Провідні ідеї сучасних культурних процесів в Україні
Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ
І. Віра в Бога-Творця
Упродовж усієї історії України, навіть у сучасну добу насаджуваного окупантом безбожництва, українська людина стверджує свою віковічність вірою у вищу Істоту, у Бога-Творця. Незважаючи на десятки років наполегливої індоктринації марксо-ленінським атеїзмом, з найглибших надр української духовності відроджується ідея Бога-Абсолюту, Бога правди, волі та любові, протилежного ідеї російського бога-деспота, небесного варіанту земного царя або ідола-тирана. В українському світогляді глибоко закоренилася правда, що щасливі ті, хто має Бога, бо без Бога немає людей.
Людина — твір не збагненого розумом Духу. Свого пристрасного бажання волі вона не може замикати у собі, немов черепаха у своїм панцері. Вільну творчу ініціативу вона виявляє у своїй родині, нації, а через них у людстві.
Людина — як Божий твір — створила подиву гідною працею, сповненою одуховленим змістом, «вічну дійсність», себто — релігійні вірування у різних формах, мистецтво, філософські, етичні, правові побудови, культурні вартості. Вона так дуже ними пройнята, що вони стали її внутрішньою природою і перемагають страх смерті.
На захист Бога — як у минулому із свяченими мечами — стають нині українські ідеалісти, що вважають себе за предтеч національного Месії, і завдяки їм творяться новітні підвалини віри й нового відродження.
Опора моралі — в ідеї Бога і в безсмерті душі. Тривку опору мають мораль і етика в сфері духу. Крайовий поет порівнює безстрашного борця за волю з Христом, що взяв на Себе страшні муки задля нашого спасіння.
ІІ. Велична роль Церкви
Церква виконувала й виконує величне завдання для народу. В історії було немало випадків, коли Церква рятувала націю. Ворог знає, що перетворити людей на рабів неможливо, поки не позбавити їх вічних святощів і не розтоптати їхнього храму. Саме тому північний варвар безчестить Божі храми, арештує священиків, нищить церковну ієрархію, викрадає святі реліквії.
Росія руйнує Божі храми в Україні не тільки тому, що вона атеїстична, адже вона нищила українські собори й тоді, коли величала себе християнською та ще й «святою» Росією. Вона знає з історичного досвіду, що їй не поглинути України, коли не знищить цитадель української національної духовності.
Церква настільки глибоко вросла в культурне життя України, що знищування її є одночасним руйнуванням духовної структури нації. Дехристиянізація — це небувале в українській історії руйнування українських традиційних структур.
Традиційні культурні цінності неможливо відділити від Церкви. Хто воює проти Церкви, той веде війну і проти культури, хто оголошує, що в «ім’я культури» бореться проти релігійних «забобонів», той найбільший лицемір-ошуканець. Проголосити духовне багатство нації «забобоном» чи «опіумом для народу» — найбільш злочинне шахрайство.
Немає нестерпнішого й ганебнішого насильства над те, коли ворог відбирає чи краде в народі спадщину, створену численними поколіннями предків. У важких ситуаціях національного життя інстинкт завжди підказує українцеві боронити Церкву як носія духу. А переслідування, смерть за віру — це для християнства шлях, що веде до воскресіння, до Великодня народу.
III. Примат духовного первня
У глибинних джерелах української духовності вільно народжується незбагненна і важка для вияснення принципами логіки «реалістів» сила, що проявляє себе у незвичайній живучості українського народу і в засадничому різкому протиставленні матеріалістичним уявленням життя. Вона є джерелом неподатливості перед винищувальним натиском протиставних зовнішніх сил та незмінною основою постійного відродження української нації після історичних катаклізмів.
Відродження духовних сил українського народу викликає повторність визвольних процесів в Україні, синтезує ідеї та питомі цінності творчості нації і змагає проявлятися у всебічних ділянках її життя щораз новими виявами змісту і форми, які наново потверджують ідентичність національної суті.
Сила і велич визвольного процесу в Україні в тому, що він усю енергію духу, який виявляє справжнє єство людини і творить справжній сенс життя поколінь, спрямовує на добро цілої нації.
Сила визвольних процесів в Україні проявляється в політичних спротивах і в духовній творчості, яка підтверджує ідентичне єство української людини і творить тяглість змісту духовного життя чергових поколінь.
До самоствердження духового життя нації належать культурні здобутки, здвигнені нашими предками, які тривають від віків. Українська духовність є не тільки синтезом історичних, героїчних змагань за самоутвердження і розбудову українських вартостей, культурних, правових і суспільних досягнень дохристиянської і християнської України. Наше теперішнє відчування органічної тотожності з культурою предків є дальшою фазою вільних та індивідуальних шукань людського таланту нових і змістом, і формою теперішніх виявлень незмінної від віків української духової субстанції.
