Роль Греко-Католицької Церкви у національній ідентифікації України в умовах глобалізації

Олеся ГОРГОТА

Питання взаємозв’язку етнонаціональних та державотворчих процесів з релігійно-церковними ґрунтовно досліджується у працях А.Колодного, С.Здіорука, В.Іванишина, В.Бодака. Науково обґрунтовані рефлексії з питань історії, сучасної соціальної та екуменічної діяльності УГКЦ демонструють праці В.Іванишина.

У сучасних гуманітарних студіях наполегливо поширюється думка, що починаючи з другої половини XX ст. роль національних держав у міжнародних відносинах зменшується в міру того, як набирають силу інші структури: великі транснаціональні корпорації, міжнародні організації тощо, тобто настає ера глобалізації. Фактори глобалізації, які, зокрема, виявили себе у процесі створення і становлення Європейського Союзу, нібито демонструють невідповідність моделі суверенітету у національній формі сучасним тенденціям світового розвитку. Проте така позиція є невиправданою і її невиправданість підтверджується поширенням антиглобалістичного руху в Європі та збільшенням протестів європейців проти утисків їх національних інтересів. У перспективі повноцінної реалізації потенціалу країни й нації Україна має вирішити питання самоідентифікації, що, в свою чергу, вимагає створення національної держави. Серед чинників національної самоідентифікації вагоме місце займає релігійний.

Як відмічає С. І. Здіорук, “сучасний період трансформації духовності Українського народу вимагає вдумливого та ґрунтовного аналізу релігійних цінностей, вивчення етноконфесійної специфіки релігії в Україні, усвідомлення і врахування релігійних чинників у національній стратегії свого розвитку. Етноконфесійна специфіка релігії стимулюється необхідністю потреб нації у власній релігійній структурі, суттєво допомагає самоусвідомленню нації як самоцінності й самодостатності, а відтак, є могутнім чинником розбудови власної національної держави як повноправного і рівноправного суб’єкта міжнародних відносин” [3, 111].

Серед ряду релігійних конфесій України чільне місце займає Православна Церква (Московський патріархат, Київський патріархат та Автокефальна). Дослідники-релігієзнавці зазначають, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи: хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій, однак його вплив на населення поступово зменшується. Такий стан обумовлюється як надмірним консерватизмом, здавна характерним для Православної Церкви, так і наявністю прогресуючих негативних явищ, властивих московському православ’ю (симонія, формалізм, безвір’я та мала освіченість священиків, порушення церковних канонів та християнських норм тощо). Як зазначає А. Колодний, “визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією” [4, 32].

Більшість релігієзнавців ставить за приклад модернізаційного процесу інкультурації “в дії” – діяльність саме Греко-Католицької Церкви в Україні. Найважливішу роль у розв’язанні головних завдань християнства католицизм відводить “проповідуванню соціального вчення Церкви”. За висловом Папи Римського, “не існує істинного розв’язання “соціального питання” поза Євангелієм” [2].

Соціально активна католицька політика інкультурації, що успішно розвивається та послідовно модернізується на українських теренах, є досить привабливою для віруючих. Це засвідчує стійке зростання чисельності громад РКЦ та УГКЦ в країні протягом останнього десятиріччя. Як зазначає А.М.Колодний, “ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив… Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття” [5, 55-56].

У контексті глобальної проблеми самоідентифікації, в умовах відсутності національної держави, проблема збереження питомо українських форм релігійності набуває такого ж принципового характеру, як і питання політичне. УГКЦ до появи власне українських православних церков була єдиною суспільно-релігійною інституцією, яка найбільш послідовно і адекватно виражала українські національні інтереси, виступаючи рушійною силою у процесі оборони етнічної субстанції, осередком збереження власної ідентичності, що ототожнювалася з українством. Дослідники відмічають генетичний зв‘язок самоідентифікації українців між східними і західними сусідами з еволюцією релігійного самовизначення українського народу.

УГКЦ як інституція духовно-релігійна, а водночас і етнонаціональна, використовуючи особливі, притаманні лише церкві, засоби впливу на особистість та спільноту (проповідь християнської моралі, засудження зла і насильства та ін.) виконує суспільнотворчу функцію – прагне виховати національно та суспільно свідому особистість. УГКЦ стала першою і зазвичай єдиною з-поміж всіх українських церков, що засуджувала дії як колишньої так і сучасної політичної влади в Україні, які суперечать моральним принципам християнства. Саме це забезпечує УГКЦ статус найавторитетнішої суспільної інституції серед українців.

