Свята війна – великий заповіт предків чи порятунок людства?

СВЯТА ВІЙНА – ВЕЛИКИЙ ЗАПОВІТ ПРЕДКІВ ЧИ ПОРЯТУНОК ЛЮДСТВА?

«…Поховайте, та вставайте кайдани порвіте, вражою, злою кров‘ю волю окропіте.

І мене в сем’ї великій, сем‘ї вольній, новій, не забудьте пом‘янути незлим, тихим словом»

Т. Шевченко «Заповіт»

«Війна! Війна – кажеш ти, - має надприродну мету, що її світ не збагнув: війна ведеться для нас. Війна становить найважчу перешкоду на легкому шляху. Але нам треба буде врешті- решт її полюбити, як чернець повинен полю- бити свої подвиги.»

Монсеньйор Хосемарія Ескріва де Балягер і Альба – засновник ордену «Opus Dei».

«Ми повинні жадати миру і вести війну лише з необхідності, бо не для того шукають миру, щоб готуватися до війни, а воюють, щоб досягнути миру. Тому будемо миролюбними навіть у бою, щоб за допомогою перемоги привести тих, із ким воюєте, до блаженного миру.

Святий Августин.

В ім’я Пресвятої Трійці!

Ти замислився, мій друже? А може Свята війна є і заповітом, і порятунком? Може ця битва є тим єдиним, що може зупинити прямування нашого світу до вселенської катастрофи? І чому я почав розмову з Тобою із заклику до Господа Єдиносущого?

Господь, бо, сказав у Святому Письмі – «Не мир я вам приніс, а меч». Меч – як зброю у боротьбі зі злом, зброю Святої, справедливої війни. Цей меч можна підіймати тільки в Його Ім’я, спасаючи свою безсмертну душу, для захисту праведної мети, стоячи на стражі добра і справедливості.

Читаючи ці рядки, у багатьох людей може виникнути питання – а як же співвіднести між собою християнство і застосування сили, яке є неуникним під час боротьби чи битви? Дійсно, раннє християнство засуджувало будь-яку війну і всяке застосування сили: як наслідок первородного гріха, війна завжди є неприйнятною і беззаконною, вона завжди є бідою. Однак дуже швидко ця доктрина зазнала змін: замість того, щоб розглядати війну, як таку, наголос було зроблено на її учасниках. Чи можна обвинувачувати тих, хто захищає себе перед загрозою агресії? Християнська теологія стала більш гнучкою і сформулювала поняття справедливої війни. Війна, метою якої є досягнення багатств і почестей протизаконна, якщо тільки її завданням не є захист права . У цьому випадку вона стає допустимою. Війна повинна бути останнім засобом відновлення справедливості до якого треба вдаватися, коли всі решта засобів уже вичерпані. І що є надзвичайно важливим у християнській доктрині справедливої війни, це те, що християнство завжди засуджувало міжусобиці.

Святий Бернард Клервоський вважав, що війна повинна бути найменшим злом, до якого треба вдаватися тільки дуже рідко і в крайньому випадку. А війна між християнами стає законною тільки тоді, коли під загрозою опиняється єдність Церкви… Каноністи XII сторіччя вважали, що справедливою є лише та війна, котра ведеться заради захисту істинного Бога, істинної віри та Церкви Божої. Коли ж вона звернена всередину християнського світу проти язичників та невірних, справедлива війна стає Святою. Але Свята війна вимагає від своїх воїнів ще більш переконаного усвідомлення свого обов’язку і ще більшої внутрішньої чистоти і моральності. Свята війна вимагає дійсного внутрішнього переродження. Істинно віруючий не просто виконує Закон: він ще й б’ється за Христа і вмирає заради спасіння своєї душі. Святий Бернард так писав про це: «Коли він несе смерть злодієві, то це не вбивство людини, а, смію сказати, викорінення зла. Він мстить за Христа тим, хто творить зло; він захищає християн. Якщо ж він сам впаде у битві, то не загине, а досягне своєї мети. Бо ж він несе смерть для блага Христа , а приймає її – для власного блага». Тобто, Свята війна є не тільки покаранням грішника – його необхідно було навернути до віри в Господа. Смерть – це вимушений акт врятування душі грішника і одночасно – смерть в бою – це спасіння душі воїна Святої війни. Напевне, ми можемо говорити про Святу війну, як паломництво задля очищення від гріхів і порятунку безсмертної душі.

Справедлива війна, Свята війна – це найкоротша дорога до миру. Парадокс, скажеш мені, мій Друже! Аж ніяк! Свята війна ведеться в ім’я миру і цей мир може бути тривалим тільки завдяки Святій війні.

