Велика шахівниця не за Бжезинським, або ж про сенс сучасних історичних процесів

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ м. Полтава ВЕЛИКА ШАХІВНИЦЯ НЕ ЗА БЖЕЗИНСЬКИМ, АБО Ж ПРО СЕНС СУЧАСНИХ ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Не хочу давати якихось оцінок відомій праці Збіґнєва Бжезинського, однак мушу визнати: образ “Великої Шахівниці”, який використовує автор, добре передає суть сучасних геополітичних процесів. В своїй статті спробую розкрити не тільки власне бачення розташування фігур на світовій шаховій дошці, а й з’ясувати сенс стратегії гри великих гросмейстерів сучасності.

Розпочну з найближчих “фігур”.

Грузія. Ось уже протягом двох місяців напевно не було такого дня, коли б ЗМІ не транслювали якого-небудь повідомлення про цю країну. Події навколо Грузії нерозривно пов’язані з Україною. Можливо, це пояснюється тим, що в грузинів і українців є спільний “старший брат”, родинні стосунки з яким ще довго не даватимуть спокою ні першим, ні другим. А можливо, річ не тільки в москалях. І Україна, і Грузія - це чорноморські країни, а роль чорноморського Золотого Кільця в світовій історії важко переоцінити, і контроль над ним є дуже важливим завданням не тільки для нашого північно- східного сусіда, а й для інших гравців Світової Гри.

Здавалось би, усе просто: імперська Москва твердо стала на шлях реваншу. Вперше з моменту розпаду СССР Росія фактично розширила свої кордони (юридичне оформлення приєднання “незалежних” Південної Осетії та Абхазії до РФ - це лише справа часу). Цілком ймовірно, що наступною жертвою спадкоємців Золотої Орди буде Україна. При тому цілком ймовірним є “мирне захоплення” нашої країни, оскільки українці й надалі залишаються бездержавною нацією, а промосковські позиції в Україні дуже міцні (політична “п’ята колона”, бізнес, УПЦ МП, спецслужби, ЗМІ, проросійськи налаштоване населення).

При цьому спостерігається збільшення напруги у стосунках між Росією та Заходом. Деякі аналітики зазначають, що рівень цієї напруги найвищий з моменту закінчення холодної війни. На тлі цього протистояння багато представників загрожених Москвою народів роблять ставку на Захід. Це стосується як Грузії, так і України. Звісно, що протистояння Росії та Заходу, насамперед США, - це протистояння не ворогів, а конкурентів. Імперія імперію розуміє. Ніколи Америка не керувалась безкорисливим бажанням допомогти народам зняти московські кайдани й зажити вільним державним життям. Тому боротьба йде за вплив, за контроль над Тбілісі та Києвом (до речі, згаданий мною на початку статті Бжезинський вважав, що Україна - це обов’язковий об’єкт американської уваги).

Все це - очевидні факти. Але історія має сенс, і хотілось би проаналізувати історіософську площину цих процесів.

Що означає протистояння Сходу і Заходу? Хто грає цю партію: Євроатлантика проти Євразії? На мою думку, справжня гра є дещо іншою. Експансіонізм Москви штовхає Київ та Тбілісі в “теплі обійми” США. А чи не наводить це на думку, що і Москва, і Вашингтон в руках одного і того ж самого гросмейстера? Ні, не потрібно сприймати все у буквальному значенні: я не стверджую, що Бушем і Путіним керує хтось третій; так само нелогічно виглядало, якщо б перший на переговорах з другим сказав: “Чуєш, напади на Грузію, притисни Україну, а я візьму їх під своє крило, принесу їм свободу і демократію…” Ще раз нагадаю, що ці процеси я оцінюю в історіософській площині, і саме у цій площині євразійська Росія і ліберальний Захід є союзниками. Боротьба йде не між Заходом і Сходом у традиційному розумінні (як наприклад Хрестові походи або протистояння Османській імперії), а між силами національними і антинаціональними.

Поглянувши на історію, побачимо, що найвищою формою соціальної організації людей є нація, для оптимального розвитку якої необхідна національна держава. Водночас поневолення одного народу іншим з метою його колоніальної експлуатації чи асиміляції або ж нівелювання національних особливостей завжди приносить нещастя. Таким чином можна стверджувати, що протистояння національного і антинаціонального - це протистояння Добра і Зла. І не важливо, які саме ці антинаціональні сили: чи то Москва з її ретроімперіалізмом, в основі якого синтез ординського експансіонізму Чингізхана й ідеї Третього Риму, чи Америка з імперіалізмом нового типу, чи сучасні космополітичні глобалістично-ліберальні концепції . Висновок: якими б, на перший погляд, різними не виглядали б ці фігури світової шахівниці, всі вони одного кольору - кольору зла.