Українська людина має глибоке відчуття потреби стверджувати свою приналежність до родини, покоління і народу, споєного постійно діючими первнями власного, ним створеного і ним бороненого, духового змісту своєї культури і свого права на індивідуальну вільність і творчість одиниць.
Впродовж декількох попередніх сторіч процес природного розвитку української культури був обриваний постійними заборонами окупантів, їхнім натиском і фізичним винищуванням провідних людей і джерел духової незмінності української нації. Степові орди, татарські наїзди віками пустошили нашу землю. Вони криваво підривали етнічну субстанцію і в безпосередніх боях, і щорічним забиранням в ясир українських людей. Але їхні закривлені шаблюки не досягали і не підрубували релігійних і національних коренів нашої культури, не наносили нам асиміляційного розладу. Навпаки, зміцняли мобілізацію наших оборонних сил і незламність протиставлення чужому нам «бусурманенню».
Єдиносправжнім життям є духовне життя, і тому собори духу, здвигнені нашими предками, тривають у віках. Український світогляд має у собі не тільки синтез історичних, героїчних змагань і здобутків дохристиянської і християнської України, але й пориваючу, величну візію місця України серед народів, яка творчо і в боротьбі проти ворогів сформувала свій спосіб життя, різко протиставний до російського, отарного.
Національно-визвольні сили очищають український світогляд від чужого намулу, розкладового соціалістичного доктринерства, класовості, всесвітянства та пацифізму, і підсилюють елементи національної гармонії й солідарності, патріотизму, динамічності, героїзму і прагнення повноцінного життя під власною владою в Українській державі.
IV. Нація — найвища духовно-органічна спільнота
Нація — це непроминальний твір, спільна формація, це складний, неповторний і не створений людьми організм, що має повноту духового життя. Нація так, як родина, — природна категорія буття, що не штучно сконструйована спільнотою людей з вродженими спільними притаманностями.
Нація — це святиня, зневага якої — найбільший злочин. Кожен член нації повинен знати її історію, а в ній — пізнати себе самого. Денаціоналізація — це дегероїзація життя. Спадкоємці Чингізханових орд намагаються насамперед нищити духовну святиню українця. Проте вона з попелищ завжди наново відроджується, стверджуючи правду, що джерела самобутності нації — невичерпні.
Українська нація ідеями, словом і чином стверджує в кожному новому поколінні ті самі прагнення, ту саму віру в те, що нація має бути собою і тільки вона має право з власних відвічних джерел формувати своє життя по-своєму і своє майбутнє серед інших народів усіх часів.
Україна — це не етнічна поява, якою хочуть бачити її москалі чи інші окупанти та їхні прислужники. Вона вирощує тих, хто на ворожому суді, прийнявши присуд смерті, жалкують, що не можуть народитися вдруге, щоби боротися за вільну Українську державу.
Для мільйонів людей батьківщина та її велична спадщина — найсвятіші. Скарби поколінь не вигибають, бо їхня суттєва, нетлінна частина передається дітям, гідним цієї спадщини. Тримаючись її, вони залишаються собою, себто зберігають національну ідентичність. Постійне й радісне явище самовідновлення і самозахисту — незаперечний доказ і одночасно запорука невмирущості народу.
Соціальна справедливість, гідність, пошана та повна правна охорона особистості стали вимогами, що за них ведуть боротьбу українські патріоти, — підпільники-революціонери в Україні й поза нею з одного боку, учасники широкого культурного й суспільного процесу з другого.
Нації — це багатство людства, бо навіть найменша нація має свої особливі барви, свою особливість в ієрархічному укладі Божого плану. Поневолення цієї особистості є найбільшим гріхом. Кожний великий рух починався в національних рамках. Нації творять історію, шукаючи в творчості і змаганнях найповнішого вислову своєї індивідуальності.
Нинішнє становище української нації важке й драматичне. Все більше людей по всій Україні відчувають тривогу за її долю. Особливо гостро відчуває це патріотична молодь. І яка ж незрима сила тягне юнака на бік народу? Не інакше, як сила самої людської природи. Що б там не сталося з краплиною, які б димові завіси та сміттєві фільтри їй не довелося проходити — вона, зрештою, повертається до свого моря.
Здорова сила молодості прагне істини як чистого повітря і джерельної води. І вона неминуче відшукає в заростях лободи старий добрий слід, який веде до людини. Слід, позначений Словом, непохитним і правдивим, як грань між життям і смертю. В Слові скристалізована духовна сила Людини. Слово ставало суттю, голосом єства. Воно виростало з крови і поту, воно будило, як євшан-зілля, тривожило громом і пекло вогнем, воно означало зобов’язання і напевніші гарантії.
V. Духова єдність людини і поколінь
Як естафету і найвищі вежі духу будували наші предки собори, творили в законодавстві, архітектурі, мистецтві, письменстві власні культурні цінності, щоб у них проявляти найкращу частку свого «я», захопленого волею до боротьби за рідний край, що єднає живучі покоління і передається прийдешнім поколінням як заповіт та зобов’язання.
