Бандера – прапор нації, ОУН – дороговказ Свободи

100-літньому ювілею С.Бандери, 80-літньому ювілею ОУН присвячується

БАНДЕРА – ПРАПОР НАЦІЇ,

ОУН – ДОРОГОВКАЗ СВОБОДИ

Є люди, які своїми духовними параметрами долають і рамки своєї епохи, і межі життя. Смерть не зупиняє їх впливу, вони залишаються необхідними нації і після смерті. І тоді говоримо про безсмертя. Таким був, є і буде Степан Бандера.

Він витворив якісно новий – політично свідомий, активний і жертовний – тип українця-громадянина і сам був його ідеальним уособленням: служити не особам, а Україні, не урядам, а українській незалежній державі, боротися не за мандати і посади, а за Ідею – за свободу і державність нації.

Сьогодні ми відзначаємо 100-ту річницю з дня народження Степана Бандери та 80-ту з дня утворення ОУН. А чому? Для чого? З якою метою? Тільки за звичаєм, бо явище історично вагоме, а дата ювілейна? Але ми не імпрезіоністи, для яких урочистості – це нагода погрітися в промінні чужої слави, людей побачити і себе показати. Ми – націоналісти: люди боротьби, а не імпрези. А тому наша відповідь на поставлені вище запитання завжди має бути конкретною і вмотивованою характером, обставинами і цілями нашої діяльності.

Степан Бандера, до того ж саме з нагоди чергового ювілею керованої ним ОУН, учив: “Коли за тим звичаєм відзначається двадцять п’яту річницю Першого Конгресу українських націоналістів і переглядається пройдений Організацією Українських Націоналістів шлях, то слід мати на увазі передусім її дальшу діяльність і розвиток”. З часу виголошення цих слів минуло більше півстоліття, але вони залишаються актуальними для нас і досі, бо ми переконані: ОУН і Бандера – це не тільки героїчне минуле, а незрадлива надія і майбутня слава України.

Провідник „Тризуба” В.Іванишин з цього приводу писав: „В історії України немає іншого політичного явища, яке б так сильно позначилося на розмаху і характері визвольних змагань народу і яке б водночас оцінювалося так суперечливо, як ОУН. І це закономірне явище в житті бездержавної, безправної, безпощадно грабованої і роз’єднаної чужими правдами нації. Закономірно й те, що таке конроверсійне трактування стосується не тільки минулого, але й сучасного та майбутнього ОУН. Але причини цих двох закономірностей суттєво відмінні: у першому випадку домінують фактори об’єктивні, зовнішні; у другому – суб’єктивні, внутрішні. І цю різницю мусимо збагнути і враховувати, якщо не хочемо втратити історичної перспективи.

ОУН створила на революційно-державотворчому ґрунті досконалу націотворчу систему, складовими частинами якої стали і в яку гармонійно вписалися і націотворча система на релігійному ґрунті, започаткована УГКЦ і довершена великими митрополитами Андреєм Шептицьким та Йосипом Сліпим, і націотворча система на культурницькому та економічному ґрунті, здійснювана учителькою нації “Просвітою”, і націотворча система українського шкільництва, представлена, зокрема, національною педагогікою Г.Ващенка, і націотворчі праці українських науковців та митців.

ОУН попереджала, що боротьба за незалежність і державність – це не кінцева мета, а необхідні етапи на шляху боротьби за власну національну державу.

ОУН застерігала націю від безідейно-кон’юнктурної політики і власним прикладом демонструвала ефективність і корисність для народу тільки високоідейної політики.

ОУН у час другої світової війни продемонструвала вищу міру політичної мудрості та відповідальності, організаторської та провідницької спроможності, жертовності та вірності нації. Свідчення цього наступні:

1. Вона проголосила 30 червня 1941 року Акт відновлення державності України, чим, по-перше, засвідчила принципову позицію і мету націоналістів; по-друге, змусила німецьких націонал-соціалістів виявити своє справжнє, вороже ставлення до української державності, що вберегло українців від гріха колабораціонізму з гітлерівськими окупантами.

2. Створивши легендарну УПА і забезпечуючи керівництво нею впродовж півтора десятиліття її героїчної боротьби з московським імперкомуністичним режимом, ОУН тим самим зробила мільйони українців творцями історії України.

3. Залишаючись становим хребтом і провідною силою національно-визвольного руху, ОУН актом створення УГВР як коаліційного керівного органу довела, що виборює не владу для себе і своїх лідерів, а свободу і державність для цілої нації.

4. Завдяки керівництву ОУН уперше за останнє тисячоліття український народ боровся за свою незалежність без отаманщини”.

