Націоналізм і демолібералізм: два погляди на людину і суспільство
Віктор РОГ
Не є чимось надзвичайно дивним той незаперечний факт, що 20-40 роки XX століття стали такими багатими на теоретиків українського націоналізму і на ґрунтовні праці з ідеології та проблематики українського націоналізму.
Молодий організований суспільно-політичний революційний рух потребував таких людей і такої праці, він вимагав негайної і ґрунтовної відповіді на безліч гострих питань, потребував окреслення напрямків дії і візії майбутнього. Потребував аналізу та характеристики як внутрішньонаціональної ситуації, так і світових явищ і тенденцій.
Тож цілком закономірно, що в багатьох теоретичних працях того часу наводяться порівняльні характеристики засад українського націоналізму та інших суспільно-політичних рухів, а зокрема комунізму, демолібералізму, націонал-соціалізму, фашизму. Як у багатьох окремих працях, так і на сторінках журналів, зокрема в “Літературно-науковому віснику” (ЛНВ) і “Розбудові нації”, розгортається жвава теоретична полеміка з багатьох ідеологічних питань. Особливо активну роль в цій дискусії відіграють провідні ідеологи Дмитро Донцов, Євген Онацький, Юрій Липа, Юліян Вассиян, Дмитро Мирон, Ярослав Стецько, Микола Сціборський, Степан Ленкавський та Степан Бандера.
Вони, а також інші науковці та теоретики зуміли виконати своє завдання щодо ідейно-теоретичного забезпечення бази українського націоналізму, залишивши нащадкам ґрунтовні теоретичні праці, котрі й досьогодні залишаються актуальними.
Метою дослідження є виявити й обґрунтувати ставлення українського визвольного націоналізму до демоліберальної ідеології, зокрема через аналіз творів теоретиків українського націоналізму минулих поколінь.
За визначенням Дмитра Мирона-“Орлика”, “Ідеологія — це життєтворча система вартостей, ієрархія цілей, потреб і керівних засад, що кристалізують суспільні хотіння, прямування та надають зміст і напрям суспільно-національному життю й діяльності”.
Отже, перед тим, як говорити про відношення націоналізму та демолібералізму зокрема і про бачення проблеми суспільності (нації) й одиниці (людини) українським націоналізмом взагалі, напевно слід розпочати з визначення самого терміну “український націоналізм”, з дефініції поняття.
Вважаю за доцільне навести кілька таких дефініцій, сформульованих у 1920-1930-тих роках чільними ідеологами українського націоналізму:
“Український націоналізм — це духово-світоглядовий та суспільно-політичний рух, що органічно виростає з духово-суспільної природи української нації і відповідає її найістотнішим потребам та змагає революційно-творчим шляхом до установлення нових вартостей, до відродження і визволення усіх сил української нації і до всестороннього її розвитку у власних державних формах” (Дмитро Мирон-“Орлик”).
“Для українського націоналізму — Українська Нація є вихідним заложенням чинности та цілевим означенням всіх його прямувань. Він розглядає націю не як механічний збір певної кількости людей, пов’язаних лише спільністю території, мови й матеріяльних інтересів, лише як найвищу організаційну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованості має власний, неповторний і духовний зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільноти, її моральної єдности та стремління здійснювати свої власні історичні інтереси” (Микола Сціборський).
“Націоналізм — це мислення і діяння інтересами нації” (Степан Ленкавський).
Уже з вищенаведених означень цілковито зрозуміло, що націоналізм — це світогляд і суспільно-політичний рух, підставовою цінністю і основою котрого є ідея нації, інтерес нації.
