На все приходить час розплати…
Богдан ЧЕРВАК, провідник Київської міської організації ОУН
НА ВСЕ ПРИХОДИТЬ ЧАС РОЗПЛАТИ…
В Росії існує перелік «гуманітарних» питань, які час від часу «піднімаються на щит», коли необхідно загострити українсько-російські взаємини. Донедавна до найгостріших належали: питання про надання російській мові статусу державної на території України та недопущення державного визнання боротьби ОУН і УПА. Віднедавна додалося ще одне: Російська Федерація на офіційному рівні заявила про свою незгоду із визнанням Голодомору 1932-1933 років геноцидом української нації.
Що сталося? Чому офіційна Москва так гостро реагує на проблему, яка начебто її не стосується?
Щоб відповісти на ці запитання варто бодай коротко пригадати історію, пов’язану із кроками нашої держави та світової спільноти, спрямованими на визнання Голодомору.
Вперше на офіційному рівні це питання було піднято у стінах нашого парламенту в листопаді 2002 року, коли Верховна Рада ухвалила постанову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні». З того часу тема Голодомору не сходить з порядку денного.
Вже у травні 2003 року парламент прийняв «Звернення до українського народу» в якому Голодомор 1932-1933 років визнано актом геноциду. За відповідне звернення з другої спроби проголосувало 226 депутатів. У зверненні зазначається: «1932-1933 років, який став нелюдським способом ліквідації мільйонів українців, є підтвердженням злочинної сутності тодішньої влади. Ця трагедія протягом багатьох десятиліть замовчувалася». Народні депутати наголосили, що Голодомор був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським народом. Тоді в знак протесту парламент покинула найпослідовніша проросійська сила – фракція КПУ.
Але антиукраїнський демарш комуністів не спинив лавини міжнародного визнання однієї з найбільших катастроф людства. На той час Голодомор визнали десять іноземних держав, серед яких Австрія, Естонія, Італія, Канада, Литва, Грузія, Польща, США, Угорщина, Аргентина. До голосу історичної справедливості приєдналася Парламентська асамблея ради Європи. За відповідне рішення проголосували 85 депутатів, які своїми голосами солідаризувалися із згаданими країнами, що засудили злочин комуністичного режиму вчинений проти українського народу.
В ім’я правди треба сказати, що міжнародне визнання українського Голодомору не завжди було безхмарним. У свій час міністр закордонних справ України Борис Тарасюк намагався внести до порядку денного засідання ради міністрів країн СНД питання про визнання Голодомору геноцидом. Проте вимогу українського міністра більшість учасників наради проігнорували. Голосування показало, що лише три країни підтримали Україну, це зокрема Грузія, Молдова та Азербайджан. Натомість «проти» голосувала Росія, Білорусь, Киргистан, Таджикистан й Узбекистан. Утрималися Казахстан, Вірменія та Туркменістан. Іншими словами, «українську позицію» не сприйняли держави, які перебувають у прямій економічній й політичній залежності від Москви.
У листопаді 2006 року Верховна Рада хоч зі «скрипом», але усе ж таки ухвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якому він визнається геноцидом проти українського народу. Вже у березні 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», яким було дано «зелене світло» для роботи Координаційної ради з підготовки відповідних заходів.
Важливим залишався міжнародний аспект теми українського Голодомору. В законі «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» перераховано країни, які визнали Голодомор злочином проти людства. Таких на цей час було уже 26. Однак процес визнання не припиняється й сьогодні.
Нещодавно тема Голодомору порушувалася на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Так, постійний представник України при ООН Валерій Кучинський вкотре привернув увагу до Голодомору в Україні, наголосивши на необхідності ретельно дослідити жахливий феномен геноциду для запобігання його повторення.
У жовні 2007 року в Берліні у рамках програми «Лекції історії» відкрилася виставка про злочини сталінського режиму в Україні в 1932-1933 роках. Виставка розташована у приміщенні відомого берлінського музею «Стіна», який розповідає про трагічні факти німецької історії, але цього разу надав берлінцям можливість дізнатися про страшну трагедію України –. Голодомор На виставці використано велику кількість матеріалів з Центрального державного архіву, Музею Івана Гончара і Державного архіву Служби безпеки України. На стендах можна побачити фотографії, листи й інші свідоцтва трагедії. Як зазначають організатори виставки, «за Голодомором стояла цілеспрямована, продумана і таємна політика Сталіна».
Наведена хронологія яскраво свідчить, що невпинно наближається час, коли не лише Україна, а світ визнають не просто Голодомор 1932-1933 років (це очевидний факт, підтверджений історичною наукою та свідченнями мільйонів жертв), але й іншу об’єктивну реальність: у страшному злочині проти українського народу винен комуністичний режим Радянського Союзу, спадкоємцем якого є Російська Федерація. Саме тому офіційний Кремль так наполегливо намагається всіляко протидіяти процесу визнання Голодомору, мотивуючи це тим, що від його наслідків постраждала не лише Україна, а й інші колишні сателіти Радянської імперії.
Існує ще один аспект питання, пов’язаного із визнанням у світі Голодомору 1932-33 років. Так, на перший погляд, складається враження, що із прийняттям згаданого закону, в Україні перевертається чорна сторінка історії під назвою «Голодомор».
Але чи не зарано? Чи усі крапки над «і» розставлені?
