Яким бачиться націоналістичний рух?

Богдан Червак, член Проводу ОУН, провідник Київської міської організації ОУН

ЯКИМ БАЧИТЬСЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ?

Спершу чим відповісти на запитання заголовку цієї статті видається цікавим поставити інше запитання: чи існує в Україні організований, впливовий націоналістичний рух? Думаю, що найважче на це запитання відповідати самим націоналістам. З одного боку, вже не один рік в незалежній Україні існують різноманітні українські націоналістичні організації і партії, а з другого, їх реальний вплив на суспільне життя залишається не значним, у чому вони самі відверто зізнаються. У цьому зв’язку, видається доречним поставити ще одне запитання: чи існує потреба в існуванні націоналістичного руху як впливового фактору сучасного суспільно-політичного життя?

Відповідь на це запитання, на мій погляд, потребує аргументованої відповіді.

Насамперед треба відзначити, що націоналістичний рух є носієм певного світогляду, комплексу ідей, цінностей, політичної традиції, яка віддзеркалює його головну мету: утвердження незалежної України як держави української нації. Жоден інший політичний рух не ставить подібної мети, хоч деякі політичні структури у своїй діяльності й використовують окремі засади українського націоналізму.

Щоб сповна збагнути потребу впливового націоналістичного руху варто бодай схематичного змалювати увесь ідейно-політичний спектр нинішньої України.

Уже декілька років поспіль у суспільно-політичному житті домінують партії, які, в залежності від результатів виборів, опиняються чи то при владі, чи опозиції. Одних прийнято називати «помаранчевими», інші – «біло-синіми»

Почнемо з останніх. Їх, в основному, репрезентує Партія регіонів, діяльність якої характеризується такими усталеними світоглядно-ідейними домінантами: вірність цивілізаційному вибору на користь Росії, тісної економічної і політичної інтеграції з Москвою та визнання її визначальної ролі як одного із найбільших суб’єктів міжнародної політики. Відтак Партія регіонів уже багато років виступає за надання російській мові статусу другої державної, що на практиці означає усунення української мови з усіх сфер суспільно-політичного життя країни; духовну орієнтацію на Українську Православну Церкву, що належить до юрисдикції Московського Патріархату; неприйняття ідеї європейської та особливо євроатлантичної інтеграції; вкрай негативне ставлення до історичної легітимізації українського національно-визвольного руху, зокрема державного визнання ОУН і УПА. Тактичними і стратегічними союзниками цієї політичної сили витупають практично усі проросійські й антиукраїнські організації, які, на жаль, та всупереч здоровому глуздові, діють в Україні. Варто підкреслити, що не зважаючи на різні «клани», в середовищі цієї політичної сили (група Ахметова, група Азарова, група Януковича тощо), усі вони поділяють та відстоюють зазначені принципи.

Дещо інші «помаранчеві». Їх лідери - президент України Віктор Ющенко та прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Останнім часом протистояння між ними здебільшого визначає «політичну погоду» в державі. Іншими словами, ослаблює одного і другого як політиків та політичні сили, що вони репрезентують; має негативний вплив щодо реалізації Україною успішної зовнішньополітичної діяльності; м’яко кажучи, не сприяє проведенню системних економічних і соціальних реформ.

Однак, зупинимося на світоглядно-політичних пріоритетах «помаранчевих». Спочатку, що їх об’єднують. Так, на відміну від Партії регіонів, «помаранчеві» прихильники європейського та євроатлантичного вибору України; визнають так звані європейські ліберальні цінності; не виступають за надання російській мові статусу другої державної, толерантно ставляться до українського національно-визвольного руху та традиційних культурних цінностей нашого народу. Їх союзниками, а точніше сателітами є низка націонал-демократичних партій, або ж окремих діячів, які не спроможні виступати як самостійні суб’єкти політичного процесу.

З-поміж відмінностей варто підкреслити такі: глава держави очолює сили, які послідовніше виступають за вступ України в НАТО, визнання ОУН і УПА, відновлення історичної пам’яті нації через реалізацію проектів на зразок визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу, реставрацію історико-культурного заповідника «Батуринська столиця», відстоювання ідеї Єдиної Помісної Православної Церкви тощо.

Водночас БЮТ не має чіткого геополітичного бачення майбутнього Української держави, що з особливою силою проявилося під час російсько-грузинської війни. Пріоритети цієї сили: сильна соціальна політика, яку їх «союзники» із помаранчевого табору та ПР називають соціальним популізмом; боротьба з корупцією; перетворення України в парламентську республіку, що фактично означає ліквідацію інституту президента.

Особливістю «помаранчевих» є їх непослідовність у відстоюванні притаманних нації історичних, культурних та духовних цінностей у регіонах України. Скажімо, довший час БЮТ блокував встановлення пам’ятника лідеру УНР С. Петлюрі у Полтаві, а «Наша Україна» фактично виступила ініціатором побудови пам’ятника російській шовіністці, цариці Катерині ІІ в Одесі.

