Повернення до живих речей

Шарль МОРРАС

Франція та французи

Францію ми ставимо понад усе і, щоб прислужитися Франції, прагнемо мати щирі погляди та правдиві ідеї. Народитися у Франції і мати у жилах давню французьку кров, навіть коли ти походиш від найбіднішого зі знедолених, означає успадкувати величезний капітал і священні привілеї, означає мати при собі, у самому собі документ на спадок, означає отримати можливість морального й матеріального прогресу, що не надається з такою ж щедрістю синам будь-якої іншої нації.

Історичні епохи, що проминули, гідні нашого шанобливого захоплення й синівської відданості. Щоби Франція існувала, щоб у Франції було майбутнє, щоби ці скарби територіальні, моральні, інтелектуальні крізь віки змогли пробитися до нас, треба, щоб кожний громадянин, кожна людина, гідна цього імені, прагнула продовжити й увічнити благодіяння минулого. Кожного з нас чекає неминучий кінець, і будівники майбутнього суспільства повинні працювати на прийдешнє, ні, не за застарілими планами, як дехто їх з дурного розуму називає, але за планами, що відповідають тим вічним законам, які спричинили появу цих самих давніх планів.

Підвалини французької нації вельми міцні, наша раса й країна зберегли у собі весь спадок наших традицій, і це завдяки тому, що сьогоднішня Франція – це не тільки тридцять чи сорок мільйонів живих, але до того ж мільярд мертвих. Ось де наша справжня основа.

Оскільки Франція політично передує французам, французьке землеробство старшує над французькими селянами, а французька промисловість — над французькими робітниками. «Скотарство» і «хліборобство», – казав Сюллі; великий міністр великого короля остерігся сказати: скотарі і хлібороби.

Батьківщина: факт природи

Наша батьківщина народилась не завдяки якомусь контракту, укладеному її дітьми; вона не виплід якогось акта згоди, і це визнало, добігаючи кінця, XIX сторіччя. Але ось що знаменно: до часу логіка, породжена революційним індивідуалізмом, відмовлялася служити ідеї батьківщини, схвалювати, ба навіть визнавати її. Лише завдяки тиску погроз з боку європейських держав ця ідея була визнана; таким чином поступово вона змусила уряд стати патріотичним, мілітаризованим, одне слово, підштовхнула його на позиції наших найважливіших спільних інтересів. Ця природна, інстинктивна, фізична реакція, якій, між іншим, опиралися республіканські сили та інтереси – це зовсім не те, що може узаконити ідею батьківщини.

Дехто намагається визначити її як спільність інтересів, проте якщо слово «інтерес» має смисл більш-менш точний, то «спільність» руйнує конструкцію, бо об’єднуватися, «мати спільність»р – це акт, зумовлений індивідуальною волею, це не наша спільна воля, що зробила нас французами. Ми не вибираємо нашу національність, ми не спроможні ані позбутися її, ані тим паче прийняти. Кілька перевертнів залюбки відмовилися від неї, ті ж, хто залишився, не вагаються, лишатися їм чи ні. Це – стан, до якого вони приноровилися, і нехай він тисячу разів їм зашкодить – вони й гадки не матимуть відректися від нього. Об’єднання стверджується завдяки перманентній дії особистої волі, на противагу цьому батьківщина стверджується спільною дією як вищою цінністю, що передує волевияву особистостей. Батьківщина – це об’єднання природне або, що те ж саме, історичне. Природне надходження – ось вирішальний чинник. Батьківщину – землю твоїх батьків, – не вибирають, як не вибирають батька й матір. Французом народжуються з волі випадку, так само, як можна народитися Монморансі або Бурбоном. Це насамперед феномен спадковості.

Сприйняття демократа чи республіканця, що інстинктивно повстає проти цих ідей, робить усе, щоб ідея батьківщини зникла.

