ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА» Історична довідка
Володимир КОСИК
Про Дивізію «Галичина» досі поширюються всякі неточні інформації, навіть вигадки, а дехто вимагає, щоб її уважати «воюючою стороною» на рівні з УПА.
На основі німецьких архівних документів можна встановити доволі точну довідку про Дивізію.
Про можливість створення галицької дивізії вперше заговорив губернатор Галичини Отто Вехтер, очевидно з мотивів чисто німецьких: щоб збільшити кількість солдатів Німеччини, або, як висловився з іншої нагоди один німецький чиновник: щоб було менше німецьких матерів, які плакали би за загиблими синами.
Ідея створення Дивізії знайшла підтримку в голови Українського Центрального Комітету Володимира Кубійовича та в колах ОУН-Мельника в Німеччині і в Генеральному губернаторстві. У березні 1943 р. В. Кубійович, голова УЦК та беззастережний прихильник ОУН-Мельника, подав офіційне прохання про створення української дивізії. Унаслідок заходів Отто Вехтера Гіммлер дав свою згоду на створення галицької дивізії під умовою, що вона не буде називатися українською.
Набір до дивізії відбувся в травні і червні 1943 р. 14 липня 1943 р. Гіммлер направив начальникам штабів дивізії циркуляр, який формально забороняв стосовно дивізії «Галичина» говорити «про українську дивізію чи про українську націю».
Подекуди пропагандисти створення Дивізії, щоб заохоти українських хлопців зголоситися, відкликалися до створення УСС-ів за Австро-Угорщини. Це була звичайна пропаганда, бо обставини створення Українських Січових Стрільців у 1914 р. не були ті самі (початок війни), що обставини творення Дивізії у 1943 р., бо наближався кінець війни й гітлерівська Німеччина котилася до поразки.
До Дивізії зголосилося декілька десятків тисяч добровольців. Однак німці прийняли дещо більше як десять тисяч. Українці часто зголошувалися, щоб уникнути примусової праці в службі праці «Баудінст», яку УЦК називав «Служба Батьківщині». Очевидно, багато молоді зголосилося з чистого патріотизму, щоб могти боротися проти ненависного більшовизму.
У зв’язку з кампанією вербування до Дивізії одне донесення німецьких військових чинників стверджувало, що вже у травні 1943 року ОУН Степана Бандери явно заявила про своє вороже ставлення до ідеї створення Дивізії та до спільної боротьби з німцями проти більшовизму, вважаючи, що це було би капітуляцією перед німцями. А в своєму «Бюлетені» № 11 та інших публікаціях ОУН Бандери звернула увагу на те, що німці вилучили з проекту створення Дивізії будь-який політичний елемент. Командування Дивізії має бути німецьким, мова солдатів - «галицька». На думку ОУН Бандери, проект створення Дивізії веде до поділу українського народу на галичан і українців. Бандерівська ОУН також стверджувала, що проект створення Дивізії є шкідливим і для української національної справи на міжнародному полі, бо більшовицька пропаганда буде це вживати як доказ, що український визвольний рух створений німцями.
Полки дивізії СС «Галичина» формувалися і проходили вишкіл до кінця 1943 року. Кола, які схвалювали створення Дивізії, говорили про неї, що вона «українська», хоч це не відповідало дійсності. Гіммлер, верховний керівник СС-ів, завжди підкреслював, що вона є «галицька», а не українська. Правда, він «добродушно» запевняв, що не буде карати галичан за те, що вони розмовляють по-українському, але він їх уважає галичанами, бо Галичина 150 років належала до Австрії.
Спочатку Дивізія офіційно називалася «Галицька добровольча дивізія СС». Але 1-го червня 1944 р. німці, згідно з німецьким довідником про Waffen-SS, зробили розподіл дивізій СС на дивізії з германськими добровольцями і дивізії добровольців не-германського походження. Ці останні отримали назву дивізій «Зброї СС». Тим самим «14-та Галицька добровольча дивізія СС» отримала назву «14-та Гренадерська дивізія Зброї СС (галицька № 1)».
На початку липня 1944 року почався наступ Червоної армії в напрямі Львова, зокрема в районі Бродів, де вперше було введено в дію дивізію СС «Галичина», що складалася приблизно з 10 тисяч вояків. Дивізія вступила в бій 16-17 липня. Основні бої тривали п’ять днів, під час яких Дивізія була розбита на частини. Однак окремі частини Дивізії боролися ще 10-15 днів. Втрати були великими, але точно їх встановити практично неможливо.
Звичайно уважалося, що сім-вісім тисяч вояків дивізії загинули або були взяті в полон. Згідно з одним свідченням, після переходу фронту полонених українців часто вбивали «заґрадітєльниє атряди» совєтської армії. Певне число полонених врятувалося, вони були інтерновані і запроторені до концтаборів. З оточення вирвалося біля півтори тисячі стрільців. Декілька десятків із них розбіглися, і нечисленні одиниці, мабуть, могли перейти до УПА. Залишки Дивізії відступили з німецькою армією.
