Україна – не Росія
Єпископ ЕВСТРАТІЙ
Під час зустрічі з главою Українського уряду глава Московського Патріархату виразно змалював контури проімперської політики, яка в минулому вже довела свою неспроможність, відносно України.
29 квітня 2009 р. в Москві відбулася зустріч глави Московського Патріархату патріарха Кирила з Прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко. Основна частина діалогу між ними проходила за закритими дверима у форматі «один на один». Проте і декількох хвилин протокольної зйомки перед телекамерами на початку зустрічі, показаних публічно, досить для того, щоб отримати уявлення про основні тези позиції нового Московського Патріарха відносно України.
Київ - «наш»
В ході зустрічі патріарх Кирило сказав, що «для Російської Православної Церкви Київ - це наш Константинопіль зі своєю Святою Софією, це духовний центр російського Православ’я. Саме так ми сприймаємо Київ - як південну столицю російського Православ’я». Як досвідчений дипломат, патріарх в цих двох фразах сказав дуже багато. А саме: Київ - «наш». Він - центр саме «нашого», «російського» Православ’я. Таке визначення було підкреслено двічі. Примітно, що в у відповідь Юлія Тимошенко говорила про Київ, як святе місце для «всіх православних», старанно уникаючи національної конкретики.
Напередодні свого візиту до України Предстоятель РПЦ намагається підкупити українську владу своєю готовністю робити все, «щоб розвивалися стосунки між Росією і Україною, щоб долалися існуючі труднощі, щоб духовний органічний зв’язок робив благодатний вплив на всі сфери людського життя». Раніше в українському друці архимандрит Кирило (Говорун), що довгий час був помічником митрополита Кирила (Гундяєва), прямо говорив про готовність останнього бути посередником між Україною і владними колами в Росії. Такі пропозиції Московського Патріарха набувають особливого звучання в світлі виборчої кампанії, що наближається, - президентської, а можливо і парламентської. Глава РПЦ дає зрозуміти, що готовий «розвивати, долати, робити благодатний вплив» в потрібному для зацікавлених осіб напрямі. Звичайно ж не просто так…
Владика Кирило неодноразово стверджував, що «український розкол», як він іменує Київський Патріархат, тримається виключно завдяки підтримці влади. Схоже, що він і сам в це вірить, і намагається переконати в цьому інших, наприклад Константинопіль. У 2001 р. на переговорах в Цюріху він переконував делегацію останнього, що нема чого вести діалог з Київським Патріархатом, оскільки весною 2002 р., після виборів до парламенту, «на Україні буде проросійська влада». Того ж чекали в 2004 р. На це ж сподіваються і зараз.
Тому Московський Патріарх наполегливо пропонує для реалізації антиномічну модель: «українська влада не повинна втручатися в церковні справи» - це коли влада робить щось, неугодне Москві; і «українська влада повинна сприяти подоланню розколу» - це коли вона виявляє бажання поступати згідно вказівок «першопрестольної». Ймовірно за закритими дверима цю ж модель взаємодії патріарх пропонував і Юлії Володимирівні.
Примітно, що про церковний діалог, про діалог з Київським Патріархатом, патріарх Кирило не сказав ні слова. Він не хоче, щоб «влада втручалася в церковні питання», але саме з владою, а не з Церквою, вважає за краще вести діалог про майбутнє «російського православ’я» в Україні.
Нарешті, в тому ж дусі, що і попередні пункти промови патріарха Кирила, була витримане і звернене до українського прем’єра прохання «не вважати його іноземцем». За всією зовнішньою доброзичливістю цього прохання стоїть конкретна думка: «Наші держави по суті одна країна». І ще закрадається думка - чи не хоче патріарх Московський вести діалог з українською владою в обхід свого митрополита Київського?
Не - Україна
В сучасної Росії все більшого поширення набувають ідеї, що здавалося б втратили актуальність ще в першій половині ХХ століття. А саме - що ніякої України, українських нації, культури, історії, мови і так далі не існує. Є якась група у складі російського народу, звана «малоросами». Вона - ні в якому разі не окремий народ, а лише південне відгалуження російського народу. І мови українського немає - це лише «малоруський говір», що з’явився внаслідок довгого підпорядкування «південних росіян» полякам. Відповідно немає жодної української культури або історії, окремих від спільноруської культури і історії. Як не може бути окремої «тверської історії» або «суздальської культури».
Такі погляди на Україну були характерні для часів Російської імперії. За інерцією вони активно жили в націоналістичних колах російської еміграції в 20-40-х роках. Проте з часом вони, здавалося б, зійшли нанівець.