В XI сторіччі Адальберт Ланський розробив свою знамениту потрійну форму організації суспільства: ті, хто моляться, ті, хто воюють і ті, хто працюють. З того часу воїн, лицар отримав своє законне місце у сотворенім Господом світі. На межі XII сторіччя єпископ Ів Шартрський написав у своєму листі до якогось Робера: ”Ти повинен вести битву з духом зла; і якщо ти бажаєш воювати із впевненістю, вступи до табору воїнів Христових, досвідчених у військовому ремеслі.”

Це був процес формування Militia Christi – «Воїнства Христового », який започаткував ще Папа Григорій Великий. Він сказав, що у мирян є поле власної битви з ворогами Христа і вони не повинні уникати цієї битви. «В наш час Господь створив Святу війну, так, що лицарський стан і багато людей нестійкого положення, які в минулому зазвичай занурювалися у криваві міжусобиці, подібно до стародавніх язичників, тепер змогли знайти новий шлях, щоб набути спасіння». Сьогодні ми можемо констатувати, що Хрестовий похід став основною можливістю для втілення лицарського ідеалу в життя. Перехід( passage) за море був зовнішнім проявом релігійної свідомості лицарства. Хрестовий похід – це перш за все феномен, зв’язаний із суттю лицарства: все решта або маргінальне, або вторинне.

Але найбільш потужно і яскраво ідея Христового Лицарства проявилась у створенні духовно-лицарських Орденів. Ці організації стали справжнім втіленням ідеології та духу Хрестового походу на постійній основі, а не на певний час, як це було із хрестоносцями. Я дозволю собі дещо ширше зацитувати Святого Бернарда, його працю”Хвала новому лицарству”, написану між 1128 і 1136 роками.

«На світі нещодавно з’явилося нове Лицарство… Як воно турбувало князів темряви силою своєї могутньої руки, так воно тепер знищує їх послідовників – дітей безвір’я – розсіюючи їх своєю сильною дланню…Це – я стверджую-новий вид лицарства, який не існував дотепер. Він безперестанку веде подвійну війну як проти гріхів роду людського, так і проти армії духів злоби піднебесної… Він воістину безсмертний лицар, який захищений зі всіх сторін: душа його вбрана у броню віри, а тіло його прикрите залізним обладунком. Тому він не боїться ні демонів, ні людей. Він не боїться смерті, ні – він бажає її. Чому він має мати страх у житті, або страх смерті? Коли для нього життя – це Бог, а смерть – благо…Знайте ж, що ні смерть, ні життя не зможуть віддалити від любові Божої, якою є Ісус Христос. При будь-якій небезпеці повторюйте:”Живемо ми або вмираємо – ми належимо Господу”».

Чому я так докладно цитую цей твір? Щоб Ти, мій Друже, і всі, хто читатиме ці рядки, замислились над тим питанням, яке винесене в заголовок нашої розмови, мали змогу зрозуміти стан душі та світогляд, які були притаманні орденському лицарству, ті мотиви, якими вони керувались у своїх діях та вчинках.

До речі, багато істориків говорять про спорідненість християнських духовно-лицарських Орденів та мусульманських рібатів. А що ж таке – рібат? Це були військово-релігійні центри, котрі розташовувались на рубежах мусульманського світу. Служба в них – тимчасова і добровільна – була своєрідною аскезою і розцінювалась як один із аспектів джихаду, священної війни ісламу.

Не можу не провести тут аналогію(яка напрошується сама собою) і зі славним українським Орденом Лицарів Христа – Запорізькою Січчю, котра дала як нашій нації, так і цілому християнському світові не одне покоління славного лицарства, котре свою незламну віру, доблесть і гострі шаблі присвятили служінню Богові та Україні. Хоча українське запорізьке лицарство не було духовно-лицарським Орденом у повному розумінні цього слова(запорожці не давали чернечих обітниць), але козацька присяга(як і обіти у західних духовно-лицарських Орденах)була пожиттєвою, а ми пам’ятаємо ті строгі правила які існували на Січі щодо Жіноцтва і вживання спиртних напоїв під час бойових дій. Ще одна суттєва відмінність воїнів рібатів від воїнів християнських духовно-лицарських Орденів полягала в тому , що ті лицарі, котрі вступали в Орден на певний час не вважались членами Ордену – «браттями», в той час, як у рібатах така різниця була відсутньою.

