Російський «інтеграционализм» – союзи валяться, навіть не народившись
Арсен ПОГОСЯН
День у день у російському медіа-просторі наростає «неоімперська істерія». Кремль вкидає величезний масив матеріалів, головним завданням яких є демонстрація «наростаючої моці держави російської». Властиво, що й військовий парад, який пройшов 9 травня на Червоній площі деякі незалежні експерти схильні кваліфікувати аж ніяк не як данину поваги ветеранам і не як пам’ять про загиблих у роки II Світової війни, а як мілітаристський пропагандистський захід. Демонстрація стратегічних ракет і бомбардувальників укупі з тиражуванням матеріалів великодержавного змісту, обслуговує ідеологічне замовлення правлячої в РФ «військової еліти» - колишніх і нинішніх генералів ФСБ, СЗР, ГРУ й ін., які, перебуваючи як би в тіні, безпосередньо впливають на прийняття Кремлем політичних рішень.
Достеменно відомо, що в сучасній Росії практично все підлегле корпоративним інтересам неоімперської еліти, яка спочатку задушила демократію в самій Росії, а сьогодні намагається придушити національну волю й вільне волевиявлення суверенних держав пострадянського простору.
У цих умовах Москва намагається сформувати «нову парадигму» відносин ОДКБ із НАТО за допомогою узгодження позицій членів ОДКБ із Кремлем, у той час як сама Росія перебуває ледь не в стані війни з Північноатлантичним альянсом. Цікаво, яким чином країни, що входять до ОДКБ, можуть співробітничати з НАТО, якщо кожна їхня спроба розглядається Москвою як «зрада союзницьким зобов’язанням» перед Росією?
Транзит невоєнних вантажів в Афганістан через Росію - усього лише видимість російсько-натовського співробітництва. Насправді відзначається різка активізація російських спецслужб, які, щоправда, із завидною інтенсивністю й відповідною закономірністю терплять один провал за іншим. А взяти тиск Москви на найближчих сусідів і так званих «союзників»! Чого коштує, скажімо, тільки спроба виселення бази «Манас» з Киргизії?
Особливою характеристикою протистояння Росії з НАТО, а в більш широкому контексті й з усім Заходом, є прагнення Москви зібрати під тінню «двоголового російського орла», якнайбільше «прихильників», які беззаперечно рухалися б у фарватері російської зовнішньої політики. Інакше кажучи, дії Кремля виглядають імперською демонстрацією проекції власної «значимості й могутності». Однією зі структур для подібної поведінки служить саме ОДКБ.
Про це свідчить скандал у квітні цього року, коли керівництво НАТО вислало акредитованих у Брюсселі російських дипломатів Васілія Чіжова (сина Постпреда РФ у ЄС Владіміра Чіжова) і Віктора Кочукова. Джерела в НАТО повідомляють, що зазначені «persona non grata» працювали на СЗР і у минулому замішані в шпигунському скандалі з естонським чиновником Х.Сіммом. Як і слід було сподіватися, Москва гнівно відреагувала на «надумані й провокаційні обвинувачення в шпигунстві проти двох російських дипломатів» і в кращих традиціях «холодної війни» відповіла висилкою двох канадських співробітників Інформбюро НАТО в РФ.
Більше того, дотримуючись принципу «розділяй і володарюй», Д.Рогозін спробував навіть «вбити клин» між західними союзниками: «Ми допускаємо, - заявив він, - можливість змови проти Барака Обами усередині Північноатлантичного альянсу».
У травні цього року в Грузії був затриманий колишній представник цієї країни в НАТО В.Майсая, обвинувачений у шпигунстві на користь РФ. До цього можна додати й заколот на грузинській військовій базі, на «допомогу» якої передбачалося направити російську бронетанкову колону. Враховуючи, що всі ці події відбувалися напередодні натовських навчань у Грузії, проти яких виступав Кремль, вимальовується гранично ясна картина посилення конфронтації Росії з НАТО.
У цьому контексті Москва без докору сумління стравлює своїх партнерів по ОДКБ із НАТО, утворюючи якесь блокове протистояння як в «добрі, старі часи».
