Політичні граблі Юрія Костенка
Іван КІЛИК
«У разі застосування стратегії економічного націоналізму ситуація в Україні докорінно зміниться на краще». Такий висновок нещодавно зробив лідер УНП Юрій Костенко, оприлюднивши його у партійній газеті «Народне слово». Уважного читача повинна насторожити настанова саме на «економічний націоналізм», а не просто український націоналізм – у даному випадку це суттєво, оскільки йдеться про ціле (український націоналізм) та похідну від цілого, його складову частину (економічний націоналізм). Отже, пропонується ціле замінити його частиною. Чи не буде така заміна ущербною? Зрозуміло, що буде. А у царині ідеологічній, як у нашому випадку, матиме надзвичайно шкідливі наслідки. Ще Степан Бандера попереджав: «Найбільше треба остерігатися, щоб часткові цілі – засоби не ставали самоціллю. Це завжди доводить до помилки, відступлення від головної мети».
Можливо, така гра термінів сталася з неуважності. Та списувати на неуважність пана Костенка, все-таки, не дозволимо собі – занадто серйозна фігура в українському політикумі. Але така, на перший погляд, дрібниця, ніяк не вписується у нормальну логіку, тому мусить бути бодай якесь пояснення, чому лідер УНП частину від цілого виставив на перший план, одночасно зробивши її важливішою від цілого, та промовчав про ціле…
Кажуть, хто шукає – неодмінно знаходить. Поталанило і мені: пригадалася розмова з Юрієм Костенком, в якій він окреслив свою позицію щодо українського націоналізму кілька років тому. Тоді УНП позиціонувала себе як права, радикальна сила, підтверджуючи такі претензії збором підписів за визнання ОУН та УПА. Зрозуміло, справа потрібна і благородна, тож ніяких сумнівів щодо «націоналістичної» тенденції формування свідогляду пана Костенка виникнути не могло. Аби якнайширше розрекламувати добрі наміри та того, хто є їх виразником і носієм, запитав для інтерв’ю: чи задекларована Вами радикалізація політичного курсу передбачає внесення у програму УНП ідеології українського націоналізму як її базової основи, необхідність чого ґрунтовно доводить Бандера, чи Ви й надалі залишитеся на дотеперішній „правоцентристській платформі” „національної демократії”?
Відповідь швиденько розставила усе на свої місця… Цитую.
«Щодо проблеми т. зв. інтегрального націоналізму. Я думаю, що на сьогоднішній день ми як демократична політична сила повинні ставити питання так, як сьогодні ставить питання захисту національних інтересів будь-яка демократична національна політична сила європейського рівня. Я дуже багато мав можливості спілкуватися з політиками європейськими, і хочу вам сказати, що т. зв. український інтегральний націоналізм в ніяке порівняння не йде із звичайною патріотичною позицією Європейської народної партії, яка свято оберігає національний інтерес, не порушуючи при цьому права громадян інших національностей в тій чи іншій європейській державі. Оце є надзвичайно принциповим для Української Народної Партії. Ми не визнаємо права нації, навіть у такі перехідні періоди, вершити через свій національний інтерес, не виключено вершити антидемократичні дії над іншими націями чи народами. Тобто ми говоримо про інше право – право української нації мати свою владу – національну, право української нації відтворити всю свою історію, культуру, мову і загалом все українське, право українця вимагати від української влади, щоб вона проводила політику на розвиток українського етносу.
– Тобто, Ви не готові прийняти націоналізму?
– Це не націоналізм, а це вже називається комуністична диктатура, яку вже Українська Народна Партія ніколи не прийме.
Зізнаюся: ніяк не сподівався почути подібне від лідера партії, яка претендувала на певні електоральні симпатії українців. Дотепер здавалося, що загалом партія справді прагне національної держави, лише інтенсивно політично доростає до усвідомлення глибинних рушійних сил, здатних до її створення. Але ж факти – річ, як відомо, вперта, а в нашому випадку ще й однозначна. Звичайно, що кожен політик має невід’ємне право на свою думку, і переконувати у перевагах свого шляху, своєї партії – зрозуміле його завдання та прагнення. Але коли мова заходить про речі принципово іншої категорії – як у нашому випадку про націоналізм – тема торкається значно ширшого кола людей, які, можливо, не завжди погоджуються зі сказаним, а інколи і вважають його докорінно хибним.
Те, що пан Костенко не є прихильником націоналізму, видно бодай з того, що жодного разу це слово не вжито у програмі очолюваної ним партії. Але це, наголошуємо, право його власного політичного вибору. Незрозуміло лише, як має намір УНП будувати національну державу (а про це зазначено у програмі) без українського націоналізму. Але, може, то такий новий спосіб?
Читаємо уважно далі. Костенко стверджує, що „т. зв. український інтегральний націоналізм в ніяке порівняння не йде із звичайною патріотичною позицією Європейської народної партії”. Певно, що не йде, бо ж націоналізм і патріотизм – різні поняття: патріотизм – це почуття, а націоналізм – структурно вищий, бо це світоглядна система, саме тому кожен націоналіст є патріотом, але не кожен патріот – націоналістом. Сподіваємося, таке пояснення не надто складне для людини зі значним досвідом роботи в політичній сфері. І хто набрехав Костенку, що український націоналізм „порушує при цьому права громадян інших національностей в тій чи іншій європейській державі”? Та всі відповіді – у його ж словах: виявляється, про це він довідався у численних розмовах з європейськими політиками, котрі, абсолютно не знаючи націоналізму, думають, що він порушує права інших націй. Але ж шановний політик такого масштабу повинен би знати, що це окреслення якраз не націоналізму, а шовінізму, ксенофобії та фашизму. Невже у жодному посібнику з політології не вдалося бодай випадково зустріти цього тлумачення? А, може, варто інколи спілкуватися і з українськими політиками-націоналістами?