Французи – друзі нам, тому що вони – французи, вони французи не тому, що ми обрали їх нашими друзями. Ці друзі створені з нас, вони даровані нам природою. Більше того, не перестаємо говорити, що ставити плуга перед волом означає освячувати те, що стоїть позаду, оскільки те, що стоїть позаду, набуває вартості, стоячи саме позаду. Не може бути нічого ціннішого, ніж мати французів, з’єднаних узами дружби. Але щоб мати їх такими, треба щось робити, а не обмежуватися деклараціями та написами на стінах. Ми більше робимо для дружби французів, називаючи причини і переконливі докази їхньої національної спільності, а не приписуючи їм обов’язкові теоретичні симпатії. Французи здивуються, якщо хтось почне наполягати на тому, що для їхніх громадянських відносин характерна передусім дружба; суспільне життя — це аж ніяк не суспільна ідилія, і маємо силу-силенну ситуацій розчарування та роздратованості, за яких ідею всеохопної дружби треба відкинути.

Натомість вивчення нашої давньої французької кревності та її примножених десятьма сторіччями співробітництва переваг повертає нам почуття, з яким наші батьки об’єднувались проти ворожої загрози навколо дружнього скіпетра й меча-охоронця коронованого патрона й захисника. Наша історія доводить, що й справді держави виростають на підґрунті дружби, але було б дурницею стверджувати, що, з’явившись, держави й надалі тримаються на цій основі. Дружба спричиняє результати, вона створює спадковість. На перший план виступає принцип спадковості. Саме вона підказує нам слово «батьківщина» і ще голосніше — поняття «нація», яке означає «народження» або не означає нічого.

Патріотизм, усвідомлений таким чином у своїй історичній серцевині, у своїй спадковій сутності, зближується з усіма ідеями, проти яких повсякчас повстає демократія; він руйнує ще й досі живу застарілу відразу до поняття спадковості. Якщо розуміють, що на батьківщину покладена функція опору буревіям Часу, якщо націю, услід за Барресом, сприймають як «вічну річ», якщо усвідомлюють, що Франція – це не об’єднання індивідів, що голосують, а живе тіло родинних зв’язків, то принципові заперечення зникають й історичний сенс стверджує необхідність і відповідність того, що спочатку здавалося суперечливим.

Безумовно, конче необхідно, щоб батьківщина була справедливою, але її поведінка, дії – це не та проблема, що виникає у зв’язку з теоретичним усвідомленням чи то практикою патріотизму; питання самої її суті, проблема її життя або смерті — в іншому.

Щоби бути справедливою чи несправедливою, передусім потрібно, щоб вона існувала. Було б софізмом вдаватися до понять справедливості, несправедливості чи до будь-яких інших атрибутів батьківщини в розділі, де йдеться лише про її буття. Ви будете вдячні вашим батькові та матері, ви будете шанувати їх незалежно від їхніх особистих якостей. Ви поважатимете Батьківщину, тому що вона є вона, а ви є ви, незалежно від задоволення, яке вона може дати вашому почуттю справедливості чи вашій любові до слави. Вашого батька можуть закувати в кайдани – ви його поважатимете. Ваша Батьківщина може припуститися великих помилок – ви будете захищати її, відстоювати її безпеку і свободу. Справедливість не загубиться: перша умова справедливої батьківщини, як і всякої іншої, — це її існування, друга умова – це незалежність її рішень та свобода дій, без яких справедливість лишається тільки мрією.

Патріотичний егоїзм

Так, людина зобов’язана допомагати всім людям. З цим погодяться й Едіп, і дон Жуан. Однак мені видається слушним нагадати, що допомагати рекомендовано передусім нашому ближньому, і позаяк «ближній» на святій мові – рroximus – себто слово це граматично являє собою справжній найвищий ступінь порівняння, то звідси випливає, що спочатку наше милосердя слід звертати на найближчі до нас людські істоти.

Так що це, егоїзм? Обрати об’єктом своїх піклувань передусім людей, яким долею призначено жити поруч із нами, – тут нема й натяку на егоїзм. Це не більше, ніж гра метафор, коли кажуть: «національний егоїзм» чи то «священний егоїзм». Ці колективні егоїзми не є сумою індивідуальних егоїзмів, що їх можна полічити. У такий спосіб відредагована критика національного егоїзму не має жодного об’єкта. Хто служить своїй батьківщині, служить не собі. Він віддає себе чомусь іншому, ніж він сам. По-справжньому плідна любов до ближнього звернена до свого дому, своєї вулиці, свого села.