Засадничою підставою лібералізму є особиста свобода людини, що зводиться до абсолютної цінності. “Історія філософічної дискусії про проблему відношення одиниці й суспільности має теоретичний характер”, — пише у статті “Одиниця й суспільність” доктор Юліян Вассиян. Він слушно зауважує, що раціоналістична концептуальна методика (чи то ліберальна, чи то соціалістична) обчислювала і націю (спільноту), і людину, як поняття “атомістично-механічні”. І тому Вассиян має підстави твердити, що “соціялізм виріс послідовно з лібералізму в егалітарнім підсонні раціоналістичної прямолінійности думання аж до остаточних висновків”. Адже і лібералізм, і соціалізм бачать суспільність як атомарну масу, як певну механічну кількість одиниць, і засадничо соціалізм не протиставляється лібералізмові, “бо віддає перевагу більшості одиниць”. Так само і демократія, як система, має коріння в демолібералізмі, оскільки саме “лібералізм побудувався як світогляд на одиниці, він дав тим самим засадничо однакове право всім одиницям”.
Теоретики українського націоналізму пов’язують поняття демократії, лібералізму, соціалізму, анархізму в одне системне причинно-наслідкове явище, яке характеризується рядом спільних ознак. Ось що, наприклад, пише у своїй праці “Ідея і чин України” Дмитро Мирон -“Орлик”:
«Соціалізм — це відвернена вартість, нешлюбна дитина демоліберального капіталістичного світу. Тут і там бачимо раціоналістичне доктринерство, бездушну, об’єктивну науковість і релятивність, віру в механічний поступ, тут і там бачимо боротьбу партійних і класових інтересів, тут і там бачимо матеріалізацію й механізацію життя, тут і там бачимо перевагу економічних чинників, перевагу матерії, тут і там бачимо не вартість особистості, але кількість, число, демократичну чи колективну масу, тут і там бачимо пацифізм і заник духово-моральних, біологічних і волево-творчих первнів, тут і там бачимо атомізацію й захитання основ нації й держави, тут і там бачимо всевладність бюрократії, тут і там бачимо брак органічного наростання й селекції провідної верстви, тут і там бачимо штучність, поверховість і інтернаціональність культури й цивілізації, тут і там бачимо половинчасту людину, відірвану від національного ґрунту й глибини життя, кидану пристрастями чи погонею за інтересами, екологічну і технічну людину, дарвінську людину, а не героїчну, творчу особистість прометеївського чи фавстівського духа.
Чи ж у нас демоліберальне партійництво й доктринерство не проторувало доріг під наплив штучного, насаджуваного соціалізму різних видів… Як демолібералізм, так і соціалізм були принесені на Україну зовні з чужого поля, через Росію, й штучно насаджені на Україні. Це витвори чужого духа і чужих інтересів, а не українського духа й українських потреб».
Дмитро Мирон характеризує лібералізм і дає йому таку влучну оцінку:
«Суспільне, політичне і господарське життя лишається на вільну гру суспільних й індивідуальних сил. Хай все пливе свобідно й необмежено, хіба волею й інтересами інших одиниць. Такий підхід до суспільного життя, опертий на необмеженій вільній грі сил, доводить до розбиття й анархії, до увільнення від усяких обов’язків і законів, до вільної любови, до вільної, необмеженої конкуренції, погоні за зиском і визиском слабших. Наслідком політичного лібералізму є економічний лібералізм, що приніс замість свободи й рівності визиск і панування гроша, егоїзм, гризню класів. Лібералізм замість свободи одиниці приносить її залежність від сильніших матеріально і брутальніших, приносить самоволю, нерівність, визиск, егоїзм, панування клік, неморальність, безпринциповість та слабість духа й характеру. В консеквенції доводить до анархізму й нігілізму».
Практично, картина, яку змалював Дмитро Мирон понад 60 років тому, сьогодні є реальним відображенням втілення в практику демоліберальних “загальнолюдських цінностей” як інструменту побудови України.
Націоналізм має свою, окрему, точку зору на проблему співвідношення людини і суспільства, абсолютно протилежну до позицій лібералізму й соціалізму. Виходячи зі своїх світоглядових засад, націоналісти заперечують обидві крайнощі співвідношення між одиницею і суспільством (у даному випадку нацією). Націоналізм визнає людську гідність та її творчу індивідуальність і визначає за людиною основні обов’язки перед суспільством, бо “розвиток національної (суспільної) свідомості, що примушує людину […] до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомості, але навпаки — ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомості. Бо лише свідомі індивідуальної своєї гідності індивіди можуть мати й свідомість національної гідності». (Євген Онацький).
