Ліберальна євроінтеграція чи органічне відродження оксидентального духу: перспективи цивілізаційного розвитку України
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ м.Полтава
ЛІБЕРАЛЬНА ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ ЧИ ОРГАНІЧНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ОКСИДЕНТАЛЬНОГО ДУХУ: ПЕРСПЕКТИВИ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Заклики про необхідність євроатлантичної інтеграції ні для кого не є новими. Особливо вони посилились після т.зв. “Помаранчевої революції” 2004 року. Інтеграційна риторика є характерною насамперед для лібералів-центристів, націонал-демократів та навіть частини тих, хто зачисляє себе до націоналістичного руху. При цьому під євроатлантичною інтеграцією розуміється не тільки вступ України до певних наднаціональних структур (СОТ, ЄС, НАТО та ін.), а й глибинні культурно-цивілізаційні зміни українського суспільства.
Основною тезою прихильників західного вектора інтеграції є те, що Україна – це європейська країна, і тому її потрібно “повернути в Європу ”. Ми аж ніяк не можемо не погодитись із цим твердженням, однак виникає одне закономірне питання: чи дійсно для “повернення в Європу” такими необхідними є встановлення в нашій державі ліберальної демократії, побудова “громадянського суспільства”, реалізація західних стандартів життя та “загальнолюдських цінностей”, на чому так наполягають наші “інтегратори”? Чи відповідають розрекламовані вище перелічені гасла справжньому духу Європи?
Найперше, давайте з’ясуємо, що таке Європа в цивілізаційному розумінні. Західноєвропейська, оксидентальна, цивілізація зародилась на світанку Середньовіччя як синтез античного, варварського та християнського первнів. Від античності вона перебрала динамізм, переважання аполонівського духу в культурі, індивідуалізм та повагу до людської особистості. Жвава вдача і життєвість кельтсько-германських племен дещо змістили характер європейської культури в діонісійську сторону, зробили її основу більш ірраціональною (так само як і християнський містицизм), їхня войовничість, характерна колись і для Греції (особливо в докласичний період), і для Риму, сформували той романтичний порив творчості, боротьби і експансії, що вирізняли західну, фаустівську, цивілізацію. Християнство зупинило моральний розклад античного суспільства, просвітило й облагородило вчорашніх варварів. Воно дало чітку систему координат, в центрі якої стояв Бог й водночас, розглядаючи людину як вінець Божого творіння, зберегло індивідуалістичний антропологічний підхід. Саме такий культурний синтез породив цивілізацію високої духовності, лицарського героїзму, значних досягнень у галузях філософії, науки, літератури, мистецтва – цивілізацію, з якою так тісно була пов’язана давня Україна.
Однак згодом у європейській філософській думці почали проявлятись тенденції, що ставили розум понад віру, матерію понад дух. Поворотним моментом розвитку європейської цивілізації стала доба Гуманізму, основною світоглядною засадою якого був вульгарний антропоцентризм. Мислителі-гуманісти позбавили європейців надійної опори – Бога – і в центрі всесвіту поставили людину з усіма її недоліками і слабостями. Реформація ослабила Католицьку Церкву, яка протягом століть була стержнем європейської духовності і культури. Європа, що колись горіла вогнем фанатичної віри, почала йти шляхом секуляризації, яка “випливла на поверхню” уже за часів Просвітництва. Врешті-решт, переживши купу “буржуазних” та “демократичних” революцій, панування позитивістської та марксистської філософії, “бунт мас”, встановлення кількох псевдотрадиціоналістичних тоталітарних режимів, Старий континент потрапив під прес глобалізації та лібералізму.
Гіперболізація прав людини і нівеляція прав нації, ігнорування релігії і повна свобода дій антихристиянських структур призвели до катастрофічного стану. Сучасні європейські нації не тільки втратили повноту свого суверенітету (у зв’язку з вступом до наддержавних структур), але й ризикують зникнути фізично через заселення континенту представниками “кольорових” рас. Про рівень духовності в Європі говорять зачинені костели й переповнені секс-шопи, борделі, казино та гей-клуби. Зруйнувалась патріархальна структура родини та суспільства. На зміну справжньому мистецтву прийшов антиестетичний і бездуховний постмодернізм. То чи така Європа нам потрібна? А можливо нам варто пошукати інший шлях?
Насамперед скажемо декілька слів про органічну приналежність України до європейської цивілізації. Її територія відіграла надзвичайно важливу роль в європейському расо- та етногенезі. Широкі простори над Чорним морем – Понтида – були невід’ємною складовою античної цивілізації. Український націогенез не можна розглядати за банальною схемою
Праслов’яни > східні слов’яни > українці,
адже надзвичайно вагому роль в ньому відіграли племена готів, кельти, фракійці, нормани. Історія християнства в нашій країні надзвичайно тривала й багата. Україна пов’язана з рештою Європи міцними культурними зв’язками. Але чи все так добре? Виявляється, що не все, і причин тут декілька.
