Кремлегазпромогебе

Сергій ОЛІЙНИК

«Чудище обло, озорно, огромно, стозевно, и лаяй» - так описував російський класик В.Тредіаковський міфічного триголового пса Цербера, який охороняє вихід із підземного царства Аїда, - пекла, якщо по-нашому. Автор афоризму жив у XVIII столітті, міфи давні греки складали ще в дохристиянські часи, але образ цей є настільки живим, що може реінкарнуватись у будь-яку історичну епоху.

На одному з російський сайтів у його тлумаченні сказано, що «речь идет о чем-то опасном и вредоносном, о мифическом существе, которое обладает гипертрофированными и неопределенно большими размерами и формой (обло - толстое), оно непредсказуемо по поведению (озорно), что может интерпретироваться как наличие угрозы (лаяй) и, наконец, чрезвычайно прожорливо (стозевно)». Українською мовою фразу можна перекласти так: чудовисько величезне, товсте, непередбачуване, ненажерливе і гавкаюче.

У цих виразних рисах тільки сліпий не розгледить сьогоднішню Росію з її правлячим режимом – химерним симбіозом Кремля, спецслужб та Газпрому, іншими словами, - Кремлегазпромогебе.

Гібрид, що народився на межі тисячоліть, остаточно поховав під своїм потворним тілом ілюзії світової спільноти щодо навернення країни з тоталітарним минулим та успадкованою політичною традицією Золотої Орди до числа демократичних націй світу. Події в Росії останнього десятиліття на довгі роки стануть поживою для досліджень істориків, філософів та політологів, і джерелом творчого натхнення для сатириків та криміналістів.

Коли наприкінці 90-х відставка Б.Єльцина стала єдиною розумною альтернативою «русскому бунту, бессмысленному и беспощадному», на арену великої політики як чорт із табакерки вистрибнув, широкому загалу досі не відомий, екс-підполковник КГБ.

Один із перших месиджів Владіміра Владіміровіча Путіна до нації, «мочить террористов в сортире», на багато років уперед визначив напрямок розвитку російського суспільства.

Під бадьорі звуки «нового» гімну «Союз нерушимый» «семибанкірщина» єльцинських часів поступилась місцем «семичекістщині», - всі ключові позиції в державі дуже швидко опинились в руках друзів і колег чекістського джокера.

Захоплення влади в Кремлі, побудова особливої, під себе, «вертикалі влади», квазібагатопартійність та похідна від неї конституційна більшість у держдумі, дають можливість одній особі крутити Росією, як циган сонцем. Що вона і робить, під овації вдячних співвітчизників, яких не змогли протверезити ні кривава чеченська війна, ні «Курськ», ні «Норд-Ост», ані Беслан.

Як це відбувається на практиці, яскраво проілюструвала операція «Наступник». Світ був вражений, коли почув від Путіна зрозумілі лише загадковій російській душі слова: «Если вы изберете Дмитрия Владимировича Медведева президентом, - я соглашусь возглавить правительство». Оруелл відпочиває, однозначно.

Те, що останніми роками відбувається в Росії, своєю ірраціональністю нагадує фантасмагорію. Гротескні персонажі російського політикуму дивують світ своєю безпосередністю та ексцентричністю. Безсоромне підлабузництво переступило межу маразму. Іменем нацлідера називають горілку і колгоспи, про нього ж пишуть філософські трактати, московська попса співає «хочу такого как Путин», «полотно» головного кремлівського живописця на аукціоні йде з молотка за ціною робіт Пікассо. А така собі матінка Фотінія в очах екс-шпигуна вгледіла реінкарнацію Апостола Павла.

В це важко повірити, але наведені нижче слова, промовлялись не євнухами в середньовічних гаремах, а шанованими людьми ядерної країни – члена Радбезу ООН та «великої вісімки». Б.Гризлов: «Страна сильна, как никогда, потому что у нас есть национальный лидер – Владимир Путин». С.Марков: «Личность Владимира Путина важнее для общества, чем институты государства». А.Дугін: «Путин – везде, Путин – все, Путин абсолютен, Путин незаменим». Л.Сліска: «Путин – это наше все». Ф.Бондарчук: «Все успехи в кинематографе были связаны с Владимиром Путиным». В.Чуров: «Разве Путин может быть не прав?».

