Час об’єднуватись настав!
Володимир МАНЬКО Голова Голосіївської РО КУН у м. Києві
інтерв’ю з Предстоятелем УПЦ КП Патріархом Київським та всієї Руси-України Філаретом
Вітаю Вас Святійший Патріархе! Чи можливе насьогодні об’єднання усіх православних українців у єдину помісну Українську Православну Церкву? Назвіть будь-ласка шляхи об’єднання та створення помісної церкви.
Вважаю, що об’єднання не лише можливе, а й повинне бути. Українській незалежній державі потрібна єдина незалежна церква. Переважна більшість українців об’єднання бажає. Інша справа саме духовенство. В Україні наразі існує три православні конфесії. Дві з них, УПЦ КП та УАПЦ підтримують створення єдиної помісної церкви. Третя, УПЦ МП – проти. Сам шлях об’єднання є наступним. По-перше: тверде бажання українців. По-друге: зміна позиції духовенства УПЦ МП. По-третє: рішення Синоду РПЦ, хоча головними є перші два. Канонічною підставою для створення помісної церкви є 34-е Апостольське правило. Воно говорить, що кожен народ повинен мати свого першого єпископа, тобто Патріарха. Інша підстава – існування незалежної української держави. Греція, Болгарія, Румунія, Сербія, Грузія та інші православні країни мають помісні православні церкви. Чому Україна досі не має?
Чому не бажає об’єднання у єдину помісну церкву духовенство УПЦ МП? Чи є всередині УПЦ МП представники, які є прхильниками об’єднання?
Тому, що то є не українська а російська церква. Вірніше, її філія. Вони прагнуть й надалі залишатись у підпорядкуванні РПЦ та її Патріарха, тобто свого сюзерена, при цьому служачи саме його інтересам, а не інтересам України та українців. Хочу повідомити про те, що в 1992 році на Архієрейському Соборі РПЦ було піднято питання про помісну церкву на Україні. Остаточно вирішити це питання повинні були на наступному Соборі РПЦ, який мав відбутися в 1995 році. Але так і не відбувся. Його було скасовано. Натомість змінено Статут РПЦ, де внесено зміну саме у питання скликання соборів. Проти того, як було раніш, тобто проведення соборів як мінімум раз на п’ять років, введено нову норму – проведення Собору лише у разі необхідності. Як мені особисто здається це було зроблено саме через українське питання, потреба у вирішенні якого відчувається на Україні все гостріш. В 2008 році, після смерті Алексія ІІ Собор РПЦ відбувся. Але на цей раз українське питання навіть не вноситься у порядок денний. І це красномовно засвідчує теперішню позицію РПЦ щодо України, яку можна охарактеризувати словами “нє пущать!”. Проте я чітко знаю, що всередині УПЦ МП визріває розуміння у необхідності отримання більшої автономії від РПЦ. Відцентрові процеси йдуть, які зрештою й принесуть розуміння щодо об’єднання у єдину помісну церкву. Зрештою ті парафіяни та духовенство УПЦ МП, які категорично відмовляться об’єднуватись, а це здебільшого етнічні росіяни, можуть створити таку собі РПЦ в Україні не заважаючи іншим парафіянам, українцям, піти на об’єднання.
Як отримати канонізацію помісної Української Православної Церкви?
Канонізації як такої не потрібно. Потрібно визнання Константинополя тобто Вселенського Патріарха, який зайняв чітку позицію – буде у вас єдність, буде визнання. Тобто справа за нами, панове українці!
Яка може бути роль української держави в об’єднавчому процесі?
Роль держави є дуже важливою. Це може бути сприяння або несприяння. Хочу зазначити, що усі наші президенти, починаючи з часу проголошення незалежності сприяли створенню помісної церкви. Але більше за всих в цьому питанні відчувається підтримка президента Ющенка. Це численні листи та делегації до Константинополя, звернення до РПЦ та УПЦ МП тощо. Проте найголовніше – це особиста його зустріч з Вселенським Патріархом Варфоломієм, яка відбулась минулого року. Вважаю це надзвичайно великим кроком вперед у вирішенні питання українського православ’я. Також президент Ющенко всіляко сприяє розвитку нашої конфесії, УПЦ КП. За усе це, користуючись нагодою, зі шпальт вашої газети хочу висловити Віктору Андрійовичу щиру подяку.
Дивлячись на зростаючу експансію УПЦ МП в Україні, чи поділяєте Ви думку про те, що то є не лише релігія, а й геополітика? Чи є продовженням тієї геополітики візит Патріарха РПЦ Кирила на Україну?
Знаю точно, що це геополітика у першу чергу. Зверніть увагу на те, що на 18-му році незалежності між Росією та Україною досі остаточно не визначено кордонів! Домовленостей з цього питання неможливо досягнути через позицію російської сторони. До речі так само й з Білоруссю. Це означає лише одне – Росія прагне повернути собі Україну та Білорусь. Церква у цьому прагненні відіграє далеко не останню роль, якщо не головну. Як приклад наведу висловлювання Патріарха Кирила: “Я нє считаю сєбя на Украінє іностарнцем”; “Россія, Украіна, Бєларусь – ето святая русь”; “Кієв – южная столица русского православія”. Як вам таке? Тож доводиться з прикрістю констатувати, що Кирило є лише однією з складових загального російського плану щодо повернення, як вони вважають свого, втраченого. Отже, він дещо лукавить, коли каже, що його візит – лише пастирський.
