Незагойна рана підполковника Путіна
Сергій ОЛІЙНИК, Член ОУН, Київ
Вкотре відзначився на ниві українознавства і продемонстрував небайдуже ставлення до нашої країни «полудєржавний властєлін» Росії Владімір Путін.
Ще донедавна одноосібний повелитель величезної країни, відчуваючи, як з під його ніг відходить земля, а з рук – влада, намагається будь-що підкреслити свою велич та значимість, яка повільно, але невблаганно стає надбанням минулого.
Останнім часом у світових та в російських незалежних ЗМІ побільшало публікацій про поступове й методичне витіснення екс-розвідника з його друзями від владного корита зграєю «молодих вовків» президента Медвєдєва. Двом головам імперського орла на одній шиї стає затісно – одна з них іншу повинна заклювати. І, схоже, перевага в цій сутичці не на боці головного сортирного антитерориста.
Підтвердженням наявності цього історично закономірного процесу стало збільшення кількості критичних матеріалів на адресу російського, все ще, нацлідера та його оточення.
Так, впливова британська Daily Telegraph написала, що “пан Путін зосередив владу в руках вузької правлячої еліти і створив систему, що грунтується не на інститутах, а на міфологічній вертикалі влади, яка затріщала по швах за перших ознак фінансової кризи».
Ну то й що, здавалось би, – яка банальність? Про це вже давно пишуть не лише світові, а й деякі російські ЗМІ. А в тому то й річ, що цитовані виданням слова належать не персонажам «збоку», а Ігорю Юргенсу – людині близькій до президента.
«Тепер за всіма пацанськими «понятіямі», - пише відомий російський політолог Андрій Піонтковський, - або «порядна людина» Медвєдєв за базар Юргенса відповість, або у нас (в Росії – авт.) влада змінилась. Опущений пахан вже не пахан.
Вожді партії бабла, що зважились на такий крок, - продовжує політолог, - напевно знають щось таке, що простим смертним недоступне. Наприклад, список реальних бенефіціарів компаній Millhouse та Gunvor… Або помітили зростаючу неадекватність (Путіна – авт.), схильність його впадати в депресію, все частіше кудись зникати зі своїм «духівником» - кажуть, здебільшого по монастирях та кладовищах».
Ніби на підтвердження цих слів, російський прем’єр днями засвітився саме у такій іпостасі.
Покладаючи квіти до могили білогвардійського генерала Денікіна у Донському монастирі Москви, Владімір Владіміровіч думав не про вічне, як того, здавалось би, вимагали поточний момент та навколишня обстановка, а про справи суто мирські – мізки старого шпигуна були забиті тяжкими думами про Україну.
За відсутності перемог у боротьбі з економічною кризою, єдиною цариною, де Путін може, як йому здається, виглядати «билінним русскім богатирьом» та грюкнути кулаком по столу, залишається геополітика. Причому не глобальна, звідки Росію давно витіснили провідні гравці, а здебільшого регіональна. А в цій сфері улюбленим суб’єктом демонстрації геополітичних талантів людини в кімоно була і залишається наша країна.
Опущений Помаранчевою революцією, екс-підполковник КГБ і досі не може заспокоїтись і пробачити Україні та її Президенту найбільшого приниження в його житті. Тому в монастирі, поминаючи Денікіна, Владімір Владіміровіч згадав не його набожність, чоловічі чесноти чи полководницькі таланти, а слова генерала про те, що нікому не дозволено втручатись у відносини між Росією і Україною, бо це завжди було справою Росії. Тобто, не обох країн, а саме Росії.
Говорити, як відомо, - не ціпом молотити. Особливо ж, якщо це заняття відволікає від сумних думок про долю Чаушеску, яка може повторитись і в російських реаліях, якщо народ дізнається правду про Millhouse, Gunvor, банк «Россия» і зрозуміє, хто винен у тому, що процес вставання Росії з колін зупинено в такій незручній та неестетичній позі, коли коліна від землі вже відірвано, а руки все ще там.
Прикметно, що доволі гостро на чергову спробу Владіміра Владіміровіча по-братньому обійняти Україну відреагували російські опозиційні політики, політологи та журналісти.
Борис Нємцов, зокрема, назвав Путіна неадекватним і таким, що страждає імперським синдромом та манією величі.
Юлія Латиніна пригадала його минулорічний спіч про те, що Україна, буцімто, зовсім і не держава, й провела аналогією з «Майн Камфом» Гітлера, який також починається з того, що Австрія, мовляв, – це не держава і що німецька нація не повинна бути розділеною.
А Станіслав Бєлковський, навпаки, - похвалив Владіміра Владіміровіча і визнав його ідеальним для України політичним лідером Росії, про якого українці можуть лише мріяти. Адже всіма своїми діями і заявами він постійно знижує вплив Росії на українські політичні еліти і сприяє формуванню української національної ідентичності.
Варто лише пригадати Тузлу, вибори-2004, газові війни та словесні випади на нашу адресу, щоб переконатись, що політолог має рацію.
Вочевидь даремно товаріщ Путін не засвоїв уроків свого попередника Б.Єльцина, який, закликаючи своїх співвітчизників починати кожен новий день із запитання «Що я доброго зробив для України?», під дружні промови та під дзвін келихів примудрявся схиляти своїх українських колег Кравчука та Кучму до мирної й добровільної здачі національних інтересів України на користь Росії.
Цілком природно, що пихатий, лицемірний і хамський стиль спілкування з Україною, засновником якого повною мірою можна вважати саме Путіна, призводить до результатів діаметрально протилежних - взаємовідносин між сусідніми країнами, які Владімір Владіміровіч зробив заручником власного комплексу, з кожним роком погіршуються і згортаються, і вже 70 відсотків зовнішньоторговельного обороту України припадає на країни Заходу.
Шкода, що Владімір Владіміровіч ніяк не може затямити, що кожне наступання на українські граблі закінчується не лише гулями й гематомами на його свідомості та рваними ранами й саднами на підсвідомості, а й пониженням авторитету та погіршенням становища Росії у світі.
А з мемуарів Денікіна російський прем’єр, на жаль, не зробив для себе дуже важливого висновку, що надто захопившись утриманням України в лоні імперії, генерал Денікін втратив для себе і свого народу саму Росію.
Тож, аніж переносити із хворої голови на карту України маячливі лінії її гіпотетичних розколів та поділів, краще було б кремлівському мрійнику зафарбувати Україну в яскраво-жовтий колір і написати великими літерами «НЕ ВЛЕЗАЙ - УБЪЕТ!», як пишуть на опорах ЛЕП для нерозважливих авантюристів.