Для кожного покоління цей заповітний голос роду нагадує про високі «світильники духу», що служать вічним покликом, докором і пригадкою для сучасників, не дозволяючи їм опускатися нижче ідеалу людини, продаватися чужим богам. Це зобов’язує кожне покоління піднятися вгору настільки, щоб повністю зрозуміти заповіт та передати його наступним поколінням. Голос предків кличе, щоб не наслідувати чужого, противного духові української нації, але повертатися до джерел власної духовності, права, етики.
Українська людина має глибоке почуття потреби своєї приналежності до родини, роду, покоління і народу, споєного первнями свого власного, ним створеного й ним збереженого духовного світу. Ця українська духовність продовжує формувати в народній традиції, у глибоко закоріненій свідомості такі самобутні духові складники, завдяки яким український народ творить окрему незнищенну світову появу — якість, і з цих позицій він відпорний на ворожі октройовані йому, напр., російські первні. Вони — запорука його власного незалежного буття, його довговічності.
Духовні сили національного існування, що пробиваються стихійно і непередбачено, немов підземні струми серед степу, — незглибні й невичерпні. Вони ставлять незбагненні загадки для реакційних імперіалістичних стратегів «нової історичної реальності» — совєтського безобличного народу і перекидають горікоренем усі псевдоісторіософські маячіння русифікаторів-«інтернаціоналістів», протиставляючи їм глибинне духовно-органічне явище націоналізму-традиціоналізму. Жодна найдосконаліша техніка політичного стеження чи вдосконаленого мозкополоскання — неспроможна контролювати чи здушити національні душі поодиноких первнів духовності людини.
Душа українського народу своєрідна і неповторна, окремий твір, окрема «думка Бога». Вона не налазить на чужий, ворожий копил. Наше історичне минуле, героїзм та ідеалізм провідних постатей нашої історії — духовний щит, досвід найкращих з народу, а тому й найбільший скарб. Ми складаємо в безсмертну скарбницю народу все своє найздоровіше й найкраще, щоб брати з неї скільки хто може. Ми наче вливаємося краплинами в українське море і віримо у його вічність, бо людина, яка не знає минулого нації і живе тільки сьогоднішнім, подібна до дерева без коріння.
Покоління, що не зуміє піднестися до розуміння заповітів славних предків, — золотої нитки історії нації та перегуку минулого з майбутнім, — не виконає місії, призначеної історією. Воно не матиме що передати майбутньому, бо самі тільки матеріальні цінності тануть, мов батьківська спадщина в руках блудного сина.
Наші батьки й діди воліли смерть, ніж безчестя, вони робили все, що могли, щоб зберегти принципи справедливості. Їхні послідовники творять і бережуть громадську думку, засади порядності й етичного поступування, щоб охоронити національний організм від защеплюваної ворогом хвороби підлабузництва і пристосування.
Моральне законодавство людей чесних, сумлінних і непохитних у своїй порядності держить споконвічно одиницю і народ на шляху духовного і фізичного росту. Коли ж ворогові вдається його розхитати чи здеправувати, — витворюється безвідповідальний тип, що перестає думати про вищі вартості, про долю Батьківщини, що боїться обстоювати правду, дбати про чистоту сумління, а його громадські чесноти поступаються перед тваринним інстинктом самозбереження.
Атмосфера, позбавлена духовного й творчого напруження, не дає людині втриматися на високому етичному рівні. У неї затирається грань між браконьєрством та вищими нетлінними цінностями. Людина, що зневажила свій народ, свою віру й мову, переживає найгіршу муку сумління, бо денаціоналізація — це також обезкультурення. Людина не стає ні великою, ні щасливою завдяки самому лише добробутові, бо ні маєтки, ні високі пости нічого не важать у порівнянні з волею, з правом мислити. Найгірше лихо народу — це духовне рабство.
VI. Ідея традиціоналізму та історичності
Досліджування минулого тисячорічної історичної України, нагадування з пієтизмом і любов’ю про «похідні церкви» Запорізького Війська, про героїчний гуманізм у філософії Сковороди — і то багато десятиріч перед західними проповідниками людяності, — про осередки культури столичного Києва із його Золотими Воротами та про скарби народного мистецтва (напр., Космач) — усе це вказує на зростання традиціоналізму та зворот до історичності серед української молоді.
Така тенденція здорова, прикметна кожній повноцінній нації. Українська молодь свідома того, що світ не врятується в добу масової псевдокультури й духовної кризи без вічних духових, релігійних, національних традицій, культурних цінностей — коли замість обожнювання матеріального треба жертвувати плотським, щоб жило нетлінне.
