Країна «героїв»
Сергій ОЛІЙНИК
«Здравствуй, страна ґєроєв!». Пафосні слова відомої совдепівської пісеньки варті того, щоб стати девізом телепроекту «Имя Россия», що добігає до завершення у наших східних сусідів. Претенденти на лаври найвидатнішого росіянина на сайті проекту саме так і називаються - «герои России».
Давним-давно згасли хвилі резонансу і забулись скандали від аналогічного проекту «Великі українці», а в країні матрьошок, ікри і суверенної демократії він лише добігає своєї кульмінації. Тож є гарна нагода поспостерігати за його перебігом і порівняти з вітчизняним.
Почнемо зі стартового складу, що був оприлюднений на початку травня. На відміну від України, де на підставі попередніх голосувань телеглядачів було відібрано 100 кандидатур, Росії, країні великій як за територією, так і за кількістю населення, знадобилось не багато – не мало, а цілих півтисячі претендентів на звання символу держави. І, знову ж таки, на відміну від нашої країни, обирав їх не народ, а, як це водиться у наших колишніх «старших братів», - спеціально уповноважені «товаріщі». Судячи з інформації сайту «Ім’я Росія» такими крім, власне, телеканалу «Россия», є Інститут російської історії РАН та Фонд «Общественное мнение» кремлівського пропагандиста та політтехнолога Г.Павловського, відомий в Україні своїми скоморошними соціологічними «дослідженнями» під час виборчої кампанії 2004 року.
Плодом мосагітпроповської гігантоманії став список, що нагадував тридцятилітньої витримки коньяк, розбавлений водопровідною водою. Амбіції організаторів виявились не адекватними реальним можливостям. Великих людей надто багато бути не може! Апріорі! Це – аксіома. Тому назбирати п’ять сотень достойних претендентів виявилось справою нелегкою. Настільки нелегкою, що упорядники змушені були включити до списку навіть Таню Савічеву - дівчинку трагічної долі, яка в блокадному Ленінграді стала свідком голодної смерті всіх членів своєї родини, а згодом через виснаження померла й сама. Номінування на лаври найвидатнішого співвітчизника нещасної жертви війни, до того ж невинної дитини, - це вже навіть не цинізм, не блюзнірство, а якийсь вишуканий різновид садизму. А, можливо, - звичайна дурість.
У результаті такої селекції ТОП-500 виглядав химерним венігретом неспіврозмірних за масштабом та протилежних за полярністю особистостей. Поряд із такими титанами як Л.Толстой, Ф.Достоєвскій, П.Чайковскій, А.Сахаров, ніяково тулились прізвища людей, відомих лише у вузьких колах. А поряд з іменами великих гуманістів знайшлось місце для вбивць і казнокрадів.
Впадає у вічі, що особистостей з прізвищами на кшалт Вінцингероде, Мейєрхольд, Довженко, Багратіон в списку чи не більше, ніж їхніх колег з традиційними для представників титульної нації прізвищами Пєтров-Водкін, Распутін, Дуров або Бухарін. Дивного у цьому мабуть нічого нема – імперія як не як. Але чи справедливим за таких обставин є вживання терміну «вєлікая русская культура»? Таке явище дійсно мало місце в історії, але з огляду на те, що творилась ця культура, як до речі і наука, не меншою мірою, ніж етнічними росіянами, також євреями, українцями, німцями, та представниками багатьох інших народів, справедливіше було б користуватись визначенням «вєлікая россійская культура», за територіальною, а не етнічною ознакою.
І звичайно ж наші сусіди не були б самими собою, якби не поцупили того, що погано лежить. Щоб компенсувати куцість і непевність власної історії та покрити дефіцит особистостей, вони включили до свого списку мало не весь український ТОП-100, за винятком, звичайно, Мазепи, Бандери та Шухевича. І якщо, наприклад, присутність Хмельницького можна пояснити тим, що той зробив Московії гарний подарунок, Гоголь – писав російською, а Корольов мив золото та будував ракети й супутники все-таки на території Російської Федерації, то за що таке «щастя» випало преподобному Нестору-літописцю, княгині Ользі, князям Святославу, Олегу, Ярославу, королеві Франції Анні Київській, Махну, Ковпаку, Піддубному та багатьом іншим особам, можна лише здогадуватись. Зовсім вже ні в тин, ні в ворота.
