«На Кавказі йде серйозна партизанська війна, і ніяких перемог не спостерігається»

Видання GurabaWordPress з посиланням на «Російський репортер» опублікувало матеріал про ситуацію в Імараті Кавказ і російсько-кавказьку війну, яка продовжувалася

Видання вказує, що куратор проекту «Своїми очима» «Російського Репортера» Шура Буртін один з небагатьох російських журналістів, які намагаються зрозуміти, що насправді відбувається на Північному Кавказі і наводить витяг з розслідування російського журналіста.

«Російський Репортер»: По телевізору іноді показують якісь «спецоперації», закутих в броню спецназівців, БТРи. У глядача підтримується відчуття, що залишилися залишки якихось бойовиків, але їх ліквідовують. До реальності це ніякого відношення не має. На Кавказі йде серйозна партизанська війна, і ніяких перемог у ній в Росії не спостерігається.

Війна розповсюдилася на Дагестан, Інгушетію і Кабардино-Балкарію. На всій цій території виросло могутнє, добре організоване підпілля, яке серйозно налаштоване воювати, живе війною.

Бойовики і силовики щодня знищують один одного, йде безглузде взаємне винищування хороших двадцятирічних хлопців.

Вчора Нургалієв заявив, що за цей рік було вбито й узято в полон 700 бойовиків — а на інтенсивності стрілянини це взагалі не позначилося.

За 10 років можна вже зрозуміти, що витравити опір збройним шляхом Росія не в змозі.

Підпілля пронизує села Дагестану й Інгушетії. У Чечні жорстоким терором майже вдається не пускати бойовиків на рівнину. Але вони контролюють гірські ліси, сунутися туди силовики бояться — навіть зараз, коли йде масштабна кадировська операція.

У травні Кадиров пообіцяв остаточно розібратися з «шайтанами», в гори нагнали 15 тисяч багнетів — і, загалом, без толку. Після місяця боїв стало зрозуміло, що втрати дуже великі. Тепер, не зважаючи на накази, йти в ліс кадировци не хочуть, вважають за краще вбити першого місцевого жителя, який попався, і видати за бойовика.

Зараз операція звелася до блокади аулів — щоб взимку заморити партизан голодом. Якісь результати це, звичайно, дасть — але сподіватися, що таким чином можна перемогти підпілля, не доводиться. Тому що воно має коріння і війна для нього — як вода.

Треба зрозуміти, чого хочуть бойовики. От запитай зараз будь-якого: а чого вони хочуть, — ніхто не знає. В (російських) ЗМІ це питання заборонене, думати про нього не можна. Мається на увазі, що це втілення зла, фанатики, бандити та іноземні найманці.

Може, вони все ще хочуть незалежності Чечні. Уявити собі цих людей в реальності ніхто не намагається. Тому що, якщо зрозуміти — це ж означає, що можна домовитися. А це порушує наш внутрішній суспільний договір.

Десять років тому, з приходом Путіна, в Росії склався консенсус — якого не було у 90-х. Сякий-такий, але консенсус. Мені, як і більшості «интеллігенциі», від нього було нудно — але народ заспокоївся.

Питання «як нам жити» підмінили самозахистом. Але в цьому консенсусі кавказці були ворогами — і хоч ти лусни, хоч ти десять кадирових понароджуй — затягнути Кавказ в такий консенсус неможливо. Тому що в маніпуляціях з масовою підсвідомістю, які влаштували тоді Путін з Павловським, йшлося про російські смутні сенси.

Але в Росії і Кавказу підсвідомості різні, і Кавказ залишився за рамками російського «ми».

Більшість кавказького населення, хай і без великого комфорту, продовжують жити в Росії. Але деяка частина просто випала з неї.

Два роки тому Докку Умаров проголосив скасування Ічкерії і створення Кавказького Емірату. На це мало хто звернув увагу, оскільки здавалося, що йдеться про віртуальну суть, зміну назви терористичного угрупування.

Але йшлося про реальність. Частина північнокавказького населення в Росії не живе. Росія для них — світ куфру, бруду, брехні і невіри. Вони з нею не хочуть мати нічого спільного. Для них це держава-окупант, яка захопила їхні землі, з нею треба вести війну. Це десятки тисяч людей. Природно, в цьому середовищі житиме підпілля.

Ну, уявіть собі, що Росію захопив Китай. Це хороша країна з великою культурою. Вона встановила тут якийсь свій порядок. У процесі убили кожного десятого, але далі — нормально.

Росія — невід’ємна частина Китаю. Китайці нічого поганого не хочуть, субсидують, китайський порядок працює. Чому росіяни хочуть втекти, їм незрозуміло. Буде опір, тероризм?

Хто такі бойовики? По-перше, треба розуміти, що це зовсім не ті бойовики, які були 10 років назад, воювали в першу і другу війну. Фізично інші люди. Ті — вбиті або служать в Кадирова.