Так, наприклад, кожного року до Свято-Володимирового вічного Києва прибувають тисячі, а то й десятки тисяч прочан, щоб поглянути на церкви, руїни, музеї, пам’ятки культури та Золоті Ворота як на символи безсмертя, нездоланності та мужності українського народу.
Погляд у глибину віків виявляє, що численні вороги палили, нищили, стирали з лиця землі історичні пам’ятки, він, наш стольний Київ, усі ці лихоліття перетривав, а ще й розростався на семи горбах, як Рим. Майже тисячу років кожне покоління зберігає і передає нащадкам священні руїни Золотих Воріт, що нагадують українцям про їх давню історію.
Зберігання традицій визвольної боротьби й державного будівництва, історична пам’ять народу — це той момент, що споює людей, прошарки, молодих і дорослих, чоловіків і жінок, у міцну й непереможну спільноту, націю. Людина, яка знає, шанує й любить історію свого народу, живе не вік, а стільки, скільки її народ, її земля, країна, батьківщина. Минуле народу — це не тільки скарб наш неоціненний, а й коріння, що напуває живущими соками національний організм. Без них ми заниділи б, розсипавшись від подуву зловісних вітрів історії.
Доба польського підбою перетворила українське селянство на панщизняних рабів, економічно й юридично залежних від чужонаціональних місцевих поміщиків-експлуататорів і колонізаторів. Правної оборони ні від дотеперішніх, традицією і звичаєвим правом становлених, але поляками скасованих законів «Руської правди», ні від ласки польського короля селянство не мало. Для нього залишився шлях самоутвердження на своїй землі у спалахах козацьких, пізніше гайдамацьких, повстань.
Українське міщанство і ремісництво не добилося рівних привілеїв нового магдебурзького права нарівні з польсько-католицьким міщанством. Воно, замість асимілюватися і уподібнюватися до нанесеної чужої культури, тим твердіше стало в обороні українських національно-релігійних традицій.
Деякі проломи національної асиміляції вдалося полякам досягнути серед частини української провідної верстви шляхом надавання королем привілеїв і гербів за окремі індивідуальні послуги чи відступства. Але в тодішній добі, коли фронти національної ідентичності покривалися у великій мірі з приналежністю до римо-католицького обряду, інтерпретованого як польська національно-релігійна ідеологія, і з непольським православ’ям, що було бойовим гаслом українських національних сил, такі індивідуальні відступства не були підривом коренів української духовності. Берестейська унія створила греко-католицьку Церкву, яка, нав’язуючи до світлої Свято-Володимирської доби, перейняла національно-релігійні традиції і зберегла національні основи української духовності та стала антиросійським і антипольським заборолом Західних Українських Земель.
Абсолютна влада царських самодержців стояла послідовно на позиціях одного православного народу, вважаючи себе продовжувачами Київської Русі, а українців не за окрему націю, але за одне з російських племен. Дві заборони уживання української мови в друку і урядуванні не дали асиміляторам успіху. Удосконалені польські моделі — закріпачення селянства, винародовлювання провідної верстви надаванням їй привілеїв, високих чинів чи вивозом українських інтелектуальних сил в Московщину для служіння російській культурі і науці, нанесли Україні втрати, але не змогли підірвати національних коренів окремішної української духовності.
Совєтські володарі російської імперії, прийнявши марксистську теорію про націю як історичний пережиток і вважаючи людину за продукт економічних процесів, для якої тільки буття формує її свідомість, творили буття тотального рабства й економічної залежності від своєї диктатури і поліційної контролі людської думки. Вони взялися дбайливо винищувати джерела духовної незмінності української та інших поневолених націй, щоб видерти з народів їх власну душу і силоміць вставити на її місце запрограмовану платівку перестарілої економічно-соціальної доктрини Маркса. Творення поліційними жорстокостями «совєтської нації» з народів різних культур, щоб примусово перетворити їх у російський народ, викликає найрізнорідніші форми спротивів проти насильства, свідками якого є десятиріччя нашого XX століття.
Звичаї, традиція, віра, земля, мова, культура та спільні переживання — елементи, що в’яжуть людей у віковічну спільноту, яка веде безперервну боротьбу за повний вияв своїх сил.
У нашому народі із все більшою силою прокидається прагнення духовного росту, бажання пізнати свою національну історію.
Найбільшим ударом, що його зазнала комуністична ідеологія і московська окупаційна влада за минулі десятиріччя, було те, що молодь — себто діти робітників, колгоспників і інтелігентів — піднесла прапор традиціоналізму, примату духу над матерією, безсмертності душі, прапор незнищенності нації.
Маркантною прикметою сучасного етапу визвольної боротьби є те, що — поруч акцій проти національного поневолення і соціального визиску — ведеться ідейно-політичний, культурний, релігійний бій, всебічний зудар цілих суспільних організмів, себто — бій поневоленої нації проти нації-поневолювача.