В теорії українського націоналізму права кожної людини прямо пропорційні до обов’язків перед національною спільнотою. Націоналізм наголошує взаємозв’язок і взаємозалежність прав і обов’язків у взаємовідношеннях між людиною і суспільством (нацією).
Дуже часто в одне поняття різні люди вкладають різний зміст. Так само й у термінологічних означеннях. Поняття “нація”, “ідеал людини”, «свобода», наприклад, у лібералів і націоналістів не є тотожними за змістом. Ось що, приміром, писав провідний теоретик українського націоналізму Ярослав Стецько у своїй праці “Новий суспільний лад”: “У них (демолібералів) — гедоністичний егоїзм, як суть життя; у нас (націоналістів) — національно-суспільний глузд існування й суворий героїзм, як неодмінну рису ідеалізму — трагічну й глибоко-життєрадісну концепцію життя, що має в своїй основі героїчну етику”.
Те саме стосується й поняття “демократія”. Ярослав Стецько стверджує:
«Коли під демократією розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не методою обману й демагогією, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили довір’я й признання; коли під нею розуміти любов до народу не тільки до глибин слова, але й до глибин кишені; коли під нею розуміти невідкличну вимогу до кожного, без розбору, важких трудів, праці й уможливлення завдяки праці й чистоті характеру і здібностям кожному з народу перейти в ряди провідної верстви; далі — соціальну справедливість та відповідний до зусиль праці та здібності розподіл дібр між усіх громадян держави, однакова на ділі, а не, як у демолібералів, на папері можливість… — впливати на державні справи і керувати ними, коли тільки характером, працею і розумом викажеться гідним цього — якщо так розуміти демократію, то націоналізм найбільше демократичний з усіх існуючих нині у світі програм будови державного ладу й перебудови світу».
Нація, як вважають націоналісти, є ірраціональним, містичним явищем, божим творінням, і саме духовна істота нації окреслює і зумовлює взаємовідносини між національною спільнотою й окремою людиною.
«Виростаючи із коріння історичних традицій і прямуючи в далеке майбутнє, нація є спільнотою, як висловився Шевченко, “і мертвих, і живих, і ненароджених”. Тому кожен член нації має моральне зобов’язання і відповідальність не тільки по відношенню до його сучасного, “живих”, але і по відношенню до майбутніх поколінь “ненарождених”. Нація є явищем вічним, тоді як окрема людина є тільки тимчасовим явищем» (Ю. Пундик).
Оскільки нація є категорією вищого порядку і несе в собі вищу, космогонічну ідею, езотеричну мету і місію, то вона «уособлює інтереси всієї спільноти, не тільки сучасної, але й майбутньої, і обов’язком її членів є дбати про те, щоб своєю працею збагачувати націю духово та матеріально та зберігати її існування не тільки на те, щоб передати багату спадщину й прийдешнім поколінням, так як родина працює не тільки на теперішніх членів, але й для майбутніх внуків. Тому інтереси нації стоять вище інтересів окремих людей і людських груп і в ім’я тих інтересів людина мусить навчитися солідарно співпрацювати з іншими членами її національної спільноти…» (Ю. Пундик).
Український націоналізм розуміє вартість людини як духовної творчої індивідуальності, а не механічної одиниці. І суспільна роль людини полягає в тому постійному самовдосконаленні, розвитку і службі вищому національному ідеалові. Служіння ідеї нації ушляхетнює й узмістовлює життя людини.
Лібералізм своїм культом абстрактних «загальнолюдських цінностей», “прав людини” і “свободи одиниці” відчужує одиницю від суспільства. Продукт лібералізму бачить суспільство лише як засіб набування й збільшення своїх особистих користей і вигод (насамперед матеріальних). Лібералізм плодить денаціоналізовану особу — гедоніста, циніка й споживача, метою життя якого є вже лише невпинне задоволення особистих інстинктів. Культ наживи та бажання насолод залишається єдиним сенсом життя. У постійній погоні за ницими матеріальними інтересами така особа готова йти на злочини, готова йти, наче за болотяними вогниками, у трясовину духовного, фізичного і національного рабства.
