Глобалізація та націоналізм: інтеграційні та диференційні процеси в сучасній цивілізації

Олеся ГОРГОТА

Тематика дослідження актуальна, тому що, по-перше, пов’язана з новим напрямком у соціальній філософії – філософією глобальних проблем, по-друге відображає суперечливість глобалізаційних процесів у сучасному світі, по-третє, має не тільки теоретичну, але й практичну значимість в аспекті геостратегічного керування й запобігання загроз стосовно інформаційної безпеки України з боку Міжнародної правлячої еліти, а також – з погляду вибору національних пріоритетів у глобальному світовому розкладі постіндустріального суспільства.

При цьому необхідно зазначити: якщо “інтеграція” визначається як “об’єднання”, то “диференціація” – це не “роз’єднання”, а “виокремлення”, “визначення особливостей”, “класифікація”. Цей наголос є важливим для попередження звинувачень у сепаратистському характері даного дослідження. Ні в якому разі. Маємо сучасну проблему, яка потребує пильної уваги та вирішення.

Досліджуючи інформаційний матеріал щодо глобалізації, неможна не звернути увагу на цікавий факт: дане питання широко обговорюється в Російській федерації (навіть більше, російські дослідники мають державне замовлення щодо вирішення цього питання, в наслідок чого в Москві та інших містах РФ сформовано ряд спеціальних дослідницьких Інститутів), країнах Третього світу, країнах Європи і навіть США. Але з певних причин воно не є таким актуальним для України (натомість українське суспільство турбують питання: “чому розплетена коса в Юлі” і “хто з ким блокуватиметься”). Чому? Відповідь напрошується сама: тому що дослідження глобалізаційних процесів у світі безпосередньо пов’язано з питанням націоналізму, що є “рятівним колом” у більшості досліджень. Але в Україні говорити про націоналізм – не приведи Господи! Якщо Ви намірилися обговорити питання глобалізації й націоналізму в Україні відкрито, в ході широкої дискусії, – очікуйте звинувачення в антисемітизмі, расизмі, фашизмі та ін.

Тому більша частина тієї невеликої кількості праць українських дослідників з даного питання має суто оглядовий, споглядальницький характер, без подальшого вирішення. Натомість очевидною є необхідність наукового (об’єктивного, без політичних спекуляцій) дослідження й логічного обґрунтування.

Ентоні Гіденс, один із “апологетів глобалізації” зазначає, “глобалізація реструктурує способи нашого існування у світі, до того ж на глибинному рівні. Вона насувається із Заходу, несе на собі виразний відбиток американської політичної й економічної потуги та є надто нерівномірною за своїми наслідками. Втім, глобалізація аж ніяк не являє собою панування Заходу над рештою світу; вона однаково справляє вплив на Сполучені Штати, як і на інші країни. Нації втратили більшу частину суверенітету, що вони його колись мали, та й політики також занадто змаліли у своїй спроможності впливати на події. Отож не дивно, що ніхто зараз більше не поважає політичних лідерів або ж не виявляє великої зацікавленості у тому, що вони повинні сказати. Ера національної держави минулася… нації перетворилися на звичайну “фікцію”. [4]

Термін “глобалізація” – це процес, який містить такі аспекти: 1) ринкові стосунки стають основою не лише економічного, але й політичного та етичного життя; 2) транснаціональні компанії стають новою формою економічної колонізації; 3) сучасні технології використовуються для структурування глобального ринку. Внесок XX століття полягав у трансформації поняття “особистості” таким чином, щоб включити в неї корпорацію. Саме корпорація стає найважливішою “особистістю” у сучасному суспільстві. Особливо – коли йдеться про транснаціональні корпорації, які реєструються як “особи” та мають всі відповідні привілеї. Корпорації – це аристократія сучасності. [19]

Глобалізація має на меті нівелювання розходження між людьми, наближення до “природного стану людської природи, сутність якої всюди однакова” (Алексіс де Токвіль, один із засновників глобалізаційного руху американського штибу, як демократизацї світу). Однак, процес виявився складнішим: спроби усунення відмінностей між націями на економічній основі формують у суспільстві відчуття необхідності виокремлення, виділення, що породжує відродження націоналістичних рухів, як соціо-політичний та культурний протест.