Пояснювати це спільною історією не варто. Бо доведеться відповідати на незручне запитання: чому в списку не представлено жодного діяча Золотої Орди? Де Бату, Кучум, Узбек, Ногай, Тохтамиш? Невже забули нащадки Алєксандра Нєвского, Івана Каліти або Дмітрія Донского, з чиїх рук ці герої Росії отримували ярлики на княжіння в своїх улусах, і для кого вони стягували данину з власного народу? Чи може забули, що саме суперечка за спадок Орди між Московією та Кримським ханством стала причиною спалення Білокам’яної Девлет-Гіреєм у 1571 році? І хоч Москва возила данину в Крим аж до 1700 року, ханство, як відомо, спадкоємцем Орди так і не стало. Є запитання?
А ще ТОП-500 справляє враження, ніби великих синів і доньок Росії народжували лише представники титульної нації та гастарбайтери. Невже окрім М.Джаліля, Р.Гамзатова та М.Таривердієва гідних представників десятків корінних народів більше не знайшлось? Негарно якось вийшло, негарно.
І мабуть упорядники дуже поспішали, якщо нафарширували список різнокаліберним служивим людом, а нобелівського лауреата Мечнікова забули. Як і В.Глушка, В.Челомея та М.Янгеля, які своїм вкладом у розвиток ракетно-космічної техніки цілком могли б посперечатись із самим Корольовим? А де прабатько всіх російських винахідників Кулібін? Непорядок.
Не обійшлось і без подвійних стандартів в оцінці історичних подій. Гетьмана І.Мазепу наші сусіди вже триста років таврують за зраду царю, зате власних бунтарів та заколотників Мініна з Пожарським, що віроломно повстали проти польського королевича Владислава, якого самі ж запросили на царювання, і якому присягнула на вірність вся Москва, разом з майбутнім родоначальником династії Романових, Михаїлом, - героїзують.
Не можна занести до активу авторів, представлення претендентів парами, як то у випадку з Мініним та Пожарським. Це несправедливо принижує і ставить під сумнів самодостатність кожної з цих фігур. Пересвєт і Ослябя, Ільф і Петров, Єгоров і Кантарія, та багато інших. Чому ж тоді Чапаєв без Пєтьки, а Ленін без Крупської чи Інеси Арманд? Навряд чи членам сьогоднішнього правлячого дуумвірату було б приємно довідатись, що перед ними маячить перспектива з часом у подібному шоу засвітитись перед вдячними нащадками в образі двоєдиної істоти «Путін і Медвєдєв».
Немало ляпів допущено авторами і в історичних довідках про претендентів. Київська Русь сором’язливо названа «Древнерусским государством». Саме так – з великої букви. Іван ІІІ (1440 – 1505) представлений, як «основатель … государства Россия», тоді, як Петро І повелів перейменувати Московію неруським словом «Russia» лише 1721 року. Про відомого диверсанта і терориста М.Кузнєцова написано що він «погиб в бою с карателями УПА», тоді як карателями називають не тих, хто бореться проти загарбників, а тих, хто вчиняє розправу над місцевим населенням. А деяким персонажам і зовсім не поталанило. Виявляється, головною заслугою мореплавця Вітуса Іонассена Берінга було те, що він був «русским патриотом», Васілій Іванович Чапаєв - просто «герой анекдотов», а Михаїл Кутузов прославився тим, що «был ранен в глаз». Якщо це стеб, то недоречний.
І таким інформаційним лушпинням проект набитий по саму зав’язку. Багато таких «перлів» з часом було виправлено, але осад залишився.
Та як би там не було, а 12 червня нарешті вперше пролунав глас народу. Після підрахунку голосів глядачів коло претендентів не лише звузилось у 10 разів, а й зазнало якісних змін. Якщо у ТОП-500 помітно переважали діячі гуманітарної сфери (літератори, вчені, художники, музиканти, духовенство), то серед імен, які пройшли через сито ТОП-50, утворився паритет між гуманітаріями, з одного боку, та державними і військовими діячами, - з іншого.
Українців у цьому списку майже не залишилось, за винятком переможця вітчизняного проекту Ярослава Мудрого, Сергія Корольова та Іллі Муромця. Про двох перших ми вже згадували, а Іллю Муромця з російської свідомості вже не зітреш, не викреслиш, не витравиш - «билінний русскій боґатирь» тому що. Не відомо, хто й коли перейменував преподобного, якого аж до ХІХ століття називали Муровлянином (від Чернігівського Муровійська), змінив його «прописку» і підчистив біографію, зате достеменно відомо, що розважатись редагуванням літописів полюбляв Іван Грозний. А за Петра І та Катерини ІІ фальсифікація минулого набула тотального характеру. Переписування історії для росіян є таким же національним спортом, як для українців – поділ гетьманської булави.