Як підтверджує історичний досвід, немає свободи людини без свободи народу, так само як і неможливе визволення соціальне без національної незалежності.
Доктор Дмитро Донцов вказує на реальний вислід гасел і доктрин лібералізму.
«Гасла французької революції — “свобода, рівність і братерство” (гасла теперішньої демократії) — здеґенерувались, стали маскою хаосу. “Свобода” — обернулась в свободу ширити розпусту і зраду а навіть в свободу розкладати християнську Церкву, бо “богами” сучасності стали гріш, шлунок і секс. “Рівність” — обернулася в пропаганду проти всього, що вивищувалося над масою, закоханою в “добробуті” і матеріальнім “щасті”, настроєною проти великих ідей і чинів, проти героїзму. А “братерство” обернулося в пропаганду “дружби” з СССР або в ООН “об’єднаної Європи”.
Все це, всі ці три пишні гасла — “свобода, рівність, братерство” — були лише масками таємних мафій (часто культурою і походженням чужих Європі), щоб опанувати окремі нації в якімсь “світовім уряді” одного чи другого “вибраного народу”, де і уряд, і армія, і поліція належали б не “братеризованим” націям, а ворожій їм мафії».
Отже правий був д-р Юліян Вассиян, коли ще в 1934 році в польській тюрмі в Сєдльцах писав:
«Теоретичні основи лібералізму являються з конечності джерелом суперечності, заперечення і взаємного виключення. Ці загибельні наслідки дані в природі самих зародків світогляду. Механічно-атомістична означеність одиниці-людини — це дуже поверховна, виривкова і проста метода, її абстрактність мститься швидше, ніж могли подумати найбільші песимісти в царстві демолібералізму чи соціалізму».
Таким чином, можна стверджувати, що український націоналізм як цілісний світогляд має свою окрему концепцію співвідношення взаємозв’язку людини і суспільства, яка полягає в усвідомленні обов’язку кожного члена нації зробити свій внесок у загальну справу на засадах національної солідарності, яка означає відповідальність, єдність і взаємодопомогу на основі усвідомлення тотожності вищих цілей нації й сенсу життя окремої людини. Український націоналізм, на відміну від демолібералізму, також передбачає відповідність прав і винагород кожного члена суспільства його обов’язкам і внескові у загальну справу.
Сьогодні демолібералізм активно пропагується і насаджується в Україні як домінуюча ідеологічна доктрина. Революційна концепція українського націоналізму рішуче відкидає всяке коньюнктурництво й пристосуванство, зокрема ідеологічне, до чужих “модних” і “респектабельних” течій, якими б “прогресивними” вони комусь не видавались і як би кимось не заохочувались. Ще Провідник ОУН Степан Бандера перестерігав і наголошував, що всілякі пристосування власних програмових та ідеологічних засад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльності підкопує самі основи національної боротьби.
Проблема стосунків націоналізму і демолібералізму сьогодні є набагато актуальніша, ніж будь-коли раніше. На відміну від попередніх часів, коли український націоналізм безпосередньо протистояв тоталітарним системам і світоглядам (зокрема московському комунізмові та німецькому соціалізмові), сьогодні все більше загострюється фронт боротьби саме з демолібералізмом, який за своєю суттю теж є тоталітарним і несе Україні та її народові реальну загрозу космополітизації, егалітаризму, атеїзму, пацифізму, нігілізму та інших чужинецьких “цінностей”.
Сьогодні демолібералізм все більше стає синонімом безвідповідальності й активно насаджується в Україні як домінуюча ідеологічна доктрина, покликана заповнити ідеологічний вакуум, що утворюється на місці збанкрутілого конаючого комунізму. Заперечуючи ідентичність української традиції, демолібералізм розглядає Україну в якості нових колоніальних теренів. Отже, знову на часі доктрина національної самодостатності – політично-економічної та культурно-інтелектуальної.