Іслам та політика в Україні: виклики ХХІ століття

Олеся ГОРГОТА

На початку ХХІ століття Україна постала перед гострою необхідністю нагального вирішення соціально-політичних проблем у Криму, в основі яких лежить взаємодія чинників: етнічного – відносини між українцями, кримськими татарами і представниками національних меншин, та релігійного – співіснування християнства й ісламу. Ця ситуація потребує оперативного втручання не лише місцевих органів влади АРК, але й, більшою мірою, органів центральної влади України – на рівні указів Президента, засідань Ради національної безпеки та оборони, та, в першу чергу, законодавчої діяльності Верховної Ради. Об’єднання зусиль та інтересів усіх гілок державної влади України у вирішенні кримської проблеми допоможе унеможливити подальше загострення міжнаціонального та міжконфесійного конфлікту на Кримському півострові. Таке загострення у різних його проявах – починаючи від місцевих збройних сутичок у вирішенні земельних питань й закінчуючи підняттям питання про перегляд статусу міста Севастополя й приналежності Криму – є прямою загрозою національній безпеці нашої держави, порушенням її територіальної цілісності та національного суверенітету.

Розрубати “кримський вузол” може лише визначення й прийняття українським суспільством місця та ролі кримських татар у становленні України як держави, дійсне усвідомлення суті цієї проблеми, й не лише в вузькому колі науковців, але в широкому колі української громади.

Сьогодні, як і раніше, на жаль, ситуація з кримськими татарами розглядається лише в межах проблеми раніше депортованих осіб і їхніх нащадків, які були піддані репресіям за національною ознакою й нині повертаються в місця колишнього помешкання. Очевидно, що всі спроби вирішити цю проблему, виходячи з такої позиції, приречені на невдачу. Водночас представники інших національних меншин, яких теж було депортовано з Криму (етнічних німців, вірменів, болгар, греків) часто-густо намагаються звести проблему облаштування та інтеграції раніш депортованих лише до кількісних оцінок і, відповідно, до потреб репатріантів, які належать до різних національних груп, наполягаючи на тому, що немає принципової різниці в підходах до вирішення проблем кримських татар та інших потерпілих етносів. Й хоча на численних семінарах, “круглих столах”, конференціях та інших форумах багато вже було сказано про принципову відмінність тієї ситуації, в якій опинилися кримські татари у порівнянні з іншими групами раніше депортованих, повної ясності в цьому питанні й чіткого усвідомлення такої відмінності, що існує об’єктивно, ще й досі не досягнуто. У цій ситуації держава має прийняти основну вимогу кримських татар, яка полягає у визнанні їх не просто однією з національних меншин України, що мешкає в основному на території Криму, а корінним народом з усіма похідними наслідками, в тому числі правом на внутрішнє самовизначення, на створення та легалізацію спеціальних інститутів і механізмів, які дозволять їм самим реально впливати на долю свого народу. [1]

Усякі спроби зігнорувати чи відкласти кримськотатарську проблему або вирішувати її без українців чи всупереч українським національним інтересам неминуче обернуться новими бідами – і для українців, і для кримських татар, і для представників національних меншин, передусім тих, які проживають у Криму. Кримські татари мають іти шляхом негайного включення в процес українського національного державотворення, інакше їх неминуче втягнуть у політику мусульманського фундаменталізму. [3]

Історія кримськотатарського народу рясно заповнена трагічними сторінками (і ми, українці, які в своєму історичному розвитку мали небагато щасливих періодів національної незалежності, повинні розуміти прагнення кримських татар до повернення своїх законних прав). Відомо, як із початку ХІХ століття з Криму виселили вглиб Росії багатьох мулл та імамів, яких забирали саме за те, що вони мали авторитет серед віруючих. У 1890 році проведено остаточне відчуження вакуфних земель, які давали кошти на релігійні потреби мусульманських громад (вакф – майно, надане державою для матеріального забезпечення мусульманської громади). [4]

До початку панування Російської імперії у кожному селі Криму, де діяла мечеть, функціонували приходські школи – мектебе. Практично їх налічувалося більше як півтори тисячі. У кожній школі навчалося 500 – 700 учнів. На 1890 рік залишилося лише 275 мектебе, при тому, що нових, світських шкіл відкрито не було, а гроші, зібрані серед віруючих на облаштування мусульманської гімназії, - вилучено. На кінець ХІХ століття діючими лишилося 23 медресе – мусульманські школи середнього типу. Так втілювалася в життя лінія уряду Росії на те, що іслам є терпимою, але другорядною, небажаною релігією. За часів панування Російської імперії провадилася послідовна політика знищення основ мусульманської цивілізації Криму. У 1883 році відбулося перше велике спалення старовинних кримськотатарських книг (друге – у 1929 році). [4]