Доки хор вгодованих пропагандистів прославляє мудру чекістську владу, а холуї й підлабузники змагаються, хто глибше лизне нацлідера, бійці невидимого фронту спокійно й методично роблять свою справу. Встановивши тотальний контроль над ресурсами, насамперед газом та нафтою, вузький прошарок людей героїчної професії рулить колосальними багатствами країни так, як їм заманеться.

Наші сусіди, які сьогодні щиро пишаються кількістю мільярдерів на гектар Рубльовки, пишатимуться ще більше, коли з часом довідаються, що провідні позиції рейтинга «Форбса» посідають не Гейтс, Баффет чи Міттал, а милі їхньому серцю Путін зі своїми друзями.

Ще позаминулого року низка західних та російських видань шила кумиру росіян мінімум 40 мільярдів ненависних піндосовських доларів, дбайливо схованих від стороннього ока в мережі офшорних трастів.

Як тут не процитувати Г.Шрьодера? «Його скромність кидається у вічі, йому не потрібні розкіш і шик…», - пафосно писав екс-канцлер Німеччини про моральні чесноти російського очільника.

Дивлячись, з якою відданістю, злизуючи газову ікру з чекістської руки, вдивляється в похотливі очі Кремля стара добра Європа, можна лише здогадуватись, у чому криється причина її непослідовності, боягузтва, подвійної моралі та неадекватності у ставленні до Росії.

Незбагненна співзвучність струн душі Європи із струнами кремлівської балалайки дозволяє Росії безкарно витворяти все, що їй заманеться.

Лукава стара, яка так любить моралізувати, безсоромно проковтнула обидві чеченські війни, агресію проти суверенної Грузії та фактичну анексію нею Абхазії та Південної Осетії, а сьогодні косить під дурочку, вдаючи, що не розуміє істинної причини російсько-українського газового протистояння.

У 2008 році кандидат у президенти США Джон Маккейн зізнався, що в очах Путіна він прочитав три літери – К, Г, Б. Це своєрідне прозріння Заходу було надто запізнілим, бо в 2001 році, коли світ очікував жорсткої позиції США у відношенні до того, що відбувається в Росії, на запитання світової спільноти «ху із містер Путін?» Джордж Буш відповів: «Я подивився Путіну в очі і побачив там душу».

Розум Буша і душа Путіна знайшли одне одного, і це стало серйозною моральною підтримкою для становлення тієї самої суверенної демократії, своєрідним благословенням і перепусткою до «великої», тепер уже вісімки. Держава, що на той час виробляла десь зо два відсотки світового ВВП і вела війну проти власного народу, авансом була зарахована до числа економічно найрозвинутіших демократій світу.

Доки США не розв’язали війну в Іраку, чекісти вдовольнялись геополітичною роллю фактора ядерного стримування, захисника слов’янства та православ’я, і почувались цілком комфортно, підтримуючи внутрішній тонус відновленням конституційного ладу в Чечні, перерозподілом активів та освоєнням бюджетних коштів. Та коли іракська кампанія викликала нестримне зростання цін на енергоносії, Кремлегазпромогебе понесло.

Нафтогазова інтоксикація, спровокована шаленими, досі не баченими прибутками, уразила найслабкіший орган цього мутанта – мізки.

Набивши власні кишені та засіки батьківщини баблом, і остаточно втративши відчуття реальності, розвідники всерйоз перейнялись відновленням колишньої могутності Російської імперії та СРСР. Проте, на повірку виявилось, що після «величайшей геополитической катастрофы ХХ века» Росія за всіма параметрами до статусу наддержави не дотягує.

Велика культура і передова наука назавжди залишились у минулому. Сировинна економіка величезної країни співрозмірна з економікою крихітної Голландії. Військову міць сьогоднішньої Росії, що ховається за потьомкінським фасадом «Булави», яка літає лише коли їй самій заманеться, у світі називають паперовим тигром. Через вибухонебезпечне поєднання ядерних озброєнь та примхливої вдачі, путінську Росію в світі називають то Верхньою Вольтою з ядерними ракетами, а то й взагалі – макакою з гранатою.

Зрозумівши, що тягатись із провідними геополітичними гравцями їй не до снаги, Росія звернула свій погляд до найближчих сусідів.