Не думаю, що доцільно детальніше зупинятися на характеристиці Блоку Литвина, оскільки цей напрям в українській політиці характеризує еклектична суміш світоглядних та політичних поглядів притаманних як «помаранчевим» так і «біло-синім».

Натомість варто кілька слів сказати про так званий «лівий спектр». Останнім часом прийнято всіляко ігнорувати діяльність комуністів, соціалістів та інших лівих усіх мастей з огляду на їх електоральні втрати. Думаю, це помилка. Те, що сьогодні зветься «лівим рухом» остаточно деградувало до ролі п’ятої колони. Акції «лівих» відбуваються не лише під червоними нафталінними прапорами, а й російськими імперськими трикольорами, а тому «ліві» партії не слід трактувати як опозиційні, а кваліфікувати як злочинні, антиукраїнські та антидержавні. А отже такі, що мають бути ліквідовані силою закону української влади.

Врешті, російсько-грузинська війна, яка актуалізувала проблему захисту соборності й суверенітету Української держави показала, що крім націоналістів більше ніхто, принаймні, психологічно не готовий до рішучих дій проти Росії як найймовірнішого агресора й окупанта.

Цей огляд дає підстави зробити головний висновок: Україна як ніколи потребує організованого, впливового й потужного націоналістичного руху як ідейного і політичного чинника, який б не лише доповнював існуюче політичне розмаїття, а й забезпечив розвиток Української держави у таких напрямах.

По-перше, чітко й не двозначно задекларував мету: побудову України як національної держави, в якій домінуватимуть передусім культурні й духовні цінності української нації та став виразником цих цінностей у внутрішній та зовнішній політиці.

По-друге, його внутрішня і зовнішня політика мають бути взаємопов’язаними й такими, що забезпечують інтереси українців в Україні та за її межами.

Необхідно забезпечити не лише не сприйняття ідеї надання російській мові статусу другої державної чи офіційної, а домінування української мови передусім на сході й півдні України; очевидно, що це ж стосується властивих нації інших культурних і духовних цінностей. Наш рух має, врешті-решт, розв’язати історичне питання: не лише на державному рівні добитися визнання ОУН і УПА, але й усіх інших українських політичних та військових формувань, що боролися за незалежність України.

Соціально-економічна модель нашого руху має базуватися не на соціальному популізмі, а ідеї національної і соціальної справедливості. На даному етапі розвитку нації реалізацію цієї ідеї може гарантувати лише сильна влада на чолі з президентом як керівником уряду.

По-третє, на зміну пустопорожнім дискусіям про цивілізаційний вибір має прийти чітка позиція, що передбачає збереження національної ідентичності українців за умов глобалізації. Націоналістичний вектор зовнішньої політики має бути таким, що передбачає збереження національного суверенітету та культурної самобутності українського народу.

По-четверте, націоналістичний рух виконуватиме функцію санації українського політикуму шляхом усунення з його арени різних антиукраїнських та антидержавних елементів.

По-п’яте, наш рух має бути монолітним, позбавленим внутрішніх протиріч. Якщо націоналісти виступають за національну державність, то самі мають стати зразком національної єдності, послідовності та активності.

По-шосте, впливовий націоналістичний рух свідчитиме про появу у «вищій лізі» українського політику якісно інших людей, не обтяжених політичними інтригами, радянським минулим та комплексами національної меншовартості.

На яких засадах та у яких формах може існувати націоналістичний рух?

Переконаний, що ідейною базою сучасного націоналістичного руху має стати ідеологія українського націоналізму, виразником якої була Організація Українських Націоналістів, заснована Євгеном Коновальцем у 1929 році.

Націоналістичний рух має бути структурованим та враховувати проблематику усіх сфер буття української нації. Це передбачає існування однієї надпартійної організації як носія основних інваріантних цінностей сучасного українського націоналізму. Цю роль могла б виконати єдина Організація Українських Націоналістів.

Зрозуміло, що націоналістичний рух має бути включений у боротьбу за владу, при цьому не лише за депутатські місця у Верховній Раді, а й в органах місцевого самоврядування. А тому вкрай необхідне існування однієї, але сильної націоналістичної партії. Партійний плюралізм у націоналістичному русі – явище не припустиме.

Водночас існує потреба в існуванні громадських організацій, які з позицій націоналізму впливатимуть на різні соціальні верстви населення: жінок, військовиків, селян, науковців, молодь.

Очевидно, що між усіма структурами націоналістичного руху має існувати чітка координація про форми якої домовляться самі націоналісти.

Що може стати на заваді організації та діяльності українського націоналістичного руху? Ніщо, коли за цю справу візьмуться люди, які вірять в націоналізм, у велику, сильну й процвітаючу Українську державу!