Культурно-цивілізаційною гомогенізацією людства – саме у притаманних власне для нашої доби формах агресивної уніформізації культурного середовища, свідомості й поведінки – назвав глобалізацію відомий український політолог, громадський діяч Роман Кісь. Він визначив значущі аспекти глобалізації:

1. ДЕЛОКАЛІЗАЦІЯ (або нівелювання етнолокальних структур).

2. Історичне ЗНЕКОРІНЮВАННЯ, що може набувати форм МАРҐІНАЛІЗАЦІЇ внаслідок втрати органічних історико-культурних зв’язків та “щеплень”.

3. ЗОДНАКОВІННЯ (соціокультурна гомогенізація).

4. КОНСУМЕРИЗМ – СПОЖИВАЦТВО.

5. РАДИКАЛЬНИЙ ЕКЛЕКТИЗМ (поєднання різноманітних частин із різних стилів), який знаходить для себе особливий простір саме у добу постмодернізму, що релятивізує усі системи вартостей. Адже саме відрив від минулого і від майбутнього є водночас деаксіологізацією, втратою ціннісних координат (як у сфері мотиваційного досвіду, котрий стає гранично плитким, не виявляючись як реальна присутність минулого у сучасному, так і у сфері цілей та ідеалів). Саме ієрархія вартостей (та співвідносних із цими останніми способів поцінування та інтерпретаційних моделей) реінтеґрує культуру в цілість, реінтеґрує людину в культурі. Натомість, радикальний еклектизм у культурі є тільки зовнішнім симптомом (чи індикатором) кризи цінностей, кризи самої особи – особи дезорієнтованої, особи на невизначених культурних роздоріжжях. Особи варваризованої, котра не здатна розмірковувати про високе і про низьке: а правдиві вартості існують лише там, де є правдиві поціновувачі, де вміють поціновувати, де знають значущість і вартість цінностей. Тому граничний еклектизм, дифузність (змішуваність) і неструктурованість культури (зокрема дифузія “високого” і “низького”) свідчить і про брак горизонту цілей (пасивізовано-конформізований консумер “ґлобальних” взірців” прив’язаний тільки до тут-і-тепер і живе тільки із дня на день) і про брак самих поціновувачів, як тих, що здатні поціновувати взагалі. [13]

Як “тотальне зоднаковіння” глобалізацію передбачив ще на початку 30-их років Карл Ясперс. Зокрема у праці “Духовна ситуація часу” (1931) він писав: “Об’єднання людей земної кулі спричинилося до процесу нівелювання, який ми споглядаємо з жахом. Всезагальним сьогодні завжди стає поверхове, нікчемне і байдуже. Цього нівелювання прагнуть, наче воно створює єднання людей. У тропічних плантаціях і в північному рибальському селищі демонструють столичні фільми. Одяг всюди однаковий. Ті ж самі манери, танці, однаковий спорт, однакові модні вирази; місиво… Всесвітні конгреси ведуть до посилення цього нівелювання, оскільки там прагнуть не до комунікації гетерогенного, а до спільності релігії та світогляду. Раси змішуються. Культури, що склалися історично, відриваються від власного кореня і спрямовуються у світ технічно обладнаної економіки, у порожню інтелектуальність. Цей процес лише розпочався, але кожна людина, навіть дитина, втягнута у нього. Захоплення розширенням простору вже починає перетворюватися у відчуття його тісноти…” [18]

Глобалізація характеризується утворенням єдиного простору світового ринку, світової фінансової системи, світової мережі комунікацій і послуг. Влада поступово переходить до транснаціональних корпорацій (ТНК) і міжнародних організацій. Транснаціональні компанії без перебільшення перетворилися на “володарів світу”, перетворивши при цьому прибуток на основну ціль, до якої потрібно прагнути. Топ-500 цих транснаціональних компаній володіють половиною всього світового багатства. За економічною потужністю деякі з них абсолютно не поступаються цілим державам. Так, серед сотні найбільших економік світу, 51 належить корпораціям і лише 49 – державам. Центральні офіси більшості з цих корпорацій знаходяться у США. На другому місці – Європа.

Етичні аспекти, які регулюють функціонування цих корпорацій зосереджуються, звісна річ, на ринкових стосунках. Саме ринок стає основним критерієм та мірилом будь-яких дій, а корпорації залишаються єдиними повноправними “громадянами” у цьому світі. Звичайні громадяни, а іноді – цілі країни стають вторинними “гравцями” у цьому процесі. Їхня першочергова функція – споживання. Кожен, хто не здатен вправно виконувати роль споживача – не вписується у модну сьогодні модель глобалізації. Ніколи раніше в історії людства процес економічної колонізації не досягав таких крайнощів.