У свій час, доки Б.Єльцин закликав своїх співвітчизників починати кожен новий день із запитання «Що я доброго зробив для України?», і зі своїми колегами Кравчуком, а згодом Кучмою, десь в Мухолатці чи у Барвисі у теплій атмосфері попивали горілку, Україна з кожним таким «саммітом» здавала національні інтереси. Профукали стратегічні і оперативно-тактичні ядерні озброєння, Чорноморський флот, Севастополь, свою частку закордонних активів та золотовалютного запасу СРСР, кошти вкладників Сбербанку. Але попри певну напругу, про ворожнечу тоді не могло бути й мови.

Чекістам чомусь цього здалось замало й вони вирішили, що зміна панібратського стилю спілкування із колишніми колоніями на більш жорсткий, зробить політику Росії ефективнішою. Як результат, за короткий час Кремлегазпромогебе примудрилося побити горшки з усіма сусідами. Навколо тепер – самі лише вороги: агресивна Естонія, нахабна Латвія, підступна Литва, пихата Польща, невдячна Україна. Україні взагалі разом зі США та Грузією випала честь увійти до трійки найбільших недругів Росії. Навіть із Білоруссю, яка сама «лягли і просять», гебісти спільну мову знаходять дедалі важче.

Фірмовим стилем чекістської дипломатії є безпрецедентне хамство і пихатість. Російське керівництво, починаючи від дрібного клерка, і закінчуючи правителем та його зіцем, страждають невиліковною формою словесного енурезу. Добалакались вже до того, що головний сортирний антитерорист Україну обізвав «это даже не государство…», а її Президента – «мазуриком».

Коли ж Росія остаточно заблукала в пошуках свого особливого шляху, хвора уява кремлівських мрійників народила маячливу ідею створення енергетичної імперії.

Тепер вже можна стверджувати напевно, що ідилічна картина, на якій у чекістських руках - батарейка, від якої мільйони проводків доходять до кожного електроприладу Європи, та газовий вентиль, від якої труби ніби капіляри кровоносної системи, проникають до кожного підприємства, до кожної європейської оселі, назавжди залишиться лише утопією. І не остання заслуга у цьому, належить саме Україні, яка мимоволі показала Європі, що б тій світило, проковтни вона кремлівську наживку.

Остання газова війна показала справжнє обличчя путінської Росії – хамське, брехливе й підступне. Залишити Європу у люті морози без газу не міг собі дозволити навіть СРСР у часи холодної війни.

Нахабно, на очах всього світу, розставляючи пастки для України із заздалегідь технологічно неможливими маршрутами транспортування газу та його обсягами, Росія продемонструвала не лише властиве їй імперське хамство у ставленні до колишніх «молодших братів», але й повну зневагу до думки європейської та світової спільноти.

Примусити Росію вибачитись за брехню та образи, як того вимагають деякі вітчизняні діячі, - дитяча наївність, - не та Росія держава, щоб визнавати власні помилки, а, тим паче, каятись у гріхах.

Але, принаймні, українська влада повинна зробити для себе висновок, що статус стратегічного партнерства із цією державою насправді є лише фіговим листком, яким обидві сторони намагаються приховати купу невирішених проблем, і вибудовувати взаємовідносини з нею, керуючись виключно національними інтересами, а не примарними догмами про братерство та дружбу народів.

Нашу неспокійну сусідку чекають суворі випробування. Останнім часом у російських незалежних та західних медіа побільшало апокаліптичних сценаріїв розвитку Росії, аж до її розпаду включно.

Російська влада досягла неабияких успіхів у вішанні локшини на вуха підвідомчого народу, але об’єктивних законів економіки, як і законів історичного розвитку, досі обдурити не вдавалось ще нікому. Кризові прояви, що з кожним днем стають все зримішими, змушують росіян зробити неприємне для них відкриття, що сите життя останніх років було не плодом економічного генію чекістів, а всього лише наслідком надзвичайно сприятливої цінової кон’юнктури на ринках енергоносіїв.

Російський народ є дуже чутливим до таких неминущих цінностей, як наповненість власного шлунку та гаманця, тож Владіміру Владіміровичу Путіну з друзями буде дуже важко йому пояснити, чому процес вставання Росії з колін не доведено до завершення, і зупинено в такій незручній та неестетичній стадії, коли коліна від землі вже відірвано, а руки все ще на місці. Терористи і Америка тут вже не виручать.