Зараз в лісі сидить суцільно двадцятирічна молодь. Це не бандити-горлорізи, які після війни не можуть вийти, тому що бояться правосуддя. 90% цих хлопців прийшли туди останніми роками, ніяких злочинів не скоювали, добровільно. А всі горлорізи спокійно служать в Центорої.

За 10 років опір сильно змінився. Під час першої і другої воєн це були розрізнені загони, що складалися з людей з дуже різною мотивацією. Там були і герої, і бандити, і селяни, і випадкові, звичайні люди.

Війна була активна, гучна — але легковажна чи що. Тих бойовиків можна було замочити авіацією і танками, більшість з них, коли стало зрозуміло, що війну програно, перейшли до Кадирова.

Тепер війна непомітніша, її легко приховати — але вона набагато серйозніша.

Опір очистився від випадкових людей, перетворився на релігійну секту з могутньою ідеологією. Її основа — Джихад.

Бойовики повністю позбулися національних ідей, незалежність Чечні їх більше не цікавить. Це був спосіб вижити: не можна роками терпіти позбавлення, рани, перспективу швидкої смерті — за таку малодосяжну абстракцію як незалежність Ічкерії.

А Джихад — він сам по собі сенс життя, вища реалізація. Це не абстракція, це відчуття пов’язане з усією мусульманською системою цінностей.

Я переслуховував масу записів бойовиків і всі вони говорять: я тільки тут почав жити.

Людина йде в гори — і, по-перше, раптом відчуває себе вільною — ні ментів, ні проблеми грошей, нічого, з чим вона втомилася миритися. А по-друге вона, нарешті, робить те, в що вірить.

Бойовики часто записують відеолисти до батьків. Там завжди одне і те ж: «ми ж робимо те, чому ви нас вчили, те, що зобов’язаний робити мусульманин; мене вб’ють, але ви не турбуйтеся: головне в житті я вже зробив.»

Якщо люди роблять те, що закладене в суспільній системі цінностей, цьому важко щось протиставити.

У загонах моджахедів панує братерство. Можна скільки завгодно називати їх бандитами, шайтанами, арабськими найманцями — на російському і навіть грозненськом телеглядачі це прокотить. Але, якщо людина мала з ними контакт, вона знає, що там набагато більш людська атмосфера, ніж навколо.

Перемогти бойовиків важко тому, що йдеться не про ідеології або державні вивіски — а про сенс життя.

Росія звикла до повсюдної брехні, цинізму, тому, що люди говорять одне, а воюють за інше.

З Москви нам здається, що і вони там на Кавказі все одним миром мазани. Але це не так. Бойовики воюють за те, в що вірять, — і енергетика цього незрівняна з тим, що поки може запропонувати Росія.

(Днями Юнус-Бек Евкуров сказав дурість: заявив, що не допустить бойовиків до виборів в Інгушетії. Всіх кандидатів, мовляв, перевірятимуть на предмет зв’язку з підпіллям. Незрозуміло, що він мав на увазі — бойовикам на ці вибори абсолютно покласти, це для них кафірські ігри. Російська влада повинна, навпаки, мріяти, щоб вони пішли на вибори, включилися б в російський політичний процес.).

Є така думка, що бойовики — терористи, а з терористами не можна вести переговорів. Як зі всіма голослівними твердженнями, сперечатися з ним важко. Очевидно, спочатку була на увазі ідея: не треба заохочувати тероризм, йдучи на поступки терористам під час захоплення заручників, літаків і т.п.

Але ж на Кавказі війна йде. Силовики там так само залякують населення, захоплюють і вбивають заручників. Там стоїть питання не про задоволення вимог якихось терористів, а про припинення війни. Чому з ними не можна вести переговори, не розумію.

Росії треба зрозуміти, що Кавказ — це колонізована територія. Прийняти цей факт. Не вдавати, що вони добровільно приєдналися. Зрозуміти, що тут неминуче будуть ті проблеми, які бувають в колоніях.

Пригадати, що більшість країн, усвідомивши це, вирішили з колоній піти. Це не єдиний вихід. Але, якщо залишаєшся, треба домовлятися з цими суспільствами.

Можна, звичайно, мочити сепаратистів і давати грошей князькам — але цим ми проблему не вирішимо, а тільки замнемо. Значить, через двадцять, п’ятдесят, сто років знову буде війна. Ми цього хочемо? Хочемо, як говорять американці, «перекинути гарячу картоплину» дітям?

(У випадку з Чечнею це питання зовсім патове. Ви вірите, що Чечня погодиться жити в Росії після того, як був вбитий кожен десятий чеченець? Здається, шансів немає. Зараз там Кадиров, перед яким всі тріпотять, але глибину прихованої ненависті до Росії важко виміряти. На першому ж повороті Чечня знову постарається зіскочити. Навіщо тоді все?).

Є, правда, вірогідність, що Росія підсвідомо хоче війни. Пам’ятаю, минулою зими зіткнувся з якимсь п’яним мужиком і чомусь гостро відчув, що люди хочуть війни. Не дрібної чеченської, а справжньої, яка б знову дала сенс нашому існуванню.

Шура Буртін, кореспондент, куратор проекту «Своїми очима»