Звісно, все це не стало б можливим без постійної підтримки з боку сучасних технологій комунікації. Виникнення Інтернету спровокувало справжній вибух глобальної ринкової активності. Після звільнення банків від необхідності тримати у своїх сховищах “золотий резерв”, фінансові транзакції злетіли до захмарного рівня. [19]

Як відмічає Гіденс, зазвичай, у глобалізації вбачається чинник, який руйнує локальні культури, поглиблює нерівність у світі та погіршує долю знедолених. Дехто стверджує, що глобалізація породжує світ переможців і невдах, світ меншості, що впевнено рухається до процвітання, та більшості, яка приречена на нужденне і сповнене відчаю життя. Справді, статистика приголомшує. У проміжку від 1989 року по 1998 рік частка світового валового продукту, яка припадає на 1/5 від загальної кількості населення у світі, зменшилася від 2,3% до 1,4%. З іншого боку, зросла пропорційна частка, що належить 1/5 населення, яку складають багатії. В Африці південніше Сахари 20 країн мають нижчий реальний дохід на душу населення порівняно із тим, що вони мали на кінець 1970-х років. У багатьох малорозвинутих країнах правила безпеки і користування довкіллям занижені або фактично відсутні. Деякі із транснаціональних компаній продають там товари, які в індустріальних країнах підлягають контролю, а то й забороні, — низької якості медикаменти, шкідливі пестициди або сигарети з високим вмістом смол та нікотину. Отож можна сказати, що це більше нагадує глобальний грабунок… [4]

Глобалізм відрізняється від марксизму тим, що досягає утопії не через класову боротьбу, а через “безперервний науково-технологічний прогрес, що розвиває економіку, виробництво, що полегшує життя, що вдосконалює суспільство й людей у ньому”. Втім, задоволення може бути лише тимчасовим, та сама доля, мабуть, очікує й всесвітнє мондіалістське царство, коли глобалізм остаточно зашморгнеться на шиї кожного жителя Землі, підкорить його “новому світовому порядку”, розорить і позбавить прав. Висохне споживацтво, тому що маленька жменька людей буде мати стільки, що не виявиться в стані засвоювати, а переважна більшість людства залишиться без найнеобхіднішого для свого існування. Закінчаться всі розмови про гуманізм, тому що пута універсально-регламентованого, уніфікованого інформаційного суспільства обплутають його членів, а виявлені серед останніх “неконтрольовані елементи” будуть “скорочені”. І, нарешті, нічим не обмежений науково-технічний прогрес знайде спосіб позбутися від самого людського єства. [8]

Посилено проштовхуються закони, які надають право на купівлю землі іноземцям. [12] Чи не цей процес скупівлі землі, або здачу в оренду, не громадянам України ми спостерігаємо сьогодні? Для українських аграріїв він уже досить давно став тривожним сигналом. Але, відомо, що метою діяльності можновладців в Україні є не благо держави, а задоволення власних інтересів. Що спричиняє тотальне зубожіння країни на фоні світових процесів глобалізації.

З цього приводу відомий дослідник глобалізаційних процесів Ернст Заграва підкреслює, “сьогодні реальністю є те, що існують сильні, багаті країни, нації яких мають сильні, багаті корпорації, та слабкі, бідні країни, нації яких мають слабкі, бідні корпорації”. [5]

Для дуже багатьох, як теоретиків, так і практиків, критерієм прогресу є можливість економічного росту. Однак неоліберальна політика, якою захоплюється Захід, приводить до зниження можливості національних держав вирішувати власні проблеми. У країнах Третього світу в цей час багато хто розглядає втрату суверенітету як плату за вступ у глобалізований світ. Оскільки прерогатива прийняття рішень усе більше відбирається в національних урядів, у держав, не має значення, демократичні вони чи ні. Зниження значимості національної політики підриває цінність соціальної справедливості, що виражається іноді в приході фашизоїдних урядів до влади за допомогою насильницького натиску ринку. [9]

Мета глобалізації – побудова єдиної всесвітньої держави з єдиним урядом, єдиним простором, єдиною валютою, єдиним народом, культурою й ін.