Як бачиш, мій Друже, два антагоністичні на той час світи мали і тоді певні спільні риси і точки дотику, особливо, що стосується понять честі, благородства і лицарства. Чому я на цьому наголошую? Тому, що в сучасному світі нам прийдеться багато в чому відійти від понять і стереотипів, які склалися на протязі історії та стати в одну лаву. В спільну лаву Святої війни, в якій ми поодинці приречені на поразку…

На сьогоднішній день у нашому світі склалася ситуація повної підконтрольності і керованості цілих народів, націй, держав, ба, навіть континентів певній групі владоможців, які є денаціоналізованим, космополітичним світовим урядом і за бажанням котрої можуть усуватися керівники держав, змінюватись уряди, переорієнтовуватися величезні фінансові потоки, обвалюватись чи, навпаки, стимулюватися економіки…

Це можна назвати неоколоніалізмом, новітнім рабством, де рабами стає переважна більшість людей, які проживають на нашій Землі. Вінець природи – людину, створену Господом за Його образом і подобою, котрій Творець від народження дарував волю та свободу вибору, купка «олімпійців» (вони вважають себе подібними до богів Олімпу) поступово перетворює у раба, у безсловесну скотину! Застосовуючи економічні та політичні важелі, зомбуючи людей, впливаючи на їхню психіку та підсвідомість, нав’язуючи у світовому масштабі цінності споживацького суспільства і гонитву за примарними насолодами та ефемерним задоволенням своїх гіперболізованих матеріальних потреб ці нащадки язичницьких богів бажають повністю відірвати людину від Творця, зруйнувати і забрати собі її душу, зробити її підвладною собі, покірним рабом, котрого з головою занурити в багнюку примітивних інстинктів та гонитви за задоволенням власних пристрастей.

І їм багато в чому це вдається…Одні, забувши про сором, честь і порядність продаються та перепродаються в боротьбі за владу і все більші купи грошей, інші, кинуті на межу виживання( а величезна кількість людей залишилась уже за цією межею), думають тільки про те, як прогодувати себе, свою сім’ю та своїх рідних… Людьми оволодіває апатія, зневіра, відчай з одного боку і невгамовна захланність, жадоба влади, заздрість і гординя – з іншого. Окрім цього, ці новітні язичники-владоможці організовують за допомогою грошей і політичних впливів постійно тліючі криваві конфлікти між державами та націями, а також – жорстокі, а подекуди й кровопролитні міжусобиці всередині держав між певними націями або політичними угрупуваннями, використовуючи історичні або релігійні проблеми та особливості, які склалися у цих країнах. Провідну роль у цих протистояннях відіграють світові геополітичні імперіальні утворення – Росія та США, уряди яких маючи непомірні амбіції щодо ролі світових лідерів, з легкістю дають себе смикати за ниточки, запалюючи все нові вогнища військових та політичних протистоянь…

Але… Але Господь милосердний і спасуться ті, хто уповає на Нього… Приходять на думку слова монсеньйора Ескріви: «Який жаль, що ці юрби – у верхах, в низах та посередині живуть без ідеалу! Виникає враження, що вони несвідомі існування власної душі. Як отара, як стадо, як… свинська череда. З допомогою Твоєї милосердної Любові, Ісусе, ми обернемо отару в загін, стадо в армію, із череди витягнемо та очистимо тих, кому надокучило топитися в гноєві».

Так, Свята війна!.. Свята війна, як великий заповіт, залишений нам у спадок Славетними Лицарями усіх націй, народів, держав! Як єдиний шлях, котрий зможе привести нас із Тобою, мій Друже, і ще сотні й сотні тисяч Нового Лицарства до спасіння наших душ і до визволення народу Божого на Землі від ганебного й огидного рабства. До речі, вступаючи у Святу війну ми розпочинаємо боротьбу за спасіння душ і тих неоязичників, котрі вважають себе господарями світу. Бо покинувши їх у їхній засліпленості, зарозумілості й гордині, опустивши руки й зупинившись у бездіяльності – ми вчиняємо набагато більший гріх, аніж оголосивши їм і ділам їхнім війну, позаяк ця війна буде не гріхом, а спасінням наших душ, паломництвом і покутою за наші власні гріхи та боротьбою зі злом у засліплених, жадаючих влади над світом язичників.

Ти запитаєш мене, мій Друже:” Куди йти, з чого починати?” Перше й основне – запам’ятай і усвідом, що Ти починаєш війну з Любові – з Любові до Господа Твого у Трійці Єдиного, з Любові до свого рідного краю, до нації, проживає на цій Богом даній землі, до своїх рідних та близьких… До кожного народу, нації, котрі живуть на своїй землі, славлять Бога Єдиного і хочуть бути вільними і щасливими, а також до тих народів, які поневолені іншими й проливають кров за свою свободу і незалежність… Ти повинен, мій Друже, пройти шляхом внутрішнього переродження й усвідомити: я виступаю на цю Святу війну зі злом за Христа з безмежною Любов’ю і словами, що написав колись Святий Бернард:” Живемо ми або вмираємо – ми належимо Господу”!