Що ми маємо заявити Патріарху Кирилу під час його перебування на Україні? Чи буде підійматись питання про зняття анафеми з Гетьмана Івана Мазепи?
Ми маємо заявити про наше тверде українське бажання об’єднатися у єдину помісну Українську Православну Церкву. І ми від цього не відступимося. Хочу зробити порівняння з набуттям українцями політичної незалежності. Покоління українців прагнули власної держави. В 1990 році держава відбулась. Так само має бути з унезалежненням духовним. Дорогу осилить лише той, хто йде. Тож, як кажуть в добру путь! Щодо анафеми – питання підійматись не буде. Це абсолютно не потрібно. Ця анафема не має ніякого значення. І чим менше будемо її згадувати тим краще. Поясню чому. Україна знає Івана Мазепу як великого політичного діяча, який мріяв про незалежну Україну. І лише заради цього він пішов на союз зі шведами. Після цього російська церква об’явила йому анафему. Але ж, анафема може бути об’явлена лише за відступ від віровчення або порушення церковних канонів. Ми прекрасно знаємо, що гетьман Мазепа був гідним християнином, який побудував безліч церков та допомагав у написанні церковних універсалів. Тобто те, що вчинила російська церква є така собі політична анафема. Нехай це залишиться на їх совісті.
Наступне запитання ставлю за дорученням парафіян церкви Святого Миколи Чудотворця, що в Києві на Татарці, яку було освячено Вами. Ось вже пів-року як УПЦ МП рейдерськими методами прагне захопити церкву. Скажіть, як зберегти церкву та протистояти церковним рейдерам?
Питання досить болюче. Будівництво церкви розпочалось ще за мера Омельченка для УПЦ КП та за кошти територіальної громади Шевченківського району. Тоді я освятив місце під церкву, яка входила до складу меморіального комплексу жертвам Чорнобильської трагедії. Церква мала б належати територіальній громаді району. Зазначу, що на той час в УПЦ МП в Києві вже була церква в пам’ять Чорнобиля. Вона розташована на лівому березі. Коли пан Омельченко пішов, фінансування припинилось. Церква стояла недобудована декілька років. При цьому коло церкви побудовано невелику капличку в якій проводяться богослужіння. Аж ось, не повідомивши нашу конфесію та парафіян церкви, Шевченківська райдержадміністрація приймає рішення та укладає угоду з російським фондом святої Єлизавети Романової на добудову церкви. Основною умовою добудови звісно є передача церкви у користування УПЦ МП. Цікаво, що брат голови того фонду вже є настоятелем однієї церкви УПЦ МП, яка також стоїть недобудована на території Жовтневої лікарні в Києві. Саме він тепер прагне стати новим настоятелем нашої церкви. У мене виникає декілька питань. Перше: чому фонд не вклав кошти у добудову церкви на території лікарні? Друге: чому Шевченківська райдержадміністрація не запропонувала нам добудувати церкву? Кошти в нас є. Рішення цього питання є у компетенції тієї ж таки Шевченківської райдержадміністрації, яка повинна денонсувати угоду з російським фондом.
Будь-ласка декілька слів про власну конфесію – УПЦ КП. Скільки приблизно парафій та парафіян усього по Україні та по Києву зокрема? Чи планується будівництво нових церков УПЦ КП по Києву та по Україні?
Насьогодні УПЦ КП має по Україні 30 єпархій та ще 5 закордонних. Тобто 35 єпархій, до складу яких входять 4500 парафій. Усього парафіян нашої конфесії – близько 14,5 мільйонів чоловік. Для порівняння наведу дані щодо УПЦ МП. Це близько 9000 парафій та 9,5 мільйонів парафіян. По Києву, згідно з соціологічним опитуванням 52% опитаних православних віднесли себе до парафіян нашої конфесії та лише 8% до УПЦ МП. При цьому УПЦ МП відчуває себе впевнено тому, що має підтримку усіх проросійських політичних партій від блакитного до червоного забарвлень. Щодо другого запитання. Так плануємо. Лише в Києві на лівому березі 7 церков. По Україні також справа йде. І не лише на заході та в центрі, а й на південному сході також. Особливо хочу відзначити нещодавно збудовані церкви в Батурині та Конотопі. Підсумовуючи, скажу – УПЦ КП сьогодні міцно стоїть на ногах.
І останнє запитання. Скажіть як сьогодні пояснити українцям, особливо молоді, що є в житті тимчасове а що є вічне та спонукати їх робити вибір лише на користь останнього?
До української молоді я звертаюсь з наступними словами. Ви можете робити все, що хочете, але пам’ятайте, що згодом прийдуть старість, хвороби, смерть. Після смерті не буде небуття. Бо є земне життя, а є вічне. Сенс вашого земного життя – яке буде вічне, благодать чи страждання. Саме від кожного з вас залежатиме будете ви з Богом чи сатаною. Бог сказав: “Я створив вогонь і воду, життя і смерть. На те, чого хочеш – поклади руку.”
Дякую Святійшому Патріарху за надане інтерв’ю.
Джерело: cun.org.ua