Дивлячись на історію як на протистояння Добра і Зла, нам стає зрозумілою вся логіка сучасних геополітичних процесів, їх головні тенденції. Ми живемо в епоху глобалізму, який через маргіналізацію і нищення націй призводить до деградації всього людства. Дуже добре ці процеси спостерігаються на прикладі Європи.

Майже всі європейські країни потонули в трясовині ліберального універсалізму. В Старому Світі замість концепції “Європи Батьківщин”, запропонованої свого часу генералом де Голем запанувала концепція “Батьківщина-Європа”, яка нівелює національні особливості і підносить на перше місце загальноєвропейську ідентичність (не в цивілізаційному, а географічному плані). Дуже показовим є повалення націоналістичних режимів в Південній Європі (режим Салазара в Португалії, Франко в Іспанії, Чорних Полковників в Греції). Наступним етапом інтернаціоналізації Європи було поширення ліберально-глобалістських ідей в країнах, що звільнились від комуністичної Москви. Маються на увазі як республіки колишнього СССР, так і країни соцтабору.

Візьмемо для прикладу Прибалтику.

На відміну від України, Естонія, Латвія та Литва пішли шляхом будівництва власних національних держав. Проте, захищаючись від московського імперіалізму, вони були змушені до союзу з ліберальним Заходом. Йдучи шляхом національного відродження, прибалти на вимоги західних країн йшли на чисельні поступки. Досить згадати, який ґвалт підняв Євросоюз, коли в Прибалтиці почали наводити порядок з “русскаязичнимі”. А взяти, наприклад, реакцію Заходу на встановлення пам’ятників естонським дивізійникам, заяви про “антисемітизм” прибалтів тощо.

Тепер повернемось до України. Вже звичним стає, коли із ЗМІ чуєш про імперські зазіхання Москви, руку Кремля і т.д. Раніше гасло “Київ проти Москви!” могли трактувати як крайній вияв національної нетерпимості. Зараз ситуація дещо змінилась. Проте чи варто радіти? Може власть імущі в Україні, нарешті, зрозуміли, що єдино правильним є шлях націоналізму? Якби ж там… Ілюзій плекати не потрібно: Держава Україна поки що йде шляхом антинаціональним, а не національним.

На тлі цього негативу не можна не помічати й позитивних тенденцій як в Україні так і в світі. Ми бачимо, що діючи в умовах внутрішньої окупації, сучасні політики змушені все частіше використовувати національну риторику. А це значить, що серед українців невпинно зростає рівень національної свідомості та патріотизму, і прийде час, коли народ перестане вірити брехливій демагогії політиканів й піде шляхом Революції.

В Європі також не все так погано. Що стосується її центрально-східного регіону, то там позиції національно-орієнтованих сил попри натиск демолібералзму досить міцні. Так само і в Західній Європі останнім часом зростає вага правих сил. Не припиняють збройної боротьби за власну свободу і соборність баски та ірландці. Дуже близькі до виходу з Британії шотландці… Боротьба триває!

Проте, на перший погляд, перевагу сьогодні мають сили антинаціональні. Чи означає це, що національні сили програли, і людство має злитися в безлику біомасу? Як можемо ми, націоналісти, сподіватись на власну перемогу, коли, здавалось би, сама логіка історичного процесу проти нас? Проте це зовсім не так. Історією керує Боже Провидіння. А всі ті імперіалісти, глобалісти, космополіти - далеко не слуги Божі. Швидше навпаки… Всі вони як один хочуть знищити встановлений Господом порядок, коли кожен народ живе вільним життям на своїй землі. А націоналісти такий порядок захищають. Тож з ким Бог, з тим і перемога? “Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовній ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі народу і людини, яких не можна ні змінити, ні знищити і яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерті… Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя” - так Степан Бандера писав про спротив московському більшовицькому імперіалізму. Проте ці слова цілком підходять для характеристики боротьби з будь-якими антинаціональними силами і дають нам впевненість у нашій перемозі.

Так, з нами Бог! І ми, націоналісти, маємо зробити все, що потрібно, щоб створені Господом народи не впали жертвою антинаціональних сатанинських сил, а й надалі залишалися творцями історії людства.