих організацій, які могли і мали б виступити проти засилля чужих, ворожих впливів, привілейовані представники нацменшин заманули чи заштовхали у вагон свого масонського потяга. Ці патріоти-іскаріоти (П.Скунць) не боролися проти перетворення України в неоколонію як старою владою двох Леонідів, так і тепер не протиставляються вони уже новим адміністраторам цієї неоколонії у їхніх відвертих спробах стерти українців з лиця землі шляхом нищення української нації і створення натомість безлико-космополітичної політичної нації, підміни національної ідеї особою чергового „святого”, національного народовладдя – балачками про громадянське суспільство, національного відродження – вступом у новоімперські „союзи” і „простори”, а боротьбу за українську національну державу – гризнею за владу для „своїх” шахраїв та злодіїв.

Попри боротьбу з наростаючими впливами в Україні московських реваншистів, організовано протиставитись ворожим намірам демолібералів-глобалістів п’ятнадцять років, окрім створеного у 1993 році Службою Безпеки ОУН „Тризуба” ім. С.Бандери, не було кому. Були окремі випадки, коли на різних наукових, культурологічних заходах і т.д. це робили науковці, літератори, священики, митці, але вони не мали системного характеру. Тарас Шевченко про такий стан суспільства писав: „…на всіх язиках все мовчить”. Поет П.Скунць про це висловився по іншому: „За всіх відкричати, коли всі мовчать. За всіх промовчати, коли всі кричать”.

Та ситуація хоч поволі, але змінюється. Нині у боротьбі за українську національну державу „Тризуб” уже не сам. П’ятнадцятирічна націозахисна, вишкільна, пропагандивна, а згодом й вимушена політична діяльність Організації дає свої плоди. У 2007 році на Львівщині науковцями-націоналістами створено ще одну націоналістичну структуру – Науково-Ідеологічний Центр ім. Д.Донцова. У квітні 2009 року на основі УГС колишні її активні члени створили Українську Християнську Солідарність (УХС), у серпні 2009 року в Тернополі за участі членства УХС та „Тризуба” створено Всеукраїнський Форум громадських організацій „Українська справа”, в який увійшли представники десятків організацій по всій Україні. В кожної з цих новостворених структур основою її діяльності задекларована національна ідея, а кінцевою метою – українська національна держава. Кожна має свою суспільно-політичну нішу, в якій активно працює. („Тризуб” в цій компанії і надалі виступає генератором революційних націоналістичних ідей (програмна стаття Д.Яроша „Українська революція. ХХІ століття”)). Про свій намір боротися за національну державу заявила Українська партія. На обласних установчих зборах по створенню, за задумом ініціаторів, всеукраїнської громадської організації на кшталт НРУ – Української Народної Ради, приймаються резолюції про побудову саме національної держави, а не творення політичної нації. Під час обговорення запропонованої Президентом В.Ющенком чергової „свинської” Конституції, постійно вносяться пропозиції про конституційне право української титульної нації на свою національну державу. Все більше з вираженими націоналістичними позиціями виступає створена українськими юристами-правниками ГО „Люстрація”, рядове членство інших молодіжних організацій, які називають себе націоналістичними, і ця тенденція, головно серед молоді, йде по наростаючій. А це обнадіює.

Але творення з цього, донедавна просяклого демократизмом людського матеріалу спільного антиімперського блоку ще не на часі. Більшість цих новостворених структур працюють у тактичній, а не стратегічній площині, свої зусилля спрямовують проти головного – східного ворога – триколірної московської хунти та її політичної червоної „п’ятої” колони в Україні, менше проти режиму внутрішньої окупації, а на західну новоімперську експансію уваги не звертають або й її підтримують. Але з часом і ці проблеми стануть актуальними не лише для „Тризуба”, а й для багатьох інших організацій. Життя змусить.

Серед української творчої інтелігенції українську національну ідею у її всеосяжнім націозахиснім вимірі у часи незалежності (як і до неї) послідовно відстоювала лише геніальна Ліна Костенко.

Про її діяльність В.Іванишин писав:

„Саме у її естетично довершеному і пророчому Слові суть сьогодення, критерії його оцінки і наука буття для цілого народу. Є найпереконливіший критерій геніальності митця: істинність сказаного ним, яка тільки підтверджується часом. Візьміть будь-яке поетичне висловлювання Кобзаря, і переконаєтесь: це – Істина. Бо він – геній. Візьміть будь-яке судження в поезії Ліни Костенко: воно істинне. Бо вона – геній.

Півстоліття тому вона прийшла в літературу. Півстоліття тому Господь послав нам нового поета-пророка. Як прислухаємось до її Слова? Як вчимося у неї? Усе приблизно так, як і з Шевченком: одиниці запалюються вогненним Словом і згоряють у намаганні втілити його в життя, а вихованій різними окупантами рабодухій більшості потрібен не національний Пророк, а цар – хоч трохи кращий за попереднього… “О люди, люди, небораки…”.

Кажуть, називати живих геніями не прийнято. Хто каже? Обережний раб, здатний найвище на те, щоб скиглити над мертвим Пророком?”.

Серед політиків, політологів, вчених, бойовиків національну ідею своїми статтями, публічними виступами, науковими дослідженнями й іншою націозахисною діяльністю послідовно втілювали і втілюють в життя націоналісти: В.Іванишин, О.Баган, Б.Червак, Я.Дашкевич, П.Іванишин, Д.Ярош, С.Квіт, Г.Дем’ян, В.Коссак, І.Кілик, Є.Філь, В.Сердулець, І.Іванченко, Р.Винар, В.Применко, І.Гавдида, І.Сута, З.Багрій, о. П.Бурак, Л.Бондарук, Л.Підлипчук, В.Деревінський, Ю.Махов, А.Стемпіцький, О.Горгота, І.Загребельний, А.Тарасенко, В.Рог, М.Посівнич, М.Віхров, В.В’ятрович, на підході – перспективна молодь, студентство. Серед людей науки та творчої інтелігенції, але не причетних до політикуму, національну ідею у своїх творах чи наукових дослідженнях фрагментарно відстоювали: Р.Коваль, О.Пахльовська, В.Сергійчук, Р.Кісь, Я.Сватко, Я.Радевич-Винницький, Р.Іваничук, Д.Білий, Н.Мизак, А.Свідзінський, П.Конопенко, М.Матіос, о. І.Цар та інші.

Згодом, у 2003 році лідер партії Рух за єдність націонал-демократ Богдан Бойко, незважаючи на гавкіт ворогів, яничарів та збаранізованих, перший взяв за основу розроблену „Тризубом” „Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення” й пішов з нею на вибори. Після нього, теж частково взявши матеріали з цієї ж Програми, у 2006 році про захист українців почав говорити соціал-націоналіст Олег Тягнибок, а нині, хоч і з великим запізненням, в цьому напрямку робить перші кроки, фрагментарно виступаючи з націозахисних позицій, соціал-демократ, Президент України Віктор Ющенко. (Чи довго дозволять?).