VII. Культ чести і лицарства
Сучасні визвольні процеси в Україні ідейно нав’язують до завзятих і відважних запорожців, які нічого не боялися і високо цінували честь та лицарську поведінку. Їхні новітні послідовники устами одного з героїв України, члена ОУН, мужньо кидають в обличчя ворога: «Предки наші передали нам у крові непокірність і почуття справедливості… й коли нам умирати, то стоячи, а не лежачи».
Кожний індивід, кожна нація прагнуть жити вільно, а не рабом, бо в рабстві вічна мука або волячий спокій. Тільки холуї і прислужники ворога можуть ширити вигадку про «душевний мир» у рабстві. Пригадується заповіт лицарів: «Не маємо права вмерти, поки наш народ у рабстві. Земля не прийме, виплюне…»
Культ честі — невід’ємна частина української духовності. Людина могла гратися своїм життям, але ніколи словом чести.
З культом чести та лицарства щільно пов’язана особиста гідність української людини, патріота. Наші предки ставилися з погордою до всіх прислужників, зрадників, запроданців. Вони казали: «Ми ж нащадки безстрашних русичів, козаків, що не далися ні татарам, ні полякам, ні туркам, ні москалям». Отож й сучасники не сміють плазувати перед колоніальними гнобителями, що приїздять в Україну з Москви. І вони, і їхні діти мусять виробити в собі імунітет проти духовного розпаду та деградації.
Одчайдушна боротьба ОУН і УПА у 40-60-х рр. нашого сторіччя розвіяла уявлення про всемогутність НКВД—КГБ. Розтопилася крига жаху, що сковувала духове життя народу. Треба не стояти осторонь боротьби, не вмивати рук на зразок Пилата тоді, коли козацькі нащадки несуть свій хрест на Голгофу. Справжні патріоти не йдуть в найми до ворогів, не позичають у них того, що в нас краще за їхнє, й коли в нас своя, глибока, невичерпна і чиста криниця…
VIII. Предтечі, апостоли й одержимі
Правда перемагає тільки тоді, коли її носії готові за неї віддати своє життя. І навіть тоді, коли ворогові вдається силою зброї і фізичним терором примусити переможених працювати на нього та ще й «вихваляти» за «братню допомогу», — виростають на озлиденілому підґрунті постаті, що чують голос заповіту національного Пророка, голос самозбереження народу. Вони передають далі свою естафету в особі подвижника, який згоряє для всіх, як згоріли тисячі безіменних чи із забутими, але великими іменами, щоб навіки жила Україна.
Тисячоліттями найкращі й найшляхетніші розвивали енергію людського духу (Франків дух «вічний революціонер», дух, що «тіло рве до бою»), проявляли своє справжнє єство та творили неперехідний сенс життя поколінь, об’єднані їхніми ідеями. У розвитку людства особистість і героїчна індивідуальність — головна справа. Тільки в мертвій природі бракує індивідуальності, але людина почалася з розподібнення духу, з культивування свого духовного світу — оригінального, нестандартного, себто не соцреалістичного.
Вільна людина має творити громадську думку, а громадська думка визначити дії уряду. Громадська думка, народна совість, честь, правда, порядність, народна слава і народній осуд мають керівне значення.
Для тиранів не розчавлена чужа гідність — що ніж у серце. Тирани люблять сльози і каяття, безпросвітну темряву і покірність рабів, щоб народ не бачив своїх апостолів, символів, а послідовно — і своєї альтернативи влади.
Кожна людина може здійснювати своє покликання тільки тоді, коли буде сином своєї землі, свого народу, свого часу. Усвідомлення власних оригінальних традиційних вартостей духу, правовості, соціальності, пробудження національної гордості — це ідейна перемога над системою впорскуваних ворогом-окупантом ідей. Москалі — народ, що роздає те, чого сам не має, і нахваляється, ніби приніс «вищу культуру» народам з тисячолітньою (ще до існування Росії) культурою.
Майбутнє поневоленого народу будується своєю логікою, себто логікою завтрашнього дня. Щоб бути справді українським, молоде покоління мусить боятися, як вогню, «реалістів», які в Україні ніколи не були українцями.
Україна — це квітка, що дивним дивом зросла серед снігів. Вона живе завдяки логіці одержимості. Україна показала унікальний приклад духової самобутності, яка давала і дає їй силу пережити кожне лихоліття і відродитися, як Фенікс із попелу.
Російські стратеги геноциду саджають у тюрму і катують українських одержимих, проте їхній вплив поширюється, зокрема на молодь. Вони засуджують і плямують усіх безбатченків і яничарів, що — втративши віру в свій народ — допомагають окупантам приховувати й обезчещувати славне минуле України та інсценізувати «всенародні святкування» на місцях трагедії народу.
Молоде покоління вирощує нових одержимих, які стають прикладом для наслідування. Нічого іншого люди так не очікують, як живого прикладу громадянської поведінки. Героїчне діяння завжди потрібне і ніколи не безплідне. І сьогодні, як завжди, безумство хоробрих — це мудрість життя.