Друге дихання великодержавна ідея, заперечуюча самостійне буття України, отримала за часів «путінської реставрації», для якої характерне химерне схрещування імперської, більшовицько-сталінської і кадебістсько-брєжнєвської спадщини. Яскравою ілюстрацією такого ідеологічного схрещування стала екранізація Володимиром Бортко «Тараса Бульби» Гоголя, в якій з «українського» у козаків залишилися лише шаровари з оселедцями. А все інше: земля, душа, товариство і інше - стали не просто «руськими», а фактично «російськими», «федеральними».
Чим більше внутрішніх проблем і протиріч породжує ця нова «сировинна імперія», що роз’їдається владним свавіллям, масштабною корупцією, тліючими національними протиріччями і економічною відсталістю, тим сильніше виявляється її потреба в зовнішніх конфліктах. Адже саме на них можна зосередити увагу своїх громадян, відволікаючи їх від безлічі реальних домашніх проблем.
В імперіях і тоталітарних суспільствах ніщо так не об’єднує, як спільний ворог. Нинішній Росії, що «встала з колін», нелегко змагатися зі своїми вчорашніми реальними противниками - США, Європою, Китаєм. Тому головними ворогами були призначені слабкіші сусіди - колишні сателіти радянської імперії: країни балтії, Україна і Грузія. Вони, на відміну від Китаю і США, «здачі не дадуть».
У цій групі нових ворогів Україна займає окреме місце, оскільки в Росії з нею набагато більше спільного, чим з Прибалтикою або Грузією. І втрата контролю над Україною для неї набагато болючіша. Адже російська історія, культура, державність беруть свій початок з Києва, який виявився «за кордоном». Московські стовпи «путінської реставрації» не можуть з цим змиритися. Вони ніколи не погодяться з тим, що «Україна - не Росія».
З внутрішнього кремлівського кола ворожі до Україні, як такої, ідеї поступово переходять в публічну площину. Характерним в цьому відношенні став виступ тоді ще Президента Росії Володимира Путіна на саміті НАТО в квітні 2008 р. в Бухаресті. З нього виходило, що фактично України не існує, що це майже штучно зібраний за радянських часів конгломерат різнорідних земель, культур, ментальностей. Що Україна - майже «російська». Цю ж лінію продовжив неофіційний, але впливовий спікер Московської патріархії Андрій Кураєв, у той час ще диякон, який на зустрічі в Дніпропетровську прямо говорив: України немає. Є «сім різних Україн». Тому, мовляв, і Української Церкви бути не може. Таких же позицій дотримуються керовані Москвою «блискучі одесити і прирівняні до них не багаточисельні, але багатомовні єрархи УПЦ МП.
З тих недавніх пір владика Кирило з другої особи Московської патріархії став першою, Путін став «не першою, але і не другою» особою в Росії, диякон Кураєв за активну медіапідтримку виборчої кампанії Місценаглядача став камілавконосним протодияконом, а «блискуча» компанія отримала декілька явних знаків «патріаршого благовоління».
Не змінилось одне - ставлення до України. Адже «українське церковне питання» з одного боку - неприємна скалка для Москви, а з іншого - відмінний привід для створення з України «образу ворога». Нехай люди краще переживають за храм на Сумщині, ніж задаються питанням про міліційне беззаконня і політичне безправ’я. Або чому в магазині ціни зростають. Або чому без хабара від влади нічого не можна добитися. Або чому Москва живе, а Росія - існує. Або навіщо в центр «Альтернативної РПЦ» - Суздаль - на тлі рішень судів про вилучення у неї храмів звозяться сотні ОМОНовців. Або… Або…
Москва - «другий Ватикан»
Ще влітку минулого року владика Кирило скандував з сцени рок-концерту в Києві: «Росія, Україна, Білорусь - це є Свята Русь». А вже в новій якості глави Московського Патріархату він став активно виступати з ідеєю «історичного простору Святої Русі» і «зміцнення єдності Московського Патріархату на всій його канонічній території». Останнє по сенсу і духу звучить так, як «наведення конституційного ладу» по відношенню до Чечні в 1990-х або «примус до миру» по відношенню до Грузії в 2008-ому.
Саме з таких позицій новий Московський Патріарх підходить до вирішення проблеми «українського розколу». Вона для нього - це лише політична проблема околичного сепаратистського руху. Патріарх, як і багато в Москві, щиро вірить в те, що Київський Патріархат тримається на трьох речах: особистих амбіціях його Предстоятеля, українському націоналізмі і підтримці влади. Реальна підтримка більшості народу для них - не в рахунок. Тому і діяти відносно України владика Кирило збирається, вочевидь, в трьох напрямах - дискредитуючи патріарха Філарета, затверджуючи єдність України з Росією і заграючи з владоможцями, використовуючи їх слабкі місця і взаємні протиріччя.
