Голодомор. Післямова
Борис СТОМАХІН, політв’язень (Січень 2009 р.)
Минув рік похмурого ювілею, замовкли відгомони поминальних торжеств в Києві. Але питання залишилися. Точніше — відповіді. Відповіді на брехливі тези антиукраїнської кремлівської пропаганди, яких в самій Росії ніхто поки що не дав.
Голодомор 1932–33 років в Україні, безумовно, є актом геноциду українського народу. Актом жорстокого, спланованого, бузувірського геноциду, — цим завжди славилася російська імперія відносно скорених нею народів.
Головна теза імперської пропаганди проти цього визнання — те, що голод 1932–33 рр. торкнувся не тільки України, але й інших областей СРСР від Північного Кавказу до Сибіру. Але це аргумент для дурників, для тих, хто не дає собі праці подумати. Сталінські кампанії, такі ж божевільні, наскільки й злочинні, взагалі переслідували зазвичай не одну, а відразу декілька цілей.
Масові арешти ні в чому не винних людей за 58-ю статтею, наприклад, добре вкладаються в цей дуалізм: одночасно після такої «прополки» знеособлюється, втрачає всякий потенціал до опору режиму, робиться ще покірнішою основна маса населення — і цим же ж досягається мета будівництва промислових гігантів, розробки золота і руд в умовах вічної мерзлоти — безкоштовно, силами зеків, тоді як вільна людина на таку роботу не поїде і за великі гроші.
Масове вилучення хліба у 1932 році, вже після піку колективізації, переслідувало, звичайно, мету вилучити його більше для потреб міст і армії, як говорив зазвичай в своїй промовах Сталін, або продати його на захід і на виручену валюту розвивати далі промисловість, як говорить сьогоднішній путінській агитпроп. Все це безперечно, — але це ще не все.
Як відомо, колективізація була справжньою громадянською війною в селі, пару років на рубежі 30-х режим відчутно хитався і не було ніяких гарантій, що він встоїть. Знаючи норов цього режиму, немає анінайменших сумнівів, що за таке він не міг не прагнути своїх ВЖЕ переможених і зломлених ворогів — селянство — жорстоко покарати. Щоб не кортіло надалі.
Українське селянство, що сильніше за всіх чинило опір, сильніше за всіх і постраждало. Разом з вилученням максимуму хліба, мета зломити, знищити — частиною і фізично, але головне — морально, переламати хребет української нації в особі її найчисленнішого класу, селянства, є видимою в Голодоморі абсолютно чітко.
Українцям було що втрачати. Сторіччя бузувірського панування Москви на їхніх землях не відбили історичну пам’ять народу, як століттями була відбита вона кремлівськими ханами в самих росіян. Вони здавна знали і свободу, і битви за неї, бачили і нестримну козацьку вольницю Запорізької Січі, і вищий рівень європейської цивілізації Великого князівства Литовського, Російського і Жемайтського («Російське» в назві якого якраз і означало на мові тодішньої етнографії «Українське»), і польське Liberum veto — досі ніким не досягнуту вершину світового демократичного процесу.
(І якби не чіплялися українці так безглуздо за своє православ’я, що цілком визначило їх вибір між Польщею і Москвою, то зовсім по-іншому могла б скластися доля нації.)
Після зради Хмельницького, розгрому Січі, поділу Речі Посполитої — на довгі століття Москва, а потім Петербург стали для всього «Західного краю» символами біди, утиску, гніту і кріпосної кабали.
Але навіть в цьому довгому ряду сталінська колективізація стоїть осібно — за своїм звірством. Цього українці стерпіти не могли. Велика, сильна нація з європейською історією і менталітетом, з традиціями вільності і священної війни за неї була настільки небезпечна Сталіну і його режиму — адже вже після Голодомору все одно виникла Українська Повстанська Армія і героїчно воювала з комуністами 10 років! — що вже після війни він серйозно замислювався про виселення українців услід за чеченцями, калмиками, карачаївцями та ін. Не був виконаний цей задум лише тому, що дуже великі простори довелося б обезлюдити.