Досліджуючи геополітичні інтереси, які стоять у центрі “колективного рішення” глобалістів, Кісь відмічає, що “колективні дії” в Європі не завжди були дійсно колективним добром для самого буття європейських культур і націй. Варто згадати: зраду Центрально-Східної Європи у Ялті, відречення від неї на користь північно-східного деспота, внаслідок чого культурно-цивілізаційний розвиток значної групи країн був загальмований більш як на 40 років; всіляке відтягування та оминання офіційного розгляду московського геноциду протягом двох колоніальних воєн Росії у Чечні. [13]

Кісь наголошує, що глобалізація, культурно-цивілізаційна експансія, як інструмент реалізації чи то геополітичної доктрини Монро – щодо геостратегічного та цивілізаційного контролю США над усією Західною півкулею, – чи то як система потужних каналів, у тому числі інформаційно-комунікативних, демографічних та загальноцивілізаційних – для здійснення своєрідного Кремлівського варіанту (східнопівкульової версії) “доктрини Монро” – неоевразійської доктрини втримування та посилення свого контролю у сфері т.зв. “исторических интересов России”, – все це не має нічого спільного із об’єктивним характером та самою внутрішньою логікою реального посилення взаємозалежності всього людства. [13]

Скорочення корінного населення – одне з найважливіших завдань на шляху до побудови всесвітньої держави. [12] Глобалізація – це створення єдиної цивілізації без розподілу на держави, створення єдиної торгово-фінансової системи через поглинання економік незалежних держав. Організація глобального комп’ютерного обліку людей і товарів. Створення єдиного планетарного етносу шляхом асиміляції всі існуючих народів.

Глобалізація насамперед пов’язана з англо-американською моделлю світоустрою, експансією євроатлантичних культурних цінностей.

Допомогти зробити “свій вибір” на користь установлення нового світового устрою, заснованого на демократії і свободі, на думку Генрі Кіссінджера – колишнього держсекретаря США, повинні Сполучені Штати. За його словами, “Головне завдання Америки – в перетворенні своєї могутності на моральний консенсус, у впровадженні, а не нав’язуванні своїх цінностей, у створенні умов, за яких ці цінності прийняв би весь сучасний світ, котрий, на перший погляд, протистоїть цьому, але насправді дуже потребує освіченого керівництва”. [7]

Відомий “співець новочасного лібералізму” Френсіс Фукуяма наголошує, що скористатися успіхами глобалізації та перевагами ліберальної демократії зможуть лише сучасні розвинені країни. Найголовнішою умовою належного функціонування ліберальної демократії, на переконання Фукуями, є специфіка культури. “Американська культура в період свого становлення була значною мірою сформована сектантським протестантизмом. Сектантський протестантизм зміцнив як американський індивідуалізм, так і те, що Алексіс де Токвіль назвав американським “мистецтвом асоціації”, тобто схильність суспільства самостійно організовуватись у величезну кількість добровільних асоціацій і спільнот”. [16] Як стверджує Фукуяма, лібералізм не є панацеєю, і потрібен певний набір соціокультурних характеристик, щоб він “запрацював” на благо людей, а саме: культура глибокого індивідуалізму, яка в підсумку веде до нововведень, інновацій; високій ступінь самоорганізації членів суспільства, раціональний тип мислення, плюралізм, толерантність, “вбудовані в офіційні інститути, радше ведуть до культурної розмаїтості”. [13]

Наголос на культурних особливостях також робить автор відомої книжки XX ст. “Зіткнення цивілізацій” Семюель Гантінгтон. Він підкреслює, що нині, в епоху глобалізації, держави і народи керуються цінностями й способом думок, прийнятими в їхніх власних культурах. Представники різних культур фундаментально різні у своєму світогляді. Однак саме американська культура з її раціональністю і гедоністичним ставленням до життя, яка насаджується за допомогою сучасних засобів телекомунікацій, дістала нині широке поширення по всьому світові. Так, 70% усіх сайтів “всесвітньої павутини” знаходиться в Америці, а англійська мова є найпоширенішою для спілкування в Інтернеті. Сам по собі культурно “нейтральний” Інтернет забезпечує швидкий, прямий і неформальний зв’язок, створює тісніше глобальне інформаційне середовище, в якому ще важче перешкоджати поширенню американської масової культури. [17]

За словами одного зі стратегів американської світової гегемонії Збігнева Бжезінського, Америка стала “джерелом культурної спокуси”, яка “поширюється не за рахунок нав’язування, а за рахунок наслідування, це є свідченням того, що масам подобається ця культурна революція”. [1]

