На межі двох світів
На земній кулі проживає понад 2 тисячі націй та народів. Знаходяться вони на різних ступенях історичного розвитку. Одні живуть ще первісним суспільством, інші досягли апогею історичного розвитку, створивши потужні держави з першокласною економікою та сучасними демократичними інститутами влади. Але такими вони були не завжди, бо світова історія – це вічна боротьба націй та народів за життєвий простір, за кращий спосіб виживання і співіснування.
У вічному турнірі націй одні народи розпорошувались і зникали, інші згуртовувались, долали зовнішні і внутрішні загрози та створювали національні утворення, ім’я яким – держава. Історичний досвід показує, що переможцями ставали ті народи, які мали незламну творчу волю до життя та усвідомлення своєї історичної місії. Плекання цими народами духовно здорової інтелігенції та непохитної національної еліти, розуміння потреби об’єднання навколо них – завжди було вирішальним моментом в цих процесах.
Суспільна зневіра, відсутність політичної волі, всюдисуща «моя хату з краю», ледачість, злодійкуватість та зрадливість політичної еліти – все це Україна вже проходила в 20-х роках ХХ століття, коли політики з соціалістичним мареннями у головах дозволили черговій східній деспотії зруйнувати Українську Народну Республіку, кинувши вмирати на її руїнах мільйони українських селян та робітників.
Для того ж, щоб чітко усвідомити нинішні українські суспільні прагнення, реальність їхнього втілення і впливу на прогнозовану перспективу, необхідно зробити можливо жорсткий, але відвертий аналіз сьогодення.
Та передусім необхідно завважити ряд факторів, які гальмують українське державотворення в наші дні.
Найперше, необхідно взяти до уваги, що за часів тоталітарного режиму цілим поколінням українців прищеплювався такий стереотип історії України, за яким наша історія – лише частина історії Росії. Накинуте «малоросійство», що обґрунтовувалось різними концепціями, запозиченими ще з джерел ідеологів московського дореволюційного імперіалізму, в’їлося в народну душу. Нині цей стереотип виступає як бар’єр для національного самоусвідомлення і лунає зусібіч у колоніальних штампах: «наш Пушкін», «наші рублі», «наша Алла Пугачова», «наша дума»…
Наступним фактором можна вважати наскрізну провінційність мислення на суспільному і на державному рівні. Декларування постійних заяв про «пріоритетність» і «стратегічність» взаємин України і Росії мають згубні наслідки для державотворення – однобокість підходу до міждержавних стосунків на міжнародній арені намертво прив’язує Україну до московської «тройки» і примушує грати роль пристяжної конячки, яка засапуючись біжить поряд, але ніколи не може обігнати.
Не можна залишати поза увагою і той фактор, що більшість українців дивляться на Росію в нинішніх її кордонах як на непорушну, незміну субстанцію і не помічають в ній рудименти імперії. Натомість, десятки поневолених народів Росії вже починають заявляти про свої національні права і питання розвалу сучасної російської імперії є лише питання часу.
Тож, нерішучість і невизначеність зовнішньої політики України створює на міжнародній сцені непривабливий образ нашої держави у світі. Нерідко на Україну дивляться, як на тимчасове, може навіть аномальне явище, яке мусить знову раніше чи пізніше приєднатися до Росії. А саме керівництво московської держави, не вельми переймаючись наслідками і моральною стороною своїх витівок, постійно шантажує Україну, чим спонукає упереджене ставлення розвинутих країн світу до української держави і заважає їм усвідомлювати Україну як питомий фактор стабільності європейської політики.
Проте, не дивлячись на вище наведені фактори, загальновідомо, що світ давно засвоїв історично перевірену аксіому – Україна географічно і геополітично стоїть на межі двох цивілізаційних світів. Це обумовило трагічний, але не фатальний, перебіг історії – тисячоліттями українська нація вела війни, захищаючи свою землю та прикриваючи території країн Західної Європи від спустошливих набігів дикого сходу. Печеніги і хазари, половці і московське царство, Сталін і Путін з їхнім прагненням до світової гегемонії та знищення християнської Європи завжди бачили й бачать нині Україну перепоною на шляху своєї експансії. Оселивши українців на благодатній землі, Бог зробив Україну щитом цивілізаційних цінностей Європи та, водночас, наділив їх місією вартового її кордонів. На жаль, нинішня, так звана, українська еліта, хворіючи на зрадництво і провінційність, або не може осягнути цієї очевидної проблеми, або принципово відкидає її існування.