Авжеж, живуть на світі й китайці, і тібетці, яких я поважаю, але вони трохи задалеко, щоб мати з цього якусь користь. Почнемо ж із того, що поквапимося підставити плече своєму сусідові, надто якщо в нього пожежа, — оце й є основний моральний принцип, а політика його виправдає.

Нація

Ідея нації не є щось туманне, як це стверджують зайдиголови-анархісти, вона репрезентує в абстрактних термінах неспростовну реальність. Нація являє собою найбільше з існуючих громадське об’єднання, потужне й самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він втратить усе – захист, підтримку, допомогу.

Позбавлений батьківщини, він не уникне ані злиднів, ані експлуатації, ані насильницької смерті.

Дотримуючись правди реальності, доходимо висновку, що все, що являє собою індивід, все, що він має, все, що він уподобає, зумовлене існуванням нації, і щонайменше, що він повинен зробити, щоб уберегтися, – це за всяку ціну захищати свою націю. Ми не робимо з нації ідола, метафізичного абсолюта, а проте у певному сенсі бачимо в ній те, що древні називали богинею. Обожнюючи Німеччину, германці говорили про неї як про свого старого бога, подібного до Єгови, єдиного, безконечного й усемогутнього. Богиня Франції природним чином входить у зв’язки з підвалинами життя інших народів і доповнює їх. Вони можуть обмежувати й зрівноважувати ці зв’язки. Одне слово, ідея нації увінчує вершину ієрархії політичних ідей. Це – потужна дійсність, найпотужніша з усіх, оце й усе.

Вона є підґрунтям усіх інших важливих спільних інтересів, і ясна річ, що в разі конфлікту всі ці інтереси мають їй поступитися: за визначенням – поступаючись їй, вони тим самим поступаються тому найголовнішому, що вони містять у самих собі.

Нація передує всім об’єднанням у ній. Захищати ціле мають його частини. Нації старшують у світовому порядку. Нації первинніші за класи. Нації первинніші за будь-які діяння.

Нерівність – ось що визначає права нації. Вона, очевидно, містить у собі елементи ідентифікації та відмінності.

Національні почуття у різних народів не однакові; є такі, що захищають й употужнюють народ, як і такі, що ослаблюють і розкладають його. Традиції, зумовлені цими різними почуттями, відрізняються, отже, за своєю силою та ефективністю й – або вони підтримуються, або ними нехтують, або від них відступаються.

Відмінність цих елементів – одна з причин різноманітності Європи. Територіальні рамки, потреби та амбіції країни визначаються нацією, так само сприйняття нації оцінює задоволення цих потреб та амбіцій.

Про це сказано вже достатньо: нація передує будь-якому об’єднанню. Не варто повторювати, що між поняттями «об’єднання» та «суспільство» існує відмінність.

Ті, хто об’єднується, створюють об’єднання на основі загальноприйнятих поглядів. Члени ж суспільства починають з того, що вони в ньому існують. Вони можуть повстати проти нього або покинути його, але суспільство існувало до них. Якщо їхня поведінка визначається їхньою власною волею й поглядами, то саме їхнє існування в суспільстві лише малою мірою залежить від цих чинників.

Щоб встановити відмітні риси певної нації, треба звернутися до будь-якого моменту в її історії. Виявлені властивості народного характеру треба розглядати як константи, що мають проявлятися впродовж усієї історії цього народу.

Людина та її національність

Організаторами потужних об’єднань, творцями великих націй виступають не маленькі люди, не багатотисячні юрми, кожна зі своєю волею. Вони боронять лише свій табір, обмежуючись власними інтересами чи інтересами своєї родини, яка є продовженням їх самих. Оце й усе, що можна вимагати від маленької людини в нашому суспільстві.

