Росіян врятує тільки розділ Росії
Борис ТУМАНОВ «Газета.ру»
При нинішньому відстоюванні «державної самобутності» забулося, що демократичні принципи, з яких згодом виросла європейська демократія, природно сприймалися російськими людьми впродовж більш ніж трьохсот років. Точніше, жителями Новгородської республіки, де вони утвердились років на вісімдесят раніше, ніж в Англії з’явилася знаменита Magna Charta Libertatum Велика хартія вольностей.
Не вдаючись до історичних подробиць, скажімо, що це була відладжена і ефективна демократична система, яка не могла не вступити в суперечність з візантійською ідеєю централізованої Російської держави, що народилася в Москві в роки царювання Івана III.
Саме цей «збирач земель росіян» в 1478 році знищив віче як політичний інститут. А разом з ним і споконвічно російську демократію.
Цей прецедент вказує на дві закономірності, які актуальні і в наші дні. Перша з них руйнує міф про початковий примат держави в російській суспільній свідомості. А друга указує на те, що демократія як спосіб суспільного існування може виникнути лише на території, що має людське вимірювання. Іншими словами, на території, розміри якої не створюють комунікативних перешкод між її мешканцями.
Стараннями російських самодержців російська територія стала, образно кажучи, гігантським листом сухої штукатурки, краї якого постійно обломлюються під власною тяжкістю.
Не будуватимемо собі ілюзій: сьогоднішні межі російської держави всього лише передих в цьому об’єктивному і невблаганному процесі, початок якому покладено в 1917 році.
Російський демократичний прецедент був принесений в жертву державі, деспотичність якої зростала у міру іі територіальної експансії. А ця експансія знижувала ефективність держави в зворотній пропорції.
Ще одним сумним наслідком нестримного територіального розширення Росії стало те, що воно перервало природний процес становлення і консолідації російської нації. Нації, чиє самовідчуття вимушено кидалося і продовжує кидатися між випадковою, по суті, мультиетнічністю і мультикультурністю російського суспільства і прагненням жити у власне російській державі, що відповідає національним традиціям.
Іншими словами про виживання російської національної ідентичності.
Найгірше те, що єдиним сенсом існування російських людей вже давно стало сліпе поклоніння іпостасі російської держави, яка впродовж майже трьох останніх століть нескінченно відтворює себе, пригнічуючи при цьому самостійні спроби суспільства до демократичної еволюції. Цій стагнації об’єктивно сприяє саме територіальний розмах Росії, але зовсім не нібито природжене обожнювання влади росіянами або їх мало не генетична нездатність до створення громадянського суспільства.
Територія Росії продовжує залишатися простором, на якому будь-який спалах прагнення до громадянських свобод, будь-яка спроба самоврядування, будь-яка громадська ініціатива, будь-яка спроба рівного діалогу з владою залишаються ізольованими і майже миттєво згасають, як самотній кущ,згорівший в пустелі.
Пригадаємо, що свого часу цей же простір, а точніше, донські степи і Сибір, ставали притулком для тих російських людей, які не хотіли миритися з власною несвободою. Але рано чи пізно їх і там наздоганяла мертва хватка розбухаючої імперії.
Справжнє громадянське суспільство навряд чи коли-небудь виникне в Росії до тих пір, поки в очах російської влади і самих росіян велич країни полягатиме не в її здатності створити могутню економіку і забезпечити максимальний життєвий комфорт для своїх громадян, а в розмірах її території і в її здатності десять, п’ятдесят, сто разів знищити Сполучені Штати або відрубати у Грузії Абхазію і Південну Осетію.
На справді ж нам слід було б замислитися над тим, чого коштуватиме російська економіка, а по суті і російська велич, коли на величезному просторі, що іменується Російською Федерацією, не залишиться ні нафти, ні газу. Що в цьому випадку зможе скріпляти цей простір, що і без того постійно тяжіє до самораспаду? Іншими словами, чи в змозі ми за час, що залишається до вичерпання природних енергоресурсів, зробити економіку такою ж конкурентноздатною, як економіка китайська, не говорячи вже про японську?
Відповідь на це питання однозначна- ми можемо це зробити. Але за однієї непорушної умови. Для цього необхідно модернізувати російську економіку, що неможливе без модернізації владної системи і суспільних відносин. Тут Росія систематично натикається на нерозв’язну суперечність.
Модернізація суспільства вимагає як мінімум місцевого (сільського, міського, регіонального) самоврядування, якщо хочете, широкій автономії по відношенню до центральної влади. Але, з погляду Кремля, це є прямий шлях до нового територіального розпаду країни, оскільки «вертикаль влади» будувалась не тільки і не стільки ради комфорту бюрократії, а перш за все для утримання території, що залишилася, під тотальним контролем Москви за всяку ціну. У тому числі і ціною ефективності управління економікою, а отже і ціною модернізації.
Від федеральних принципів в Росії залишилося тільки слово в назві держави. Поняття «Парламентська республіка», «конфедерація» ще з горбачовських часів викликають у російської влади стійку ідіосинкразію і кошмарні бачення «територіального розвалу країни», яким влада вже сьогодні лякає своїх громадян. Як той пустотливий пастушок, який лякав вовком своїх довірливих односельців.
Тим часом симптоми стихійних спроб вийти з-під контролю центру вже виявляються на Північному Кавказі, на Далекому Сході, в області Калінінграда. А в умовах нинішньої кризи, коли ми продовжуємо звично звалювати ці явища на підступи США (які, за цілком серйозною заявою інгушського президента Євкурова, сплять і бачать, як би їм захопити Назрань) або тієї ж Японії, «сепаратистський вовк» може дійсно прибігти в найнесподіваніший момент.
Більш того, ми робимо все більш відверті спроби відновити «радянське» вимірювання Росії, множачи, як у випадку з Південною Осетією, чинники, що розхитують наш нинішній простір.
Якщо політика Москви і далі носитиме традиційний рефлекторний характер, «державна» Росія рано чи пізно прийде до нового стихійного розпаду з непередбачуваними наслідками для майбутнього російської нації.
Трьохвіковий досвід Новгородської республіки показує, що рятівною альтернативою імперської неефективності могла б стати демократична роздробленість Росії на природні економічні простори (наприклад, європейська Росія, Урал із Західним Сибіром, Східний Сибір з Далеким Сходом).
Ці простори у будь-якому випадку залишаться російськими, а тому не так вже і важливо, чи будуть вони співіснувати як незалежні держави. Оскільки тільки така роздробленість, звільняюча Росію від хватки «вертикалі влади», що мертвить, може дати імпульс до природного виникнення власне російського цивільного суспільства і відкрити шлях до такої ж природної модернізації російської економіки.