Малорос Махно і Незалежність України
о. Юрій МИЦИК доктор історичних наук
Коли необхідно змалювати політичну фізіономію якого-небудь діяча, найліпше звернутися до його власних одкровень. У випадку з Нестором Махном, діяльність якого привертає останнім часом посилену увагу публіцистів, маємо чудову нагоду – мемуари самого „батька”.
Основні події, описувані Махном, звичайно ж, розгортаються в колишній Катеринославській ґубернії, насамперед у Гуляйполі та Дібрівці або Великомихайлівці (в сучасному Покровському районі Дніпропетровської області). Саме в останній відбулося злиття гуляйпольських анархістів із загоном дібрівчан на чолі з уродженцем цього села отаманом Щусем, саме в цих краях відбувся перший великий бій махновців. У нашому ж краї знаходяться й знаменитий Дібровський ліс, Гаврилівка, Маломихайлівка, Просяна, Микільське-на-Дніпрі, Вовніги, Дніпрові пороги, тощо, врешті сам Катеринослав-Січеслав-Дніпропетровськ, де відбуваються важливі події, описані в мемуарах. Цікаво дізнатися про отамана Катеринославського коша військ Української Директорії Горобця, про катеринославських анархістів Льва Озерського, Тарасюка, Гаріна та інших. Свідчення Махна зайвий раз доводять брехливість більшовицьких фальшивок, на основі котрих було створено повісті П. Бляхіна „Красниє дьяволята”, трилогію А. Толстого „Хождєніє па мукам” (маємо тут на увазі трактування образа Махна), а також однойменних кінофільмів (додамо ще й фільм „Олександр Пархоменко”). Махно в цих фільмах виступає як примітивний кримінальний злочинець, та ще й антисеміт, що не має з дійсністю нічого спільного. Цікаво, що про більшовиків Махно пише з теплотою, хоч і творив свої спогади з певної історичної дистанції та міг пересвідчитися в наслідках більшовицького керування. До речі, вкажемо на деякі подробиці переговорів Махна з Леніном та Свердловим. Останній, наприклад, вважав, що „южное (саме так – ніякого „українського”!) крестьянство заражено крайним украинским шовинизмом”. Коли мова у переговорах з Леніном зайшла про кордон між Україною та Росією, Махно зауважив:
„-Так ви ж уважаєте Україну Півднем Росії…
-Вважати – одне, товаришу, а в житті бачити – інше, – відповів Ленін”.
Взагалі мемуари засвідчують близькість Махна до більшовиків. Мабуть, якби він загинув десь у 1920 році, то тоді б більшовицька історіографія й кіно підносили його вище Чапаєва, Щорса або анархіста Желєзнякова („матрос Желєзняк”).
У той же час спогади Махна полишають його романтичного ореолу борця за Україну та українське селянство, який останнім часом намагаються намалювати в деяких публікаціях періодичної преси. Мемуари недвозначно доводять, що незалежна Україна (чи часів Центральної Ради, чи Гетьманату, чи УНР-Директорії) була ворогом номер один для Махна. Саме вона, а не білі або червоні. „Батько” не шкодує темної фарби й лайки для лідерів Української Держави. Для незалежницьких партій, не спиняючися й перед відвертою брехнею. До речі, Махно визнає, що погано володіє українською мовою („не володіючи своєю рідною українською мовою”), та ще й засуджує спроби ввести її в побут державних установ.
Корисно почитати мемуари Махна, щоб краще усвідомити трагедію бездержавності нашого народу. Політичний сліпець, одурманений люмпенськими революційними гаслами, Махно повів темну селянську громаду в інше болото, ще гниліше та кривавіше. Він вдарив ножем у спину незалежній Україні, і це стало однією з причин її загибелі. Махновці ж стали звичайними пішаками у боротьбі між білими та червоними, котрі при всіх розбіжностях між собою не сумнівалися в необхідності збереження „єдиної та неподільної” Російської імперії. Закономірним був і фінал махновського руху. Частина з них пішла за Вранґелем і була роздавлена Красной армією, частина була знищена тоді, коли діяла самостійно. Навіть у час, коли махновці були союзниками червоних, останні чекали лише на слушну нагоду для розправи. Такий момент настав, коли махновці допомогли червоним взяти Перекоп та замість подяки були розстріляні. Нарешті, коли громадянська війна закінчилася, що ж побачив перед собою український народ? „Світле життя” з його голодовками 1921 і 1933 років, з його тотальним червоним терором і денаціоналізацією… Невже ж про це мріяли українські селяни, вступаючи до лав махновських загонів і віддаючись на волю „батька”?
Отже, не можна не побачити, що Махно був адептом політичного малоросійства, котре веде у безвихідь, і замість того, щоб зняти ярмо з народу, насуває його ще щільніше. Нерозуміння елементарної потреби мати власну державу, бездержавницька свідомість малоросів були джерелом багатьох нещасть і навіть трагедій українського народу і залишаються такими й досі, полегшуючи неоколонізаторам роботу по гальванізації імперій та „союзів”.
Джерело: www.ridnaukraina.com