Отже, під час глобалізації простежується тенденція зближення народів у культурному плані, що сприяє утвердженню культурної одноманітності, тоді як багатоманітність відступає на задній план. Глобалізація як єдність економічних, політичних і культурних процесів зближує економічний розвиток країн, але не ліквідує розрив між бідними та багатими країнами. Вона, роблячи світовий ринок товарів і послуг єдиним, руйнує традиційні способи життя. Завдяки поширенню в світі демократичних цінностей тоталітарні режими відступають, але при цьому відбувається нав’язування політичного домінування наддержав. Цінності, на основі яких здійснюється глобалізація, хоча й універсальні, проте абстрактні. Ринкова економіка, раціональність, демократія, соціально-правова держава, освітні цінності різні в різних країнах. Їх реалізація залежатиме від культури і традицій суспільства.

Для країн, що не вписуються в цю модель, зокрема й для України, культурна глобалізація вищої школи матиме, ймовірно, такі наслідки:

– популяризація глобальних мультикультурних цінностей;

– посилення світового домінування євроатлантичної культури;

– поява зарубіжних освітніх провайдерів на територіях національних держав;

– втрата національної культури та ідентичності. [2]

Ще один аспект глобалізації – ідеологічний. Глобалізація вносить у життя нові фетиші. Зовсім не випадково, що в теоретичних побудовах транснаціональних корпорацій і західних теоретиків термін “модернізація” активно витісняється терміном “глобалізація”. Підґрунтя цієї тенденції носить ідеологічний характер. Згадаймо, спочатку модернізацію пов’язували з необхідністю кардинального поліпшення економічного й соціального стану всіх суспільств і всіх верств населення. Концепція глобалізації латентно припускає, що комфортні умови життя неможливо забезпечити всім суспільствам і всім верствам населення. Фактично концепція глобалізації легітимує не тільки соціальну нерівність у сучасному світі, але й відмову від боротьби за досягнення соціальної рівності й у майбутньому. У цих умовах націоналізм забезпечує прогресивний баланс у розвитку глобалізаційних процесів. [9]

Глобалізація – це “методологія знищення всього особистісного, самобутнього, нерегламентованого, а також практика релігійно-культурної (“ментальної”), економічної, інформаційної, територіально-етнічної й іншої глобалізацій, що забезпечують світове панування для жменьки “богообраних” з усією їхньою генерал-губернаторською прислугою й рабство для всіх інших… Немудра підміна – проголошення об’єктивної й абсолютної істини предметом діалогу й колективного пошуку всіх релігій і культур – і от уже немає ні Христа, ні Будди, ні Магомета, а є пророки, що поділилися зі світом приватними одкровеннями й відносними духовними цінностями”. [8]

“У випадку перемоги “глобалізаторів” ми виявимося у світі, де добро й зло поміняються місцями. Люди, які зберігають прихильність традиційним цінностям, будуть зараховані в маргінали під різними етикетками: “злочинці”, “фундаменталісти”, “фашисти”, “ізоляціоністи” і т. ін. Запанують сатанинські “цінності”, що припускають повну легалізацію наркотиків, педофілії, гомосексуалізму й інших перекручень, убивство старих і хворих під вивіскою евтаназії, розгул жорстокості, садизму, всіх видів чаклунства й ін.”. [12]

Глобалізація – антихристиянська ідеологія створення “нового світового порядку” з єдиним керівним наднаціональним центром. За задумом його будівельників, ця планетарна держава, створена на руїнах існуючих держав, повинна мати єдину релігію, єдину культуру, єдиний економічний і політичний простір. “Ідеологи глобалізації постійно говорять про “постхристиянський світ”. Вони вважають, християнство віджило свій час, пішло в історичне минуле. У новому тисячоріччі наступає “нова ера” і “новий світ” і час нових синкретичних релігій типу “Нью Ейдж” (“Нове Століття”). [3] Сьогодні ми є очевидцями переповнення духовно-релігійного простору сатанинськими сектами – що найяскравіше зображено на прикладі України. До нашої держави після проголошення незалежності 1991 року пішли “пастися” сектантські організації типу: “Біле братство”, “Посольство Боже Сандея Аделаджі” тощо, які мають на меті суто матеріальний інтерес.

