Авгієві конюшні українського козацтва

Сергій ОЛІЙНИК

Навіть світова фінансова криза не здатна змусити один неспокійний прошарок українського суспільства залягти на дно й не дратувати народ своїми не зовсім доречними ініціативами. Мова йде про тих, хто називає себе козаками. Останнім часом вони примудрялись нагадувати про себе на диво несвоєчасно.

Почалось з того, що навесні минулого року козаки, зігравши на почуттях та людських слабостях Президента України, поставили його у вкрай незручне становище. В той час, коли країна чекала від влади прийняття надважливих антиінфляційних законів, Президент вчинив невдалу спробу протягнути через Верховну Раду, як невідкладний, закон про відродження козацтва.

Навряд чи своєчасним, з огляду на події останніх місяців, можна назвати й вересневе звернення козаків до Президента із закликом створити державне управління у справах відродження та розвитку козацтва, та до Верховної Ради – невідкладно прийняти ініційований Президентом Закон України «Про засади відновлення та розвитку Українського козацтва, козацькі організації та їх об’єднання».

Ще більший подив викликає розгляд зазначеного законопроекту на засіданні Верховної Ради 4 лютого, в умовах лавиноподібного наростання кризових явищ та політичної напруги в державі.

Спадає на думку, що українці вже давно не спостерігали проявів уваги очільника нації до працівників сфери інформатики, генетики чи нанотехнологій. Пам’ятається, в перший рік президентства Віктор Андрійович обіцяв мало не покрити країну мережею силіконових долин. Про існування таких долин широкому загалу наразі не відомо. Натомість всі українці пам’ятають, як напередодні своєї інаугурації тріумфатор Майдану не знайшов собі ліпшого заняття, ніж влаштувати дивацьке дійство на Софійській площі. Тоді багато хто, ще перебуваючи в стані революційної ейфорії, зніяковів, побачивши як гарант Конституції в купі з дорослими дядьками в карнавальних костюмах з серйозними виразами облич бавляться іграшковими гарматками, бутафорськими шаблями та нагайками.

Панібратському спілкуванню Президента саме з козаками, а не, скажімо, з представниками інтелектуальної еліти, зраділи не всі. З одного боку, співгромадяни з розумінням ставляться до того, наскільки важливе місце у внутрішньому світі Віктора Андрійовича посідає тема козацтва. Але ж, з іншого боку, не секрет, що репутація самопроголошених спадкоємців слави Богуна, Сірка, Кривоноса є небездоганною. У більшості українців сама лише згадка про них викликає іронічну посмішку або провокує нецензурну лайку. Подобається це їм чи ні, але в народі образ сучасних козаків асоціюється з вертепом, буфонадою, марнославством та небайдужим ставленням до оковитої.

Через невміння домовлятись та хворобливі амбіції ватажків в Україні наплодилось не багато – не мало, а сотні козацьких організацій. Чи не забагато? Певно, що так, але ж гетьманська булава одна, а потриматись за неї кортить багатьом? От і довелось клонувати і козацтва, і булави, і самих гетьманів з отаманами.

Злі язики твердять про суто меркантильну причину появи аномальної кількості козацтв. Почалось це з 1995 року, коли низкою указів Президента козацтву надавались цілком конкретні преференції. Окрім, приємних для власного еґо, прав на носіння форми військового зразку та отримання спеціальних козацьких звань, козакам з боку влади гарантовано сприяння в отриманні земельних ділянок для створення фермерських господарств, виділенні приміщень для розміщення їхніх організацій, а також - залучення їх до охорони громадського порядку та державного кордону і багато інших цікавих речей. А ще, подейкують, козацькі організації існують за кошти від продажу звань та орденів.