В історії будь-який приріст забезпечує раса людей, що вельми різняться між собою, його забезпечує мала купка вождів: засновників, керівників, організаторів, їхнє індивідуальне життя – це водночас вищі прояви життя суспільного. Ліквідуйте територіальні рамки, поліпшені ними, забудьте фундаторів, поклоніться Кількості, заберіть усе в Якості – і ви побачите народження нових формацій, вартість яких зрівняється з вартістю пересічного члена суспільства. Цінність Італії вища за цінність особистостей, з яких складається італійський народ; так само цінність Франції вища за цінність окремих французів. Ані Італія, ані Франція не керувалися в давнину принципами загального виборчого права й рівності. Обидва ці принципи завдячують своєю появою поколінням володарів, героїв і творців, напівбогів і святих.

Справді-бо, національність – це не феномен раси, але з цього не випливає, що вона виникає як штучний результат акту спотвореної волі.

Зрозуміло, ми з певною часткою свободи вибору належимо до нашої раси, до нашої національності; але належать тоді, коли на це є мовчазна згода. Ця належність викликана, зумовлена безліччю благотворних сил, дорогих і улюблених, опиратися яким ми не можемо і яким підкоряємося зі щирим серцем дев’яносто дев’ять разів зі ста.

Між первісною природою у прямому й точному розумінні цього слова й світом знань, таких як юриспруденція чи інших, породжених більш-менш самоправно волею людини, існує проміжна царина, яку можна назвати другою природою: суспільство. Суспільство – це відбиток природи людини, її частина, без якої вона існувати не може. Національність – одна з моральностей цього природного стану. її можна назвати суспільним фактом. Для людини немає невблаганнішої потреби, ніж потреба жити спільно. Не можна позбавитися ані цієї потреби, ані суспільства, що її задовольняє, проте можна змінити національність, ба навіть скористатися національними відмінностями, щоб жити більш-менш поза будь-якою національністю.

Отже, національність зумовлена природою людини й визначається суспільством. Національність, що аж ніяк не є нашим простим волевиявленням, пов’язана з безліччю наших бажань, пристрастей, потреб, сподівань, звичаїв, з нашою мораллю, способом життя, манерою мислити й говорити. Національність врешті-решт моделює й наш фізичний вигляд. Вплив національності проявляється і в тому, що розкуте мислення й рішуча воля особистості відіграють роль, яка могла б бути визначальною, але такою вона є не завжди.

Щоб упевнитися в цьому, достатньо розглянути два випадки: зведена до самої себе, юридична формула ідеї нації руйнується, це ubi bene, ibi patria*: якщо батьківщина — це те місце, де нам добре, то всюди, де добре, там і є батьківщина! Проте позбавлена юридичного антуражу ідея національності, природні, соціальні, історичні складові якої ми щойно розглянули, міцно стоїть на ногах. Авжеж, її можна ще прикрашати й полірувати, але основа є…

Націоналізм

Треба починати з самого початку, треба починати ось із чого: маємо стверджувати позитивну доктрину, що могла б завоювати і уми і серця, маємо навчати їй та пропагувати її. Вже потім прийде час дискусій. Починаймо з ідеї Франції. Зробіть так, щоб ваші опоненти перейнялися таким, як у вас, розумінням важливості незалежності Франції, а для цього треба розвивати філософію французького націоналізму. Потужно мотивуйте почуття, що ви б їх хотіли вкорінити в освічені уми. Найкращий спосіб довести цінність ідеї батьківщини — це конкретно показати, чим вона для нас дорога, чим ми їй зобов’язані, як вона нас повсюдно захищає, підтримує і визначає нашу долю. Якщо уважно проаналізувати нашу історію, то побачимо, що вона варта найбентежнішої з поем.

Патріотизм і націоналізм: визначення

З огляду на їхнє минуле та етимологію, на самий смисл, ці два слова мають зовсім різне значення. Патріотизм – це любов до рідного ґрунту, до землі предків і більше – до історичної території нації: чеснота, що означає це слово, стосується насамперед захисту цієї території від загарбників-іноземців, позаяк воно передбачає визначені кордони, існування держави з певним політичним устроєм. У цьому слові є щось офіційне, механічне. Як казав Містраль, інтригани та флібустьєри мають шанобливо знімати капелюха перед ним. Проте хоч який необхідний був патріотизм, він не робить непотрібною чесноту націоналізму, у житті він його породжує.