УГКЦ, що черпала своє духовно-релігійне натхнення з джерел Київського християнства, організаційно оформившись в результаті Берестейської унії 1596 р., набуває характеру сутнісного національного завдання, сповнення якого тотожне самому збереженню українців як нації і потенційно самодостатньої у політичному аспекті культурно-етнічно-релігійної спільноти. У цьому контексті можемо твердити про вироблення системи морально-етичних та культурних пріоритетів, які були запропоновані УГКЦ на основі християнської традиції та переросли у стійку систему цінностей, що стала домінуючою у світобаченні української нації.

Досягнення УГКЦ у ділянці інтелектуального інтегрування й збагачення сприяло забезпеченню її провідної ролі майже у всіх ділянках загальносуспільного та загальнокультурного поступу української нації. Саме духовна еліта УГКЦ стала носієм ідей першої хвилі національного відродження України в першій половині ХІХ століття. І в подальшому УГКЦ відігравала значну роль в національному збереженні, відродженні та в боротьбі за національну українську державу. Варто згадати митрополитів Андрія Шептицького та Йосипа Сліпого, о. Августина Волошина, сотні священиків та ієрархів Церкви, які поклали життя в боротьбі за Україну та Українську Церкву.

Складно не погодитися, що Греко-католицька церковна традиція впродовж останніх чотириста років найбільш адекватно і послідовно виражала українські національні інтереси. Беручи до уваги факт, що Галичина в новітній історії України була духовною митрополією загальноукраїнського національного відродження, то діяльність УГКЦ в цій ситуації набувала загальноукраїнського значення. Через відсутність національної політичної еліти саме духовенство УГКЦ розробило програму національно-політичного розвитку і очолило цей рух у межах теренів свого впливу.

Торкаючись історичних подій, варто відмітити, що УГКЦ стала першим об’єктом для знищення з боку СРСР з моменту входження Західної України до його складу. Після Львівського псевдособору 1946 р. УГКЦ була проголошена поза законом і змушена перейти на нелегальне становище, продовжуючи виконувати свої функції як катакомбна, підпільна. Такий стан речей тривав до моменту виходу УГКЦ з підпілля, що стало можливим після розпаду СРСР та проголошення незалежності України. Як не дивно, але саме нелегальна діяльність УГКЦ зберегла її від деградації та розкладу, яких зазнали церкви, що діяли офіційно. Підпільна церква була могутнім осередком національного спротиву, підтримувала дух і віру українців, готувала кадри для подальшої боротьби за незалежність, успішно протидіяла радянській системі знищення націй (програма створення так званого «радянського народу» - прототип «європейської спільноти» та глобалізаційних процесів асиміляції націй).

Важливим фактором дієвості впливу Церкви на суспільство є її єдність, узгоджена та цілеспрямована діяльність в ім’я Бога на благо нації. Характерно, що ідеї єдності на релігійному ґрунті виходили на передній план переважно в переломні історичні періоди, коли нагальною виявлялася потреба в консолідації Української нації, відображаючи у такий спосіб споконвічні прагнення українців до власної незалежності. В історії України відомі неодноразові спроби об’єднання християнських церков, ініціаторами яких були провідні діячі УГКЦ. Проблема християнської єдності знайшла відображення у низці творів ієрархів УГКЦ, зокрема: Андрія Шептицького (“Зближаються часи”, “Як будувати рідну хату”), Йосипа Сліпого (“Заповіт”). Варто зазначити справді новаторський підхід до екуменізму Йосипа Сліпого. Об’єднання церков він трактував як внутрішню потребу Божого Народу до об’єднання через посідання Христового Духу, який об’єднує всіх людей доброї волі. Документом, який обґрунтовує принципи порозуміння між католицькою та православною церквами в умовах сучасних суспільно-політичних реалій в Україні, став пасторальний лист кардинала Мирослава-Івана Любачівського “Про єдність Святих церков”, у якому акцентується готовність УГКЦ до екуменічного діалогу та пропонуються реальні заходи, що можуть позитивно вплинути на міжконфесійні взаємини