ОУН у краю разом із УПА спливла кров’ю в безмежних степах України, по волинських пущах, на схилах Карпат і в концтаборах ГУЛАГу. На цій крові виросло нове покоління, яке в кінці 80-х років знову підняло над Україною золотий тризуб та національний синьо-жовтий стяг і домоглося незалежності України. Але тисячі оунівців опинилися за кордоном, разом із мільйонами вимушених українських емігрантів. Об’єднані в Закордонні частини ОУН, націоналісти виконали величезну роботу, щоб допомогти цим мільйонам вижити, організуватися, налагодити систему свого національного збереження, зробити їх активними учасниками національно-визвольного руху в Україні. І неможливо переоцінити багатоаспектну роль і виняткове значення української діаспори у національному збереженні України.

Емігрантський період, за словами Бандери, – найтяжчий в історії ОУН. Бо тут розгорілася справжня битва за Організацію з боку різних політичних сил і спецслужб багатьох держав. І йшлося не просто про кадрове зменшення ОУН, а про саму сутність Організації – про її ідейно-політичний розклад. Організацію намагалися обезголовити, почленувати, проникнути в неї, очолити її, ідейно-вихолостити, обезвладнити, переорієнтувати на інші цілі, легалізувати, переродити в партію тощо. На жаль, ці ворожі зусилля не завжди були марними… Особливо – після загибелі славної пам’яті Провідника ОУН Степана Бандери 15 жовтня 1959 року.

Апогею ця боротьба за ОУН сягнула вже тут, в Україні, у 90-роках. Не всі ми були учасниками і свідками цієї боротьби, але всі бачимо її нищівні наслідки…

Але дарма опускають руки патріоти і дарма радіють вороги: ОУН – безсмертна!

ОУН – це політичне уособлення духу одвічної національної стихії. Вона – витвір українського націоналізму, породженого в силовому полі двох безсмертних книг – Святого Письма і “Кобзаря”. Вона покликана до життя самою історією – у час, коли пошматована чотирма окупантами нація мільйонами зникала з лиця землі і стояла на краю могили, – і з честю виконала свою націорятівну місію. Вона виросла з бойової і легендарної УВО, успадкувала її героїчний дух, примножила його і надихнула ним мільйони сучасників і всі наступні покоління борців за свободу і державність нації, за кращу долю України.

Творець ОУН Є.Коновалець призначив ще зовсім молодого С.Бандеру керувати Організацією в краї, в часи її становлення, росту і розгортання боротьби.

То ж ким він був для нинішніх поколінь, що з того, що він започаткував у свою героїчну епоху ми повинні наслідувати, і яка роль його політичної спадщини для нас – онуків Шевченка й дітей Бандери, для продовження національно-визвольної боротьби за право бути господарем своєї долі на своїй землі? Для цього слід визначити стан української нації в якому вона сьогодні перебуває, причини які його породили і що робити далі. Заодно – чітко окреслити ставлення до нинішньої влади, системи державного правління, політикуму, суспільства.

В.Іванишин з цього приводу писав: „Вороги української нації та їхні псевдопатріотичні прислужники з числа українців в один голос твердять, що нинішній ганебний і катастрофічний стан українського народу пояснюється тільки невирішеністю соціально-економічних проблем та недосконалістю системи керівництва державою, і пропонують себе, свої клани і шайки на роль рятівника, спасителів, месій. Але це – свідомий чи неусвідомлюваний обман. Потворні соціально-економічні деформації в нашому суспільстві – це не причина, а явний, зримий і відчутний для кожного наслідок саме нищівної внутрішньої окупації України.

Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80 % населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя”.

У наш час, здобуття незалежності не принесло українцям ні державності, ні омріяної Свободи, лише антиукраїнський режим внутрішньої окупації, а перед нацією й надалі стоїть питання бути чи не бути. Тому спадщина Бандери сприймається з особливою актуальністю, вона є дороговказом для подальшої боротьби за УССД. Лише український націоналізм, його ідеологічна база, політична мета, методологія, дають відповідь де шукати ту основу, відштовхуючись від якої можна випрацювати концепцію подальшої боротьби в умовах, коли не здобуто державності корінної нації, а зовнішню окупацію замінила внутрішня.

Бандера, наслідуючи Коновальця, зробив українську національну ідею пріоритетним, фундаментальним і неодмінним фактором української політики, якому нема і не може бути заміни чи альтернативи, і змусив виступати під гаслами національної державності інші, часто дуже далекі від націоналізму українські організації. Він збагнув суть творчості Д. Донцова: не навчати націоналізму як якоїсь політичної науки, а передусім – пробудити в українцеві українця. Решту зробить ідея, самоосвіта, життєвий досвід, а головне – участь у боротьбі за державність нації. Він розумів, що окупаційній політичній системі можна ефективно протиставити тільки іншу, власну, національну ідейно-політичну систему.