Українська нація може успішно захищати власні скарби та протиставитися окупантській геноцидній політиці під гаслом «злиття націй» у російському казані завдяки тому, що породжує все більше апостолів, одержимих і борців за національне і соціальне визволення українського народу.
Народ завжди очікує одержимих; пройде час — і зі зрубаних дубів виростають нові пагінці, що наливаються свіжими соками і дають життєдайну силу предків новим поколінням. Одержимий, хоч пережив пекло за полярним колом, не втратив свого обличчя і твердо тримається, як і його предки, дерева життя, символу безсмертя.
Бувають епохи, коли вирішальні битви відбуваються на площині соціальної моралі, громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати важкою, бунтівничою, революційною силою, і саме такою добою є наша доба.
IX. Героїчний гуманізм і універсальний аспект визвольного руху
Всі мислителі покладаються на добру волю людини, а всі великі політичні діячі думали про вироблення мудрих і твердих законів, про будову великих святинь, про вироблення в людині святого, через яке вона не може переступити. І революція, усуваючи зігнилі підпори, хисткі і потоптані закони, кривди і беззаконня, має збудувати справжні міцні опори для відродження людини — для полегшення вибору її свобідною волею між вартостями.
Наші предки добре потрудилися, щоб прищепити дітям гуманні ідеали, вірування, некорисливу любов до істини і повагу до Бога своїх предків. Етика і мораль мають тривкі релігійні основи.
Свобода і права людської особистості щільно пов’язані із свободою і національними правами, подібно, як гідність і самосвідомість людини зв’язана з гідністю і національною свідомістю.
Належати людству можна тільки через свій народ. Коли нація в критичному стані, коли під загрозою її буття та коли її майбутнє під запитом, тоді покидати її — ганебний і непрощенний злочин. Нація — твір тисячолітнього розвитку, найвища людська спільнота. Впродовж століть національна боротьба запалювала найполум’яніші героїчні поривання. Тисячі гинули в цій боротьбі, що була джерелом життя.
Органічною засадою порядкування світу є національний принцип. Духовна єдність можлива лише на базі творчості окремих націй. Для цього нам треба виробити свою високу мову, свої найбільш гуманні героїчні критерії, свій незаперечний моральний авторитет.
Національне питання тисячами найтонших ниток зв’язане з найсокровеннішими питаннями людської совісти. Національна ідея є й буде, вона означає ідею повноти суверенного державного і культурного існування української нації. Національна ідея не витісняє, а каталізує безмежжя шляхетних ідей людства і, збагативши їх у національному кліматі, вносить у світову скарбницю людської культури. Без національних культур немає світової культури, без національних геніїв немає світових геніїв.
Саме заглиблення в національну ідею, відданість їй веде заразом і в найпотаємніші глибини соціальних і духовних потреб. Воно й привело низку молодих творців до національної ідеї, нового усвідомлення України. Національна ідея щільно пов’язана з усіма загальнолюдськими цінностями, з поняттям людської гідності, честі, совісті, з поняттям особистої та соціальної етики і справедливості.
Нації не вмирають, а розвиваються, набирають сили і вносять у загальну скарбницю людства чимало для її збагачення. Українська нація також дає свій вклад. «Старший брат» для прикриття своєї загребущої імперіалістичної природи висуває проти ідеї нації як наріжного каменя світобудови т.зв. пролетарський інтернаціоналізм, що насправді є російським імперіалізмом світового засягу.
Український народ не дасть себе спіймати на гачок псевдоінтернаціоналістських фраз, як і на гачок пропаганди про «непереможність російської зброї», про виняткову місію Росії серед інших народів. Ще жоден народ не визволявся під кличами інтернаціоналізму, який служить маскою для імперіалізму. Завжди визволялися народи під прапорами націоналізму і здійснюючи власнопідметно національну ідею.
Справжні патріоти, націоналісти-революціонери, а окремо також явні культурні діячі в ширших визвольних процесах ідейно поборюють безвідповідальність, непомітне або й виразне хамство спідлених малодухів і негідників, новомодних безбатченків, що за гучними фразами про космічний вік і всепланетне громадянство приховують ницість своїх дрібних душ, байдужість до того, чим живе рідний народ.
В усьому світі розвиваються національні рухи. Вони незнищенні. Сталін вимордував кілька мільйонів українців, але нації не знищив, хоч ішов із вуздечкою «двомовності» та з численною армією чекістів і «стукачів».
X. Проти асиміляції й русифікації — фанатична віра в Україну
Русифікуються ті, кому не вистачає сили повірити і зберігати віру в Україну. Без духовного відродження — нема й відродження віри. Ні один духовий переворот не відбувся без апостолів, і сучасне відродження можливе тому, що вони є. Віра не приходить після процесу розумового доказування. Спочатку людина спалахує, переймається вірою, і тільки тоді підбираються аргументи для готового переконання.