Вишитий модернізований український стрій („Вона Україна”) також нещодавно публічно одягнула і в ньому перед народом виступила на київському Майдані космополітка Юлія Тимошенко. А незадовго перед тим Леді „Ю” також вперше у своїй політичній кар’єрі зробила жест вправо – знявши через Кабмін з реєстрації київське „пугало з відбитим носом” – тимчасово, за допомогою владної мафії, реставрований пам’ятник ідолу Леніну та ще одного ката України Д.Мануїльського. Щоправда демонтувати його цій самовпевненій та амбітній „тигрюлі”, виявилося не під силу. Під час передвиборної кампанії у Львові вона знову тимчасово „поправішала” – заявила про необхідність створення музею Степана Бандери. Чи справді вона допоможе його створити, чи вкотре, як із пам’ятником кату Леніну, це залишиться лише однією з сотень невиконаних нею обіцянок, покаже час.

Віктор Андрійович який, на відміну від Юлі Володимирівни, має досвід у створенні музеїв у своєму передвиборчому марафоні пішов ще далі. Він офіційно зустрівся з керівниками організацій, які називають себе націоналістичними, де заявив, що присвоїть Степану Бандері звання „Герой України”. От лише, як він уявляє собі визнаного українським народом національного героя Укранїи С.Бандеру поряд з таким „героєм”, як московський прихвостень С.Ківалов, зрозуміти важко.

Але що поробиш? Для них – людей влади – все правильно. Йде передвиборча боротьба, а обставини заставляють. Усіх без винятку – і демократів, і соціал-демократів, і лібералів, і космополітів, і, і, і… Адже національна свідомість українців та невдоволення антиукраїнською політикою влади зростає, а у боротьбі за владу це треба враховувати. Якщо не можеш, чи не хочеш забезпечити інтереси народу, то його настрої треба знати і на них робити свою політичну кар’єру та покращувати свій матеріальний добробут.

Щодо ідеологем виголошених протягом останніх місяців В.Ющенком, його кроків на захист української мови та історії, підтримка Грузії у її боротьбі проти Москви, Указ про ліквідацію символів тоталітаризму – це позитивний поступ вперед, як на владному Олімпі так і в українському політикумі, який має перспективу у майбутньому. Це вперше за роки незалежності робить найвища посадова особа Держави. Таким чином, незалежно чи стане він вдруге президентом, чи ні, національна ідея стане не лише фактом, але й фактором в українському політичному полі. Тому (поки що декларовані) його наміри по втіленню в життя національної ідеї нинішнім українським державницьким суспільно-політичним організаціям треба підтримувати і допомагати.

У своєму інтерв’ю від 14 січня 2008 року полковник Д.Ярош, коли його запитали про ставлення Організації до діяльності В.Ющенка, сказав:

„Президент Ющенко все ж таки патріот своєї землі. Не думаю, що йому аж дуже подобається годити тим, хто заявляє про своє право ним маніпулювати. При цьому, на жаль, Віктор Андрійович ніколи не був і навряд чи стане українським націоналістом, і, як не крути, неможливо його віднести до касти людей „мужніх, мудрих і шляхетних” (Д.Донцов) – достатньо згадати послідовність його дій на вищій державній посаді. Як ми зараз ставимося до пана Президента? Так само, як і у 2005 році. Ми чудово усвідомлюємо, що він всього-на-всього виконавчий директор неоколоніального утворення, який, як патріот, намагається максимально зробити добра своєму народу (звідси його нинішні заяви і укази. (І.С.))., але не все йому дозволяють. Та й те, що робиться ним позитивне для українства – це результат зростаючої всупереч політиці влади національної свідомості та громадської активності українців.

Ми підтримували і будемо підтримувати будь-які дії Президента, що йдуть на користь нації, ми виступали і будемо послідовно виступати проти тих його дій, що йдуть урозріз з інтересами нації. Матрицею ж для нас в оцінці тих чи інших вчинків будь-якого владоможця слугує ідеологія українського націоналізму”.

Це ставлення Організації до його діяльності є незмінним і сьогодні, як і до всіх майбутніх президентів, спікерів, прем’єр-міністрів, прокурорів, суддів та інших високих державних посадовців.

Боротьбу В.Ющенка проти нового політичного (проти економічного та культурологічного він виявився безсилий) поневолення України її найлютішим ворогом – імперською Москвою –підтримують усі свідомі українці, і якщо буде необхідність, на його заклик (і без нього) стануть до збройної боротьби. Але, на жаль, ця нинішня ведена ним кабінетна боротьба за збереження державності здійснюється лише на рівні заяв, без апеляції до українського народу, і лише боротьбою проти невдало замаскованого перед світом у шати демократії московського імперіалізму, іншого ж типу імперського поневолення українців, що йде з Заходу, він не бачить. Думається – це явище тимчасове. В.Ющенко, як вже згадувалося, не є націоналістом, а добре поінформованим банкіром, мало того – він двічі публічно заявляв, що буде боротися з націоналізмом, а у своїй інавгураційній промові сказав, що у майбутньому місце України в новому глобальному світі, а тому він, як і усі інші демоліберали чи соціал-демократи, бачить порятунок від російського імперіалізму не у творенні власної української національної держави, а у європейській інтеграції України.

Але дасть Бог, далі буде… Приклад перетворення Савла у Павла може статися з кожним.

Може…? Бо вже нині виникають ідейні протиріччя між тим, що він заявляє публічно (устремління до національної ідеї) і тим, що за нього написали і вкотре йому, в його чергову передвиборну Програму підсунули кабінетні пацюки, його безсмертні „любі друзі” (чергова соціал-демократична утопія).

Нещодавно у Тернополі Віктор Андрійович цілком доречно говорив про духовність і моральність, без яких не уявляє подальшого поступу держави. Але далі в інтерв’ю обласній державній телерадіокомпанії так визначив одну з головних передумов її успішного економічного розвитку: „суспільство теплішає і починає наближатися до того, що можна назвати нацією”.

Отакої… А те, що українська нація, за визначенням Тараса Шевченка – органічна духовна людська спільнота „мертвих, живих і ненарожденних…”, і що вона – найдревніша нація у світі, його „любі друзі” йому мабуть не доповіли.

Про геніальний твір Ліни Костенко „Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала”, – він теж мабуть не чув і його не читав. Вона, будучи ідейним сподвижником Великого Кобзаря, пише:

„Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш поліетнічний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано, – українським народом. У паспорті графа національності скасована. Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу.

Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Не буду вдаватися в теорію питання, це окрема тема, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям”.

А Гарант Конституції й досі верзе усякі дурниці про націю, які тотожні позиції імперського глобалізму, а не українській національній ідеї.

Тому такого очікуваного усіма національно-патріотичними українськими силами „повернення блудного сина” ні на цих виборах, ні в майбутньому може так і не відбутися.

Але досить про людей влади. Їм самим вирішувати, чи бути їм творцями історії, чи опинитися на її задвірках.

Виконуючи свою місію, український націоналізм повинен справедливо вирішити ще одну проблему, яка виходить поза межі відродження християнства і взаємних стосунків України з Європою. А саме – співжиття в Україні людей різних віросповідань і вирішення проблем кримських татарів.

