Дмитро Донцов як символ
Науково-ідеологічний Центр ім. Д. Донцова
26-27 вересня в Мелітополі (Запорізька обл..) відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 125-й річниці від дня народження визначного українського публіциста, політичного діяча й ідеолога націоналізму Дмитра Донцова. У роботі конференції взяли участь дрогобицькі науковці, представники Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова, що діє в нашому місті ось уже рік, Олег Баган і Петро Іванишин. Ми попросили розповісти детальніше про цю значущу подію Олега Багана, який займається вивченням спадщини великого українця вже не один рік.
– Це були вже другі “Донцовські читання” в Мелітопольському державному педагогічному університеті, передусім завдяки ініціативності завідувача кафедри історії цього університету, члена КУНу Віктора Ґудзя. Їхня тематика була сформульована широко: “Історія і сучасність української національної ідеї”. Взяти участь у читаннях зголосилося 55 науковців з різних міст України. Зрозуміло, що в тематиці запропонованих виступів були охоплені найрізноманітніші спекти ідеології й творчості Д.Донцова, тому якось висвітлити їх цілісно важко. Тож я зосереджуся лише на осмисленні стратегічних завдань, які поставив перед українською наукою та інтелігенцією цей ювілей і про які говорилося на конференції.
По-перше, попри здійснені наукові дослідження творчості й постаті Д.Донцова (маю на увазі студії Сергія Квіта, Галини Сварник, Ігоря Лосєва, Михайла Чугуєнка), потрібно створити систематизовану програму з вивчення цієї важливої теми, потрібно згуртувати групу науковців з різних галузей (істориків, політологів, літературознавців, культурологів, соціологів), які б цілісно досліджували значення цієї надзвичайно дієвої і впливової особистості.
По-друге, попри здійснені деякі видавничі проекти (перевидання з коментарями тому вибраних праць Д.Донцова за редакцією О.Багана, трактату “Націоналізм” за редакцією В.Рога, спогадів “Рік 1918. Київ” (за редакцією Кирила Галушка) потрібними є нові якісні перевидання його творів. Зауважу, що з ініціативи дрогобицького Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова і київського Центру національного відродження ім. С.Бандери “запущено” в друк монографію Д.Донцова “Незримі скрижалі Кобзаря” (передмову до книги написав Петро Іванишин); у дрогобицькому видавництві “Відродження” і за участі нашого Центру підготовлено до друку два томи його статей і есе на літературну тематику. Але ще чекає свого видавця величезний масив донцовської політичної та ідеологічної публіцистики, низка культурологічних праць.
По-третє, потрібна ціла програма з утвердження імені Дмитра Донцова на Півдні України, тобто в регіоні, де він народився, сформувався, енергетику якого передав у світ. Відомо, що в Південній Україні формувати українську національну ідентичність є доволі важко, це майже всуціль зрусифікований простір, його мешканцям важко відчути свою прив’язаність до культурних традицій України через майже повну поруйнованість історії цих земель. Тож така постать, як Донцов з його масштабністю мислення, багатогранною включеністю в українську політичну історію, з його блискучою стилістикою тексту, оригінальними ідеями, мала б стати тим гігантським магнітом, своєрідним валом, наче та духовна Кам’яна Могила, що під Мелітополем, навколо якого визрівало б нове українство нашого Півдня. Адже на ґрунті спадщини Д.Донцова і його морально-ідейного заповіту, при належній підтримці з боку держави, політичних партій та громадських організацій, при продуманій прагматичній програмі можна організовувати систематичні політологічні круглі столи, семінари, журналістські конкурси і школи, культурницькі фестивалі, військово-спортивні змагання і т. ін., які вартує проводити почергово в містах Причорномор’я, яке сам Д.Донцов вважав геополітичним вітальним “ядром” України. Д.Донцов би мав стати символом українського Півдня, навколо цього імені мало б зосереджуватися розгортання нової культурницько-національної стратегії українства.
Наразі ж українцям не вдається присвоїти ім’я Д.Донцова бодай одній аудиторії в Мелітопольському університеті, не кажучи вже про те, що весь цей університет мав би носити його ім’я. Натомість, як ми побачили, нещодавно перед головним корпусом Мелітопольського університету розташували скульптурну голову О.Пушкіна, поета, безумовно, великого, але ж неукраїнця і постать мало придатну для формування української національної ідентичності.
Треба, правда, подякувати тим активістам, зокрема членові партії “Наша Україна” Генадієві Карачевцеву, які недавно встановили меморіальну дошку Д.Донцову на стіні будинку, де він навчався в реальному училищі. Хай це лише крок, але він зроблений. Офіційні чинники нашої держави повинні пам’ятати і керуватися одним будівним принципом: незалежно від ідеологічних симпатій певного історичного діяча, він залишається вартісним для сучасності і сучасників як жива клітина культурної і національної пам’яті, як фактор розростання нації в майбутньому. І з цього треба виходити, з цим будувати.
Приємним моментом наших відвідин Мелітополя став ентузіязм, з яким тамтешні активісти сприйняли програму й ідеї дрогобицького Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова, результатом цього стало створення філії нашого центру в Мелітополі. Гадаю, ідейний діалог наших міст продовжиться.