Якщо, як твердить кремлівський агитпроп, голод 1932–33 рр. торкнувся територій аж до Казахстану, — ніхто не заважає і Казахстану теж поставити питання про визнання його геноцидом казахського народу і відповідальності Москви за цей злочин. Інша справа, що Казахстан, що добровільно обрав роль московського холопа і сателіта, ні на що подібне ніколи (принаймні, при нинішній його владі) не зважиться.
Не те з Україною. Сьогодні це — держава з величезним потенціалом, з принаймні половиною території, заселеної не совками (як Донбас і багато в чому Крим), а європейцями, прихильниками незалежності, НАТО і — в ретроспективі — УПА. Рідко коли зустрінеш вікову історичну тенденцію, так чітко виражену в юридичному документі, як заява керівництва Росії в грудні 1991 р., що після ліквідації СРСР РФ стає його правонаступницею.
Хотіли чисто формально успадкувати власність, будівлі посольств по всьому світу та місце в Радбезі ООН — а підтвердили, передбачили наперед на десятки років вперед правонаступництво бузувірської, садистської, кривавої російської імперії зі всією її антилюдською суттю, зі всім її одвічним прагненням правити миром, з її звичкою катувати, вішати і затоптувати в бруд будь-кого, хто проти.
Мимоволі залишається пошкодувати, що відразу після референдуму 1. 12.1991 р. про незалежність нікчемний український президент з КПРС не зважився заявити про правонаступництво нинішньої України з Українською Народною Республікою 1918 р. і про визнання Києвом-91 акту про відновлення УНР, проголошеного прем’єром Ярославом Стецьком у Львові 30.06.1941 р. Не зважився на це, на жаль, і Ющенко, — а може, просто в голову не прийшло, потреби не відчувалося. Але на фоні все агресивнішого зростанн імперського реваншизму Москви можливість ця для України залишається відкритою.
Сьогоднішня Україна — могутня європейська держава розмірами більше за Францію, з розвиненою промисловістю, армією, із славною історією, глибокими традиціями боротьби за свободу, самобутньою національною культурою і мовою — цілком може вважатися головним оплотом Опору московському кривавому реваншизму і неосталінізму, не тільки в Східній Європі і навіть в усьому світі (українська діаспора в США, Канаді, Австралії навряд чи забудуть, ВІД КОГО втекли туди їхні предки), але і — перш за все — в самій Росії.
Для російської антиімперської опозиції Україна — справді спасенна земля. Так само, як і до Литви напередодні розпаду СРСР, до України напередодні прийдешнього розпаду РФ все частіше не тільки виїжджатимуть переслідувані російські опозиціонери, — ні, могутній український націоналізм може і повинен стати базою, джерелом сил і ресурсів для антиімперського опору всередині імперії.
Це наш природний союзник, і ми, захищаючи свободу України від кігтів кремлівського ведмедя, просимо наших українських братів допомогти вбити кілок в саме серце цього смрдючого чудовиська. За нашу і вашу свободу!
Власне кажучи, українцям навіть не потрібно нічого вже такого особливого робити, — скажімо, рухати свою армію проти Москви, або щось висаджувати на території самої РФ, як це вимушено робили чеченці. 46-мільйонному народу досить просто жити як треба, впевнено йти своєю дорогою, дорогою незалежності і європейської цивілізації, — і цим самим вже буде зламана голка, що несе в собі смерть імперського Кащея.
Російська колоніальна імперія — абсолютно незалежно від її внутрішнього устрою, чи то монархія, чи то совдепія або «суверенна демократія» (а іншої тут бути і не може) — несе самим своїм існуванням смертельну загрозу свободі, незалежності і самому життю українського народу, як і всім іншим народам своїх колишніх колоній.