В.Іванишин писав з цього приводу: „У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, – то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. „Нам усім тут вистачить місця”, – учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.

Хтось скаже: така релігійна гармонія – це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне – з праведним, а релігійне – з політичним”.

Що найбільше насторожує українців у вирішенні проблеми кримських татар, то це можливість утвердження в Україні мусульманського фундаменталізму. Наївні розраховують, що коли не допустити політичного самоутвердження кримських татарів, то вдасться уникнути загрози фундаменталізму. Вони не усвідомлюють, що саме невирішеність політичних, а за ними й усіх інших проблем цього народу якраз і породжує реальну загрозу того, що зовнішні сили постараються нав’язати кримським татарам ідеологію котроїсь із течій мусульманського фундаменталізму.

Розуміючи, якою небезпекою для української державності може стати кримська проблема в разі ігнорування прав кримських татар, В.Іванишин написав фундаментальну працю „Кримський вузол”. У ній говориться: “Невідкладного й особливого вирішення потребує проблема репатріації, національного відродження, державного самоутвердження і вживання в українське суспільство кримсько-татарського народу.

Для нас, українських націоналістів, вихідними і визначальними у цій справі є наступні положення. Кримські татари поза Україною не мають своє національної метрополії. Українська земля – їхня єдина і рідна земля, з якої вони були насильно депортовані імперкомуністичним режимом, а тому мають право на повернення у рідний край. В Україні кримські татари – не національна меншина, а корінне населення цієї частки української землі, на якій вони стали нацією. Тільки в Україні кримські татари можуть зосередитись як народ і подбати про своє всебічне національне відродження, державне самоутвердження і гарантування свого майбутнього.

Для нас національні права кримсько-татарського народу, його прагнення до власної національної державності є природними, незаперечними і бездискутивними. Це прагнення може бути реалізоване: а) тільки на території України; б) тільки під прапором української національної ідеї та в рамках української національної держави; в) тільки з участю і допомогою української нації; г) тільки у формі Кримської татаро-української автономії”.

В іншій праці – „Рецепція благовістя” – В Іванишин писав:

„Ми твердо переконані: рятівною і перспективною для кримських татарів, як і для українців, є тільки ідеологія націоналізму. Якщо кримські татари ідейною основою своїх політичних зусиль зроблять не національно-державницький, а релігійно-конфесійний фактор, – вони приречені на політичну „дурну безконечність”: кожного разу буде з’являтися група набагато „правильніших” і „святіших” лідерів, які внутрішнім розбратом унеможливлять успіхи зовнішні. Приклади цього бачимо в Чечні та Афганістані, у багатьох інших мусульманських країнах, а особливо – в Іраку, де мусульмани-шиїти та мусульмани-суніти з великим ентузіазмом і завзяттям доводять за допомогою вибухівки свою релігійну перевагу одні над одними, що дає можливість США до безконечності затягувати окупацію – доки котрась із сторін не переконає іншу у своїй винятковій праведності…

Імунітет від усякого релігійного фундаменталізму – християнського, мусульманського, юдейського тощо – дає тільки ідеологія націоналізму. Бо тільки націоналізм учить реалізовувати в політичній практиці Христову науку: „Віддайте кесареві кесареве, а Богові – Боже””.

Так. Україна – невід’ємна частина Європи, складова європейської культури, найбільша європейська держава – на грані двох світів: і географічно, і духовно, і політично. А тому шлях її розвитку єдиний – національна держава у колі вільних народів, у світі нового типу – світі без імперій, у якому для неї визначена своя, відома лише Творцеві місія і до якої у неї свій історичний шлях.

Попри те, що європейські держави заражені вірусом демолібералізму, космополітизму та приступили до творення штучних політичних націй, їхні уряди в переважній більшості (поки що) очолюють представники корінних – етнічних націй. Окремі з них розуміють небезпеку, що нависає над їхнім майбутнім, і всіляко протиставляються цим ворожим тенденціям. Народи цих країн, не зважаючи на короткочасні європейські та світові війни, століттями не знали, що таке чужа й багатосотлітня колоніальна влада (крім окупованих ірландців, басків, шотландців і. т.д.), геноцид та етноцид, їм не загрожує втрата рідної мови, історії, культури чи державності. У них закорінені у віках державницькі традиції, народоправство, а тому в них кращі умови для того, щоб протиставлятись тотальному наступу імперського глобалізму. Але й вони не витримують організованого світовою космополітичною мафією тотального пресу матеріалізму, засилля безбожних ідей, купилися на дешевий споживацький примітивізм. У них, зажирілих від потоку матеріальних благ, паралізована воля до боротьби, збиті орієнтири для подальшого духовного і національного розвитку.

В історії людства нема нічого вічного: все плине, все минає… Мине лихо і сучасну Європу. Мине… Але станеться це тільки через її революційний виступ проти тотального засилля безбожного матеріалізму та повернення до християнських цінностей середньовічної Європи.

Член „Тризуба”, полтавчанин Ігор Загребельний з цього приводу писав:

„Погляньмо, як творилася середньовічна Європа. Античний Рим потонув у морі матеріальних благ, його імперія була зруйнована ордами варварів. Однак такий колапс старої цивілізації був не катастрофою, а лише світанком нової, більш досконалої культури, символом якої став знак Святого Хреста. Вселенська Церква, наділена Даром Святого Духа, доклала максимум зусиль, щоб поширити вчення Господнє. Місіонери, простуючи через густі смарагдові ліси, де їх на кожному кроці чекали небезпеки – чи то хижі звірі, чи засідки язичницьких жерців, передавали вогонь своєї віри вчорашнім язичникам, їхній проповіді відкривались серця не тільки пересічних варварів, але й могутніх поганських вождів, які схилившись перед авторитетом намісника Бога на землі, держателя меча духовного, взамін отримували меч світський, а разом з ним – обов’язок захищати Церкву. З виникненням християнських королівств боротьба не припинилась: сильними були поганські пережитки, постійно з’являлись лжепророки-єретики, зі Сходу на Європу насувалась тінь півмісяця, тож світський і духовний мечі не були без роботи. Плекався примат духовного над матеріальним, завдяки щедрим пожертвам одних та сумлінній праці інших возносились вгору численні церкви, собори, монастирі, горіли очищувальні багаття Auto da fe, збиралися в путь хрестоносці… Європа боролася, Європа жила”.

Нині Європа не живе – а животіє. Але…

Попри всі проблеми у Європі проявляються й позитивні тенденції: чимраз більший відсоток на виборах усіх рівнів набирають консервативні праві сили, обнадійливою подією стало обрання Головою Вселенської Католицької Церкви нинішнього Папи Римського Бенедикта XVI та його радикальні кроки в напрямку церковних реформ та духовного оновлення людства, створено низку високохудожніх та глибинно духовних творів мистецтва. Понтифік Бенедикт XVI, великий шанувальник Європи та її християнської самобутності, неодноразово закликав Європу не соромитись Євангелія, але цінувати його та втілювати в життя. У Парижі, під час зустрічі з французькою інтелігенцією у вересні 2008 року, він сказав:

„Для багатьох Бог насправді став великим Незнайомцем… Позитивістська культура, яка питання про Бога відносить до виключно особистої сфери, відмовляє розумові в його найвищих можливостях, і тому призводить до краху гуманізму з усіма тяжкими наслідками. Те, що заклало основу європейської культури, а саме пошук Бога та здатність прислухатись до Його голосу, залишається й сьогодні фундаментом кожної справжньої культури”.