Націоналізм – це стосунок радше не до землі батьків, а до самих батьків, до їхньої крові та діянь, радше до їхнього морального й духовного спадку, ніж до матеріального.

Націоналізм – це оборонець, породжений усіма цими багатствами. Навіть коли іноземна армія не перетинає кордонів і рідна територія не окупована ворогом – він захищає націю від Іноземця серед нас. Такий захист міцніє також у ситуації тривалого іноземного панування, сила якого втілена в письмовому праві, однак не стає правом реальним. Саме таку ситуацію маємо в Польщі, Ірландії, а в минулому в Італії часів «Моїх в’язниць».

Коли один народ нав’язує певну доктрину чи метод іншому народові, це ще не означає, що він збагачує його культуру й наближає її до універсальної. Може статися й таке, проте так буває не завжди.

Класичному французькому духу в його основі властиво збагачуватися, пристосовуючи до себе всі видатні відкриття людства. Рим, згідно з Монтеск’є, пишався тим, що опанував усі знаряддя війни й усі вдалі методи ведення бою, які міг спостерігати у ворогів. Германці, навпаки, залишаються у тісній в’язниці національного духу, який може хіба що тільки претендувати на щось загальнолюдське, позаяк він насправді жорстко обмежений у просторі й часі.

Отже, є націоналізм і націоналізм? Отже, існує стільки ж різних націоналізмів, скільки націй? Але такі самі питання можуть постати й щодо патріотизму, щойно він підніметься над простою повагою до рідної місцини і сільської дзвіниці. Патріотизми, так само як нації, відрізняються між собою не менше, ніж люди. За всяку ціну дух повинен стерегтися пастки, яку йому розставляє словник інтернаціональної демократії та юристів, байдужих до термінологічного інструментарію власних умовиводів. Старий вираз лишається в силі: наука є передусім добре організована мова. Можна ігнорувати явні відмінності, але це їх не знищує. Юридичні абстракції мають свої чітко виражені правила, якими можна нехтувати, але цього недостатньо, щоб їх скасувати.

Інтегральний націоналізм

Патріот може вважати себе республіканцем, проте він радше воліє бачити об’єднану й примножену перед лицем іноземних суперників силу Франції, а не ситуацію, коли ця сила розпорошується й вичерпується у внутрішніх конфліктах. Нехай наш республіканець бере участь у надсадних спектаклях, що систематично розігруються у центрі Парижа, де він просторікує про свої високі почуття відважного заколотника, проте кожний випадок міжусобиці викликає в нього жах: те, що республіканець уникає осуджувати в цілому, він ганить і заперечує в деталях. Його республіканізм — це система, якої він хоче дотримуватися, але її практичні наслідки завдають йому страждань.

Отже, він — республіканець, який не погоджується ані з наслідками існування республіки, ані з умовами її функціонування. Звичайно, він і патріот у той самий спосіб. Він хоче піднести свою Батьківщину, не бажаючи шукати для цього засоби, так само, як він хоче захищати республіку, не визнаючи природних наслідків її існування.

Націоналізм, свідомий своєї ролі, дотримується правила, що порядний громадянин підкоряє свої почуття, інтереси та схильності добру Батьківщини. Він знає, що Батьківщина – це абсолютна умова його власного благополуччя й благополуччя його співвітчизників. Будь-яку особисту вигоду, що завдає шкоди Батьківщині, він сприймає як вигоду хибну. Будь-яку політичну проблему, вирішену без урахування інтересів Батьківщини, він вважає не цілком вирішеною проблемою. Отже, націоналізм зводить усі питання, що постають перед ним, до спільного знаменника, який є не що інше, як інтереси нації. Саме так чинив той римлянин, про якого писав Боссюе: любов до Батьківщини перевершувала для нього все.

Я бачив на Акрополі, біля східного фасаду Парфенону, терасу, вкриту уламками маленького храму, зведеного римлянами, господарями світу, на честь богині Рима. Зізнаюсь, спочатку задум будівничих здався мені профанацією. Проте, поміркувавши трохи, я зрозумів, що в цьому святотатстві була своя висока відвага. Саме тут, на цьому найкрасивішому і найсвятішому місці Рим віддав шану Риму і прославив римську зброю. Не вдовольнившись виправданням цього факту, рід людський прагне засвідчити свою вдячність. Сучасна Англія демонструє приклади подібної незламної античної чесноти. Французький націоналізм має на меті створити культ богині Франції.