Проти наступу безпощадного ворога може встояти тільки віра в абсолютну правду, фанатична віра в Україну. В українській дійсності багато людей вхопилися за критику догм, але за тим заняттям не завважили, що головною небезпекою стала людина без жодної догми, людина, яка не вірить у ніщо. Так приходить нігілізм — продукт масової антикультури.
Русифікація, економічна експлуатація, принижування гідності неросіян і винищувальна антинаціональна політика «старшого брата» створюють для українців нестерпні умови життя. Їх провідні діячі приходять до висновку, що русифікаторському насильству необхідно протиставити свободу національного самопізнання, самоусвідомлення і самовироблення. Разом із тим конечні і максимальний культурний розвиток на ґрунті національної мови, традицій, та послідовна боротьба проти російського великодержавного шовінізму.
Українці свідомі того, що на практиці «ще тісніше зближення» з російським народом означає насильницьке «зливання націй», а передусім української, з нацією російською. Панівна російська нація послідовно намагається здійснювати «злиття націй» у межах своєї імперії на базі російської культури.
Уже Потебня, пишучи про асиміляцію націй на вселюдській основі, ствердив, що якби об’єднання народів за мовою і було можливе, то воно було б загибеллю для людської думки — як заміна багатьох почуттів одним. Асиміляція на базі однієї національної культури (російської) тотожна з колоніалізмом, бо позбавляє інші народи основної умови рівноправності щодо їх вкладу в загальнолюдську культуру.
Так звану нову історичну спільність, себто «совєтський», а точніше російський народ, керманичі «тюрми народів» намагаються здійснити шляхом ресталінізації, посиленої русифікації, національного геноциду (перепис населення України 1913 р. показував 37 млн., а перепис 1959 р. теж 37 млн., а це означає, що завдяки «допомозі старшого брата» український народ позбавлений природного приросту населення!), шляхом терору (тюрем, концтаборів, психіатричних «лікарень»), хімічних та медичних засобів ламання волі людини, закритих судів, винищування націоналістів — прихованими й явними вбивствами.
В структурі українського суспільства наші міста відігравали певний період роль русифікаторських центрів. І тепер у високих школах, що мають бути святинями української правди, викладання ведеться російською мовою, бо — мовляв — в них навчається багато росіян, які не знають української мови, начебто не їхнім елементарним обов’язком є опанувати мову країни, в якій вони живуть. З напливом українського селянського елементу до міст деяка частина колишніх селян підпадає русифікації, але інша частина зміцнює ряди українського національносвідомого міського населення.
Дошкульного удару українській культурі завдає і російський лінґвіцид. У світовій науці і педагогічній думці здавна існує погляд, розвинений філософами, педагогами, лінґвістами і письменниками, що кожна культура починається від знання рідної мови. Рідна мова — живий символ збірної особистості народу, і тому її зневага та ліквідація знеособлює його як націю. Занепад мови — веде до занепаду нації, наслідком чого убогішою стає духова скарбниця людства. Наука стверджує, що для духовно цілісної людини будь-яке ущемлення її мови — це посягання на її «я», на її народ, тому вона ставить такий рішучий опір.
У мові і культурі втілений дух народу, передусім через мову народ живе, творить культурні вартості, і коли вбивство людини — це окремий випадок, то відібрання мови в народу — це постійне, тривале вбивство, лінґвіцид — злочин проти самобутності нації, який не сміє залишитися без покарання.
Письменники, діячі культури, студентська, науково-творча, а далі й робітничо-селянська молодь бачать на кожному кроці насилля над нацією і людиною як складовою частиною нації: русифікацію, визиск, топтання традицій, руйнування історичних пам’яток, переслідування релігії і Церкви, всебічний терор, гено-, етно- і лінґвіцид. Вони розрізняють тотальну забріханість окупанта, суперечність між теорією і практикою, між фразеологією про «суверенну» українську націю і наявним станом повної колоніальної залежності від Росії, перетворення України на звичайну провінцію, типову колонію Московії. Їхня увага зосереджується навколо змагу нації за істотне: за владу нації на рідній землі як передумову здійснення прав людини і справедливості. Вони відмежовуються від тільки антирежимного руху, наголошуючи антиімперіалістичний, антиколоніальний і антикомуністичний, національно-визвольний зміст боротьби.
XI. На шляху кінцевої перемоги
Українська людина як член родини, роду, покоління й народу продовжує формувати в народній традиції, у глибоко закоріненій свідомості такі самобутні духовні складники (завдяки їм український народ незнищенний і відпорний на чужі, головно російські, елементи), які були, є і будуть незалежними національними цінностями, джерелом і заповіддю перемоги, його довговічності і непідкореності.