Відстежуючи ці процеси, провідний член „Тризуба”, уродженець Січеславщини підполковник Ігор Іванченко писав:

„Уже давно в минулому Хрестові походи, уже не освітлюють Європу очищувальні багаття Святої Інквізиції, уже давно немає європейської аристократії, а та „еліта”, що зайняла її місце, – це не цвіт європейських націй, а лакеї захланних аристократів смітника і підворітні, запльованої корчми і містечкового базару. Гідність виродилася в пиху одних і фальшиве покаяння інших. Стало обов’язком обпльовувати власну історію, зрікатись і соромитись її. І навіть попередній Папа вже вибачився перед усіма за все, навіть за те, чого Церква не робила. „Неісторичні” народи – хто у кривавій боротьбі (баски, ірландці), а хто покірно похиливши отупілі голови – поступово зникають. Здається, усе йде своєю чергою, за продуманим сатанинським планом.

І раптом… Раптом починаються події, які випадають із загального контексту. Перемога правих і праворадикальних партій на парламентських виборах у цілій низці європейських країн з середини 90-х минулого століття й досьогодні (Франція, Австрія, Італія, Норвегія). Боротьба за власну національну державність шотландців, фламандців, валонів, каталонців. Наростаюча боротьба проти антинаціонального глобалізму. Відмова ратифікувати конституцію Євросоюзу в редакції, яка виключає пункт про християнство (Ірландія, Польща) і провал референдуму в Голландії та Франції. Зріст популярності етнічної музики, танцю, мистецтва і одягу (тріумфальні виступи і шалена популярність танцювального колективу Майкла Флетлі, щорічні покази шотландських національних строїв і т.п.). А ще – вихід на екрани фільмів, котрі стали світовими бестселерами („Хоробре серце”, „Роб Рой”, „Патріот”, „Останній самурай”, „Жана Д’Арк” тощо), а також фільми, де акцентується увага на традиційних християнських вартостях („Той, що виганяє диявола”, „Святі з Бундока”).

Починають з’являтися книги серйозних науковців, котрі правдиво висвітлюють Хрестові походи та Інквізицію (Джонатан Райлі Сміт, „Історія Хрестових походів”; Г.Мішо, „Історія Хрестових походів”; Пірс Пол Рід, „Тамплієри”; Генрі Чарльз Лі, „Інквізиція”)”.

Особливим витвором людського мистецького генія, який потряс світ і викликав шалений скавуляж ліберастів-глобалістів став фільм Мела Гібона, „Страсті Христові”. І бачиться, ця тенденція йде по висхідній.

Цивілізованому культурному світові для його подальшого поступу вперед потрібні нові, сучасні полум’яні ідеї, нові Прометеї – їхні носії, нові, не заражені чумою лібералізму народи-соратники, нові фронти безкомпромісної боротьби зі Злом в ім’я торжества Божої Істини, Правди і Свободи.

Україна ввійшла в третє тисячоліття зі своїм, притаманним лише їй унікальним духовним наробком. Впродовж багатьох століть неволі та безперервної боротьби за свободу в нас виробився стійкий імунітет до різного роду ворожої ідейної чуми. Українці призабули державницькі традиції, але не втратили їх, не припинили боротьби за національну соборну державу. Жодному окупанту за майже сім століть не вдалося знищити націю, вбити в ній силу животворного національного духу, жертовне християнство та волю до боротьби. Вона зберегла в собі героїчне історичне минуле, розвинула його в нових історичних умовах, виробила імунітет проти будь-якого новітнього поневолення.

Тому йде в авангарді духовного оновлення світу.

Націоналізм врятує Україну, Україна – врятує світ!

Подякуймо Богові, що ми, українці, таку ідеологію маємо. Завдання в тому, щоб, усупереч лакеям чужих доктрин і творцям нікчемної самопальної „мудрості”, зробити націоналізм ідейно-світоглядною основою мислення мільйонів українців. Завдячуючи націоналізму, жодному окупанту не вдалося викорінити з душі української людини духовний світогляд, заповнити її чужим для неї матеріалістичним сурогатом.

„Матеріалістичний світогляд – витвір цілком іншого, чужого духу, на відмінному ґрунті, в своїх засадах і висновках цілком не згідний з українським світоглядом, з українською духовністю, протилежний їм. Матеріалістичний світогляд є принесений в українське життя … ворожим пануванням в Україні… Сьогодні він є не тільки однією з існуючих у світі світоглядових доктрин, але найголовнішим, основним чинником – засобом ворога, щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації…“ – писав С.Бандера.

Перемога української нації та здобуття нею національної, християнської держави на грані двох світів Європи і Азії, стане поштовхом для духовного переродження Європи, орієнтиром для всіх інших народів. Націоналізм, який є носієм ідеї державності кожної етнічної нації, передусім поневоленої ззовні чи загнаної внутрішньою окупацією у новоімперські рамки політичної нації у власній державі, отримає черговий поштовх на шляху народів до нового, безімперського світового устрою.

Тотальне викорінення всього національного, нищення етнічних націй і запропонована світовою мафією ідея творення політичних націй – це та соломинка, вхопившись за яку з допомогою прийняття антинаціональних законів космополіти намагаються легалізувати свій статус внутрішнього окупанта (усі суспільно-політичні „права” політичної нації закріплюються законодавчо, права корінної етнічної нації не враховуються взагалі або обмежуються). Інтернаціональна за своїм походженням влада у такий спосіб залишається біля керма державного управління, відкриває дорогу до пограбування національних багатств всім зайдам та перекриває шляхи розвитку корінній нації, на поті і крові якої паразитує. До таких держав належать держави пострадянського простору, і насамперед – найбільша, найбагатша, найрозвиненіша, найвпливовіша (а тому така бажана) Україна.

Українські націоналісти мають неоціненний досвід боротьби за державність, і він може бути успішно застосований іншими народами, поневоленими зовнішніми чи внутрішніми ворогами. Боже Провидіння довго тримало нас у пітьмі неволі, випробовувало силу нашого духу, непохитність нашої віри в Спасителя та вірність ідеалам предків. І тепер, у час піку засилля зла, брехні, підступу і насилля, це дає нам змогу визволитись самим і подати приклад іншим народам.

Члену Проводу ОУН, полковнику Михайлу Колодзінському-Гузару, галичанину, який загинув на Закарпатті у бою за Карпатську Українську Державу, належать пророчі слова: „Перемога українського націоналізму на Сході Європи – це також перемога Христа над Антихристом”.