Для Франції спадкова монархія – це її природний, справедливий державний устрій, єдино можливий для централізованої влади. Без короля все те, що хочуть зберегти націоналісти, спочатку занепаде, а згодом загине. Без короля все те, що вони хочуть змінити, продовжиться й посилиться або, ледь зачеплене, відродиться у нових формах. Монархія є умовою будь-якої реформи, її обов’язковим доповненням.

Головне, роялізм відповідає всім постулатам націоналізму, ось чому він виступає під назвою «інтегральний націоналізм».

Монархія

Звернувшись до основ королівської влади у Франції, побачимо, що, крім функцій захисту та заступництва, тут треба вирізнити також визначальний, гідний пошани й захвату феномен сили. Ця сила є разом з тим любов, природний феномен і разом з тим акт волі – патерналізм.

Королі Франції були батьками нації.

Чудова монархічна конституція, якщо її вчасно підправляти, зможе витримати тиск і удари такої сили, якій не спроможні опиратися жалюгідні конституційні механізми, запропоновані нашими скромними реформаторами. Чи зможе вона пройти випробування часом, що все пожирає? Чи втримається назавжди? Це трансцендентальні питання. Не годиться ставити їх людині.

Як гуманісти й націоналісти, ми впевнені лише в одному: монархія відновить Францію, без монархії Франція загине.

Ми показали необхідність монархії в теоретичному плані. Прагнення зберегти нашу французьку батьківщину, заявлене як постулат, переростає в дію, стає нездоланним рухом. Тут нема місця фантазіям, ба навіть вибору: якщо ви вирішили стати патріотом, то обов’язково станете роялістом. Але якщо ви таким чином йдете до монархії, то ви вже не вільні схилятися до лібералізму, демократизму чи до їхніх сурогатів. Так велить розум. Треба слухатися його та йти, куди він веде.

Найменше зло, можливість добра

Не бувши шарлатанами від монархії, не уподібнюючись шарлатанам від демократії, ми ніколи не заявляли, що монархія єдино своїм існуванням відверне від нас усі біди, що можуть загрожувати нації внаслідок громадянської війни чи війни з іншою країною, фізичної епідемії чи моральної пошесті.

Ми стверджуємо лише, що в країнах, подібних до Франції, спадкова монархія містить у собі не просто кращі, але єдино можливі умови захисту від цих напастей. Монархія не гарантована від помилок, але вона краще, ніж будь-яка інша влада, озброєна для того, щоб виплутатися з них, уникнути їхнього повторення, а в разі нещастя вернутися до істини, виправивши те, що потребує виправлення. Вдало чи з найменшими втратами монархія спроможна керувати будь-якими змінами – економічними чи соціальними, духовними чи релігійними, хоч би якими раптовими вони були. Якщо в країні знімається буря (а історія знає їх багато), відбувається переворот, перехід буде менш болючим, руйнація не буде такою жахливою, коли є правитель, чиє спадкове право виключає конфлікт між претендентами на корону. Отже, за монархії найвищі, найзначущіші й найзагальніші інтереси перебувають у досить високій та спокійній атмосфері, і це дозволяє сподіватися, що буревій туди не підніметься. Якщо, попри все, таке трапиться, ну що ж, тим гірше! Коли тягар знегод сягне максимуму, людський рід матиме й максимум гарантій для себе. Якщо у цю лиху годину верховна влада перебуватиме нижче, нещастя траплятимуться частіше, будуть болючішими й перетерпіти їх буде важче.

Навіть деморалізована, розгублена, повалена монархія несе у самій собі почуття і залишає після себе такі поняття, як відповідальність, пам’ять, передбачення – себто всі ті речі, яких демократичному парламенту бракує.