Порівняймо те, що він писав, пропонував, від чого застерігав і куди унапрямлював політичний провід, із тим, що було зроблено провідниками „оксамитової” революції 1989-1991 років, що вони і створені ними партії, прикриваючись знаменом Бандери, роблять зараз і відразу стане зрозуміло, чому ми „маємо те, що маємо”, хто, чому і як, довів Україну до такого стану.

Бандера керував Організацією, під проводом якої боролася уся Україна, без розгулу вождизму та згубної отаманщини, він знав те, чого не зрозуміли „чолові і провідні” „батьки народу”, коли він у 1989-91 роках виявив їм великий кредит довіри і готовий був під їх проводом боротися за власну державу. У своїй праці „Значення широких мас та їх охоплення” Бандера писав: „Наша внутрішньо політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадянського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них". Там же він застерігав: „Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами чи частинно проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі”.

Будучи одночасно організатором національно-визвольної боротьби та її ідеологом Бандера чудово розумів Шевченкові слова: „Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля”, а тому заповідав: „Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гасла „За демократичний лад” замість гасла „За самостійну державу" має вкрай шкідливий аспект, … хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни”. У 1991 році, після здобуття незалежності України тодішніми лідерами демократами усе було зроблено з точністю до навпаки.

„Національна революція – єдиний шлях до визволення” – вважав Бандера. У своїй праці „Перспективи української національно-визвольної боротьби” він переконливо довів необхідність саме революційного шляху боротьби: „Знищити большевизм можна не еволюційним шляхом, тільки революційною розправою, в якій організована революційна сила, з безпосередньою активною участю найширших народних мас, у могутньому зриві розтрощить і з корінням вирве головні елементи большевизму – режим, партію, систему і доктрину, всі їхні відгалуження і прояви. В тій остаточній розправі мусить зосередитися і завершитися процес революційної боротьби".

У іншій праці „Призабута научка” він застерігав: „Партійні кадри, кровно пов’язані з большевицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почуватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що большевизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді і вони пристануть до неї… Метою їхнього переходу на бік революції буде передусім намагання бути знову зверху, при владі, а далі – знівечити висліди революції і зберегти якнайбільше комуністичних „здобутків“, панування бюрократії над народом.“

Цього не було враховано, навпаки революційні процеси штучно призупинено, недобиту комуну залишили при владі і як результат – існує загроза втрати державності, галопуючим темпом іде розгул антиукраїнських сил, представники „п’ятої колони” упевнено почувають себе в структурах влади а українці – національна меншина на своїй землі.

Єдино правильним шляхом до вирішення всіх тих проблем, що постали перед нацією, є продовження революційної боротьби як у національній, так і соціальній площині – для зміни існуючої системи влади. Зараз, як ніколи, постає проблема консолідації здорових державницьких сил. Бандера чудово розумів і достойно оцінював роль політичних партій у державному будівництві. Але до повного здобуття національної держави головну роль він відводив не партіям, а національному ордену – ОУН. У партій свої методи, форми та способи боротьби. Вони змушені діяти в певних рамках існуючого законодавства, яке не завжди тотожне з істинними устремліннями бездержавного народу, не виражає їх інтересів і настроїв. Такі закони є „правилами поведінки для рабів та інструкцією для їхніх наглядачів” і творяться для забезпечення інтересів людей влади, а не громади. Але поза такими законами партії діяти просто не мають можливості. Це далеко не єдиний аргумент, чому партія не може бути авангардною силою в боротьбі за УССД – ні в минулому, ні на нинішньому етапі.

Відродження ОУН як провідника української нації на шляху до її державності і розквіту – історична необхідність і неминучість. Це буде зроблено обов’язково. Бо ніщо і ніколи не зупинить нашу націю на шляху до власної державності. А єдиний реальний державотворчий чинник, який є в розпорядженні українців, – це не партії, не окремі безідейні особи з командою патріотів-іскаріотів, а тільки національний політичний орден: Організація Українських Націоналістів.

Нинішній Провід ОУН не зміг у найвідповідальніший момент української історії, після проголошення незалежності і створення держави, запропонувати народові власну ідеологію і програму національного державотворення, концепцію діяльності політичного ордену нації в умовах незалежності, концепцію участі націоналістів у владі, концепцію діяльності легальних націоналістичних об’єднань, нові форми і методи боротьби нації в умовах внутрішньої окупації. А замість цього – порожні наради, фальшиві імпрези, видумані спогади, ідейна безплідність, політична безпорадність, внутрішня гризня, руйнівний розбрат, імітація діяльності, націоналістична фразеологія без націоналістичної ідеології, патологічне виродження і потворне переродження. Результат – цілковите розчинення в безідейно-кон’юнктурних партіях і навіть братання цих “теж-націоналістів” із “червоними” в лавах блоків “Наша Україна” та БЮТ…

Що з цього приводу можна взяти із спадщини Бандери, який геніально розв’язував проблему формування ідеології ОУН і проблему консолідації тодішніх націоналістичних сил.

