Два типи мов
Михайло ТОРОХТІЙ
Часто й густо доводиться чути особливо у навчальних закладах і підручни-ках з мови, що в українській мові «як чуємо, так і пишемо». Які ж консеквенції випливають з цього положення? – Це може означати, що українська мова безхребетна, не має своєї внутріш-ньої структури. Тому, що різним людям одне й те ж може по-різному чутися (або недочуватися).
Ось імплікації – логічні зчеплення:
«як чуємо, так і пишемо» (як все просто!) «як говоримо, так і пишемо» «як пишемо, так і правила мови будуються»…
Але, це не так. На справді, не «як говоримо, так і пишемо», а саме «як пишемо, так і говоримо». – Зрозуміло, що усна мова виникла раніше письмової, але на основі цієї усної мови постала писемність яка закріпила, не накинула, існуюче мовлення вимогами, нормами і правилами. Ці писемні принципи відбилися у документації держдіяння, після чого будь-які девіації у мовленні – ґаркування не заохочувалися і не пускали коріння у свідомості етносу, тому що викидалися (осміхувалиcя). Після чого нормотворчі вимоги увійшли у підсвідомість етносу. І людям не треба було спеціальних правил (граматичних) підручників правила були у них у підсвідомості і лінгвістична інтуїція етносу ніколи не хибила. Люди говорили саме так, як було треба, – правильно, тобто за правилами, закарбованими в підсвідомості. Грошово-технологічна сучасність все більше й більше відриває людей від свого, потаємного, штовхаючи їх у прірву глобалізації, – духовної смерті. Тому коли нам кажуть, що в українській мові «як говорять, так і пишуть», то це не є істина. – І я вже казав, чого: тому що промовляти можна як завгодно, та що це означає, що і писати можна як завгодно? – Ні! – В українській мові «як пишеться, так і говориться» а записано це не стільки в підручниках, чи наукових книжках, скільки в підсвідомій психіці етносу, що саме й фіксується мовно-творчою документацією (у нормативній літературі, підручниках, словниках тощо). – Отже, ми вимовляємо не «так як чуємо», а саме «як пишемо» і записано це в першу чергу у нашій колективній пам’яті, а на паперах вже – у другу чергу.
(Таким чином), у нас – в українській мові – гармонійна єдність між грама-тикою і вимовою. – Мінімум суперечок. Це свідок істини у підґрунті української мови. А от у московській мові, якраз усе навпаки. Вона, як і будь-яка штучна мова – похідна мова – має безліч конфронтацій між вимовою і граматичними вимогами. Там не так як у нас: якщо ми «як пишемо, так і вимовляємо» а «як вимовляємо, так і пишемо», натомість в московській «як пишуть, так не вимовляють» а «як вимовляють, так не пишуть» (що ж тут доброго і чим тут хизуватися!?). Якщо латина, грецька, ісландська та інші мови гармонійні по відношенню до своєї граматики, що можна записати так «граматика вимова». Не так із російською, англійсь-кою, італійською, німецькою та ін. імперськими мовами. Вони мають дисгармонію між граматикою та вимовою. Таке відношення «граматика вимова», – що означає: якщо так треба писати, наприклад: «п а р а ш ю т», то це зовсім (!?) не означає, що так треба вимовляти; і навпаки, якщо так вимовляємо, то ще не означає, що так і пишемо. Порівняй правопис московської мови із її вимовою, пишемо: «колбаса», «машина», «медицина», «молоко», «лучший», «аукцион», «Москва» і т.д. вимовляється: «[к а л б а с а]», «[м а ш ы н а]», «[м е д и ц ы н а]», «[м а л а к о]», «[л у т ш ы й]», «[а у к ц ы г о н]», «[М а с к в а]» і т.д. (І ця нісенітниця сприймається як щось зрозуміле, правильне, потрібне і добре. – Що ж тут, питається, доброго?)
Національні мови не знають внутрішнього розбрату, натомість імперські знають. Про що свідчить внутрішній розлад мови? – про її штучне, імперське походження. Така мова-хижак, намагаючись увібрати мови поневолених народів щось краде у них привласнюючи (приватизуючи) якісь частини тубільної мови. І в наслідок цього її внутрішня структура зазнає деструктивних змін. – Мова британців одна, а от мова американців вже інша; вона ще більше понівечена внаслідок всмоктування (поглинання) різних мов тубільців – індіанців. – Ось вам і доля латини. Як національна мова, вона – гармонійна. В ній, як і в усіх національних мовах лад між мовленням і граматичними вимогами: «як пишеться так і вимовляється і як вимовляється, так і пишеться». Але ж коли вона стала мовою імперії, тоді вона і зникла а з’явилися англійська, французька, німецька та ін.. – Усі ці мови не є гармо-нійними національними мовами, – це або спотворена латина, або скалічена національна мова германців, галлів, бретонців, саксів…
Знаковим є те, що так звані «пекельні» слова, брудна лайка притаманна ли-ше таким імперським мовам. – Не знайдемо вербального бруду в національних мовах: у республіканській (доцицероновій) латині, у грецькій, в українській, в чеченській (у вайнахських мовах), в таджикській, грузинській, тибетській та ін.. Але є в англійській, німецькій, китайській, турецькій, ізраїльській і т.д.. Проте всі вони ні в яке порівняння не йдуть із офіційною мовою геополітичного утворення, столицею якого вважається Москва.