За кожним разом історичні поразки української нації здавалися, на перший погляд, остаточними. Не раз вирубували нас, здавалося б, на пні, але під час кривавого бенкетування ворог забував, що в глибинах нашої нації приховане недосяжне коріння, з якого проростуть нові пагони. Визвольних Змагань 1918—21 рр., УВО, ОУН, УПА, інших формацій після Другої світової війни — жодна логіка не здатна пояснити, бо це було національне відродження після болючих поразок.
Ми сприяємо розв’язанню світових проблем у міру того, як розв’язуємо свої. Мусимо рости, і духовним зростанням, моральним авторитетом здобувати престиж і відстоювати своє місце під сонцем.
У п’ятдесяті роки творці наче протверезилися після важкого похмілля і гарячково кинулися шукати нитки загубленої правди. І стали вихоплювати із заготовлених ворогом «списків макулатури» вартості, високо оцінювані в європейському світі.
Опір колоніальній і русифікаційній політиці російських імперіалістів і шовіністів визріває у найглибших надрах українського народу. Лякаючись визвольних процесів України, ворог для рятування своєї імперії від революцій поневолених народів концентрує і підсилює чинники насильства і терору у війську, адміністрації, профспілках. КГБ арештує сотні і тисячі національносвідомих українців за найменшу підозру симпатії до українського націоналізму, але боротьба триває.
XII. Ідейне місце України в світі
Україна — не тільки територія, це, передусім, нація, отже, не зародок недорозвиненого організму і не етнографічна сировина. Україна — це насамперед духовне відчуття приналежності людини до свого народу, до своєї (української) родини, до нації, яка найповніше може розвивати всі свої сили в самостійній державі. Без містичного відчуття, яке вкоренилося в націю міцним корінням, вона не мала б основи для свого існування.
В сучасному світі в зустрічі з іншими народами треба постійно підшукувати в собі все найкраще, що привабливо яснітиме на ринку світових цінностей. Ми маємо попереду великий шлях піднестися вгору, і на цьому шляху оживуть великі приспані сили. Вся ніжність людського розуму й душі століттями йшла на те, щоб зігріти надію на краще майбутнє.
В ніякій імперії світу усіх часів не могли бути здійснені не тільки права нації, але й людини поневоленої нації. Імперія — це протиставлення національній державі, тому боротьба за власну державну владу на своїй землі — центральна мета поневоленої нації.
Націоналізм, під прапором якого маршує сьогодні більше, як половина людства, є носієм ідеї влади кожної нації, зокрема поневоленої, проти колоніалізму й імперіалізму, у власній національній державі.
Народоправний лад Української держави — відзначають крайові автори — не відкликаючись на чужі зразки, здійснювався на власних українських засадах в Українській державі, коли на Заході панував ще абсолютизм.
- Між ідейно-програмовими засадами визвольних процесів в Україні висуваються на перше місце:
а) примат духовного первня у філософії та в суспільній діяльності;
б) примат нації, що в історії й у сучасності (згадати б велику кількість народів, що здобули свою самостійність в минулих десятиріччях) є наріжним каменем відносин між державами світу, а національне питання у пов’язанні із соціальним — світово-історичне;
в) ідеал власної держави, ні від кого не залежної, повністю суверенної;
г) соціальна справедливість для всіх верств і прошарків нації;
ґ) тільки націоналізм — основа відродження і справедливого впорядкування світу, а не псевдоінтернаціоналізм, комунізм чи анархізм;
д) гідність людини як Богоподібної істоти;
є) віра в Бога і важливість релігійного життя;
е) традиції і рідна історичність;
ж) культ чести і лицарства, свобода думки і досліду;
з) героїчна концепція життя;
и) примат спільнотного над егоїстичним;
і) героїчний національний гуманізм;
ї) альтернатива до імперіалізму — націоналізм як окремий шлях від соціал-комунізму і капіталізму.
- Глибоко сприймає українська культурна еліта слова: «Треба врятувати духовну спадщину, бо геній народу зов’яне, треба врятувати самий народ, бо спадщина пропаде. Для добра мого краю доведеться мені кожну мить діяти в цьому напрямі всією силою моєї любові». Український націоналізм як духовний і суспільно-політичний рух, що веде бій за всебічний розвиток своєї нації у власній державі, під рідною владою — розвивається у гармонії із світовим розвитком. Він — найвизначніше явище сучасності, без нього немає поступу. Учасники визвольних процесів в Україні, свідомі свого обов’язку супроти української нації, знають, що Україна — зразок для інших поневолених націй, їх авангард у визвольній боротьбі проти поневолення і тиранії. Така настанова радикально ворожа російському великодержавному месіанізмові. Українська провідна верства, мучеництво якої дорівнює мучеництву перших християн, знає, що вона несе світанок в оповиту темрявою колоніалізму й комунізму ніч, несе волю уярмленим Москвою народам і людині.
1973-74рр.