Огонь новий
Сергій ЗЛЮЧИЙ, член НСПУ, голова Кам’янського (м. Дніпродзержинськ) осередку ОУН
«…Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбійник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний… . . . . . . . . . . . . І повіє огонь новий З Холодного Яру»
«Холодний Яр», Тарас Шевченко
Холодноярський феномен протягом останніх років будив уяву багатьох патріотів нашого міста і щоби врешті-решт зняти покров більшовицької брехні, народних легенд та академічного лоску з цієї теми ми, представники міського об’єднання «Своя Правда» організували експедицію до Холодного Яру.
З самого початку автобусна наша мандрівка перетворилась на занурення в минувшину. Неподалік нашого міста, в с. Дніпровокам’янка, була наша перша зупинка, вражаюча настільки, що після неї решта зупинок, при всій своїй цікавості, сприймались як належне. Побачене на обійсті, у приватному зібранні звичайного літнього селянина Василя Сідака викликало гостру зацікавленість навіть у молоді, яка, до речі, складала більшість нашої групи. Сарматські жорна, скіфські світильники і свищики, справжню козацьку зброю, старовинний господарський реманент, давні рибальські гачки (розміром з долоню!), українське народне вбрання, картини народного побуту, а на довершення – кам’яну сокиру часів неоліту, звісно, можна побачити і в іншому музеї, але зібране і збережене довгими роками однією людиною не може залишати байдужим. Потім була тиха розповідь В. Сідака на пагорбі козацької могили про поховання 1709р. козака Мартюка і встановлення через 39 років на його могилі його онуком кам’яного хреста. Для мене було відкриттям те, що ось тут, поряд з нашим містом, рятуючись від війська Петра І, переправлялись через Дніпро полки гетьмана України Івана Мазепи. Про це народна пам’ять зберегла місцевий топонім – Мазепин острів, який свого часу слугував орієнтиром для козацького війська мазепинців. З розповіді стало зрозумілим, чому лише онуку вдалося встановити хреста на могилі діда, який був козаком самостійницького війська. Довгі десятиліття безкорисно доглядає цю могилу краєзнавець В.Сідак. Щиро подякувавши його, ми рушили в путь, а мене до цього часу не залишає думка про щедрість душі простої людини і незмінна байдужість більшості можновладців до скарбів української історії.
Далі на нашому шляху лежала легендарна Черкащина і гетьманський Суботів. Ніби з під землі виринула ошатна, збудована на кошти великого Богдана Іллінська церква. Тут, під її стінами, коло родового маєтку Хмельницьких він був похований. Півтораметрові залишки гранітних стін замчища Хмельницьких говорили про суворість часів і про можливість швидкого перетворення мирної домівки на неприступну фортецю. В нас не було штатного гіда, але звичайний місцевий охоронець відчинив нам і приміщення, споруджене над підмурівком замчища, і хатинку місцевого гончара, схожу на скриньку зі скарбами, які міцніші за всепоглинаючий час – полумиски, миски, глеки й куманці, здається, до сьогодні зберігають палкість вогню, що запік глину та теплоту рук майстра.
Схилялось на вечір і головна мета нашої мандрівки – Холодний Яр гукав нас в дорогу. Півгодинна поїздка і ми у володіннях Холодного Яру. Неповторний ландшафт надзвичайно старих гір утворює цілу систему ярів, зарослих віковими дубами та хащами, заповідник з особливим температурним режимом та рослинами, які ростуть лише тут, в оточенні по весняному зелених полів. Справжній рай на землі, на якій століттями точилася пекельна боротьба проти зайд і загарбників.
Черкащина ХVІ століття повстала проти литовського панування. В ХVІІ столітті з Черкащини Богдан Хмельницький розпочав боротьбу українців за національне визволення. Черкащина ХVІІІ століття під проводом І.Гонти і М.Залізняка повстала проти польського засилля. Черкащина 20-х років ХХ століття повстала проти червоної навали. Вся ця боротьба пуповиною була неодмінно пов’язана з Холодним Яром, з непокірним духом його простих українських селян.