Фінансуючи потужне антиукраїнське лоббі в українському парламенті, Росія блокує будь-які державницькі починання українських урядовців та, користуючись слабкістю ліберальної влади, відверто керує саботажем виконання українських законів на Сході, Півдні і навіть Заході нашої країни. Галасливі прояви сепаратизму в Україні вочевидь інспіровані ззовні і мають однозначно російський слід. Створення проросійських рухів з метою побудови смуги російських анклавів на чорноморському узбережжі і європейському порубіжжі на суходолі України вже сьогодні позначено не тільки окремими купками «нєсогласних» з російськими триколорами в руках. Все набагато серйозніше. З метою відгородження України від Європи задіяна неабияка російська фінансова потуга для створення в цій смузі інформаційних і організаційних структур аж до заснування молодіжних парамілітарних формувань проросійського штибу.
Тому сьогодні на часі необхідно відкинути з очей мутні окуляри гамлетизму, назавжди відмовитися від «багатовекторності» і довіку забути про ілюзорне братерство, коли йдеться про міждержавні відносини. Росія, біла вона чи червона, чи сіро-буро-малинова, до кінця свого існування залишиться потенційною загрозою нашій незалежності, бо такі закони розвитку нашого минулого і сучасного «добросусідства».
Навіть тоді, коли українська нація створить сильну, мобілізовану, готову до захисту своїх національних інтересів державу, жоден з сусідів ніколи не відмовиться використати в своїх інтересах наші помилки. Підтвердженням цьому є наша тисячолітня історія, багата на численні факти, коли найрізноманітніші «визволителі» брутально використовували наші землі і наші ж роботящі руки для рабської роботи на них .
Слабка держава, роз’єднана нація завжди були і будуть об’єктом агресії. Тому в своїх сусідах молоді державні утворення мусіли вбачати потенційного противника – цей незаперечний постулат давав націям неодмінний стимул для побудови зовнішньої політики не за сумнівними ілюзіями, а виходячи з реального національного інтересу. Національне добро завжди зобов’язане «бути з кулаками».
Натомість, виходячи з сучасного стану країни, мусимо констатувати, що, на жаль, сьогодні Україна… не має реальної незалежності. Так, є синьо-жовтий прапор, гімн є, є головна і принципова частина національного гербу. І це, мабуть, все. Армія ідеологічно і технологічно слабка і небоєздатна. Економіка в значній мірі корумпована і вразлива з боку зовнішніх впливів, оскільки підприємства базових галузей промисловості перебувають в руках власників далеких від симпатій до України. Відсутність демаркованих кордонів створює загрозу втрати територій, навіть не через агресію, а через банальні програші позовів у міжнародних судах. На території України, всупереч Конституції, дислокується Чорноморський флот Росії, який бере участь у військових діях проти сусідніх держав, що створює реальну загрозу для України бути втягнутою у військовий конфлікт. Український інформаційний простір заполонила неприхована російська пропаганда, яка кожну хвилину зомбує українського громадянина, використовуючи найсучасніші методи впливу. В енергетичній сфері ми майже на сто відсотків знаходимося в залежності від «Газпрому». Наше культурне життя заполонив російський кінопродукт зі сльзогінними мильними мелодрамами або з вихвалянням солдафонського месіанства, а наші вуха і душі заліплені клейтухами низькопробних пісеньок та скабрезністю московських шоу-програм. Прилавки книжкових магазинів завалені низькопробним (контрабандним!) російським чтивом, яке майже повністю витіснило українську книжку. Газети перетворилися в ідеологічний антиукраїнський рупор…
Цей зростаючий проблемний ряд можна продовжувати ще довго. Але причина його зростання одна-однісінька: очищення, про яке мріяли і мріють українські патріоти не відбулося, а українофобські помиї, які виливаються на українську державність перетворилися на смачну поживу для дезорієнтованого українця.