Протягом 30-х років, вже за часів СРСР, весь мусульманський актив було репресовано, розстріляно або вислано майже все мусульманське духівництво. Комуністами безжалісно знищувалася самобутня мусульманська цивілізація Криму: ліквідовано писемність, заборонено до вжитку арабську графіку, збиралися й знищувалися книги, скасовано систему мусульманської освіти, заборонено суд за шаріатом. [4]

Після однієї з найтрагічніших подій ХХ століття – насильницької депортації кримських татар у 1944 році – почалася така сама насильницька асиміляція їх. Обрусіння та атеїзація провадилися паралельно. Тому іслам у середовищі спецпереселенців залишався не тільки засобом задоволення релігійних потреб, він став могутнім стимулом підтримки пам’яті народу про своє минуле, про свою Батьківщину. Радянська влада прагнула знищити навіть саму пам’ять про життя мусульман тут колись. З усіх довідників, енциклопедій, підручників вилучено матеріали про мусульманську державу в Криму, про її релігійно-культурне життя. У масовому порядку зносилися кладовища, а надгробні камені закладали в підмурки нових будинків. [4]

За роки радянської влади релігійне життя мусульман в країні повністю придушили. Згідно зі звітами уповноважених у справах релігійних культів, з кінця 40-х років і аж до кінця 80-х років в Україні не було жодної мусульманської громади або ж зареєстрованої групи мусульман. [4]

З початку незалежності України провідники кримськотатарського народу заперечують загрозу ворожого протистояння кримських татар українському народові та національним меншинам на Кримському півострові. Як заявив у своєму виступі на IV Курултаї голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат Верховної Ради України Мустафа Джемілєв, кримськотатарський рух “ні за яких обставин не повинен діяти проти фундаментальних інтересів Української держави, здійснювати будь-які дії, які можуть принести шкоду її незалежності і територіальній цілісності”. У даному випадку ми можемо ототожнювати кримськотатарський та ісламський рухи в Криму, оскільки для переважної більшості кримських татар іслам є не лише релігією, а й важливим чинником етнокультурної самосвідомості. [5]

До сьогодні кримські татари, через представників Меджлісу кримськотатарського народу, ніколи не давали підстав сумніватися у своїй підтримці державній владі України. Очевидно, що самі українці, які проживають на Кримському півострові, діють всупереч власним національним інтересам, керуючись впливом активних агентів Кремля. Водночас кримські татари усвідомлюють, як неодноразово наголошує заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, “важливість власного розвитку лише в умовах національної цілісності, незалежності та суверенітету українського народу”. Це усвідомлення – джерело кримських татар для побудови стратегічних планів на майбутнє для захисту власної національної безпеки (чого, на жаль, досі не навчилися роботи ні місцева кримська влада, ні центральна влада України).

Активність та принциповість кримськотатарського народу в цьому питанні національного самозбереження виявляється не лише в соціально-політичній сфері – як прагнення законодавчо-правовим шляхом повернути свої права – але й у сфері релігійній – як бажання мати рівноцінний статус серед ряду інших релігій, які існують в Криму та в цілому в Україні. Тому кримські татари на сьогодні стали серйозною загрозою для “русскіх православних”, керованих Московським патріархатом, який значно домінував на півострові до початку 90-х років. Повернення з місць примусового переселення кримських татар як вагомого репрезентанта мусульманської традиції окреслило нові контури релігійної ситуації в Криму. Між Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП) і муфтія виникло протистояння. Очевидно, що небажання УПЦ МП здавати свої домінуючі позиції мусульманській громаді виливається у ряді конфліктів на півострові. При цьому не можна не зазначити, що пошуку конструктивних рішень перешкоджає й однобічний підхід місцевої влади до назрілих проблем, її “поступливість” на користь однієї конфесії, а ще точніше навіть однієї церкви (УПЦ МП). Очевидно, що така політика не є ефективною для держави й порушує права значної частини українських громадян, які належать до інших віросповідань. [2]

У такій ситуації держава має пам’ятати про неприпустимість порушення принципу віротерпимості у сприйнятті усіх релігій, які не несуть загрози національній безпеці. Тому влада в Україні має потурбуватися про рівне ставлення як до християнської, так і до мусульманської релігій на Кримському півострові. Держава повинна сприяти релігійному вихованню і повноті релігійного життя всіх своїх громадян. У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо влада буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, – то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь. [3]

Аналізуючи релігійну ситуацію на Кримському півострові, не можна не зауважити також і спрямованість традиційних мусульманських організацій кримськотатарського народу переважно на Туреччину, яка зорієнтована на “етнічний іслам європейського штибу”. Проте, “турецькість” не перешкоджає активному пошукові кримськими татарами власної моделі не лише політичного (проживання в умовах засилля російського чинника в Криму і, глобально – української незалежності), а й релігійного функціонування. Практично до початку ХХ століття саме “кримський іслам”, як специфічно етноконфесійний видозмінений напрям мусульманства, відігравав головну роль у процесах етноконсолідації кримських татар. [5]