Наприкінці 1999 року Адміністрація Президента «розтлумачила» поняття “Українське козацтво”. Виявляється, під ним слід розуміти «всі козацькі організації України, які мають на меті відродження козацьких традицій». Таке недолуге трактування дає простір для маневру. Тому українськими козаками сьогодні називають себе і дядьки при шароварах та оселедцях, і молодики в натовському камуфляжі, і бородаті добродії, упаковані в російські білогвардійські мундири або черкески. Пересічному українцю в строкатому різнобарв’ї козацтв зорієнтуватись вкрай важко - чорт ногу зламає. Не легше й зрозуміти сенс їхнього існування.

Слово «козаки», на жаль, сьогодні частіше лунає тоді, коли мова йде не про добрі справи, а про рейдерські захоплення об’єктів власності, антитатарські погроми, міжконфесійні розбірки, антинатовські демарші та різноманітні антиукраїнські витівки. Зрозуміло, що частина козацтв справедливо заперечить свою участь в таких негідних справах і, навіть навпаки, запевнятиме в патріотизмі та у власній лояльності до Батьківщини. Віримо, але. Тоді чому ж вони дозволяють, щоб у них перед носом гордим іменем українського козака безкарно користувались якісь пройдисвіти, до того ж, і не завжди українські?

В суспільстві домінує думка, що козацтво – це наше славне минуле. Тобто, славне, але минуле. Доба козаччини вписала найяскравіші сторінки в скрижалі історії українського народу. Про нього треба писати романи, складати вірші та казки, співати пісні, знімати блокбастери. Але щоб відроджувати? На державному рівні? Навіщо? На відміну від сусідньої Росії, в якій цей прошарок суспільства зберіг спадковість поколінь і де об’єктивно є потреба в його існуванні, козацтво українське було знищене найвідомішою зоофілкою світу ще наприкінці ХVIII століття. Голова парламентського комітету з національної безпеки та оборони А.Гриценко для аналогії якось запропонував уявити, як екзотично виглядало б, якби президент Саркозі вніс до парламенту закон про відродження французького мушкетерства, а канцлер Меркель – про відродження Тевтонського ордену. Смішно? Так.

Спроба штучного реанімування цього артефакту минулого викликає чимало запитань. Чому, наприклад, процес відродження козацтва почався саме зі здобуттям Україною незалежності, у відносно комфортних умовах, а не в роки колективізації чи воєн ХХ століття, коли існувала нагальна потреба в силі, здатній захистити свій народ і якою, власне, і було козацтво справжнє? Нарешті ж, всім відомо, що козацтво зародилось стихійно з протесту, з прагнення здобути волю, зберегти віру та звичаї і з необхідності боронитись від набігів чужинців, а не з чийогось, хай навіть і не корисливого, а благого, задуму.

Та, якщо вже так сталося, що Україна здобула державність без участі козацтва, то останньому історія надала достатньо часу та безліч шансів, щоб довести свою потрібність державі й суспільству. Цим шансом воно поки що, на жаль, не скористалось.

Чи не єдиний прояв пасіонарності козаків країна побачила, коли восени 2007 року вони здійснили спробу перешкодити встановленню пам’ятника Катерині ІІ в Одесі. Та й чи можна ті події зарахувати до їхнього активу, адже акція закінчилась поразкою? Без відповіді залишились запитання, чому з сотень тисяч задекларованих різномастних козаків боронити честь та гідність козацтва і всього українського народу викликались лише дві-три сотні козаків верховного отамана І.Вардинця, і чому вони так легко відмовились від подальшої боротьби? Якщо вже не вдалось перешкодити встановленню цього тавра ганьби, то чому не компенсували моральні збитки чимось симетричним, наприклад, – встановленням пам’ятника коневі – коханцю «єйо вєлічєства государині-імпєратріци всєя Русі» Єкатєріни Второй Вєлікой, який укоротив віку цій твариноподібній істоті. Чому б ні? Бо ж хіба можна уявити більше приниження і більшу ганьбу, ніж пам’ятник «вражій бабі», що знищила Січ і закріпачила українців, у місті, яке задовго до його офіційного заснування було козацьким поселенням? Це все одно, що в Освєнцімі встановити пам’ятник Гітлеру, а на Соловках – побудувати меморіал Сталіна!