За нормальних обставин самобутності й самостійності нації, забезпечення соціального розвитку держави – це справа загальнодержавного і суспільного правопорядку, а не окреме завдання Церкви. Таким воно постає в умовах окупаційних режимів. Яскравим підтвердженням даної тези є діяльність УГКЦ на чолі з одним з найвизначніших авторитетів ХХ ст. – митрополитом Андрієм Шептицьким. Діяльність А. Шептицького була спрямована на зміцнення авторитету УГКЦ серед власного народу. Ця мета досягалася через активну участь духовенства в українському громадському житті, надання моральної та посильної матеріальної допомоги національним установам. Турбота митрополита А. Шептицького про добробут народу ставала особливо відчутною в екстремальних умовах. Аналіз творів, написаних ним у період І та ІІ Світових воєн, з приводу пацифікації, злочинів комунізму та націонал-соціалізму, щодо боротьби ОУН з польською владою та радянськими і гітлерівськими окупантами, дає змогу стверджувати, що митрополит А.Шептицький в своїй діяльності спирався на біблійні, національні та природні моральні засади. Митрополит Андрій прагнув зберегти східний обряд і доводив, що це потрібно як для праці над об’єднанням Церков на Сході, так і для вияву греко-католицької релігійно-церковної культури. У грудні 1941 р. Голова УГКЦ звернувся до греко-католицького духовенства з посланням “Як будувати рідну Хату”. У ньому він писав, що єдність церков є початком духовного єднання, оскільки Церква є вихователем народу. УГКЦ, закликаючи українців до об’єднання, спиралася передусім на духовно-релігійну єдність. На урочистій сесії Собору 28 травня 1943 р. був прийнятий декрет “Про єдність“, в якому детально аналізувалось існуюче становище і визначалися шляхи до єднання, з достатньою критикою вказувалися причини розбрату і водночас давалася їх характеристика.

Важлива роль у справі порозуміння церков належить особистим контактам митрополита А.Шептицького з православними ієрархами. Він прагнув створити власну внутрішню адміністративну структуру української церкви у формі патріархату в Києві, який, був би самостійний юридично, організаційно, а найголовніше – зберігав би всі обряди і звичаї православної церкви. У радянський період діяльність УГКЦ була зведена лише до задоволення релігійних потреб вірних в умовах підпілля. Легально діючи в діаспорі, УГКЦ мала можливості, завдяки активності Й. Сліпого, не тільки співпрацювати з Римо-Католицькою Церквою в ділянці суспільного життя, але й консолідувати українців через відкриття Українського Католицького університету, мережі українських шкіл, численних громадських організацій.

Як наголошує В.Іванишин, “відстоювати національні інтереси народу, запобігати його полонізації українській церкві допомагав східний обряд, від русифікації її захищало прилучення до Вселенської Церкви – католицизм. Тому вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та в діаспорі. Тому й не здолали її, хоч такі спроби були не тільки за останні сорок літ. І тому закономірно, що з початком перебудови саме греко-католики – віруючі та духовенство – першими підтримали тих, що взялися за справу національного відродження, а однією з вимог, що прозвучали на перших вільних мітингах і в програмах майбутніх депутатів Верховної Ради УРСР, була вимога негайної легалізації Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ)” [1].

Проголошення незалежності України дозволило УГКЦ активно включитись у вирішення назрілих соціальних проблем та поширити свою діяльність на всі терени України. Досягнення такої мети вимагає від УГКЦ: по-перше – підвищення кваліфікації її представників, як духовенства так і мирян; по-друге – активного розгортання широкої мережі громад, благочинних організацій та інших церковних структур. У своєму соціальному служінні УГКЦ спирається на досвід Римо-Католицької Церкви, досвід православного християнського світу та власні здобутки, адаптуючи їх до реалій сьогодення, що знаходить відображення у документах Патріаршого Собору УГКЦ.

Феномен українського греко-католицизму є продуктом та закономірним наслідком усього попереднього розвитку українського християнства, сутнісним виявом якого на всіх етапах його історичного розвитку був синтез східних і західних церковних традицій. Поєднання УГКЦ двох гілок християнства: східної – Візантійської та західної – Римської; творення греко-католиками української духовності нового типу, що розвивалась в руслі унійної культурно-історичної логіки, - є вагомим досягненням української нації.