ОВЦС, який очолював владика Кирило, свою кампанію по дискредитації Київського Патріарха веде вже давно. У ній він використовував і свої важелі впливу на керівництво УАПЦ, і контакти всередині єрархії Київського Патріархату. Одним з останніх ходів такого роду стала авантюра із заявами колишнього архиєпископа Донецького Юрія (Юрчика) проти патріарха Філарета. Фінал її трагікомічний - подавши прохання про прийняття в Московський Патріархат, Юрій опинився … священиком в Донецькій греко-католицькій єпархії.
Ідеологія «триєдиної Святої Русі» з Москви виглядає красиво, але в Україні її ефективність сумнівна. В тому, що «Україна є Росія» не складно переконувати росіян - весь апарат кремлівської телі-радіо-інтернет-пропаганди під рукою. Є аудиторія для такої ідеології і в Україні. Але тут вона ніколи не стане ідеологією більшості. Вона приречена на маргінальність.
Кирило хоче перетворити Москву на «третій Рим», швидше схожий на «другий Ватикан». Проте сила і привабливість і Риму, і Ватикану - в їх універсальності, над-національності. Московська ж патріархія, замість того, щоб, претендуючи на якийсь універсальний статус, самою ставати наднаціональної, вважає за краще нівелювати національні відмінності, пропонуючи ідею «російського світу», «Святої Русі», роблячи всіх «росіянами». А в цій ідеї немає місця ні в Україні, ні в Білорусі, які йдуть своїм шляхом. Різним - але своїм.
Розділення на декілька автокефальних Церков не заважає єдності еллінського світу. Так чому ж адміністративна незалежність Київської Церкви від Московської, на думку керівників останньої, неодмінно приведе до краху «Святої Русі»? Можливо тому, що під вивіскою «Свята Русь» в Москві хочуть затвердити не духовну єдність братніх слов’янських народів, а владу на пострадянському просторі нової кремлівської імперії.
Навряд чи матимуть успіх і загравання з українською владою. При всій відмінності в політичних поглядах всі три українські президенти в тій або іншій формі підтримували незалежність Української Церкви від Москви. Хто б не став Президентом України на наступне п’ятиліття - він, так або інакше, буде вимушений продовжувати ту ж лінію. Якщо він, звичайно, хоче бути Президентом, а не кремлівським «зиц-председателем».
Ідеологія «єдиної Русі» навряд чи знайде глибокий відгук навіть в УПЦ МП. Адже її втілення в життя на пряму вестиме до звуження прав УПЦ, перетворення її незалежності у все більш декоративну фікцію. Звичайно багатьом в УПЦ МП подобається, що за їх спиною стоїть Москва. Але все менше стає тих, хто хоче за це платити ідеологічною і політичною підтримкою інтересів Кремля.
Що робити?
Патріарх Кирило - один з ідеологів і конструкторів тієї ситуації, яка склалася в Українській Церкві на сьогодні. Саме він займався «українським питанням» з 1990 року. Проте всі його ініціативи і дії приводили зовсім не до тих результатів, які очікувалися. Відторгнення митрополита Філарета привело до створення крупної і впливової Помісної Церкви, яка склала Московському Патріархату серйозну альтернативу. Спроби підірвати авторитет патріарха Філарета через анафеми і зовнішню ізоляцію показали свою безплідність і привели до необхідності всякий раз капітулювати перед Константинополем по інших питаннях - щоб зберегти статус-кво в Україні. А приведене Кирилом в 1992 р. до влади проросійське керівництво УПЦ МП неухильно дрейфує в українську сторону.
Створена Кирилом в Україні конструкція показала свою неефективність з точки зору поставлених перед нею завдань. Проте зараз, вже в сані Патріарха, владика Кирило чіпляється за неї із завидною завзятістю. Підстроюючись під ідеологію «путінського відродження», Московський патріарх їде до України з наміром довести їй, що вона - Росія, ігноруючи очевидне: це не так. І найкраще, що, виходячи з реалій, які маємо, міг би зробити в такій ситуації патріарх Кирило, - почати саме церковний діалог, пріоритетною метою якого мають бути користь і благо для Православ’я в цілому і Української Церкви зокрема, а не для Кремля або Чистого провулка. Адже рано чи пізно Московській патріархії доведеться зважати на реалії, як довелося Константинополю визнати автокефальні Церкви, які виникли на розвалинах Оттоманської імперії. В руках владики Кирила відповідь - зробить він це добровільно, з користю для Православ’я і майбутнього РПЦ, чи, в черговий раз спрямовуючись за примарами минулої імперської величі, буде змушений підкоритися диктату реальності.
christusimperat.org