А де були наші козаченьки, коли Росія бульдозерами перла з Тамані на Тузлу дружити Україну? Справжній бум волонтерства прокотився тоді прикордонними військами – захищати український острів від зазіхань лукавого й ненаситного сусіда поривались зовсім ще юні хлопці. Навіть проросійський Президент Кучма, вбравшись в камуфляж та суворо позираючи на «старшого брата» через окуляр бінокля, своїм рішучим виглядом позбавляв «собіратєлєй русскіх зємєль» всякої надії на поступки. Де в цей час були гламурні дядьки при лампасах, новітня історія мовчить. Можливо, як любить висловлюватись їхній найголовніший гетьман, сиділи в кущах? Так-так, у засідці, напевно.

Гарний шанс довести свій патріотизм і продемонструвати традиційні чоловічі чесноти щороку нашим героям дає День українського козацтва, що випадає на Свято Покрови. В зв’язку з відзначенням річниці створення УПА, в країні в цей день спостерігається сплеск активності п’ятої колони – на світ Божий наче у Вальпургієву ніч виповзає всіляка антиукраїнська нечисть. От коли хотілось би побачити силу, готову завжди, скрізь і в будь-який спосіб вступити в дискусію з такими покидьками роду людського. Проте українці чомусь жодного разу не чули, щоб козаки застосували проти українофобів бойовий гопак, надавали «справжніх чоловічих ляпасів» сепаратистам або зняли штани й відшмагали нагайками комуністів-гебістів.

А не чули ми тому, що козаки нерідко й самі грішать маршируванням у лавах п’ятої колони. Як ось, наприклад, під час сумнозвісного антинатовського шабашу у Феодосії. ЗМІ тоді рясніли повідомленнями про козаків, що перешкоджають проведенню навчань «Сі Бриз 2006». Першою була думка, що це козачки не наші, а зальотні, з Росії. І було бажання довідатись, а що ж там роблять кримські осередки наших козацтв, коли лише Українське реєстрове козацтво там налічує 5400 осіб? Це ж грізна сила. Чому ж тоді ніхто не поставив на місце знахабнілих від безкарності провокаторів? А тому, як виявилось, що «боровся проти НАТО» не хто інший, як… Українське реєстрове козацтво – еліта, як вони самі себе величають, українського козацтва! І це невдовзі після того, як на козацькій раді, що відбулась у Каневі, козаки висловили підтримку Президенту України Вікторові Ющенку у здійсненні ним «курсу на демократизацію суспільства та європейський вибір держави».

Чому? Не зрозуміло. Звідки така упередженість до цього блоку? Хіба це НАТО руйнувало Січ, катувало малолітніх дітей Батурина, на кістках їхніх попередників будувало свою столицю? Чи може це НАТО виморило голодом мільйони українців у ХХ столітті?

Пояснювати цей демарш сумнівною юридичною легітимністю навчань недоречно, бо міжнародне співробітництво України у військовій сфері аж ніяк не є компетенцією громадських організацій. Та й взагалі, гратись в таку дорослу гру, як політика, козакам мабуть таки не варто. «Нє по Сєнькє шапка», як кажуть у країні, відверту ангажованість якою демонструє низка козацтв.

Так-так. Чому ті ж самі реєстрові козачки ніяк не зреагували, коли дороги Херсонщини борознили російські БТРи, або коли на українське узбережжя по-злодійському, вночі, без запрошення, дерся десант Чорноморського флоту? І чому їх ніяк не хвилює незаконне утримування українських маяків, знову ж таки, Російською Федерацією.

То ж чи варто Україні відроджувати отаке-от козацтво? Всі громадяни України згідно із Конституцією мають право об’єднуватись за інтересами, у тому числі й прихильники козацьких традицій. Але чи потрібно для цього ще й приймати спеціальний закон? Приміром, клуби історичної реконструкції функціонують цілком комфортно і без спеціального закону.