Королівська монархія надає політиці властивостей людської особистості: совісті, пам’яті, розуму, волі. Республіканський режим розчиняє всі свої наміри та дії в колективному безіменному без честі та людяності. Так, монархія має природну здатність творити максимум добра при мінімумі зла, тоді як республіка перманентно продукує найгірше зло при мінімумі добра. Щодо елементів добра та зла, то ці дані залежать від обставин і самих людей: жодний режим не створює ані людських якостей, ані духовних та моральних обставин їхнього буття. Діяльність республіканської влади явно марнотратить, плюндрує дорогоцінні багатства розуму та серця, нажиті Францією. Монархія створила умови для їхньої появи, вона, безсумнівно, створить умови й для їхнього відродження.

Так, республіка – це зло, і зло неминуче для такої форми правління. Ми кажемо: монархія – це можливість добра. Суспільне благо, неможливе для республіки, є практикою монархічного правління. Навіть коли монархії бракує мети, суспільне зло не буде таким шкідливим, як за республіки, бо йому властиво кінчатися разом із поганим міністром або поганим королем, а республіканське зло, бувши невід’ємною вадою республіки, може скінчитися лише разом із нею.

Монархічна влада у Франції – незалежна, єдина, неподільна.

Для більшості людей XIX сторіччя й наших сучасників абсолютизм є синонімом деспотизму, необмеженої та свавільної влади.

Це зовсім не так: абсолютна влада – це влада незалежна; французька монархія була абсолютною відтоді, відколи вона перестала залежати від будь-якої іншої влади – державної, парламентської, народної. До того часу вона була обмежена, ослаблена великою кількістю суспільних та політичних інституцій, спадкових чи корпоративних, вплив яких заважав їй вийти за межі певної сфери функцій. її право сусідило з безліччю прав, що її підпирали та врівноважували. Франція у давнину «гороїжилася» свободами.

Королівська влада – це така інституція, за якої будь-яке національне зусилля йде їй на користь майже без втрат і з максимумом віддачі.

У Пруссії й за часів республіки у Бісмарка, Мольтке та Роона було багато можливостей вести війну. Ситуація у Пруссії була тоді така: вплив партії одного з цих людей, переможця, був слабшим за вплив об’єднаних зусиль переможених партій. З поверненням монархії ситуація змінилась: Бісмарк плюс Мольтке, плюс Роон, а до цього додався ще й примножений ефект їхньої славної гармонії, зумовлений як роллю імператора, так і глибокою повагою до нього цих діячів.

Ми аж ніяк не хочемо відновлювати у Франції парламентську монархію. Така монархія, можливо, прийнятна для Бельгії, де вона виконує найвищу національну функцію, ба навіть для Англії – вона зберігає імперію.

Благодіяння Реставрації ніколи не закривали нам очі на надмірне значення, якого парламентський режим надавав ексцесам її виборчої системи. Треба повернутися до режиму, що встановлює відмінність між урядом, чий обов’язок керувати, та представницькою владою, яка зобов’язана представляти. За такого устрою, що представляє інтереси нації, королівства, імперії, республіки – усі вони нарікають на фінансове марнотратство, головною причиною якого є неясність розподілу функцій між парламентом та правителем.

Французька монархія – традиційна, спадкова, не парламентська та децентралізована, себто монархія представницька й корпоративна, яка є єдиною формою правління, що може покінчити з вищеназваним злом у державі.

У республіці треба постійно звертатися до совісті, бо республіканський устрій базується на волевиявленні. Республіці потрібен ентузіазм її підданих – виборців, які номінально, конституційно тримають свою долю у власних руках.

На противагу республіці монархія існує завдяки власній силі, sua mole stat. Їй не потрібно повсякчасно радитися з так званим незалежним виборцем. Загалом громадянинові достатньо бути толерантним і терплячим, воля монархії – це завжди краще, вигідніше саме тому, що її власні принципи не вимагають від неї турбувати своїх підданих, постійно силуючи їх милуватися нею. Республіка – це віра, монархія – це рід. Монархії потрібно лише бути визнаною, а це вимагає від неї слідувати своїм ритуалам, своїм догмам, своїм священикам, своїм традиціям.

*Де добре, там Батьківщина (латин.).