Момент істини в телешоу «Имя Россия» настав наприкінці вересня, коли було оголошено імена дванадцяти стовпів російської історії. Попри численні скандали з маніпуляціями при голосуванні, можна констатувати, що випадкових постатей, на відміну від ТОП-500 та ТОП-50, серед фіналістів не спостерігається.
Тенденція, зафіксована при відборі 50 найвидатніших росіян, переконливо підтвердилась. До щасливої дюжини потрапило лише троє сіячів розумного, доброго, вічного - Пушкін, Достоєвскій та Менделєєв, решта, дев’ять, виявились самодержцями, вождями та служивим людом – проявилась споконвічна любов російського народу до влади. До речі, в українській фінальній десятці «державників» було лише троє.
Після визначення фіналістів проект вступив у телевізійну стадію. В дванадцяти випусках шоу глядачі знайомились з фіналістами, а в тринадцятому буде оголошено ім’я абсолютного переможця – особи, яка собою найбільш повно символізує Росію, її народ та історію. До цього залишилися лічені дні.
Хто ним стане не так важливо, але навряд чи це буде Пушкін (попри сьогоднішнє лідирування), Достоєвскій та Менделєєв – важко повірити, що символом країни з такою історію може бути визнано поета, письменника або вченого.
Не світить така честь і Сталіну з Леніним. Навіть попри те, що за роки царювання найвідомішого підполковника КГБ доля симпатиків «ефективного менеджера» зросла з 12 до 53 відсотків - Кремль побоїться почути від цивілізованого світу невтішний діагноз.
Мізерними є шанси Івана Грозного та Катерини ІІ – через занадто криваву репутацію першого, та стовідсотково неросійське походження і «романтичні стосунки» із братами нашими меншими - другої.
Алєксандр ІІ – на фоні інших монархів і вождів просто губиться. Столипін та Суворов – вибачте, не той масштаб.
Алєксандр Нєвскій, по правді, масштабом також не вийшов, але попри неоднозначну роль в історії, образ князя, замаскований пилом століть, та ретельно відретушований свіженьким фентезі «Александр. Невская битва», на фоні колег по фіналу виглядає цілком респектабельно.
Що ж до Петра І, то попри масштабність цієї фігури не варто забувати, що ставлення до нього не тільки в цивілізованому світі, а навіть в самій Російській імперії було різко негативним, і лише завдяки особистій симпатії Сталіна, кривавий тиран перетворився на прогресивного реформатора. Словом, кандидатура ймовірна, але не оптимальна.
Сюрпризи також можливі. Логіка логікою, але до фаворитів цілком може приєднатись А.Пушкін. Зважаючи на негативний імідж Росії, особливо після вчинення агресії проти Грузії, не виключено, що для його відбілювання пропагандисти використають ім’я великого поета. Це був би цікавий хід.
Загалом, треба визнати, що як і «Великі українці» у нас, так і «Имя Россия» у своїй країні, очікуваного сплеску патріотизму та інтересу до історії не спричинили. Будь-яких висновків робити мабуть не варто - це ж лише розважально-пізнавальне шоу і зайвий пафос тут ні до чого.
Втім, один висновок напрошується сам-по-собі. Склад фіналістів поставив у незручне становище апологетів теорії про «єдіний славянскій народ», що нібито через історичні непорозуміння тимчасово розділений державними кордонами, і тільки те й робить, що мріє про воз’єднання.
Їм буде дуже складно пояснити своїм опонентам або адептам, чому «брати», що живуть по різні боки кордону, настільки по-різному ставляться до більшості фіналістів російського проекту. Якщо для представників цього самого «єдіного» народу, які живуть у Росії, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Столипін, Александр ІІ, Ленін, Сталін – герої, то для їхніх «братів», що живуть в Україні – це справжні породження пекла.
Виглядає так, що улюбленці російського народу мимоволі складають собою своєрідний вододіл між свідомостями росіян і українців. Діяння одних і тих же історичних фігур у цих народів знаходять діаметрально протилежну оцінку, від цілковитого схвалення – до повного несприйняття.
Це свідчить, як мінімум, про наявність різних систем цінностей та виразну відмінність менталітетів. Тож про який «єдіний народ» ми говоримо?