8. ДУХОВНИЙ ЛІДЕР ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ

Наші новітні лицарі носитимуть почесну назву хрестоносців ще й тому, що найдорожчий символ своїх національних стремлінь, тризуб, вивершуватимуть свято-володимирським хрестом.

Вони робитимуть це з тієї причини, що свято-володимирський хрест на тризубі – це вияв задушених тут багатьох поколінь нашого народу: тимчасове вивершувати вічним, в смертному закорінювати безсмертне, людське вінчати Божим!

о. В.Мельник-Лімниченко

Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили каміння.

О.Ольжич

Усе, що ти будував роками, може бути зруйноване за одну секунду. Це не має значення – будуй.

Матір Тереза з Калькутти

Один з сучасних дослідників націоналізму та фундаторів ВО „Тризуб” ім. С.Бандери, а нині ректор Києво-Могилянської академії, уродженець Закарпаття Сергій Квіт писав:

„Свідомість українського революціонера була патріотичною і, разом з тим – релігійною. Ці два поняття були пов’язані нерозривно. Вони створювали серед націоналістів атмосферу розуміння жорстокої національно-визвольної війни як святої справи. Відтак за Україну вони відповідають перед нащадками і перед Богом”.

Перемога українського націоналізму – це перемога Ідеї Нації в цілому світі. Це черговий переломний момент у непримиренній світовій боротьбі сил світла і свободи проти темряви сатанізму і будь-якого імперського поневолення. Для цього в резерві українського націоналізму є вироблені поколіннями і випробувані в боротьбі ідейно-програмові засади та унікальнішу методологічну базу, які мають світово-історичне значення.

Український націоналізм як духовний і суспільно-політичний рух веде бій за всебічний розвиток своєї нації у власній державі, розвивається у гармонії із світовим розвитком, є авангардом у боротьбі поневолених народів проти різних типів імперського та внутрішньо-окупаційного поневолення. Він – найвизначніше явище сучасності, без нього немає поступу.

Ідеолог ОУН, родом з Бродівщини, що на Львівщині, Петро Полтава у своїй праці „Хто такі бандерівці і за що вони борються” писав:

„За повне переведення в життя ідеї вільних національних держав усіх народів світу, за усунення з міжнародного життя всякого імперіалізму. Ми, бандерівці, вважаємо що система вільних національних держав, задовольняючи природні прагнення всіх народів до незалежного державного життя та забезпечуючи найкращі умови для всебічного їхнього розвитку, створить також найкращі передумови для тісної співпраці між народами. Основною перешкодою міжнародної співпраці сьогодні є брак взаємного довір’я між народами, взаємні підозріння між окремими державами. Це недовір’я можна усунути тільки шляхом повного здійснення ідеї вільних національних держав усіх народів, тільки відмовившись у національній політиці від усякого імперіалізму”.

Про місію України, її роль у боротьбі проти імперського зла вказував Д.Донцов:

„Україна вже вертається до ідеї своєї великої місії, зв’язаної з нашим вічним містом – Києвом. Це починають бачити й чужинці. Недавно один французький розкаяний комуніст, що став ченцем, вернувшись із Києва, писав: „Київ – це давня столиця України, огнище християнської цивілізації слов’янського світу. Київ протягом віків був святим містом, задовго перед Москвою ревіндикуючи собі титул Третього Риму”. Ця місія, з якої глузують „сучасні” емігрантські недоуми, – ця місія Києва вже пробиває собі шлях у західній світ. Київ проти Москви, проти сили брутальної, облудної, цинічної, проти сили, що її всією своєю великою душею ненавидів Шевченко, ненавидів ненавистю людини до того, хто плює в її душу, до того, хто топче ногами її гідність, хто трупами застеляє свій шлях на нашій землі”.

Ідейний послідовник Д.Донцова, Провідник ОУН С.Бандера продовжував його думку:

„Україна – це та непримиренна сила, яка бореться проти всякого наїзника, проти всякого поневолення. Вона діє виключно за своїм власним законом, має своє невідхильне прямування до соборної суверенної Української Держави. Серед найтяжчих умов Україна не тільки продовжує боротьбу, а й живе власним, оформленим у підпільно-державному творі, життям”.

„Учасники визвольних процесів в Україні, свідомі свого обов’язку супроти української нації, знають, що Україна – зразок для інших поневолених націй, їх авангард у визвольній боротьбі проти поневолення і тиранії”, – писав С.Ленкавський.

Їхній побратим, член Проводу ОУН та член УГВР, син Бережанської землі, що на Тернопільщині, Осип Дяків-Горновий аргументовано доводив:

„З нашого національного становища аж ніяк не випливає національний егоїзм, негативна постава до всіх вселюдських ідей. Ні, навпаки, ми саме здвигнули людські кличі: “Свобода народам, свобода людині”! Саме ми пропагуємо таку міждержавну систему, що включатиме вільні самостійні держави всіх народів, без супремації більших над меншими. Ми визнаємо, що до розв’язки міжнародних проблем треба приступити народам як рівний з рівним і віримо, що таким чином можна буде розв’язати їх найкраще, а досягнення так осягнуті потривають напевно довше, чим побудовані на принципі насилля”.

„Тривкий мир у світі неможливий доти, доки повністю не буде здійсненний принцип самовизначення народів. На сході Європи не може бути миру без самостійної України”, – писав член проводу ОУН, представник українського Полісся Яків Бусел-Київський.

Але ще й досьогодні і в Росії, і на Заході є багато політологів, істориків, які чи то наївно досліджуючи, чи виконуючи завдання сучасних імперських центрів виправдовують існування імперій, піднімають проблему: співіснування у світовому історичному процесі динамік імперських та партикулярних держав, співвідношення культурної ваги Центру і Провінції як вічних умов цивілізованого буття.

Полемізуючи з ними, О.Баган пише:

„Чи справді імперії мають якусь понадчасову „естетичну цінність”, а малі нації лише сіють хаос і взаємну ворожнечу? Не можна заперечити того, що великі імперії (Китай, Індія, Ассирія, Перське царство, Римська імперія, Арабський халіфат, Іспанська, Британська і Французька імперії ХVІ-ХІХ ст., кайзерівська Німеччина, Російська імперія і сучасні США) створили непроминальні вартощі у сфері культури, технологічного поступу, інтелектуальних здобутків, соціальної організації. Але здійснили вони це, бо акумулювали життєву й історичну енергетику десятків, іноді сотень підкорених народів; тому, що перетворили свої столиці й великі міста в гігантські генератори світових ідей, що мали змогу за рахунок поневолених і пограбованих витрачати незчисленні кошти на розвиток своїх управлінських інфраструктур, науки, техніки і т. ін. І саме цим вони переманювали в імперську культуру й свідомість тисячі й тисячі талановитих людей, які полишали імперіям тисячі й тисячі своїх творчих здобутків і відкриттів. Чи виграло, чи програло від цього людство? – ми не можемо оцінити. Адже на теренах кожної з перелічених нами імперій могли виникнути і розвинутися ще по кілька вогнищ інших оригінальних цивілізацій, які б по-своєму збагатили й урізноманітнили світ. Наприклад, араби притлумили своїми завоюваннями самобутню Сирійську цивілізацію і цивілізацію Північної Африки, перси не дали розвинутися цивілізації Малої Азії, римляни зупинили розвиток Галлії та Іберії, іспанці знищили цивілізації інків та ацтеків, росіяни асимілювали тюркське Поволжя і „замурували” імперськими „братськими” обіймами культурно унікальний Кавказ і т. ін.”