Політична та релігійна єдність кримських татар – запорука їх успішного відродження в межах незалежної Держави. Тому, виступаючи на І Курултаї, Мустафа Джемілєв наголосив про необхідність докласти усіх зусиль, аби не допустити розколу серед мусульман Криму. Фактично, ми можемо говорити про використання на нинішньому етапі кримськими татарами ісламу як “інструменту етнічної мобілізації, засобу політичного самозахисту”. Чітка спрямованість Меджлісу на швидке відродження мови і традицій кримськотатарського народу, розгубленого в еміграції, і “фактично зобов’язання підпорядкувати релігійну діяльність мусульманської общини національно-етнічним пріоритетам кримських татар” – сформульовані у затвердженій ІІ Курултаєм “Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу”. [5]

Торкаючись проблеми кримських татар українців, очевидно, найбільше насторожує можливість утвердження в Україні мусульманського фундаменталізму. Але так само очевидним є факт того, що, коли не допустити політичного самоутвердження кримських татар, то загрози фундаменталізму уникнути не вдасться, більше того, – вона може збільшитися. Саме невирішеність політичних, а за ними й усіх інших проблем цього народу якраз і породжує реальну загрозу того, що зовнішні сили постараються нав’язати кримським татарам ідеологію котроїсь із течій мусульманського фундаменталізму. [3]

Сьогодні ні для кого не є таємницею, що представники автономної гілки ісламу в Криму вважають необхідним ісламізацію всього населення чи створення на півострові (а в подальшому, і на всій території України) ісламського халіфату як частини всесвітнього арабського халіфату. Такі та подібні їм ідеї, як, наприклад, відхід від місцевих традиційних духовних цінностей, національних звичаїв кримських татар тощо, створюють у Криму значну внутрішньорелігійну та міжнаціональну напругу, оскільки викликають недовіру як у середовищі самих мусульман, так і до мусульман в цілому з боку неісламського населення та державних органів. [5] Зарубіжні ісламські центри та організації активно використовують нестабільність релігійного життя мусульман в Україні, спрямовуючи свою діяльність на приховане підпорядкування керівних організаційних структур українських мусульман своїм об’єднанням, перенесенням з-за кордону на українські терени протистояння, що існує між різними напрямками і течіями в ісламі тощо. Відомі навіть спроби використати Україну як платформу для експорту ідей ісламського фундаменталізму в інші країни СНД, а також у західноєвропейський регіон. Сьогодні помітною активністю відзначається місіонерство зарубіжних мусульманських структур, що часто має завуальований характер. Наприклад, ісламські місіонери у своїй діяльності використовують літні табори для підлітків. Основним каналом проникнення й посилення арабського ісламу стали благодійницькі ісламські фонди, незалежні мусульманські громади, сформовані зі студентів-іноземців, що навчаються у нашій країні. Через них часто поширюється література антидержавного змісту. [2]

Отже, оцінюючи кримськотатарську проблему та шукаючи шляхи її вирішення, потрібно завжди пам’ятати складність переплетіння суспільно-релігійних, соціально-економічних, політичних питань, від успішного розв’язання яких залежить як стабілізація внутрішньої ситуації в Україні, так і зовнішня безпека держави. [2] Кримськотатарський народ, особливо його провід, зараз справді на розпутті: або вичікувати милості від олігархічної влади; або заручитися підтримкою міжнародних фундаменталістських центрів й стати безвольним пішаком у їхніх кривавих іграх; або прислухатися до заклику українських націоналістів і включитись у спільну боротьбу за українську національну державу і національно-державне самоутвердження кримськотатарського народу. Імунітет від усякого релігійного фундаменталізму – християнського, мусульманського, юдейського тощо – дає тільки ідеологія націоналізму”. [3]

*Використана література:

1. Беліцер Наталя, “Міжетнічні відносини та ісламський чинник у Криму”. http://www.crimeatau.org.ua – “Крим – ТАУ” – “Кримські татари – Крим – Україна” – інформаційно-аналітичний центр.
2. Здіорук С.І. Іслам в Україні: сучасні контроверзи етноконфесійного контексту // Здіорук С.І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні ХХІ століття. – К: Знання України, 2005.
3. Іванишин Василь, “Кримський вузол”. http://www.banderivets.org.ua.
4. Іслам на українських землях // Історія релігії в Україні: навчальний посібник. За ред. А.М. Колодного і П.Л. Яроцького. К: Знання, 1999.
5. Саган О. Іслам у контексті етноконсолідації кримських татар // Релігія і нація в суспільному житті України й світу. Ред. А.М. Колодний. – К.: відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди, 2006.*