Для тих, хто щиро прагне здійснити свою громадянську місію, спеціальне законодавче забезпечення не потрібне - потрібна воля. Відсутність мужності і козацького духу нормою закону не компенсуєш, як і не замаскуєш відсутність внутрішнього змісту та сенсу свого існування дешевим блиском самопальних орденів.

У найважчі часи своєї історії українці самостійно гуртувались навколо спільної ідеї та мети. В 30-і роки минулого століття генетична пам’ять народу пробудила до спротиву загарбникам своїх кращих синів і доньок - вояків Української Повстанської Армії. Вони не виклянчували в окупаційної влади СССР та Німеччини закон про УПА, і їм ніколи було крутитись перед дзеркалом, милуючись лампасами, цяцьками на грудях та зірочками на погонах. Вони взяли власну долю у власні руки і сповна віддались боротьбі за свободу свого народу, не шкодуючи найдорожчого – волі і життя. Це, по суті, й були справжні козаки ХХ століття.

Світлої пам’яті Петро Григоренко, Василь Стус або, дай, Боже, йому здоров’я, Левко Лук’яненко козаками ніколи не були, але в них було те, чого так бракує козакам сьогоднішнім, і чого так жадає від своїх синів Батьківщина - патріотизм, мужність, справжній козацький дух, готовність до самопожертви.

Очевидно, що лобіюючи прийняття закону, козацтво претендує на особливий статус. Бо ж для здійснення статутних завдань цілком достатньо й існуючого в Україні Закону «Про об’єднання громадян». А коли мова йде про окремі напрямки діяльності козаків то, будь ласка, - Закон «Про селянське (фермерське) господарство» у нас також є. Але чи обов’язково треба бути козаком, щоб сіяти гречку? Україні потрібні козаки-характерники, а не козаки-гречкосії чи козаки-латифундисти. Носити шаровари з лампасами, влаштовувати кінно-циркові вистави, виготовляти сувенірну продукцію і відроджувати любов до традицій можна взагалі без спеціального закону.

Немає жодного сумніву, що серед сучасних українських козаків є багато справжніх патріотів і гідних людей. Напевно їх навіть більшість. Але, треба визнати, - те, що для кожного українця змалечку було своїм, рідним і від чого груди переповнювало гордістю, «відроджене» сьогодні, виглядає далеко не так романтично і шляхетно, як це було в дитячих казках і шкільних підручниках. Та й не зовсім воно рідне. Бренд українського козацтва не лише нещадно експлуатується людьми лукавими або випадковими, а й нерідко слугує ширмою для здійснення антидержавної та антиукраїнської діяльності п’ятої колони, як це ми бачили у Феодосії. Ситуація з козацтвом нагадує Авгієві конюшні і змушує зробити висновок, що процес його відродження пішов хибним шляхом. Гарна, загалом, ідея дискредитована. Конюшні пора чистити.

Закон, на ухваленні якого наполягає Президент, «перезавантаження» процесу не передбачає. Тому є серйозні підстави остерігатись, що в разі його прийняття за сьогоднішнього стану козацтва, до ширми, про яку ми згадували вище, додасться дах. Бо, хочемо ми того чи ні, але виглядає так, що сьогодні в Україні реально існує і ефективно діє лише одне козацтво. Вірніше – казачєство. Лубянскоє.

P.S. На одній з найвищих точок Криму, - повідомляло у грудні 2008-го агентство «Новий Регіон», встановлено російський (імператорський) прапор. Таким чином козаки вшанували пам’ять померлого патріарха Московського і всія Русі Алексія ІІ. В акції брали участь близько 25 членів Бахчисарайського козацького куреня Війська Запорізького та козацької сотні «Соболь»…

То це таке козацтво ми хочемо відродити?

Дзеркало тижня, № 5 (733)