У цьому ключі, окрім православного північно-східного штибу, варто згадати висловлювання Папи Іоанна Павла ІІ про глобалізацію. Він визначив позитивні аспекти цього процесу: зростання виробництва, посилення контактів між країнами, об’єднання людей, можливість взаємодопомоги. А також негативні: перевага економіки над іншими сторонами життя, засилля логіки ринку, змагання, збільшення розриву між багатими й бідними, брак національному суверенітету, культурне нівелювання. Здається, що глобалізація подібна до вавилонського стовпотворінням: без Бога росте роз’єднання людей. Але Бог може зробити те, чого не можуть зробити люди: зібрати їх в одну родину дією Духа П’ятидесятниці, коли мови будуть різні, а розуміння буде одне. За словами Папи, потрібна глобалізація П’ятидесятниці, а не Вавилона.

У квітні 2001 р. Папа Іван Павло ІІ виступав на конференції Папської академії соціальних наук і сказав, що глобалізація, доведена до межі, може привести до того, що багатства у світі стане більше, а щастя менше. Папа порівняв глобалізацію з колоніалізмом – через культурну гомогенізацію: сильний знищує культурну ідентичність слабкого.

Філіп Адамс, голова Австралійської Комісії з кіно, помітив: “країна, що знімає фільми типу “Зоряних Воєн”, заслуговує на те, щоб керувати світом”. Інші ж реагують на американську культурну присутність не з таким ентузіазмом. Багато мексиканців незадоволені, оскільки мода, що прийшла зі Штатів, святкувати свято “Переддень дня всіх святих” (Хелоуин) заважає їхньому традиційному святу “Дню Мертвих”. Як сказав один мексиканський письменник, “День Мертвих є сімейним святом, а “Хелоуин” – поверхневим і комерційним”.

Культурний імперіалізм всюди є темою досить гострою, як і торгівля, оскільки впливає на культурну ідентичність. Майже всі країни обмежують імміграцію, щоб зберігати деякий ступінь чітко вираженої національної культури. Іспанія, Південна Корея, Бразилія встановлюють обов’язкові вимоги відносно змісту фільмів; Франція, Іспанія, і Канада роблять те ж саме відносно телебачення. У Канаді закон виділяє на радіо спеціальний час для трансляції національних виконавців. Канадський уряд відмовляв американських книгопродавців від входження на канадський ринок, з побоювань, що на ринку стане менше канадської літератури. До недавнього часу, Індія не допускала імпорту “Кока-Коли”, захищаючи свої національні марки прохолодних напоїв. Французький уряд витрачає щорічно біля $3 мільярдів і містить 12 000 чиновників, що намагаються захищати й зберігати французьку культуру. Іноді сама доля країни ставиться на карту.

Існують думки, що Китай відкрив Тибет для зовнішнього світу не з міркувань толерантності або зі шляхетності, але щоб зруйнувати культуру тибетців. Кока-Кола й західні туристи зробили те, чого не вдалося зробити комуністам за багато десятиліть – послабити прихильність тибетців до своєї історії, ритуалів, храмів, своєї буддистської релігії. Королівство Бутан у Гімалаях вимагає від іноземних туристів виплачувати двісті доларів у день, намагаючись захистити свою культуру й національну ідентичність. У королівстві немає вуличного освітлення й міст із населенням більше десяти тисяч жителів. На вулицях виють дикі пси. Бідність і недоїдання тут звичайна справа, але країна захищає свою буддистську міфологію й мистецтво.

Звичайно, це тільки маленька частинка великої картини того, що приносить із собою глобалізація.

Так само, як мобільність людей вирівнює між собою країни й культури, те саме робить і мобільність товарів. У кіноіндустрії добре відомо, що легше всього продаються в більшості країн т.зв. “фільми дії”, “екшн”. Героїзм, збудження й насильство не занадто розрізняються в різних культурах. Комедії, з їхніми нюансами й специфічними натяками набагато складніше продавати за кордон. Глобальний кіноринок підштовхує до того, щоб робити більше “екшнів”, ніж комедій. Більше того, комедії повинні бути простими, оскільки складності мови важко перекладати. Все це не сприяє підвищенню якості фільмів. Те саме відбувається й у музичній індустрії, оскільки музиканти пропонують свою продукцію західній аудиторії, яка не має глибокого розуміння музики, а прагне до естетичної насолоди. Глобалізація, хоча й сприяє культурним бумам, часто містить насіння наступного розкладання, підштовхуючи творців до зниження якості їхніх створінь, щоб завоювати масовий ринок.