Вказуючи на те що ідея і людина є головними рушіями революції С. Бандера зазначав: ”При однаковій важливості і необхідності цих двох чинників одночасно між ними існує така різниця, що один є постійний, а другий – змінний, провідні ідеї й програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються незмінні. Їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху – це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії, – із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух”. Отже, ще в часи С. Бандери, такі тенденції не одноразово виникали, інакше він не зумів би їх так глибинно вивчити, відчути їхню небезпеку, зрозуміти природу їхнього походження і дати рекомендації щодо їхньої нейтралізації, як своїм сучасникам, так і їхнім нащадкам.

А тепер змоделюймо ним писане на нашу нинішню дійсність, придивімося уважніше до нинішніх “спадкоємних” націоналістичних лідерів, порівняймо їхні нинішні ідейні і програмові засади, з програмою і ідеологією ОУН, їхнє ствердження щодо нинішнього державного статусу української нації; їхнє трактування, що нинішнє державне утворення – є віковічною мрією українців; їхнє входження в ворожий соціал-демократичний табір та плазування перед його лідерами; спочатку відхід від революційних, орденських методів боротьби а пізніше цілковита зупинка цієї боротьби; злочинне трактування про можливу зміна статусу української етнічної нації та заміну її політичною нацією – космополітичним конгломератом. Порівняли? Тепер стало зрозуміло, чому український націоналістичний рух нині опинився в такому жалюгідному становищі?

Тому відзначуючи столітній ювілеї Великого Провідника, та вісімдесятилітній керованої ним Організації слід не тільки робити спільні імпрези, наукові конференції, випускати книги, календарі, ставити пам’ятники – це закономірна данина його генію. Поряд з урочистостями, перебуванням в ореолі слави Бандери треба поставити й інші пекучі, але сміливі й актуальні питання: „А що спільного з Донцовим, Коновальцем, Бандерою має більшість нинішніх так званих націоналістичних організацій (і похідні від ОУН, і новостворені), особливо їх керівні ядра. Назва, націоналістична риторика чи успадкована організаційна легітимність, ще не дають права вважати ці організації насправді націоналістичними. Їх, у разі їхньої подальшої відмови від втілення у життя, шляхом національної революції, головної політичної мети – утворення української національної держави, необхідно віднести до охарактеризованих Бандерою перероджених структур, носіїв чужих ідей, чужорідним тілом у живому націоналістичному революційному середовищі, яке вже не можливо реанімувати, а тому необхідно його вивести поза ідейне та організаційне поле українського націоналізму.

Настанови Провідника треба сприймати не тільки як історичний, політологічний та методичний матеріал, а як наказ до дії, і стосується він всіх без виключення організацій націоналістичного правого табору.

Дехто докоряв і навіть звинувачував ОУН за те, що ця боротьба „трагічних оптимістів” була приречена на поразку, привела до марних жертв, а тому не мала сенсу. Так, це правда, що національно-визвольна боротьба часто супроводжується великими жертвами. Але є й інші правди. Бо правдою є й те, що народ, який не бореться за свою свободу і державність, у кінечному рахунку зникає зі сторінок історії. Правдою є Шевченкове „Борітеся – поборете! …”. І правдою є слова поета Петра Скунця: “Той знаходить смисл бодай у смерті, хто його шукає у житті”… Але ці правди недоступні розумінню ні безголових, ні безхребетних.

Лише боротьба на ідейних засадах українського націоналізму, без найменшого компромісу з ворогом та всіма його діями і замислами, може сформувати новий героїчний тип людини, людини – лицаря, людини – воїна, витворити необхідний прошарок борців просякнутих новою героїчною ідеєю, провідних людей в здеморалізованому, зматеріалізованому та духовно деградованому суспільстві. Треба створити умови для виявлення росту і гарту нового героїчного покоління, у горнилі боротьби, проти наїзників всіх типів і мастей як Москви, так і Страсбурга, так і Вашингтона, так і своїх доморощених яничарів.

То ж боротьба за справу ОУН привідником якої був Бандера продовжується і буде продовжуватися.

Здобудемо Українську Державу або згинемо у боротьбі за Неї!

З ОУН – переможемо! І хай допоможе нам Бог!

А найкращим пам’ятником Провідникові буде здобута, розбудована, квітуча Українська держава. Дороговказом до неї були, є і будуть для нас Біблія, „Кобзар” і збірка праць Бандери „Перспективи Української Революції”.

Політичний референт ВО „Тризуб” ім. С.Бандери підполковник Іван Сута