Аналітична заява до Дня незалежності України
Майже рік тому, після парламентських вибрів в Україні 2007 р. Науково- ідеологічний центр ім. Д.Донцова опублікував низку аналітичних матеріалів про суспільно-політичну ситуацію в країні. З цього приводу в районній держадміністрації був проведений круглий політологічний стіл щодо післявиборних результатів (див. ГЗ від 17.10.07р.). Тоді висновки наших аналітиків були доволі сумні щодо становища національно-демократичного табору. Зокрема йшлося, що дві основні політсили - НУНС і БЮТ - насправді не мають націозахисної ідеології, загалом їхнє провідне членство розхристане за світоглядом й орієнтаціями, воно лише використовує націонал- демократичні гасла з демагогічною метою. Провід цих структур сповідує ліберально-космополітичну ідеологію і стратегічно підігрує інтересам великого капіталу, олігархії. Проблемою для України залишається створення справді національно зорієнтованої, традиціоналістської політичної сили.
Наші опоненти суголосно з київськими ліберальними політологами доводили, що в майбутньому НУНС і БЮТ складуть міцну коаліцію, відкриють простір для успішного соціально-економічного розвитку країни. Що ж виявилося? Коаліція створена, але її головні учасники взаємно себе ненавидять і стратегічно взаємопоборюють з прицілом на майбутні президентські вибори. Їх зовсім не об’єднали національні інтереси і світоглядні принципи. Усі красиві слова про спільний фронт проти антидержавних, малоросійських і посткомуністичних сил виявилися лише передвиборними обіцянками. В реальності ми побачили жорстку й безвідповідальну боротьбу за владу, широкомасштабний переділ власності, гігантські спекуляції у фінансово-енергетичній сфері, коли Україна і надалі залишилася енергетично узалежненою при всіх своїх геостратегічних і природних можливостях. Наш політикум, на жаль, нагадує такого собі баригу, який не хоче працювати на своїй землі, хоч вона й багата, а лише перепродує російські енергоносії. І до цього кримінального інтересу зрештою зводить вся стратегічна боротьба “за Україну”.
Сьогодні чітко видно, що головні національно-демократичні партії, замість того, щоб прирощувати собі авторитет за допомогою націозахисних дій, принципової демократичності, постійно намагаються знайти містки взаємодії і порозуміння із псевдодержавницькими, проросійськими партіями і рухами. Яскравим прикладом є утворення із середовища нестійкої “Нашої України” нової провладної партії Єдиний Центр, яка відразу поставила собі у плани зблизитися із ще донедавна демонізованою помаранчевими Партією Регіонів. Найприкріше, що ця тенденція виходить із найближчих до Президента кіл. Отже, передбачення нашого Центру виявилися на диво пророчими. Загалом же, демократичний рух політиканським імітаторством так себе дискредитував за цей неповний рік, що є серйозна небезпека його подальшого розпорошення й ослаблення, а це все дуже негативно впливає на патріотично зорієнтовану частину суспільства, сіє апатію і розбрат.
Водночас загрози, які так відверто проявилися в найближчій сьогодні до України державі - Грузії, показали, що українська незалежність є настільки ж хиткою, наскільки нестабільною є ситуація у Східній Європі та північній Євразії, за умови існування агресивної Російської імперії. Події в Грузії показали, що навіть дуже національно згуртована країна, раптово може опинитися перед втратою своєї суверенності. На що сподіватися Україні, коли велика частина її населення, за соціологічними опитуваннями і партійним голосуванням, скептично дивиться на українську державність, ідейно та культурно орієнтується на Москву, не визнає європейських демократичних норм? Коли її влада впродовж всіх років незалежності лише злочинно роззброює державу і обезсилює, скорочує армію? Коли вибухово-сепаратистська ситуація зберігається в Криму, на Донбасі, а тепер ще й додався русинський “самостійницький” рух на Закарпатті, а поруч підступно двигтить напхане зброєю Придністров’я? Чому у цій ситуації непомітні вирішальні ініціативи Президента, адже він є головним гарантом нашої суверенності?
Попри все, ми віримо, що національний інстинкт і державницька мудрість українського народу втримають нашу суверенність в історії. Віримо у те, що суспільство згуртується, якщо не на рівні партій, то на рівні громадянського руху за національне самоутвердження країни. Мусимо пам’ятати, що українська перемога може відбутися не через безвідповідальне покладання на якогось “Богом даного”, “особливого”, “хорошого” і “щирого” лідера, хоча й далекого від національної ідеї, а тільки через нашу згуртованість, вольовитість, національну гідність і свободолюбність. А саме ці принципи заповідали нам ті, хто боровся за Україну в умовах окупації, щоденного терору, і тотального тиску чужинців - передусім націоналісти міжвоєнної і воєнної доби. Нехай чергова річниця незалежності стане для нас не лише крикливим і бутафорним святкуванням, а передусім закликом до копіткої, продуманої, стратегічно спрямованої націотворчої праці і боротьби!