А що вже говорити про козацьку Україну, яку підступна Москва шляхом недотримання договорів утримувала в ярмі понад триста років і своєю кістлявою рукою економічно тримає її за горло й донині? Але духовно задавити не змогла і не зможе ніколи.

Західна Європа випередила прадавню Україну культурно лише тому, що Україна оборонила її від азіатських руїнників. У війні з Азією Україна загубила стільки своєї людності, i то найкращої, що з неї та її ненароджених нащадків було би можна заселити всю Європу. Більше половини України знелюднювалося цілковито калька разів. За далеко легших обставин зникли чи змаліли до маленьких народців такi великі народи та держави, як, наприклад, Єгипет, Персія, Візантія, Рим. А Україна, українська Україна не зникла, а живе на своїй прапрадідівській землі, щоправда, на дуже зменшеному просторі. I не лише живе, але й далi бореться зi сатанинськими силами рабства за християнські ідеї та ідеали вільної людини.

У духовних надрах української нації є такі неоціненні резерви, якi здатні змінити світ i вивести його духовний розвиток на нові обшири шляхетних мiжлюдських та міжнаціональних взаємин. Українські селяни – це аристократи духу, рівних яким нема серед простолюдинів інших країн. Обряди, пісні, шляхетну культуру взаємин, якi вони створили, важко знайти в інших країнах світу. Здатність на самопожертву, яку в ім’я майбутнього виявили десятки тисяч героїв УПА, або п’ятсот українських жінок у Кiнґiрi, якi голіруч кидалися під червонозоряні танки в 1954 році, не має аналогів у світовий історії середини XX ст., а русла глибинної народної естетики, якi виявляються в усьому укладі національного життя українців (архітектурі, одязі, стравах, звичаях, способі господарювання, поетичних повір’ях тощо), теж випливають тільки з власних, українських національних джерел.

П.Мірчук, перебуваючи на вимушеній еміграції, писав:

„Науково доведено, що в українській державі феодального ладу не було ніколи. Ясна річ, що соціально-правова побудова княжої України мала свої історичні властивості, яких не може бути сьогодні, та вони мають третьорядне значення (так, як для прикладу, окремі особливості сьогоднішнього соціально-правового ладу Англії, – „лорди” й „громада”, – чужі іншим сьогоднішнім державам). Основним залишається історичний факт, що українська держава від найдавніших часів вважається власністю всіх верств українського народу, культура була витвором всього українського народу (застереження освіти як монополю тільки для упривілейованих вищих верств, як це було в країнах з феодальним ладом, в Україні не обов’язувало ніколи), а через те й боротьба та змагання були спільною боротьбою і спільними змаганнями всіх „русичів”. Значить, – українська нація сформувалась в заранні творення української княжої держави, а сама українська держава прийшла як вислід змагань української нації до збереження своєї окремішности”.

Майже всі великі релігії вчать, що у свiтi точиться безнастанку боротьба сил Зла зi силами Добра, сил сатанинських із силами Божими. Соціологи, дослідивши причини великих культурних криз за останні дві з половиною тисячі рокiв, науково довели, що кожну з них разом з теперішньою спричинив ріст матеріалістичного світогляду i занепад світогляду ідеалістичного. Тi кризи призводили до великих катастроф, руїн, мук, якi аж надто переконливо доводили людям, що „не єдиним хлібом живе людина”. Після тих катастроф матеріалістичний світогляд занепадав, а відроджувався ідеалістичний. З ним відроджувалася i вся культура. Так було в історії вже кілька разів. Перед таким стоїть людство i тепер. I знову Україна випереджає в цьому відродженні iншi народи, як випереджала i тисячі рокiв тому.

П.Штепа доводив:

„Український народ – вже наприкінці своєї національної Голгофи, а iншi народи i не думають ще іти цим, єдино рятівним i неухильним шляхом до духовного відродження. Український народ мав ідеалістичний, фактично християнський світогляд вже до нашої ери, про що свідчать листи скіфського філософа Анахарсiса (6-го ст. до нашої ери) до короля Лідії Креза. Тим-то ніде у свiтi християнство не поширювалося i не поглиблювалося так легко як саме в Україні. Вся українська давня культура є наскрізь християнська. (Цей факт дуже добре знають i світова банкірська мафія i Московщина, обидві – вороги християнства. I це є причина причин їхньої непохитної, запеклої ненависті до України. Обидві нищитимуть всіма способами самостійність України).

I ніколи, аж по сьогоднішній день, не припинялася в Україні боротьба сатанинських руйнуючих сил із Божеськими будуючими, творчими силами. Щобiльше! Україна своєю старовинною культурною, творчою силою, своєю творчою геніальністю перемагала тисячоріччями, перемагає тепер i переможе остаточно сатанинські руйнуючі сили i світової банкірської мафії, i Московщини. Переможе, як перемагала у своїй кiлькатисячорiчний історії навали на Європу всіх азіатських руйнуючих орд”.

Україна є батьківщиною світової цивiлiзацiї. На принципах цієї цивiлiзацiї творилася політична світобудова північної частини планети, яка, зрештою, набула глобального характеру. Поки Україна існувала як держава, цивiлiзацiя, осередком якої була сама Україна, а, відтак, i вся Європа, успішно розвивалася. Першого краху Україна зазнала в XIII столітті у зв’язку з татаро-монгольською експансією. Україна в своєму розвитку була не тільки різко загальмована, але й відкинута назад. Значною мірою припинився i європейський розвиток, хоч Європа, власне кажучи, була врятована жертвою України. Проте, найбільшою нашою катастрофою стала Переяславська рада 1654 року. Відтоді Україна з суб’єкта історії перетворилася на її об’єкт, тобто стала ласим шматком у зубах Москви, забрати якого або хоч відкусити його частину забаглося чи не кожному із близьких i дальших сусідів.

Цим у Європі на цiлi століття була створена перманентна вибухова ситуація, тобто спорадична війна або підготовка до неї. Україна прагнула визволитись i на цьому ґрунті формувала свою морально-духовну потугу i врешті-решт при першій же нагоді піднімалася на бій за визволення. Зазiхальники на її території час від часу вели за неї війни, якi з європейських у XVII–XIX ст. стали світовими в XX ст.