Звичка спілкуватися переважно з чужинецькими, чи, як їх названо, європейськими політиками зіграла злий жарт з Костенком та його баченням українського націоналізму. Тому він констатує: „…Не визнаємо права нації, навіть у такі перехідні періоди, вершити через свій національний інтерес антидемократичні дії над іншими націями чи народами”. Він навіть і не сподівався, що підтвердив ще одну націоналістичну істину: й український націоналізм цього не визнає, бо це вже ознака не націоналізму, а імперіалізму чи фашизму. Націоналізм – ідеологія захисту свого, а не нападу на чужі інтереси. А професійно сплутувати ці поняття вчили у партійних школах СРСР, тепер простудіювати цю науку можна у ліберальних та космополітичних колах Європи чи Америки. Вчать там вельми ґрунтовно, свідченням чого може бути навіть факт вживання терміну „український інтегральний націоналізм” виключно і завжди з часткою „так званий” – щоб не осквернити уста свої?
То що ж робити українцям, аби мати свою національну державу, але, не дай, Боже, не пов’язати її з націоналізмом? Політичний рецепт Костенка, зварений на демократичному вогнику центристських лібералів європейського покрою, стверджує, що „всі проблеми – похідні від економіки”. Тут він далеко не новатор, бо такий вектор оголосив ще В’ячеслав Чорновіл статтею „Наша політика – передовсім економіка”, тепер цією тезою спекулюють практично всі претенденти на крісла і посади, хоча жодному з них вирішити її ще так і не вдалося і не вдасться. Мав рацію Василь Іванишин, коли писав, що «без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу».
Про всяк випадок у Костенка є й інша пропозиція – „проводити політику на розвиток українського етносу”. Для доповнення образу партії пропонуємо перейти з платформи „національної демократії” на платформу „етнічної демократії” – такого, принаймні, ще не було. Очевидно, одночасно це створило би декілька тисяч робочих місць на фабриках пошиття нових шароварів… У результаті це те ж саме, що пропонувати миші ховатися від кота… у мишоловці!
Якщо прийняти Костенкову інтерпретацію націоналізму, то як же бути з Франком, котрий казав: „Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б покрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”? Невже на догоду нинішнім демократохвалам Франко має зректися свого висновку, щоб не псувати іміджу українським борцям з націоналізмом? І що робити з Бандерою, котрий у статті „Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби” так пояснює спроби нищення націоналізму: „Справжньою причиною організованої в світовому масштабі нагінки на націоналізми, зокрема на визвольні націоналізми, є намагання промостити дорогу для імперіалізмів, явних і замаскованих, політичних і економічних. Інспіратори цього хочуть відвернути увагу від своїх імперіалістичних намагань, зробити винуватими в усьому націоналізм та знищити їх за те, що вони ставлять їм спротив”? І як оцінити задекларовану підтримку та намагання державного визнання ОУН та УПА – електоральними заграваннями, кон’юнктурною необхідністю?
Постає питання: чи політична позиція Костенка є національно-креативною? Адже заперечення націоналізму не є тією політичною рекламою, яка може підняти рейтинг будь-якої партії. Тим паче, що за даними нещодавнього соціологічного дослідження, проведеного Київським інститутом проблем управління ім. Горшеніна, частка тих, що вважають націоналізм відстоюванням інтересів своєї нації (а не „комуністичною диктатурою”), становить 35%, ще 31% ідентифікують націоналізм як патріотизм, любов до батьківщини. Лише 20% вважають його неприйняттям інших націй, національною замкненістю. Тому навіть задля далекоглядного формування свого виборця ставку треба робити не на чергове „об’єднання правих сил”, а саме на націоналізм, бо, за висловом відомого англійського політолога Ентоні Сміта, „Нації з їхнім націоналізмом… і в наступному столітті становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності”.
Такою була позиція Юрія Костенка кілька років тому. Чи змінилося щось тепер? Може, був час переконатися, що така настанова хибна, а тому не результативна? Змінилася ситуація, з’явилися вельми амбіційні наміри про президентство… Час, звичайно, був, але у даному випадку маємо ще одне підтвердження версії про те, що історія вчить лише те, що вона нічого не вчить. Особливо тих, хто сам не хоче вчитись, і тому, знову наступаючи на ті ж граблі, усі свої розумові потуги скеровує на вирішення дуже філософського питання про те, що краще: стати двічі на дорослі чи раз на дитячі?
І ще. Якщо пан Костенко вважає неприпустимим для свого інтелектуального рівня дослухатися до Франка, Бандери, Іванишина, Сміта, то, може, послухав би ще одну розумну людину – себе. Щоб, як він каже, «виборці змогли отримати повну і правдиву інформацію про ситуацію в державі та почути ініціативи, які базуються не на демагогії і популізмі». А таки варто спробувати…