Україна не в значній мірі засвоїла властивий для Європи фаустівський дух. Ще з часів неоліту на наших землях проживають хлібороби, які ніколи не вирізнялись особливою войовничістю. Греки та римляни залишили на наших землях розніжений естетизм, а не державний інстинкт і дисципліну. Дух боротьби, принесений готами та варягами, значною мірою розчинився в морі слов’янської млявості. Приймаючи християнство, давньоукраїнська держава перейняла у Візантії не тільки східний обряд, але й саму православну закостенілість. В сумі це стало причиною не тільки цивілізаційної кризи, але й в значній мірі передумовою втрати державності, що в свою чергу теж посприяла “дрейфу” України від Європи: по-перше, бездержавність в будь якому випадку негативно позначається на розвитку національної культури, по-друге, Україна не одне століття перебуває або під безпосереднім контролем, або під сильним впливом Росії, яку дуже важко назвати європейською країною. Тому й маємо зараз “повертатися до Європи”.
Головною перешкодою не тільки для цього “повернення”, але й взагалі для національного відродження є те, що українці де-факто залишаються бездержавною нацією. В Україні встановлено режим внутрішньої окупації, нею правлять люди, абсолютно далекі від національної ідеї. Тому, поки на нашій землі правлять бал антиукраїнські сили, ми не можемо говорити про повноцінне відродження європейського змісту нашої культури. А відроджувати потрібно, дуже потрібно. На наше глибоке переконання, це українське Відродження ХХІ ст. буде справжньою революцією у сфері релігії, філософії, гуманітарних наук, літератури, мистецтва.
Християнство – це одна із основ європейської, в тому числі й української, культури. При цьому питомо європейською формою християнства є католицизм. Попри надзвичайно поширений стереотип, Україна – не така вже православна країна. Коли Русь приймала хрещення, Христова Церква була єдиною. Після схизми 1054 року Києво-Галицька митрополія продовжувала підтримувати міцні стосунки з Римом, налагоджувати діалог між Заходом і Сходом (взяти хоча б діяльність митрополита Ізидора на Флорентійському соборі). Тож підписання Берестейської унії 1596 року і остаточне повернення української Церкви в лоно Вселенської були цілком логічними. Нажаль, на момент підписання унії, українське суспільство значною мірою вже було заражене візантійським духом ненависті до “латинництва”, що пояснюється, по-перше, політикою Польщі, яка прикривала свій шовінізм благородними гаслами утвердження Католицької Церкви, по-друге, пропагандивною діяльністю московських та грецьких церковних емісарів. Та незважаючи на це, протягом усієї історії свого існування, греко-католицька Церква відігравала феноменальну роль в житті українського народу. Їй довелося стати оплотом національного життя бездержавної нації. Крім того, якби парадоксально це не звучало, саме унія з Римом зберегла чистоту українського обряду, чого не вдалося зробити православній Церкві, що потрапила під владу Москви. На жаль, зараз природний процес поширення греко-католицизму стримується засиллям антиукраїнських сил та пануванням хибних антиунійних стереотипів. Однак є всі підстави сподіватись, що в майбутньому УГКЦ стане в авангарді релігійного відродження нашого народу.
Щодо українського правосв’я, то проблемою №1 є питання створення єдиної помісної православної Церкви і її очищення від євразійських нашарувань, отриманих під час “не дуже канонічного” підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. У випадку позитивного вирішення цієї проблеми досить реальною є перспектива об’єднання УПЦ та УГКЦ, теоретична основа якого, до речі, досить ґрунтовно розпрацьована як православними, так і греко-католицькими ієрархами (П.Могилою, А.Шептицьким, Й.Сліпим).
Не можна ігнорувати факт існування в Україні римо-католицької Церкви. Католицизм латинського обряду на наших землях має не менш давню історію, ніж православ’я. В середньовічному Києві мирно співіснували громади як грецького, так і римського обряду. Проте з втратою державності римо-католицизм став інструментом асиміляції українців, який підступно використовували окупанти. На сьогоднішній день римо-католицька Церква на загал не виконує деструктивної ролі (виняток – Закарпаття, де РКЦ є чинником мадяризації краю), однак знаходиться переважно на космополітичних позиціях. Звідси випливає проблема українізації РКЦ і її органічного включення в життя суспільства, адже більш ніж два мільйона римо-католиків є досить вагомим ресурсом оксиденталізації української культури.
Повноцінне національне та релігійне відродження не можливе без оздоровлення української гуманітарної науки. Необхідним є очищення від марксистського світогляду та методології релігієзнавства, історії і філософії. Надзвичайно шкідливими є гіперболізований слов’янський міф та ідея протистояння між слов’янськими народами та рештою Європи: замість того, щоб розглядати Україну як форпост Європи проти Азії, її зображують як постійну жертву наступу Заходу (це при тому, що західні сусіди українців – теж слов’яни). Крім того, наша історіографія переповнена антиклерикалізмом, пацифізмом та примітивним егалітаризмом.
Досить вагомим фактором оздоровлення гуманітарної аури нації є вітчизняна література, критика і розстановка акцентів якої, не дуже змінились з радянських часів, а якщо й змінились, то під впливом лібералізму. В цьому плані важливою є, наприклад, популяризація творів давньоукраїнської літератури чи авторів першої половини ХХ століття, лейтмотивом яких є гасло Хвильового про зворот до “психологічної Європи” (представники “католицького відродження”, поети-вісниківці, київські неокласики). Водночас потрібно нейтралізувати негативний вплив навіяної ліберальним Заходом антикультури постмодернізму, в тому числі й постмодерної літератури.