Глобалізація підсилює гостроту зіткнень між різними положеннями про свободу – свободу ринкової торгівлі й свободу зберігати свою культурну ідентичність. [14]

За висловом Кіся, “соціокультурна та цивілізаційна глобалізація сьогодні дійсно гомогенізує і “розчиняє” у собі тільки слабкі локальності, – локальності структурно та функціонально неповні, локальності інформаційно “анемічні” (в Україні до цього часу, скажімо, немає власне української відеоіндустрії…). Натомість глобалізація все-таки (все-таки!) активізує сильні локальності, стимулює, а не притлумлює їх внутрішню креатосферу. А сильнішими (тобто не лише більш закоріненими, але й більш динамічними і продуктивними) можуть бути сьогодні, на мою гадку, навіть деякі африканські суспільства. У культурному плані вони можуть бути навіть активнішими, життєздатнішими та рухливішими, аніж наша усе ще аморфна малоросійщина…

Україна все більше і більше – з її аж геть заслиненими нашими доморощеними доцентиками “Лізами”, “Настями” та “Наталі”; з її вічно-совєтсько-кевеенівськими “Дєвчьонками із Жітоміра”, з її сердючками та потворно-піджинізованими “мамаду”, з її президентами та міністрами – політичними ні-туди-ні-сюди марґіналами, з її високовченим і творчим охлосом у трикутнику “тіпа-карочє-прікол”.., – Україна все більше – ще більшою мірою, ніж двадцять років тому, – перетворюється у таку собі цивілізаційно-комунікативну околицю Петербурґа й Москви, у загумінки субґлобально-евразійського конгломерату… Мабуть, замало ще “бінзів” (та й замало ще гідности, замало ще внутрішньої випростаности), аби вчинити у себе принаймні якийсь власний західноафриканський феномен…” [13]

Отже, глобалізація являє собою не один процес, а комплексну сукупність процесів. І ці процеси діють суперечливо, а то й конфронтаційно. Більшість людей думають про глобалізацію як про таке собі “відтягування” влади і впливу від локальних спільнот і націй до глобальної арени подій. Це справді є одним із її наслідків. Нації втрачають чимало з економічної потуги, що вони нею колись володіли. Втім, це має і протилежний вислід. Глобалізація не тільки тягне вгору, але й штовхає вниз, здійснюючи новий тиск на місцеву автономію. Глобалізація є причиною відродження локальних культурних ідентичностей у різних частинах світу. Місцеві націоналізми виникають як реакція на глобалізаційні тенденції, коли слабне гамівна сила старих національних держав. [4]

Процес глобалізації, його сутність, кидає виклик націям. Це новий і незвичний ворог. Якщо раніше одні нації завойовувалися, пригнічувалися іншими націями, то тепер глобальний безликий технократичний світ загрожує самому існуванню націй як окремих спільнот людей, що мають свої окремі ознаки, культурні прикмети та спільне, окреме від інших націй господарство – економіку країни. [5]

Вирішення проблеми глобалізації у соціокультурній сфері Роман Кісь бачить в альтернативі – універсальності національного та динамічній “коаліції культур”. За його словами, “без культурної розмежованости немає самої Европи, адже однією із прикмет европеїзму є напружений і динамічний міжнаціональний діалогізм. А діалогізм як засадничий спосіб існування культури цілком неможливий без відносної окремішности, психокультурної самобутности та самодостатности комунікантів, – національних аґентів тієї комунікативної життєдіяльности, в процесі якої передаються, інтерпретуються, використовуються, обростають новими смислами певні культурно-інформаційні потоки. Тому реальність національних культур у Европі є не реальністю сеґментів чи секторів єдиного европейського цивілізаційного комплексу, а тією живою динамічною реальністю, що її славетний соціоантрополог Клод Леві-Стросс доволі точно окреслює як коаліцію культур”. [13]

“Коаліція культур” – це, за висловлюванням Кіся, не просторова їх співприсутність, не взаємодія їх у певних регіонах, а такий їх внутрішній динамізм і такий їх спосіб взаємозв’язку, що у своїй сукупності складає певне поле “взаємодоповнювальності інакшостей”. “Національно інше конче потрібне для власного досвіду нації, бо віддзеркалює значущість цього власного, - підкреслює український дослідник. – Рефлексія над “іншим” йде у парі із саморефлексією. Сприяє самоусвідомлюванню, а відтак, і утвердженню у глибинній своїй самості. А без цього останнього у европейській цивілізації ще не народжувалося нічого справді оригінального. Адже якраз самоусвідомлювання (зокрема у спосіб рефлексії над іншим і над інакшістю цього іншого) посилює міру персоналізованости особового, виразність особового, його виокремленість із сущого – із емпіричних життєвих потоків… А культурна активність (якщо це справді творчість, а не проста репродукція чи “тиражування” ґлобальних “клонів”, не мімесіс, не мавпування) здійснюється лише на особовому рівні”.