Вони завжди ясно усвідомлювали різницю між окупантом і захисником. Їхня лагідність, зазнавши зневаги, перетворювалась на ненависть. Їхній збройний опір змушував ворогів говорити про них з обережністю і повагою. Вони зазнавали поразки, але оминали неволю і забуття.
Для них пророчими стали слова Кобзаря. В роки визвольних змагань Української революції 1918-1922 р.р. Холодний Яр став одним з центрів боротьби за незалежну Українську державу. На їхніх прапорах поряд з тризубом було накреслено «Воля або смерть». Нескорений гайдамацький дух вирвався на волю і перемолов, за спогадами Л.Троцького, силу, яка чисельністю дорівнювала контингенту окупаційних військ Антанти.
«…Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлось натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки звенигородський повіт, де український націоналізм здобув собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію…» - зізнавався в інтерв’ю більшовицький кат Муравйов газеті «Ізвєстія В.Ц.К.».
Про розмах і жертовність цього повстання говорять і вороги , і такий промовистий факт: рід Головного отамана Холодноярської республіки Василя Чучупаки дав у військо близько 400 козаків, а на загал, в часи найбільшого піднесення, Вільне Козацтво Холодного Яру нараховувало понад 30 тисяч селян, які стали оборонцями рідного краю.
Жорстоко розправилися з ними більшовики, направивши проти них чекістські загони комунізованих іноземців, які безжально придушили народне повстання. І, можливо, нащадки так нічого і не дізналися б про цю героїчну сторінку нашої історії, якби не безпосередній учасник тих подій Юрій Горлі-Горський, сам родом з Полтавщини, та написаний ним і виданий в Польщі історичний роман «Холодний Яр». Ця книга стала настільною для багатьох молодих українців, які в роки Другої світової війни стали до лав Українській Повстанській Армії.
Наступного дня, поклавши квіти на могилі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки в с. Мельники, ми рушили до гетьманської столиці Богдана Хмельницького, до Чигирина.
Не надовго зупинившись в с. Медведівка, ми були приємно здивовані великим пам’ятником Максиму Залізняку, одному з ватажків гайдамацького повстання, і прекрасній експозиції краєзнавчого музею, який розташований неподалік пам’ятника. Місцева громада, щоб гідно вшанувати свого земляки і зберегти пам’ять про нього для нащадків доклала чималих зусиль і була щедрою в цьому своєму бажанні.
Далі був Чигирин. Сучасний, невеличкий Чигирин, який, здається, міг би весь розміститись в тіні величного пам’ятника Богдану Хмельницькому на Дорошенковій горі, зустрів нас спокоєм і рівновагою. А колись, за часів Хмельниччини, проти нинішніх 10 тисяч, в місті мешкало 40 тисяч мешканців, а грізна фортеця, на тій же Дорошенкові горі, не залишала шансів жодному з завойовників – вона була неприступною. Міський музей гетьманства, який зібрав здається весь збройний арсенал її оборонців і противників, можна сміливо віднести до одного з найкращих в Україні. Експозиційні гармати триста троків тому шматували ядрами повітря і лави противника, рушниці, якими було озброєно Богданове військо, наводили паніку серед ворожої кінноти, а шаблі і бойові сокири назавжди лишали свій слід не тільки в історії. Велика кількість оригіналів в цьому музеї передає правдивий дух героїчної української давнини, а з відбудовою, яка провадиться дуже інтенсивно, історико-архітектурного комплексу резиденції Богдана Хмельницького поблизу музею, це місце може перетворитись на джерело дійсного відродження Українського козацтва і паломництва спраглих за ковтком рідної історії.
Повернулись ми втомлені, але з тією втомою, яка подвоює сили.
Напевно, саме так, з щирим вогнем у серці необхідно самотужки відкривати маловідомі сторінки своєї історії. Коштовні поїздки по закордонню відкривають нам розуміння світу, мандрівки рідними українськими світами відкривають нам нас самих. Їдьмо разом ! За минулим – майбутнє.