Україна на грані двох світів – західного і східного. Нині на початку ХХІ століття ними обома заправляють шайки масонів-глобалістів та каґебешно-ґрушних шовіністів, одержимих маніакальною ідеєю панувати над світом. Згадуваний вище О.Никоненко писав:

„В процесі протистояння двох голів по сутi однієї мафії постане, вірніше воскресне давнє державне утворення Україна, що й стане початком нового витка світової історії. Захiд аморальний такий же, як i Росія, може навіть бездуховний, але не такий жорстокий. Україна замість підтримувати рівноправність, яка полягає в можливості перегризти один одному горлянку, якщо не в прямому, то в переносному змісті, не зважаючи на те, хто ти (право особи!), висуває право рівноправності національних спільнот, якi розвивають свою духовність на глибоко гуманних колективних засадах моралі, справедливості, краси, патріотизму, високої естетики в побуті i мистецтві. Порушення прав людини стає тотальним, якщо воно спрямоване проти цілої нації. Самі ж нації, шануючи себе, згідно з українським менталітетом мають шанувати іншу націю, i тільки на цій основі між ними встановиться злагода”.

Провідний член ОУН, а пізніше ОУН(м), полтавчанин Дмитро Андрієвський казав:

„Той, хто візьметься до Розбудови Нації, мусить вірити, що життя потребує її буйного розвою. Тоді він натурально покладе національну справу за примат свого світогляду і йому буде легко нести жертви ради Нації.

В сій самопожертві є певний трагізм, як є трагізм в самій істоті життя. Скрізь, де є колізія, стичність, борня, упадок, підбій, гострий біль – є елемент драми. А в тім власне і полягає життя, а не в рівності, поступливості, пасивності. Життя жорстоке, сильне, владне і прекрасне. Не серед спокою і добробуту, не через упокорення чи самообмеження, лише через бурі і муки, самопожертву і підбій, великий гін і глибокі упадки, родиться Велике. Той, хто збагнув трагізм життя, органічну спаяність в їх повсякчасній борні добра і зла, спорідненість світла й тіни, лише той годен уздріти, зрозуміти і створити Велике. В акті Розбудови Нації є, було й буде багато трагічного, але по суті самий акт є вже великим. Бо в нім є воля Творця Всесвіту”.

Німецький славіст, професор Бреславського університету К.Фрiхтель ще у 1942 році сказав, що тодішня війна прискорить занепад англо-німецької доби i відкриє шлях добі українській, за якої пануватиме у свiтi ідеалістичний свiтогляд. Він сказав, що Київ буде духовною столицею людства. Сказав, що з Києва почнеться духовне відродження людства, бо Україна має ключ до світової Правди, i Україні Бог призначив мiсiю вказати людству шлях до царства Божого на землі. Обов’язок цей – дуже тяжкий, але за таких переломних вирішальних часiв завжди з’являються люди великої духовної наснаги, виявляються сили iррацiональнi, сили Творчого Духа, що його прадавня Україна мала i має невичерпне джерело у своїй споконвічно християнській духовності.

Воістину так буде!

Україна завжди була під Покровом Пречистої Діви Марії. На Україні чи не найбільше відбувалися Її Святі Об’явлення, є чи не найбільше Її чудотворних ікон. Протягом історії церковні ієрархи не один раз посвячували Україну під опіку Пресвятої Богородиці. Її чудесні й пророчі Об’явлення в Зарваниці, Почаєві, Середньому, Грушеві – відомі далеко поза межами України. Найбільші святині польського і московського народів – чудотворні ікони Ченстоховської Божої Матері, і Володимирської Божої Матері були пограбовані ними з України.

Тут, на Україні, Матір Божа залишила відбиток Своєї Святої Стопи, і звідси – з України, розпочнеться новий Хрестовий похід за духовне оновлення людства. Божа Мати і надалі буде опікуватися й охороняти під Своїм Омофором український народ, і разом з Архістратигом Михаїлом супроводжуватиме його воїнів-хрестоносців у їхній боротьбі за утвердження на Землі Божої Істини, Правди і Добра.

В Унівському монастирі на Перемишлянщині один із монахів-місіонерів Чину Найсвятішого Відкупителя о. Йосиф Схрейверс, котрий прибув разом з іншими монахами-редемптористами українсько-візантійського обряду в Україну на прохання Митрополита Андрея Шептицького, щоб закласти новий Чин – Згромадження, головна мета якого – проповідати Боже слово через місії для широких мас народу, написав цікаве пророцтво щодо нашого народу:

„Чому сумуєш, коли радується Небо?”. Отець Й.Схрейверс побачив перед собою таємну Появу. Не ждучи його відповіді, Дух продовжив: „Я предсказав тобі боротьбу, якої ти тепер свідком, так чому ж лякаєшся? Україна пролила кров за свою волю і цю волю вона дістане. І свободу цю святую своїми власними руками збудують ті, що тепер тут тиранами – катами. На Українській Землі знову постане Хрест, хоч і не без кровопроливу це станеться. Страшні бо часи налягли на світ цілий. День наближається, вже показується вечірнє світло”.

Отець Й.Схрейверс забажав взнати ім’я цього Духа: „Смертельнику, – заговорив Він, – ти питаєш, яке в Мене ім’я? Я ж уже сказав-тобі, що цю палату Я від віків замешкую. Я часто бажав говорити з живими, як ось роблю це тут із тобою. Та ніколи Мене ніхто не питав. Я жив для народу Мого й з народом Моїм… Я зітхав над нещастям його… Я був з ним на вигнанні, в холодному Сибірі, в далекій Америці… Я вкладав у його душу духа повстання проти несправедливості й кривди, Я вливав силу в душі його мучеників, що страждали за віру і волю… А тепер на Сході й на Заході розбуджу Я нових, хоробрих місіонерів. і принесуть вони знову віру в Ісуса Христа на Землю Українську. Я дам їм сили переносити страду переслідувань, і мук, і смерті. Най проженуть сини мої страх із сердець, а тож Я з ними. Скажи їм, хто Я такий: АНГЕЛ УКРАЇНИ”.

„Минають сотні й тисячі літ, тече життя, змінюються покоління, які сіють й жнуть пшеницю, надходять нові й нові хвилі ворогів з різних країв, деколи трапляються зради, народжуються, живуть і гинуть Борці… Усе минає, але залишається пам’ять і залишається Україна. І не було такої миті, щоб не було жодного сина нашої Матері-землі, який би не мав готовності покласти на жертовний вівтар своє земне життя заради Бога і Вітчизни. А значить, ніколи не переривався ланцюг „мертвих, живих і ненароджених” українців. А значить, українська нація була, є і буде, незважаючи ні на що: навіть на Ворога роду людського та його прихвоснів – п’явок на тілі народному, які теж були, є і, можливо, будуть аж до Страшного Суду. А далі… тільки Господу відомо!

Життя плине. Україна є. І в сучасній Україні теж триває боротьба між Добром і Злом. І зараз на сторону Добра стають дружини українців, об’єднаних Вірою, Ідеєю, Справою. Багато зараз є покликаних, та мало обраних. І ті обрані є людьми, які своє життя присвятили визволенню Вітчизни з-під чужинецьких пут, ті, які складають живий націоналістичний організм – „Тризуб” імені Степана Бандери”, – пише Д.Ярош, нинішній командир „Тризуба”.