У цьому контексті “різновекторність” національних культур є стимулюючою, дієвою, тому що т.зв. спільний досвід європейської історії, що має, як і кожен досвід, кумулятивний характер, накопичується кожною європейською нацією по-різному. Власне це і створює передумову повнішого збереження діахронного культурного досвіду, а також багатоаспектнішу реактуалізацію його у “поліфонічній” множинності усіх його пере-перетлумачень. Тому й історична пам’ять Європи є також коаліцією різних, нетотожних історико-культурних досвідів та різних способів реінтерпретації цього досвіду. [13]

Отже, визначальною домінантою глобального розвитку глобалісти окреслюють нівелювання національного. А значить, така тенденція є замахом також і на особове. Знищення кордонів між особливим, “зоднаковіння”, зубожіння духовно-культурного розвитку, “знекорінення” в історичній традиції, перетворення націй на “консумерів” продукції масового суспільства – усе це прояви глобалізації, на чолі якої стоять потужні ТНК.

Україна об’єктивно втягнута в цей процес. Роман Кісь підкреслює майже цілковиту “гомогенізацію” нашої держави в межах “московсько-євразійського субґлобального конгломерату”.

Тому вже сьогодні ми повинні не лише мати тверезу оцінку глобалізаційного процесу, але й представити методологію протидії його згубного впливу. Зокрема, маємо методологію націозахисного та культуротворчого типу – національно-екзистенційна методологія, яскраво викладена й логічно обґрунтована в наукових працях Василя та Петра Іванишиних. Така методологія є гідною основою геостратегічного керування й запобігання загроз стосовно національно-інформаційної безпеки України в умовах глобалізації та базою для формування рівних партнерських стосунків у світовому товаристві.

*Використані джерела:

1. Бжезинский З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство – М., 2004.
2. Ванда Тітарчук. Соціокультурна глобалізація вищої освіти: тенденції та наслідки.
3. Дворкин А. Сектоведение. – Нижний Новгород, 2000.
4. Ентоні Гіденс. Нестримний світ. Як глобалізація перетворює наше життя. – Рутледж, Нью Йорк, 2000.
5. Ернст Заграва. Глобалізація і Нації. – Київ, 2002.
6. Кіссінджер Генрі. Глобалізація й незадоволені нею. Роль спекулятивного капіталу зростає з кожним десятиліттям. (“The International Herald Tribune”, США. 30.05.2008).
7. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ. Под ред. В.Л.Иноземцева. – М., 2002.
8. Константин Гордеев. О сове, Медведе и русском соколе: антиглобализационный манифест. http://www.voskres.ru/truth/news/global/antiglobal.shtml
9. Култигін В.П. – д.ф.н., професор, керівник Дослідницького комітету “Історія й теорія соціології” Російського об’єднання соціологів (Москва). Інститут регіональних проблем (РФ). – “Незападные концепции глобализации”. 01.01.207
10. Мазур И.И., Чумаков А.Н. Глобалистика. Энциклопедия. – М, 2003.
11. Михайло Делягін – директор Інституту проблем глобалізації (РФ). – Глобалізація як стимулятор націоналізму.
12. Медведева Ирина, Шишова Татьяна. Что такое глобализация и ее последствия для России. http://www.voskres.ru
13. Роман Кісь. Ґлобалізація – локалізація – ґлокалізація (американське, шведське і українське бачення). – Виступ на семінарі “Ї” 19 травня 2000 р.
14. Тайлер Коуэн. Предчувствие глобальной культуры.
15. Токвиль А. де. Демократия в Америке – М., 2000.
16. Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку / Пер. з англ. В. Дмитрика. – Львів, 2005.
17. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. – М., 2003
18. Ясперс К. Смысл и назначение истории.
19. За матеріалами статті “Globalization”, Holy Cross International Justice Office, www.management.com.ua/notes/globalization.html, 18 грудня 2008 р.*