Сьогодні Україна знову опинилася у ситуації конфесійного протиріччя. Подолання сьогоднішньої конфронтації та розділення традиційних церков через створення єдиної Помісної Церкви може виступити могутнім чинником соціальної інтеграції та національної консолідації. Першим етапом об’єднання могла б стати духовна єдність у вирішенні соціальних проблем, формуванні моральних пріоритетів та аксіологічних орієнтирів сучасного українського суспільства. Враховуючи, що конфесійна різноманітність України з часом набуватиме ще більшої строкатості завдяки поширенню релігійних сект, питання створення єдиної Церкви набуває особливої ваги. Одним із чинників духовного об’єднання українського народу може виступити теогуманістична ідея, репрезентована християнськими церквами київської традиції, зокрема УГКЦ. В цьому контексті важливим завданням постає пошук місця та ролі УГКЦ в історично об’єктивному русі українських церков до об’єднання, що сприяло б не тільки подоланню міжконфесійної напруги, а й виступило б могутнім чинником у процесі національної та еклезіальної ідентичності українців. В умовах сучасної затяжної економічної та політичної кризи, яка трансформувалась у кризу духовних цінностей, УГКЦ виконує подвійну місію: виховання особистості на засадах християнської моралі (духовна місія) і творення нової якості суспільного буття (національна місія). Виходячи з принципів християнства та загальнонаціонального блага, УГКЦ формулює фундаментальні соціальні засади, що здатні упорядкувати суспільне буття.

Чи не дослухатися нам до висновків Папи Римського Івана Павла ІІ: “Європа повинна дихати двома легенями. Для неї однаково цінними є Католицька і Православна Церква” [2, 16].

Водночас необхідно змінити принципи взаємовідносин між державою та Церквою, оскільки сучасна ліберальна модель не є оптимальною для України: вона не випливає з українських етносоціальних джерел, не враховує суспільно-творчу роль УГКЦ. Подальше вдосконалення відносин між Українською Державою та релігійними організаціями в контексті реального поступу Української нації потребує невідкладного розв’язання цілої низки проблем, котрі одночасно виступають суттєвою перешкодою для всебічного розвитку України. Зокрема, найважливішими з цих проблем є створення єдиної Помісної Церкви та усунення від важелів суспільно-політичного впливу псевдо-релігійних та антиукраїнських організацій.

Характеризуючи сучасну ситуацію політичних та релігійних негараздів, які внутрішньо руйнують Україну, не даючи їй змоги утвердитися як національна держава у світовому співтоваристві, В.Іванишин підкреслює їх скороминущість. Варто дослухатися до його слів: “Усе минає, мине і нинішня криза. Її негативні сторони – сварки, лайки, розбрат – це не смертельні недуги, а хвороби нашого національного і громадянського росту. Історія дала нам шанс: з індивідуальних змагань і справ створити своє майбутнє. А воно починається сьогодні. То ж групуючись, щоб набратися сил, не поглиблюймо провалля між собою, а вже зараз наводьмо надійні мости братерства. І тоді в перспективі цілком реальним стане вірогідне й можливе об’єднання в майбутньому наших двох обрядово однакових національних Церков – у суверенній національній демократичній державі. То ж діймо сьогодні з позицій завтрашнього, а не вчорашнього дня” [1].

Отже, проаналізувавши шукання власної ідентичності Української Греко-Католицької Церкви, в контексті самоідентифікаційних пошуків в межах всієї української нації, можна зробити висновок, що еволюція духовної орієнтації греко-католиків є прогресивним авангардним проявом аналогічних процесів в Україні. Підтримка УГКЦ – це вибір українців, орієнтованих на єдність християнства, на пріоритет духовного над матеріальним, на здійснення національної ідеї. В сучасних умовах глобалізації, які характеризуються тотальною секуляризацією, десакралізацією, нищенням та спотворенням традиційних моральних цінностей, поширенням сатанинських вчень та ідеологій – лише УГКЦ здатна організувати та унапрямити процес відродження духовності української нації, процес об’єднання українських церков та успішний спротив сатанинському руху глобалізації.

Слава Україні! Слава Ісусу Христу!

*Список літератури:

1. Василь Іванишин. Українська Церква і процес національного відродження. www.banderivets.org.ua.
2. Іван Павло, Єпископ, Слуга слуг Божих. На вічну пам’ять справи. Шановним братам Патріярхам, Архієпископам, Єпископам та дорогим синам священникам, дияконам та всім іншим вірним Східних Церков // Кодекс канонів Східних Церков. Проголошений Іваном Павлом ІІ / Авторизований переклад. – Рим: Вид-во оо. Василіян, 1993.
3. Здіорук С.І. Етноконфесійність // Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996.
4. Колодний А. Релігійні процеси в Україні: реалії сьогодення // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. – К., 1995.
5. Колодний А.М. Проблеми і перспективи християнства XXI століття // Християнство: контекст світової історії і культури. Науковий збірник конференції. – К., 2000.*