Ці цифри заперечив Юрій Тис-Крохмалюк, майор у штабі Дивізії «Галичина». Він запевняв, що бойовий стан дивізії був 11.606 осіб, але від цієї цифри треба відняти десять відсотків німців (цікаве визнання – в Дивізії були теж німецькі підрозділи!) та неприсутніх з різних причин, отже дійсний бойовий стан дивізії був 9.396 осіб, з них згинуло приблизно 1.500 людей, з оточення вирвалося понад 5 тисяч осіб, інші розбіглися, опинилися в «підпіллі», а дехто перейшов до УПА.
Про співвідношення Дивізії та ОУН Бандери й УПА існує дуже багато здогадів, домислів, переважно з метою зменшити «вину» Дивізії, якої вояки, мовляв, вливалися до УПА. В дійсності таких було дуже мало. Але їхню «чисельну» присутність в УПА також підкреслювали в донесеннях совєтські служби, яким було вигідно у такий спосіб пов’язувати УПА з Дивізією «Галичина» і виявляти планову політику нацистів у підтримці українського визвольного руху.
Рештки розбитої Дивізії повернулися в більшості до табору в Нойгамері, де були залишилися три батальйони дивізії. 7 серпня 1944 р. німці вирішили відновити Дивізію в новому складі. Це був час, коли практично вся Україна (крім гірського хребта Карпат і Закарпаття) вже була зайняти совєтською армією. Велике число біженців з цілої України прямувало до Словаччини. Інші їхали до Німеччини чи взагалі на захід. Поповнити Дивізію добровольцями було доволі важко. Крім невеликої кількості добровольців, німці почали забирати силою молодих українців по дорогах, в поїздах тощо, щоб поповнити дивізію. Це вже не були добровольці, хоч на еміграції вони до цього не признавалися.
Основна переорганізація Дивізії відбулася в Словаччині, куди дивізія виїхала 28 вересня 1944 р. 17 листопада 1944 р., коли німці вже втратили всю Україну, Гіммлер погодився перейменувати Дивізію на «14 гренадерська дивізія зброї СС (українська № 1»). Згідно з німецьким довідником, офіційно ця назва була введена 15 січня 1945 р.
У лютому 1945 р. Дивізію спрямували (через Пряшів і Марбурґ) до Югославії для боротьби проти комуністичних партизанів Тіта. У березні Дивізія почала покидати Югославію, повертаючись до Словаччини. Згідно з німецьким довідником, 30 березня 1945 р. Дивізія мусила віддати частину своєї зброї, яку німці потребували для озброєння новоствореної німецької частини.
Під кінець березня 1945 р. Дивізію почали переводити до Австрії, де вона взяла участь у фронтових боях, зокрема 5 і 6 квітня 1945 р., під час яких було вбито або поранено близько 1000 вояків.
У грудні 1944 р., січні і лютому 1945 р. відбулася закулісна боротьба німецьких проросійських кіл, які підтримували «акцію Власова» (з думкою залучити туди також українців), та невеликого проукраїнського кола. Час минав, українці не бажали бути підпорядкованими росіянам, а в німецькій владі та керівних колах уже панував хаос.
Нарешті 23 лютого 1945 р. А. Розенберґ, після погодження з шефом Головного Керівництва СС, Ґ. Берґером, прийняв ідею створення Українського національного комітету, який українці почали готувати вже раніше. Він визнав генерала П. Шандрука головою цього комітету і доручив йому його остаточне формування. Комітет був негайно визнаний Розенберґом. Зате Гітлер, Гіммлер та інші можновладці визнали російського генерала Власова.
Український Національний Комітет призначив генерала Шандрука головнокомандувачем української армії. 19 березня 1945 р. він наказав змінити назву дивізії СС «Галичина» на «Першу українську дивізію». УЦК брав на себе організацію Української Національної Армії, тим самим відтоді дивізію СС «Галичина» почали називати: 1-ша дивізія Української Національної Армії. Комітет обрав місцем свого осідку місто Авґсбурґ. Однак Комітет жодної української армії не міг створити і не створив, а Дивізія на ділі залишилася тим, чим була.
Але Третій Райх уже валився і українські діячі вирішили взяти контакт із західними союзниками. Контакт встановлено у травні 1945 р., ще до капітуляції Німеччини. Українська Дивізія була виведена з фронту і подалася на захід. Вона здалася англо-американським військам і була інтернована в Ріміні (Італія).
Взяті під опіку англійцями, після розслідування, українські вояки Дивізії одержали статус членів ворожих збройних сил, що здалися добровільно. Їх почали звільняти з табору в Ріміні в 1947 році і вони могли емігрувати до Великобританії чи до США. Дисципліновані і настроєні патріотично, ці люди брали активну участь у громадському житті еміграції. Тим вони спричиняли постійні атаки з боку Москви.
Історична оцінка Дивізії не легка. Відповідальність за її створення несуть керівники УЦК. Більшість молодих українців опинилася у дивізії з патріотизму, інші, щоб втекти від примусової праці, ще інші були взяті силою. Дивізія не могла бути українською і не називалася «українською армією», бо нею не була. Вона залишилася частиною німецьких військових формувань до половини березня 1945 року. А гітлерівська Німеччина капітулювала 8 травня 1945 р.
Врешті треба підкреслити, що Дивізія і УПА – це дві окремі військові формації і дві окремі справи, яких зводити до одного знаменника і ставити поруч - таки не можна.