Україна потребує духовної революції, яка б очистила авгієві стайні української псевдодемократії і привела до реальної деколонізації. Звісно, це прекрасно розуміють московські ефесбешні ляльководи. Тож, позаяк «стара» керівна верства дивиться на цю проблему крізь пальці, до справи мусить братися патріотична еліта і кожна агресивна дія кремлівських імперіалістів та їхніх лакеїв на українській землі має отримувати гідну відсіч. Кожне непокаране зло породжує нове зло, яке зростає відповідно до геометричної прогресії. Будь-який антиукраїнський випад проти нашої Вітчизни не повинен залишатися поза увагою ані громадськості, ані державних органів, оскільки тільки сила може перебороти іншу силу. А громадськість в обороні національно-державних інтересів – це велика і, поза сумнівом, вирішальна сила.
Не нами сформульовано: слово не підтримане справою – мертве.
Що РОБИТИ, як ДІЯТИ?
Результати вибору українців на двох останніх виборчих кампаніях і наслідки такого вибору підказують: пора перестати вірити ліберальним партійкам, на кшталт БЮТ, ПР та підгодованих ними КПУ і СПУ, яких у безхребетній демократії цікавить лише анархічна свобода підприємництва, політичний виторг, світоглядне проституювання та можливість безкарно красти.
Що іще? Пора провести міжнародний судовий процес над злочинною комуністичною ідеологією і заборонити існування партій, які експлуатують цю облудну людиноненависницьку ідеологію.
А ще – на всіх щаблях суспільства затямити: без монолітної української нації Україна ні для кого існувати не зможе. Сама ж нація повноцінно буде існувати лише тоді, коли підмурівком державності стане українська мова, культура та добре пересіяна і відновлена національна пам’ять.
Прийшов час глибоко зазирнути в очі історії, позаяк забуті помилки минулого здатні відновлюватись. Піднесення ж національної пам’яті – нищівний удар по експансіоністських планах Путіна-Медведєва, які прекрасно розуміють, що на правдивій історії можна виховати справжніх патріотів України. І тому в своїх дешевих інсинуаціях вони не гребують ні чим. Усвідомлення цього факту мусить прийти до тих українських чиновників, які несуть безпосередню відповідальність за дієве виховання патріотичних почуттів у молодого покоління українців. Складати звіт за свою «діяльність» їм прийдеться вже незабаром і не лише перед власним звироднілим сумлінням.
Безперечно, за галайканням «патріотичних» спекулянтів, сьогодні в Україні відчутно бракує голосу тих, хто по справжньому вболіває за долю української землі і її народу, але живучи і працюючи для блага Вітчизни, вони готові рятувати свою державу навіть супроти кволої волі більшості її населення.
Усунення з державних структур політиків, які не стоять на позиції захисту української державності та широких інтересів української нації – найважливіше завдання не тільки української патріотичної громадськості, а і, як це не парадоксально, – невідкладна проблема європейської спільноти, яка неодноразово зазнаючи тяжких втрат від азійської деспотії, віддавала Україну їй на заклання. Але кожного разу, відступаючи у своїх інтересах з України, сама Європа втрачала частку своїх глибинних цінностей і чеснот.
Після повалення комуністичних режимів у країнах центрально-східної Європи, розвинений Захід притьмом, усім гамузом прийняв їх без особливих формальностей у своє співтовариство, практично авансуючи їхню прогнозованість у зовнішній і внутрішній політиці. Можна зрозуміти такий поспіх: європейським промисловим гігантам не стало за надмірну проблему опанувати невеликий, добре підготовлений ринок праці цих країн, населення яких прекрасно усвідомлювало цивілізаційну ціну свого кроку.
Нинішні спроби євроскептиків створити на західному кордоні України загороджувальний мур, з одного боку викликають розуміння, оскільки таким чином під контролем об’єднаної Європи з’являється фізична перепона на шляху до неї азійщини, яка хазяйновито розгулює коридорами українських державних установ. Але острах перед потенційним колосальним природним і людським ресурсом України, який готовий природно інтегруватися до Європи, безперечно, перетворює євроскептиків на… євроегоїстів. На жаль, така політика вже приводила їхніх попередників до запізнілого каяття. Нинішній же, так званий, енергетичний прагматизм, видається сумною передмовою до історії нових часів…
Але час спливає. Він помітно змінюється. Говорячи вище про відступ Європи, чим би він не був умотивований, ми мали на увазі обопільно корисне спільне минуле. Проте, нині, стоячи обличчям до Європи, мусимо нагадати: сьогодні відступати нема куди. За нами – Москва…
Сергій ЗЛЮЧИЙ, член Національної спілки письменників України