Друга річ, яка, можливо, дасться Тобі дещо важче – це те, що в одній лаві з Тобою повинні стояти воїни різних віросповідань, але які славлять Єдиного Бога. Так, нам подекуди нелегко побороти певні історичні стереотипи, але це – запорука майбутніх звитяг. Бо віра в Єдиного Бога це той фундамент на якому зможе бути побудована Велика Перемога, а «Бог, Нація, Свобода!» - це те гасло, що об’єднає воїнів різних народів та віросповідувань.

Третя річ – Тобі необхідно здавати собі справу з того, що Ти обрав для себе Шлях - Шлях Лицаря – воїна без страху і докору. І ось перед Тобою вимальовується ще одне завдання: знайти таких, як Ти сам. Бо, звичайно, «і один, у полі воїн», але перемога може прийти тільки до воїнства. До воїнства, котре об’єднане в Орден! Усвідомивши це, починаєш розуміти чому Свята війна – це дійсно ВЕЛИКИЙ ЗАПОВІТ ПРЕДКІВ! В наш час не є важливим чи це буде прообраз західних орденів, рібату чи Запорізької Січі. Важливим є орденський дух, орденське побратимство і орденська присяга, яка дається на все життя…

Звичайно, в сучасному світі важко говорити про утворення чи відновлення чернечо-лицарських орденів. Може колись … Але сьогодні – військово-політичні ордени, організації орденського типу – це ті спільноти, котрі можуть об’єднати людей лицарського світогляду, котрі вирішили присвятити себе боротьбі зі злом. Хочу наголосити , що в цих організаціях необхідним і обов’язковим чинником є інститут капеланства (знову ж таки, враховуючи віросповідання членства).

Стратегічним питанням у нинішньому світі є об’єднання зусиль у Святій війні. Здаю собі справу зі складності проблеми і прешкод, які стоять на цьому шляху. Тут необхідно брати до уваги національно-історичні та релігійні особливості, притаманні кожній нації, вплив геополітичних чинників та й значну роль відіграє людський фактор. Не можна забувати й про те, що творення дійсних орденів або організацій орденського типу дуже часто(якщо не завжди) буде наштовхуватись на опір владних структур(як лівих, центристських так, в переважній більшості своїй, і правих), які фінансуються або внутрішніми олігархічними кланами, або транснаціональними корпораціями, або іншими структурами – репрезентантами Світового уряду. Отже, в цих умовах стратегічно важливою є взаємодія орденських структур та організацій у світовому масштабі, не зважаючи на певні тактичні моменти у діяльності кожної з них.

Доречним буде наголосити, що всякого роду масонські, окультні та езотеричні збіговиська, які можуть привласнювати собі назву «орденських» - є організаціями ворожими і з ними буде вестися нещадна боротьба.

Наша з Тобою справа, мій Друже – створення і організація орденського руху, заручившись благословенням ієрархів Церкви. Бо в нашому світі переважна більшість політичних партій та рухів здискредитували себе. Боротьба за владу і гонитва за матеріальними благами псують людину, глушать та вбивають у ній Божу Іскру. Тільки орденські організації зможуть надихнути і запалити людей на боротьбу зі злом, зможуть бути зразком і прикладом для наслідування… Зразком моральних чеснот, служіння Богові й нації, відданості справі…

Завершити ж нашу розмову я хотів би словами Святого Бернарда Клервоського:” Без сумніву, поразка або перемога для захисників Христа залежить від їхнього серця, а не від успіху на війні. Якщо він бореться за праве діло, то закінчення цієї боротьби не може бути неправедним; більше того, результат не може бути добрим, якщо справа була злою, а наміри – порочними… Лицар Христа, я кажу, може виходити на битву із впевненістю і вмирати з іще більшою впевненістю, бо він служить Христу – і коли б’ється, і коли гине. Не марно він носить меч, але заради служіння Христу, заради покарання лиходіїв, заради прославлення добра! Скоро відчутне витісниться невідчутним, матеріальній бідності протиставиться духовне багатство, а майбутні звершення перевершать сьогоднішні досягнення…”

І так буде!.. Бо з нами Бог! Тоді хто ж проти нас!

21.02.2009р.Б.

Підполковник Р.Винар