Взагалі для чого у свій час була створена ОДКБ?
Згідно зі Статутом цієї організації, її основною метою є «зміцнення миру, міжнародної й регіональної безпеки й стабільності, захист на колективній основі незалежності, територіальної цілісності й суверенітету держав-членів», засноване на принципах «неухильної поваги незалежності, добровільності участі, рівності прав і обов’язків держав-членів, невтручання в справи, що підпадають під національну юрисдикцію держав-членів». Але на практиці ОДКБ так і не стала організацією, «неухильно поважаючої рівність своїх членів».
Сьогодні, щоб почати об’єднуватися, потрібні об’єктивні передумови, включаючи добру волю партнерів будувати відносини на рівноправній основі. Союзи - справа сугубо добровільна, але, у той же час, взаємно добровільна й взаємно поважна. А цього не спостерігається в жодному з об’єднань, створених РФ. Москва прагне повністю підім’яти під свої інтереси інші держави.
Говорячи об’єктивно, РФ поки не готова не тільки до того, щоб стати «інтегруючою силою», але й до формулювання властиво самого інтеграційного проекту, який би однаковою мірою враховував інтереси всіх його учасників.
Політика кремлівських чиновників переконує, що де-факто Росія звела ідеологію побутового імперіалізму й великодержавного шовінізму в ранг державної політики, про що, зокрема, свідчить призначення Постпредом у НАТО Д.Рогозіна, який у свій час (1992 рік) подав позов про неправомірність Біловезьких угод.
Слід констатувати: між Росією і її пострадянськими партнерами виникла глуха стіна нерозуміння. Відсутність інтеграційної ідеології як такої, на тлі розв’язання елітою РФ корисливих комерційно-політичних завдань, викликає цілком природнє відторгнення російської неоімперської «дорожньої карти» з боку інших держав.
Під час існування СРСР ця проблема знімалася ідеологічним штампом – «ми на горі всім буржуям світову пожежу роздуємо». Тепер у Кремлі сидять ті самі «буржуї», що намагаються, незрозуміло навіщо, роздути чергове «світове багаття протистояння» із Заходом. Однак, сьогодні, коли надворі вже третє тисячоріччя, вид з вікна в Алмати, Баку або Єревані на поточну ситуацію кардинально помінявся. Для людей у цих країнах, що московський буржуй, що буржуї Заходу в принципі є суть «ягоди одного поля». Так заради чого вони повинні сваритися з одними в інтересах інших?
Прагнення Росії створити об’єднання союзників підривається відсутністю фундируваної інтеграційної стратегії й небажанням колишніх радянських республік жити за вказівками Москви.
Як пишуть деякі західні видання, зокрема, німецька «Frankfurter Allgemeine Zeitung»: «Кремль давно втратив контроль над своєю колишньою сферою впливу не в останню чергу з тієї причини, що йому нема чого було запропонувати, крім зарозумілої опіки».
До речі, у цьому розрізі звертає на себе увагу прагнення Єревана, видалося б, який ще зовсім недавно вважався «найближчим союзником» Москви по ОДКБ, відмовитися від своєї «вірнопідданської стратегії».
Як відзначив Президент Вірменії С.Саргсян на зустрічі із представниками молодіжних політичних партій 15 країн Європи, які відвідали Єреван 2 травня цього року, «кожний вірменин уважає себе європейцем, незалежно від того, чи згодні з такою точкою зору вірмен самі європейці». Але як відреагувала на цю заяву Росія? Влада РФ виступила проти відкриття вірмено-турецького кордону, що дозволяє Єревану вийти на європейські ринки й звільнитися від повної залежності від Москви. Словом, усі дії Москви йдуть проти неї самої.
Закінчуючи міркування про великодержавні і неоімперські амбіції Москви, хотілося б нагадати кремлівським стратегам стару кавказьку мудрість: «Якщо прагнеш, щоб люди йшли за тобою, навчися ставитися до них так, як ти прагнув би, щоб ставилися до тебе самого».
Джерело: www.apsny.ge