Власне, сам Президент, як ініціатор прийняття Закону й один із небагатьох політиків, що виявив послідовність у відстоюванні історичної правди, був змушений визнати, в що остаточному варіанті враховано не всі його пропозиції, зокрема, що стосується «юридичної відповідальності осіб, які заперечують факт Голодомору». В.Ющенко пообіцяв, що зробить все від нього залежне, «щоб ця норма знайшла відображення в українському законі про голод 1932-33 років».
Яким шляхом Президент має намір цього домогтися, поки не відомо, але очевидним є те, перегортати сторінку української історії під назвою «Голодомор» зарано.
Крім внутрішніх аспектів, пов’язаних із застосуванням механізмів щодо юридичної відповідальності за паплюження Голодомору, існує також зовнішньополітичний аспект цієї проблеми. Адже не випадково чимало парламентів зарубіжних країн вважали за необхідне висловитися щодо Голодомору, зокрема підтримали намагання української влади визнати його актом геноциду. Натомість Російська Федерація як спадкоємниця колишнього Радянського Союзу, тобто країни, що розв’язала небачений терор проти українського народу в середині минулого сторіччя, відмовляється це зробити.
Прийняття Верховною Радою Закону про Голодомор відкриває нові можливості для влади у питанні міжнародного врегулювання проблеми, яка для українців вимірюється мільйонами жертв та невимовним національним стражданням.
Нагадаємо, що згідно з Європейською конвенцією від 1974 року, злочини проти людства, в тому числі й геноцид не мають термінів давності, а отже українська сторона має всі підстави на міжнародному рівні домагатися відновлення історичної і національної справедливості стосовно українців –жертв Голодомору.
У цьому зв’язку, в нікого не має виникнути заперечень не лише стосовно відповідальності Росії за скоєний у 1932-1933 роках злочин, а також необхідності домагання від неї відповідних компенсацій.
У новітній історії існують прецеденти, які необхідно добре вивчити з метою максимального відстоювання національних інтересів у питанні Голодомору. У даному випадку мова йде про єврейський Голокост та геноцид 1915 року, що його вчинили турки проти вірменів.
Що стосується єврейського геноциду, то як констатують в Українському центрі вивчення Голокосту, євреї, які постраждали від фашизму, щомісяця одержують від Німеччини виплати в розмірі близько 250 євро. Починаючи із 1993 року, виплати також почали отримувати жертви Голокосту, які проживають на території колишнього Радянського Союзу, в тому числі й Україні. Більше того, у 2000 році парламент Німеччини – Бундестаг визнав свою політичну й моральну відповідальність перед жертвами націонал-соціалістичних переслідувань, ухваливши федеральний закон про утворення Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», перед яким стоїть завдання здійснювати «виплати колишнім підневільним працівникам і потерпілим від іншої сваволі в роки націонал-соціалізму».
Німці постійно наголошують, що матеріальні компенсації здійснюються ними добровільно, зважаючи на притаманний їм гуманізм. Можливо й справді німці великі гуманісти, але не альтруїсти. Загальновідомо, що Німеччина погодилася на компенсації лише завдяки масованому тиску міжнародної спільноти, зокрема США та інших великих держав, які ініціювали тисячі судових позовів від імені жертв Голокосту.
Після утворення у 1949 році держави Ізраїль робота щодо інформування громадськості про злочини нацистів проти євреїв почала вестися на державному рівні. Масштаб і ефективність цієї кампанії сягнув таких розмірів, що Кнесет – парламент Ізраїлю – був змушений на одному із своїх засідань розглянути питання про моральний аспект прийняття від Німеччини відповідних компенсацій.
Інший приклад – геноцид проти вірменів, у результаті якого турки знищили півтора мільйона ні в чому невинних людей. Вже у 2007 році американська страхова компанії «Нью-Йорк Лайф» та французька «Акса» приступили до виплати компенсацій родичам жертв, майно яких була застраховане ще до початку «великої різанини» в Османській імперії. Зрозуміло, що компенсації вірменам надаються не лише із співчуття до них, а передусім тому, що Вірменія впродовж багатьох років провадила системну й цілеспрямовану роботу щодо визнання міжнародною спільнотою вірменської трагедії геноцидом та необхідності відповідного відшкодування його жертвам.
У будь-якому випадку, досвід із Голокостом та трагедією вірмен у 1915 році, засвідчує, що геноцид може бути не лише засуджений світовою спільнотою, а й цілком можливо добитися компенсацій від його ініціаторів та натхненників.
Як у подальшому можуть розгортатися події в контексті прийняття парламентом закону «Про Голодомор 1933-1933 років в Україні»?
Без сумніву, що сам факт ухвалення такого закону створює необхідні юридичні підстави для того, щоб Україна порушила перед Росією питання про матеріальні, а можливо й інші форми відшкодувань чи компенсацій за вчинений нею злочин. Проте, на слід забувати, що майже половина українського парламенту не підтримала закон про Голодомор, оскільки не вважає його геноцидом. Не треба забувати й те, що проти Голодомору як геноциду виступили не просто провладні фракції, а й найвпливовіші проросійські сили, де чимало політиків, яким інтереси Росії дорожчі за історичну пам’ять України. Це свідчить, що в суспільстві, на жаль, ще не має єдності стосовно цієї великої трагедії, а тому питання відшкодувань та компенсацій може стати не актуальним. Але це сьогодні. Завтра усе зміниться, адже суворе правило життя, що на все приходить час розплати, ще ніхто не відмінив.