Захопивши ці землі грубою силою спершу у 18-м столітті, потім ще раз в 20-му, — москалі, від Кремля до останнього алкаша, вважають ці землі своїми, «тимчасово втраченими» за якмусь сумним непорозумінням.
Свободи народів, які вона одного разу поневолила, як і їхнього права жити в своїй незалежній державі, для імперсько-реваншистської російської свідомості просто не існує. Розтиснути смертельну хватку цих щелеп може тільки смерть. Російська імперія повинна бути зліквідована, розпастися на частини і припинити своє існування, — в цьому запорука свободи і незалежності України.
І кожен її крок вперед автоматично наближає цю кащєєву смерть. Міжнародне визнання Голодомору актом геноциду і повної відповідальності сучасної РФ як правонаступниці СРСР за цей геноцид, — одне з найважливіших міжнародних завдань української держави. Буде це визнання — брудні роти і погані промови московських пропагандистів якщо і не змовкнуть зовсім, то зможуть розраховувати хіба що на пропиту свідомість внутрішньої телеаудіторії.
І так в усьому. Потрібно йти вперед впевненою ходою — і все буде добре. Приймуть Україну в НАТО — прохолоне в Кремлі бажання отхапать разом хоч би півтериторії, до Дніпра. Визнання геноцидом Голодомору і вступ до НАТО є сьогодні найважливішими зовнішньополітичними завданнями України, разом з найважливішими внутрішніми — виходом з СНД, видаленням з Севастополя окупаційного російського флоту і 100%-ним визнанням ветеранів УПА повноправними учасниками II Світової війни.
Після таких оглушливих ляпасів Москва навряд чи скоро отямиться і знову захоче тягнути свої хижі щупальця на північний захід від своїх кордонів. А якщо і захоче, якщо і реагуватиме, як вже звикла, хамським газовим шантажем, — що ж, в українських націоналістів є в запасі хороша відповідь.
Адже газові труби до Європи теж тягнуться через територію України (як і Білорусі, тому білоруських націоналістів все це теж стосується), і охороняти їх цілодобово на всьому протязі немає ніякої можливості. А регулярне порушення постачань до Європи, нехай навіть з незалежних від Москви причин, боляче вдарило б відразу і по її кишені, і по престижу і діловій репутації як постачальника.
Зрозуміло, усю відповідальність в очах Заходу організатори таких радикальних акцій повинні будуть повністю покласти на Москву і прямо заявити, що якщо Москва бажає отримувати від України оплату за газ за європейськими ринковими цінами — то хай спершу заплатить за всі десятки мільйонів українців, заморених нею голодом в своїх селах, розстріляних в підвалах НКВД або згублених від непосильною роботою, лютим холодом і тим же ж голодом в сталінських таборах.
..Все ще буде добре, от побачите. Велика Українська держава після швидкого падіння «III Риму» в особі Москви має ще шанси стати справжнім збирачем слов’янства, вільного від кремлівських щелеп і кігтів. Поки що на цю роль ніхто не в силах претендувати. Адже «Батькiвщина — це не територiя, а сума подвигiв та звершень».
У сьогоднішній загальній боротьбі за свободу, проти кровожерливого кремлівського монстра український народ грає роль, яку важко переоцінити. Приїзд президента Ющенка в серпні 2008 на мітинг підтримки і солідарності у Тбілісі, під обстрілом російських танків і авіабомбардуваннями, — подія в цьому сенсі така ж знакова, як і відкриття на знаменитому сайті «Кавказ-центр» сторінки українською мовою. «Коли ми єдині — ми непереможні!»
Завойована нарешті свобода України, Грузії, Північного Кавказу, усіх до цього дня окупованих Москвою народів і земель — буде кращим пам’ятником всім мільйонам жертв сталінського Голодомору.
P. S. А за трагічними ювілеями неминуче слідують і урочисті. 2009-й — рік 100-річчя Степана Бандери.