„Бог, Україна, Свобода”. Віра Христова і мечі, освячені цією Вірою – ось те, що врятує нашу Вітчизну. Ми є зародком цього Ордену. Для нас питання: „Орден чи партія” – не існує. Тільки ОРДЕН! Тільки ідеали Світлого Середньовіччя, тільки безоглядна Віра і Вірність зможуть побороти зло на нашій Землі”, – доповнює Р.Винар.

„Ми не знаємо, чим є сучасний занепад людства: сутінками перед світанком чи останньою краплею у чаші Божого терпіння, але ми знаємо, що наші зусилля не будуть марними, бо ми з Любов’ю йдемо в бій за Бога й Націю. Тож борімось, адже Царство Небесне здобувається силою!”, – закликає ще один тризубівець І.Загребельний.

А Вітчизні ж багато не треба, лиш одну з яничарських атак зупини. І в повазі до себе ти знайдеш той загублений смак. За тобою ставатимуть люди в легіонах сталево-міцних. І герої без сумніву будуть, головне лиш не зрадити їх.

Ці рядки з української поетичної скарбниці повинні стати орієнтиром для тих, хто волею обставин ще донині залишається Шевченковим наймитом Яремою („Гайдамаки”), але невдовзі – „коли виростуть крила…”, стане народним месником – козаком Галайдою.

Наше світле майбутнє лише у власній національній державі. Здобудемо його всупереч намаганням усіх ворогів стерти нас з лиця землі. Зробимо це своїми власними силами – за покликом голосу крові та духу нашої давнини, шляхом української визвольної революції, під прапором української національної ідеї. Залучимо до цієї святої справи всіх українців – як в Україні, так і розкиданих недолею в далеких чужинах.

Нація – це народ у поході до волі, до своєї власної держави, і нема такої сили, щоб зупинила цей похід.

„Горе тому, хто стає на шляху нації до власної держави. А якщо хтось сьогодні, уже після „помаразму” і надалі відстоює космополітичну демократію (але заперечує українське національне народовладдя), права людини (але ігнорує права нації), „вселюдські” цінності (ігноруючи національні), обіцяє економічне чудо (залишаючи нашу економіку в чужих руках), обіцяє вирішення наболілих соціальних проблем (але без участі народу у владі), обіцяє боротися з бідністю (не зачіпаючи інтересів багатих) тощо, – то маємо справу: або із вродженим політідіотизмом, хвороботворним космополітизмом, або політичним шахрайством космополітів-демолібералів та інших наймитів котрогось імперіалізму – космополітичного чи інтернаціоналістського, але завжди антинародного й антиукраїнського… Місце таких – на смітнику історії”, – писав В.Іванишин.

Здобувається національна держава лише шляхом національної революції, керованої не лакеями „дядьків отечества чужого” та „слугами двох панів”, а лише загартованими в національно-визвольній борні націоналістами, лише за участі цілої нації, лише під національними прапорами і лише в жертовній, безкомпромісній і безпощадній боротьбі!

Суть української революції – у тих збережених і новітніх ідеях, які вона дає світові, у героїчній моралі, у відродженій релігії, у новім політичнім устрої, що базується на основі власних національних традицій і культурних цінностей, на духовних первнях самобутності нації і національному принципі організації світу.

У процесі цієї боротьби народиться новий тип української людини – носія нових ідей і великої мети: культу й оборони найкращих людських, національних і християнських вартостей, девізом життя якої буде триєдине:„Бог, Україна, Свобода!”.

„Свобода – це спільний твір людей: моральний і політичний. Немає свободи поза іншими вільними людьми: є або самотність, або сваволя”, – пише В.Іванишин.

Україна – це революційний чинник духовного оновлення світу, це найбільш пекуча, а разом з тим і найважча проблема світу, вирішення якої відкриє двері в якісно інший – одуховлений, а не зматеріалізований світ.

Ключ до цих дверей – відроджена у революційній боротьбі Національна Християнська Українська Самостійна Соборна Держава.

З вірою в це – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

31 грудня 2009 р. Б. м. Тернопіль.

Р. S.

В праці використані матеріали з книг та творів українських церковних діячів, поетів, літераторів, вчених, ідеологів, теоретиків та практиків української націоналістичної революції: „Кобзар” – Т.Шевченко; „Самостійна Україна” – М.Міхновський; „Слово до молоді”, „Ідеологія чинного націоналізму” та ін. тв. – Д.Донцов; „Поза межами можливого” та ін. тв. – І.Франко; „Пам’яті полеглих…” – С.Петлюра; „Перспективи української революції” – С.Бандера; „Українська визвольна концепція”, 2 т. – Я.Стецько; „Націократія” – М.Сціборський; „Листи до братів-хліборобів” – В.Липинський; „Воєнна доктрина” – С.Ленкавський; „Ідея і чин України” – Д.Мирон-Орлик; „Бог і нація”, „До головних засад націоналізму” та ін. тв. – Ю.Вассиян; „Хто такі бандерівці…” та ін. тв. – П.Полтава; „Призначення України” та ін. тв. – Ю.Липа; „Ідея і чин” – О.Дяків-Горновий; „Радість творчого життя” – З.Коссак; „Форма і тактика ОУН у боротьбі за УССД – єдино правильні” – В.Галаса-Орлан; „Совєтський патріотизм” – Я.Бусол-Київський; „Розбудова нації” – Д.Андрієвський; „Український націоналізм” – Ю.Пундик; „Московство”, „Мафія і Україна” – П.Штепа; „Відродження великої ідеї”, „Зустрічі й розмови в Ізраїлю” та ін. тв. – П.Мірчук, „Нариси з історії нашої культури” та ін. тв. – Є.Маланюк; „Основи націоналістичного світогляду” – Р.Бжеський; „Післаництво українського народу” – о. В.Мельник-Лімниченко; „Державність нації”, 2 т. – В.Іванишин; – „Аберація християнства…”, „Вульгарний неоміфологізм…” та ін. тв. – П.Іванишин; „Шлях воїна – націоналізм” – Д.Ярош; „Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала” – Л.Костенко; „Не буде з хама пана” – В.Овсієнко; „Начало начал” та ін. тв. Ю.Шилов; листи А.Шептицького; послання й листи Й.Сліпого; статті й інтервю: П.Іванишина, О.Багана, М.Плав’юка, Б.Червака, Д.Яроша, С.Квіта, Р.Винара, В.Сердульця, В.Применка, І.Іванченка, І.Сути, І.Кілика, І.Загребельного, М.Віхрова, О.Пахльовської; вірші: Л.Українки, О.Теліги, О.Ольжича, ,Л.Костенко, Б.Олійника, П.Скунця, Л.Кисельова, А також: Євангеліє, Тора, Талмуд; книги та окремі твори Вчителів Церкви, богословів, релігійних мислителів, церковних ієрархів та місіонерів: Тертуліана, Фоми Аквінського, Томи Кеппійського, Бернара Клервоського, Льва XIII, Івана Павла ІІ, Бенедикта XVI, Хосемарія Ескріви, Тита Колліандера, Анжело Амато, матері Марії Терези; твори американських, європейських, російських, середньо-азійських та єврейських авторів; Інтернет-повідомлення.